Особливості фонологічної системи мови (41935)

Посмотреть архив целиком

ОСОБЛИВОСТІ ФОНОЛОГІЧНОЇ СИСТЕМИ МОВИ



ЗМІСТ


Вступ

  1. Функціональний аспект звуків мовлення

  2. Поняття фонеми

  3. Диференційні та інтегральні ознаки фонем

  4. Фонологічні опозиції в системі фонем

  5. Cписок використаних джерел















Вступ

У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного погля­ду на природу фонеми. Більше того, існує проблема ре­альності фонеми. Якщо Д.Джоунз і Л.Блумфільд є при­хильниками концепції фізичної реальності фонеми, І.О.Бодуен де Куртене і Е.Сепір — концепції психоло­гічної реальності фонеми, а Л.Єльмслев — концепції се­міотичної реальності (фонема — фігура, що служить для побудови знаків), то У.Ф. Тводдел оголошує фонему фік­цією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису.

У лінгвістиці є багато різних підходів і фо­нологічних шкіл, найвідомішими з яких є Празька, Лондонська, Американська, Копенгагенська школи.

В Україні зародження фонології пов'язане з імена­ми Є.К.Тимченка ("Курс історії українського язика. Вступ і фонетика", 1929), О.Н.Синявського ("Спроба звукової характеристики літературної української мови", 1929) та О.Б. Курило ("До поняття "фонема", 1930). Далі фоноло­гічні ідеї розвивали І.3. Пет­личний, П.П. Коструба, Ф.Т. Жилко, Л.І. Прокопова, В.С. Перебийніс, Н.І. Тоцька та ін.

Фонологічна система кожної з мов є своєрідною. Своєрідність ця стосується:

  • загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80);

  • організації фонемних опозицій;

  • пропорції голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 го­лосних і 32 приголосні; в російській — 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому тут аж 20 голосних і 24 приголосні; в німець­кій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у фран­цузькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголосних);

  • ха­рактеру самих позицій;

  • варіантів та варіацій фонем.

У цій роботі ми спробуємо проаналізувати функціональний аспект звуків мовлення, визначити поняття „фонема”, описати диференційні та інтегральні ознаки фонем, а також фонологічні опозиції в системі фонем.

Функціональний аспект звуків мовлення

Основою будь-якої мови є звук. Багато років мова існувала лише у звуковій формі. Письмовий код виник набагато пізніше як відображення звукової мови. Роль звукових компонентів дуже важлива і в письмовому мовленні.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина ви­користовується для утворення, розпізнавання й розрізнен­ня морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про консти­тутивну та дистинктивну функції фонем.

Конститутив­на функція (від лат. cоnstitutus - визначений) пов'язана з творенням одиниць вищого рів­ня. Дистинктивна функція (від лат. distinctus - розділений) пов’язана з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрас­ту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції. Сигніфікативну функцію поділяють на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежуван­ня не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.

Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фо­нем.

Делімітативна функція (розмежувальна) пов'яза­на з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це можливо завдяки наявним обме­женням на появу певних елементів у мовленнєвому лан­цюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [n] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою морфемної (словес­ної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим служить межі слова, а в інших позиціях фонема <д> реалізується в алофоні [n].

Кульмінативна функція полягає в забезпеченості ці­лісності та виділенні слова, що досягається завдяки на­голосу і сингармонізмові.

Завдяки ек­спресивній функції (виразній), слухач довідується про настрій і почуття мовця. В українській мові вираження емфази (емоційності) до­сягається подовженням наголошеного голосного, наприклад: жа-аль!, блиску-уче!

Поняття фонеми

У 11-томному словнику української мови дається таке визначення фонеми: „Фонема це найменша звукова одиниця мови (чи діалекту), яка служить для творення й розрізнення слів та їх форм” [8, с. 614].

Відомий український лінгвіст М.П. Кочерган визначає це поняття так:

Фонема (від грец. phonema – звук, голос) - мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення зна­ченнєвих одиниць - морфем, до складу яких вона входить як най­менший сегментний компонент, а через них – і для розпізнання та розрізнення слів” [3, с.77].

Поняття фонеми обґрунтував І.О.Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимсь чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті людини вів наз­вав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у фран­цузькій лінгвістиці у значенні „мовний звук”. Вважають, що його ввів А.Дюфріш-Деженетт у 1873 р., а потім ви­користовував Ф. де Соссюр. У Ф. де Соссюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, однак осмислив його по-своєму, тобто надав йому нового змісту. Він розглядав фонему не як носія певного смислу, а скоріше як організаційний центр, навколо якого групуються в нашій свідомості звуки мовлення, які виконують у мові тотож­ні функції. Учень Бодуена де Куртене Л.В.Щерба розвинув і сут­тєво збагатив теорію фонеми, об'єднавши психічний підхід до фоне­ми з функціональним.

Праці Бодуена де Куртене і Л.В. Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважа­ють М.С. Трубецького. Він написав ґрунтовну новаторсь­ку працю "Основи фонології", яка вийшла в 1939 р. в Празі німецькою мовою, у якій виклав свою теорію фонем. Трубецькой зі структурно-семантичного і функціонального підходів дав визначення таких важливих фонологічних понять, як фо­нема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, вста­новив три класи фонологічних ознак (вокалічні, консо­нантні, просодичні), ввів поняття нейтралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єднує фонеми, що ней­тралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив де­тальну класифікацію фонологічних опозицій.

Значення слів не створюються використаними для їх утворення фонемами, бо фонеми самостійного значення не мають, але фонеми є базою утворення тих одиниць, які є носіями мовного значення плану змісту. Інколи одна фонема може створювати слово або морфему. Так, фонема /і/ в українській мові утворює службове слово - сполучник і; вона ж за інших умов використовується як морфема, що позначає називний відмінок множини: кобзар-кобзарі, або давальний відмінок однини: груша -груші.

Фонема це загальна мовна одиниця, в складі якої можуть об'єднуватися не зовсім тотожні звуки. Фонема є одиницею мови, вона реалізується в конкретних звуках мовлення. Кожний звук мовлення відзначається рядом артикуляційних, акустичних і фонологічних вла­стивостей. Скажімо, з артикуляційного та акустичного погляду в словах сад і сядь голосний елемент звучить по-різному, особливо на початку і в кінці його творення, однак голосні елементи першого й другого слів об'єд­нуються в одну фонему /а/, хоч де в чому й відрізняються один від одного. Таким же чином розріз­няються у вимові перші приголосні в словах сад і суд, якщо с у першому слові можна назвати нейтральним, то с в другому слові є лабіалізованим (огубленим) [с*]. Сучасна лінгвістика користується для позначення різновидів прояву фоне­ми терміном алофон (інший звук).

У кожної фонеми є свій головний варіант. Цей варіант з'являється при ізольованій вимові фонеми або при найменшій її залежності від позиції та сусідніх звуків.В українській мові така найменша залежність спостеріга­ється для приголосних перед наголошеним /а/. Поряд з головним варіантом можуть існувати позиційні та комбі­наторні варіанти. Позиційні варіанти зумовлюються положенням фонеми в слові й відносно наголосу (на початку, всередині, в кінці слова, в переднаголошеному чи післянаголошеному складі). Комбінаторні варіанти залежать від безпосереднього оточення фонеми. В укра­їнській мові фонема /в/ в кінці слова реалізується як вокалічний приголосний [у]: ходив, робив, отже [у] є позиційним варіантом фонеми /в/. Ця ж сама фонема перед голосним [i] вимовляється нетвердо, а напів­м'яко: вітер, віра, напівм'який приголосний в у цих та подібних словах є комбінаторним варіантом фонеми /в/.

Розрізняють ще так звані факультативні варіанти, так називаються алофонеми, що заступають головний варіант фонеми у незалежній позиції. Так, головним варіантом фонеми /в/ є її губно-губний прояв [w], але окремі мовці замість губно-губного вимовляють губно-зубний приголосний [v], який і є факультативним ва­ріантом фонеми /в/.

Лише індивідуальні варіанти фонем є фактами індивідуального мовлення. Всі інші варіанти, в тому числі й факультативні, є фактами даної мови, скла­даючи її фонематичну норму. Тому при вивченні певної мови не слід обмежуватися лише засвоєнням її фонем, а треба вивчати й усі інші варіанти, щоб позбутися "ін­шомовного акценту".

Диференційні та інтегральні ознаки фонем

У кожної фонеми як звуковому типові є власні ознаки, сукупність яких дозволяє ідентифікувати й розрізняти окремі фонеми. Структура фонематичної підсистеми фо­нетичної системи мови створюється відношеннями між фонемами, які розрізнюються кількома або лише однією ознакою. Це створює складну мережу опозицій (від лат. орроsitio - протиставлення). Кожний член фонематичної підсистеми відрізняється від усіх інших членів цієї під­системи за ознаками, які звуться диференційними (від лат. differentia - різниця, відмінність).


Случайные файлы

Файл
lecture_HTML.doc
33271.rtf
185636.rtf
13063-1.rtf
92000.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.