Функції мови (43269)

Посмотреть архив целиком

Вступ


Українська мова є державною мовою України. Як навчальний предмет мова виконує ряд важливих освітніх функцій. Зокрема, вона є об'єктом пізнання. Але, найголовніше, мова є засобом людського спілкування, пізнання, а також самовираження особистості. Мислеформулююча функція рідної мови сприяє розвитку інтелекту.

Через мову студенти засвоюють моральні поняття, ідеї, ідеали, виробляють власні переконання, ціннісні орієнтири. Рідна мова формує почуття прекрасного, робить естетичне почуття тоншим, чутливішим. Українська мова і література впливають на формування націоцентричного світогляду особистості за допомогою пізнання світу, а також – культурного та історичного минулого рідного народу.

Мета і завдання дисципліни: формування системи знань із специфіки української мови, української літератури як основи націоцентричного світогляду особистості, високого рівня мовної компетентності у професійній і науковій сферах комунікації; підвищення загальнокультурного та інтелектуального рівня особистості.




1. Мета і завдання


Завдання: вивчення теоретичних засад нормативності мови, орфографії, лексичного складу, окремих розділів фразеології, морфології, пунктуації та синтаксису; вироблення навичок правильного використання різностильових мовних засобів залежно від сфери і мети спілкування; вироблення усного й писемного фахового мовлення; логічного висловлювання думки; формування мовної компетенції, що інтегрує національний і культурний компетенти.

Рекомендації щодо застосування теоретичних знань: студенти працюють зі словниками (фразеологічним, етимологічним, орфографічним, літературознавчим); роздатковим матеріалом є журнальні і газетні публікації, в яких виражена мова художніх та інших різностильових текстів.


2. Мова і свідомість особистості


Рідна мова – це найособистіша й найглибша сфера обстоювання свого «я», своєї особистої та національної гідності. Річ і в об'єктивній природності, необхідності, доцільності рідних мов та мовного розмаїття в багатонаціональному світі, річ в об’єктивній цінності їх для картини світу, річ у тому, що з умиранням усякої, а особливо розвиненої національної мови, людство назавжди втрачає одну зі сторінок своєї духовної історії, стає біднішим і несправедливішим. Сьогодні на мову треба дивитися з погляду зафіксованих у них багатств національної духовності та культури.

Археологія досліджує історію за матеріальними пам’ятками, збереженими в землі чи у воді. Розкопуються стародавні поховання, житла. Однак археологічні пам'ятки, даючи велику інформацію про народ, який ними користувався, нічого не говорять про етнічну приналежність цього народу, про його мову. Археологічні факти «озвучуються» і стають повноцінними історичними свідченнями лише тією мірою, у якій їх вдається поєднати із свідченнями мовознавства.

Етнографія вивчає побут, культуру різних народів – різних етносів. А найважливішою ознакою етносу є мова. Дуже вагомим для етнографії є вивчення способів іменування людей, позначення специфічних реалій (наприклад, слова чурек, лаваш, коровай). У дослідженні цих шарів лексики етнографія та лінгвістика співробітничають і дуже допомагають одна одній.

Соціологія є наукою про закономірності розвитку суспільства, загальних та часткових соціальних систем. І соціальна диференціація, соціальне групування людей помітно відбивається в мові. На стику етнографії та соціології з мовознавством нині розвинулися нові напрями мовознавства – етнолінгвістика й соціолінгвістика.

Будучи виразником думки, мова стає об'єктом спільних досліджень лінгвістів та представників наук про закони мислення і психіки людини – логіки, філософії (світогляд, свідомість, ідеали, ціннісні орієнтації, пізнання світу і людини в ньому тощо), психології. Взаємодія мовознавства й психології стала в другій половині XX ст. настільки міцною, що породила новий науковий напрям – психолінгвістику. Саме в проблемі «мова і мислення» мовознавство, мабуть, найтісніше зв'язується з філософією. Мовні процеси вивчає комунікативна філософія. Одначе філософія – наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення – пронизує все мовознавство.

Мова є важливим компонентом і водночас однією з форм національної культури, формою, будівельним матеріалом, першоелементом літератури. Тому мовознавство настільки тісно переплітається з літературознавством, що ці дві дисципліни становлять комплексну, двоєдину науку про слово і словесне мистецтво – філологію. Назва «філологія» походить від гр. філол – «люблю», і її утворили ще стародавні греки, які вживали слова філологія – «любов до вчених занять» і філолог – «той, хто любить науки».

Ділянкою спільних інтересів для мовознавців та представників інших наук (географії, етнографії, історії, астрономії та ін.) є ономастика. А в галузі термінології мовознавство пов'язується з усіма без винятку науками, бо всі науки мають свою термінологію і вона всюди потребує лінгвістичного упорядкування.

Культура мови починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується і розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах. Тобто, культура мови пов’язана безпосередньо із філософією, яка вивчає світогляд, свідомість особистості, пов’язана з психологією, із соціологією – вироблення зразків мовної поведінки, а також формування мовної свідомості. Іноді доводиться чути типову формулу: «Яка різниця, як говориш?». Таке формулювання вислову є хибним, бо людина, яка недбало ставиться до своєї мови, позбавлена й почуття власної гідності. Отже, ставлення до культури мови особистості (індивідуума), а також суспільства в цілому, віддзеркалює загальний рівень культури – або її пасивний, споживацький, або творчий характер.

Проголошуючи думку «культура мови – загальна культура людини», маємо дбати про такі моральні, етичні категорії, як любов до рідної мови, мовно-національної самосвідомості, що стають реальністю тільки при активному ставленні до слова, коли існує постійна потреба шліфувати свою мову, володіти словом як засобом вираження думки. В цьому і полягає основна формула: мова і свідомість особистості.


3. Мова як суспільне явище


Мова становить собою певне явище, а всі явища діляться на дві групи – природні й суспільні. До якої ж групи слід віднести мову? Певна річ, мова належить до суспільних явищ, суспільних властивостей людини. Щоб довести цю тезу, доцільно розглянути аргументи, які нібито промовляють за те, що мова є природним явищем. Кажуть, що мова властива не тільки людям, а й тваринам, а тварини суспільства не складають. Проте ніякої мови у тварин немає. Тварини можуть використовувати звукові сигнали для повідомлення. Скажімо, курка одними звуками кличе курчат, зовсім іншими – повідомляє про знесене яйце, третіми – виражає свій переляк. Однак такі сигнали не слова, а біологічні рефлекторні явища.

Оцінка «гарна мова» завжди є субєктивною, але в суспільстві виробляються і об’єктивні критерії літературної зразкової норми. Мову людина пізнає впродовж усього життя й шліфує своє мовлення в постійному протиборстві та взаємодії усних і писемних стилів. Мовою користується весь народ – вона є, таким чином, суспільною, загальнонародною, себто – спільним надбанням народу.

Суспільна сутність мови найкраще пояснюється тим, що вона невідривно пов’язана із суспільством, є однією з істотних ознак суспільства. Поза суспільством мова стає мертвою, а жодне суспільство без мови існувати не може. У кожному суспільстві, у кожній країні мова виконує суспільну функцію. Такою функцією й наділена українська мова статтею 10 Конституції України. Мова є засобом спілкування людей.


4. Мова і мислення. Функції мови


Мову і мислення найкраще можна простежити тоді, скажімо, коли письменник, сівши за письмовий стіл, обдумує сюжетну канву літературного твору. Художній стиль багатий на рухливу лексику, до якої належать й неологізми. Авторські неологізми якраз і народжуються шляхом творчого мислення.

До появи словотвірного неологізму спричиняється виникнення суспільно важливого поняття, яке одночасно усвідомлюють, осмислюють мовці в багатьох зв'язках. Щоб таке лексично оформлене поняття здобулося на позитивну оцінку з погляду культури мови, мають діяти й певні естетичні, психологічні чинники. Так, наприклад, цілком у дусі граматичної системи української мови, яку тонко відчуває поет, утворює не зафіксоване словниками оказіональне дієслово руїнитися (творцем цього неологізму є Борис Тен; псевдонім Миколи Хомичевського). Слово настільки природно зринає в публіцистичному тексті, що новизна його майже непомітна; можна лише відзначити зв'язок між дієсловами з антонімічним, протилежним значенням: «Сюди, «під житомирське небо, де хміль кучерявиться» нині, а тоді руїнилося все: міста, села, земля… я повернувся з Німеччини, з концтабору.!» (Борис Тен. «Жадань і задумів неспокій»). Індивідуальний новотвір вирізняється повнотою передачі значення «повоєнна розруха, спустошення». Дієслово легко утворилося від іменника і лягло в індивідуальну свідомість, а тим самим і в мовну свідомість читача. Чимало оказіоналізмів є і в поетичній мові сучасного письменника М. Федунця.

Оказіоналізми, тобто створені для певного контексту або ситуації нові слова, не потрапляють до словників. Їх іноді називають морфологічними або потенційними словами, наприклад, ниткуються, ніщов’я, бездощів’я, відметровувати тощо.


Случайные файлы

Файл
1411.rtf
10524-1.rtf
37099.rtf
151279.rtf
71752.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.