Структуралізм як історичний напрям мовознавства (42333)

Посмотреть архив целиком








Реферат на тему

Структуралізм як історичний напрям мовознавства


ПЛАН


  1. Історичні й методологічні основи структуралізму

  2. Празька лінгвістична школа

  3. Копенгагенський структуралізм (глосематика)

  4. Використана література


Для мовознавства, як і для будь-якої науки, ха­рактерні постійний пошук, переосмислення й переоцін­ка набутих знань, опрацювання нових підходів до вив­чення об'єкта. Мовознавців XX ст. не задовольняло принципове зведення їхніми попередниками теоретич­них проблем до вивчення мовних процесів і мовних змін, внаслідок чого поза увагою опинилися такі важ­ливі питання, як вивчення самої структури мови і ха­рактеру її функціонування. Цим викликана поява в 20-ті роки XX ст. нового мовознавчого напряму структуралізму, а згодом генеративізму.


1. Історичні й методологічні основи структуралізму


У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного мово­знавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.

Структуралізм мовознавчий напрям, для якого характерне ро­зуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.

Появу цього напряму зумовили успіхи в інших га­лузях наукового пізнання й виникнення нових філо­софських течій.

У всіх науках відбулася переоцінка результатів, до­сягнутих на основі індуктивних методів. Фізики від­крили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома електрони, протони, нейтрони. Ро­сійський учений І. П. Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної нервової системи. Виник­ла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення індуктив­них і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення німецького філософа Е. Гуссерля: індук­тивна логіка уподібнена дерев'яному залізу. На пере­оцінку значення індуктивних і дедуктивних прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних га­лузей знання.

Методологічною основою структуралізму була фі­лософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських фі­лософів Рудольфа Карнапа (1891—1970), який опра­цьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Людвіга Вітгенштейна (1889—1951), котрий запропонував програму побудови штучної «ідеальної» мови, прообра­зом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бертрана Рассела (1872—1970), який розвинув дедук­тивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного об­ґрунтування математики.

Теорія структуралізму і зразок нової методики лін­гвістичного аналізу вперше були викладені наприкін­ці 20-х років XX ст. у працях представників Празької школи структуралізму. Саме вчені Празького осередку застосували термін структура у значенні «побудова, організація системи». Незабаром з'явилися праці зі структурної лінгвістики в США і Данії.

Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його напрямів спільним є: 1) тверджен­ня, що синхронне дослідження мови — головне завдан­ня мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об'єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук); 4) структурне членуван­ня мови й поняття рівня.

Крім спільних рис, кожне відгалуження структура­лізму має свої особливості. Чітко виокремилися три структуральні традиції: 1) Празька лінгвістична шко­ла; 2) копенгагенський структуралізм; 3) американсь­кий дескриптивізм. Дехто виділяє як окреме відгалу­ження Лондонську лінгвістичну школу Джона Фьорса.


2. Празька лінгвістична школа


«Празький лінгвістичний осередок» був заснований у 1926 р. Із короткою програмою осередку його пред­ставники виступили на міжнародному лінгвістичному конгресі в Гаазі в 1928 р. Із 1929 до 1939 р. «Праці» осередку друкувалися французькою мовою. У першо­му їх випуску опубліковано «Тези Празького лінгвіс­тичного осередку» програмовий документ цього структурального напряму.

До осередку входили чеські мовознавці Вілем Ма-тезіус (1882—1945), Богуміл Трнка (1895—1984), Богу-міл Гавранек (1893—1978), Ян Мукаржовський (1891— 1975), пізніше Володимир Скалічка (1909—1991), Йозеф Вахек (1909—1996), а також російські мовознавці Ми­кола Трубецькой (1890—1938), Роман Якобсон (1896— 1982) і Сергій Карцевський (1884—1955).

У своїй теорії празькі лінгвісти спиралися на вчен­ня Соссюра, Бодуена де Куртене і деякі ідеї Фортунато­ва. Зокрема, поняття структури мови йде від Соссюра, а поняття функції від Бодуена де Куртене. Вони запе­речили тезу Соссюра про неподолання меж між син­хронією і діахронією: «Кращим способом для пізнан­ня суті мови є синхронний аналіз сучасних фактів», од­нак «не можна зводити непрохідну стіну між методом синхронічним і діахронічним». Одним із найвагоміших досягнень Празької школи є положення про те, що синхронії й діахронії однаковою мірою притаманний системний характер. Водночас пражці наголосили на неможливості усунення поняття еволюції з синхро­нічного опису мови, вважаючи серйозною помилкою розглядати статику й синхронію як синоніми: «Син­хронічний опис не може цілком усунути поняття ево­люції, позаяк навіть у синхронічно розглядуваному сек­торі мови завжди наявне усвідомлення того, що дана стадія змінюється стадією, яка перебуває у процесі фор­мування».

Празькі структуралісти сприйняли й творчо розви­нули і другу основну ідею Соссюра концепцію мови і мовлення. У працях Трубецького це протиставлення стало основою розмежування фонології й фонетики.

Чи не найбільшою заслугою пражців є інтерпрета­ція мови як функціональної системи, тобто як «систе­ми засобів вираження, що служать якійсь певній меті». Застосувавши системно-функціональний підхід до ана­лізу звукової системи мови, празькі структуралісти за­мість декларативних тверджень про системність мови наочно довели правильність положення Соссюра про те, що в мові важливими є не звуки і значення самі по собі, а відношення між звуками і значеннями, що «матеріа­льний зміст [...] фонологічних елементів менш суттє­вий, ніж їх взаємозв'язок усередині системи». Трубецькой увів поняття опозиції (що є суттєвим внеском у мовознавство) і на його основі довів, що два різні звуки можуть в одній мові виступати як різні фонеми, а в іншій — як одна. Усе залежить від системи протистав­лень (опозицій), яка має місце в кожній мові. Головним є не те, що звуки утворюють систему, а те, що у фоноло­гічних дослідженнях потрібно виходити із системи. Найповніше погляди Празької школи щодо фонології викладено в капітальній праці Трубецького «Основи фонології» (1938).

Пражці зацікавилися питанням, як мова викорис­товує свою фонологічну систему для творення таких мов­них одиниць, як морфема, слово, речення. Так з'явились нові розділи мовознавства морфонологія (морфоло­гічне використання фонологічних відмінностей), фоно­логія слова, фонологія синтагми.

Поняття і методи, опрацьовані на фонологічному матеріалі, згодом були застосовані пражцями для дослідження інших рівнів мови. Так, наприклад, Якобсон застосував методику опозиційного аналізу в досліджен­ні граматичних категорій і обґрунтував положення про бінарність граматичних опозицій.

Функціональний підхід застосовувався пражцями до мови в цілому. Так виникла проблема функцій мови і функціональних стилів. Найбільшу увагу празькі лінгвісти зосереджували на стилі художньої літерату­ри. Результатом функціонального підходу до літера­турних мов стало виникнення особливої лінгвістичної дисципліни — історії літературних мов.

Помітним внеском Празької лінгвістичної школи в синтаксичну теорію є вчення Матезіуса про актуальне членування речення (див. тему «Синтаксичний рі­вень»). Матезіус висловлює думку про принципову від­мінність між формальним членуванням речення (виді­лення підмета і присудка), яке показує його граматич­ну структуру, і поділом речення на тему і рему, який виявляє його «функціональну перспективу».

Серед оригінальних ідей пражців — теорія "мовних контактів і мовного союзу (об'єднання мов за подібніс­тю, що зумовлена контактуванням, взаємовпливами) Трубецького й типологічні ідеї Скалічки. Скалічка об­ґрунтував необхідність структурного порівняння мов незалежно від їхніх генетичних зв'язків. Оглядаючи типологічні студії попередніх часів, він указує на їхню прямолінійність, огрубления. Наявність одного з типо­логічних явищ (флексії, аглютинації тощо) не виклю­чає наявності інших, однак вони можуть неоднаково комбінуватись у різних мовах, а це якраз і характери­зує відповідні мови. Можна говорити про суто флектив­ний, суто аглютинативний тип і т. д. як про деякі ідеальні еталони, яким різною мірою відповідають конкретні мови. Скалічка вказав також на те, що мор­фологічна структура не єдина основа для типології. Він один із перших проводив зіставні дослідження фо­нологічних структур різних мов.

Уявлення про наукові здобутки Празької школи не будуть повними, якщо не згадати вчення Карцевського про асиметрію мовного знака, викладеного у статті «Про асиметричний дуалізм мовного знака» (1929), основна ідея якого зводиться до того, що «знак і зна­чення не покривають один одного повністю. їх межі не збігаються в усіх точках: один і той самий знак має декілька функцій, одне й те саме значення виражається декількома знаками. Будь-який знак є «омонімом» і « синонімом » одночасно ».


Случайные файлы

Файл
ref-16207.doc
dvorian.doc
35916.rtf
177516.rtf
131668.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.