Соціальні стани в Україні у складі Литви та Польщі (42270)

Посмотреть архив целиком












Соціальні стани в Україні у складі Литви та Польщі




План


Вступ

Формування української шляхти

Духовенство

Селянство в Україні у ХVXVII ст.

Міське населення України

Висновок

Література




Вступ


Після розпаду Київської держави і занепаду Галицько-Волинського князівства державно-правовий розвиток на переважній частині українських земель тісно пов’язується з експансією Литовської держави і Польщі.

Литовський народ здавна жив біля Балтійського моря. Вони розмовляли своєю мовою, мали своїх князів. Литовські князі перейняли від українців православну віру, переймали українські звичаї. Деякі литовські князі і вельможі знали мову української землі і нею писали свої грамоти.

Коли не стало українських князів, литовські князі перейшли на територію України.

На першому етапі литовська влада дотримувалася правила “ми старину не рушимо, а новину не вводимо”. Державний устрій і суспільний лад залишався такими ж, як і до входження в Литву. Ці часи тривали недовго. Литва перейшла під польське панування. 1569 року литовські і польські князі з’їхалися у місті Люблині і вирішили, що Польща і Литва об’єднаються в одну державу.

Унія Литви з Польщею докорінно змінила історію розвитку, правове становище українських земель, а також і стани самого українського населення.

Мета даної роботи – дослідження, визначення і характеристика основних соціальних станів населення України другої половини XVI століття.




Формування української шляхти


В Польщі люди були не всі ріні, як на Україні, а поділялись на окремі стани: шляхту, міщан, селян і духовенство0. Найвище становище посідала шляхта, тобто пани. Шляхта мала своє військо, свої суди і свої уряди. Шляхтич завжди мав перевагу, людина іншого стану змушена була завжди уступатися. Шляхтичами стали і українські бояри.

Як свідчать дослідники, формування шляхетського стану на українських землях тривало у XV ст. і в основному завершилося у XVI ст. З цією метою урядом було вжито ряд заходів, щоб у шляхетському середовищі провести певну санацію, чистку його рядів0.

По-перше, у 1522 р. князівська влада прийняла ухвалу про “вивід шляхетства” від бояр; по-друге, у 1528р. було складено списки під назвою “попис земський” які після затвердження їх сеймом, ставали основним документом належності до шляхетського стану; по-третє, у 40-50-рр. XVI ст.. проведені люстрації (ревізії) замків і старостів. При їх допомозі уточнено склад шляхти, кількість майна та слуг. “Устава на волоки” 1557 р. відносила до шляхти лише “бояр стародавніх”, а решту повертала до складу станів селянства і міщанства; по-четверте, у 1563 р. було зрівняно становище православної та католицької шляхти.

Шляхта мала широкі привілеї та пільги, натомність повинна була служити у війську за власний кошт, сплачувати невеликий грошовий збір за землю. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості особи й окремого суду.

Шляхтич входив до шляхетських корпорацій, так званого лицарського кола, що вирішувало різні питання життя повіту, міг обирати і бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний (польний) сейм. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї у торгівлі. Його життя цінувалось дорожче за будь-чиє. Винному в образі шляхтича відрубали руку0

Виняткові політичні і особисті права перетворили шляхту в гоноровий стан, виробили в неї звичку зневажати селян та рядових міщан. З її вуст щодо нижчих станів все частіше стали зриватися слова “холоп”, “хам”, рабелія” “галган” та інші принизливі прізвиська.

При всьому цьому шляхетство було неоднорідне за своїм матеріальним становищем. Умовно його можна поділити на три основні соціальні групи - дрібна шляхта, середня шляхта і магнати. Якщо дрібна шляхта мала у власності від одного до 50 селянських дворів, то магнати – значно більше. Так, наприклад, на початку 40-х років ХVII ст.. гетьману Станіславу Конєцпольському в різних воєводствах належало 18,5 тис селянських дворів, а Яремі Вишневецькому – понад 7 тис. селянських дворів0.

Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися.


Духовенство


Досить впливовим станом українського суспільства цього періоду було духовенство. Його становище протягом ХVI- першої половини XVII ст.. змінювалося залежно від ставлення правлячих кіл до українського питання. Православне духовенство у складі Великого князівства Литовського підтримувалося великокнязівською владою і справляло значний вплив на консолідацію українського народу навколо православної церкви. Після Брестської церковної унії 1596р. панівною ідеологічною силою стало католицьке та уніатське духовенство, яке все робило, щоб відтіснити на другий план православне. Православних усунули від участі в управлінні державою, їх не призначали на вищі адміністративні посади на місцях.

Духовенство кожної конфесії мало свою матеріальну базу у вигляді феодальних маєтностей. Але перерозподіл матеріальних благ на користь католиків і уніатів, до краю загострив конфесійну обстановку в Україні і став однією з причин селянсько-козацьких воєн кінця ХVI- першої половини XVII ст. За умов посилення католицької експансії православна церква взяла на себе місію політичної репрезентації українського народу, охоронця національних прав і традицій.


Селянство в Україні у ХV-XVII ст.


У розглядуваний період абсолютну більшість українського народу становило селянство, в його середовищі відбувалися значні зміни і яскраво виражена диференціація. Шляхта завела на Україні кріпацтво і панщину. Селяни за правовим становищем поділялися на державних, бо жили на королівських землях, і приватновласницьких, яки жили на землях феодалів чи церкви. Останніх було більше і за ступенем залежності від феодалів вони поділялися на декілька груп (категорій).

До першої категорії селянства можна умовно віднести дворову челядь, які мешкали при маєтках феодалів, працювали під наглядом панських слуг, були людьми безправними і беззахисними. Єдине, що не міг феодал зробити з холопом, так це вбити його0. Поступово, зважаючи на невигідність їх праці, пани наділяли холопів землею й переводили їх у розряд залежних під назвою отчичів.

До другої категорії селянства можна віднести так званих селян-общинників та особисто залежних данників. Селяни общинники обєднувалися у волоську общину, в який існувало їх право на землю, кругова порука у виплаті данини та відбування загальних повинностей. Община жила за звичаєвими нормами. Волосні та сільські общини управлялися виборними старостами, отаманами, війтами, тівунами. Часом феодали сільську адміністрацію призначали на свій розсуд.

До третьої категорії належали тяглі селяни. Вони були приписані до королівських чи великокнязівських фільварків і виконували на їх користь “тяглу” повинність: орали панську землю, засівали королівську ниву, ремонтували греблі, дороги тощо. Тяглі селяни передавалися у спадок або передаровувалися. Кількість селян цієї групи постійно зростала, посилювалась їх експлуатація.

До четвертої категорії відносять так званих погожих селян. Ця категорія селян мала особисту свободу, але не мала землі. У звязку з цим їх чекала батрацька доля: наймалися до пана, позичали в нього зерно, гроші.

Процес закріпачення українського селянства став ще інтенсивнішим після “Волочної” (аграрної) реформи 1557р. За цим актом запроваджувалися однакові земельні податки – для того, щоб збільшити надходження до державної казни. Стала тривалішою панщина: з двох тижнів на рік вона зросла до двох днів на тиждень.

За третім Литовським статутом (1588р.) селянин, який прожив на землі пана десять років, набував статус кріпака. Удвічі, з десяти до двадцяти років, збільшувався термін розшуку кріпаків-втікачів. Феодали отримали право продавати, купувати, дарувати, передавати в спадщину, віддавати як заставу, судити і карати селян.


Міське населення України


Міське населення було організоване на західний кшталт і поділялося на різні соціальні групи. Його верхівку становила міська аристократія – патриціат, до якого входила міська знать і багатії, а в національному відношенні – німці та поляки. Нечисленний, але впливовий патриціат фактично зосереджував у своїх руках всю владу.

Другу групу міщанства за заможністю становило бюргерство. Міські жителі були зорганізовані за німецьким зразком у корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Основні категорії міського населення об’єднувалися в цехи: будівельників, шевців, лікарів, зброярів, золотарів тощо. На вершині цехової ієрархії перебували цех майстри, які стежили за якістю продукції, розподіляли повинності й податки.

Внизу ієрархічної драбини перебував міський плебс – прості ремісники, дрібні торгівці, селяни.

Міщани користувалися самоврядуванням на основі магдебурзького права. Але повну правоздатність мали тільки міщани-католики. Православні українці були зобовязані проживати в передмісті або в межах певного району міста, позбавлялися можливості брати участь в діяльності органів міського самоврядування, обмежувалися у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо0.

Міщани виконували як загальнодержавні повинності (серебщина, подимний збір та ін.), так і встановлені міською владою.


Случайные файлы

Файл
115058.rtf
CBRR4146.DOC
96683.rtf
121106.rtf
73119-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.