Мова як символ соціальної солідарності (41749)

Посмотреть архив целиком











Реферат на тему

Мова як символ соціальної солідарності






ПЛАН


  1. Поняття соціальної солідарності.

  2. Мовна стратифікація суспільства

  3. Сім’я – перший осередок соціальної єдності.

  4. Соціально-групова мовна консолідація.

  5. Використана література




1. Поняття соціальної солідарності.


Соціальна солідарність поняття, яке служить для позначення соціальної згуртованості. Уперше його застосував французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798—1857). Використовувалось воно далі головним чином у французькій соціології. Особливу увагу приді­лив дослідженню соціальної солідарності засновник французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм (1858—1917). У його концепції це одне з централь­них понять, якому була присвячена, по суті, вся його наукова творчість. Для Дюркгейма соціальна солідар­ність рівнозначна суспільному стану, а її відсутність — соціальній патології. Термін соціальна солідарність має синоніми соціальна згуртованість і соціаль­на згода (див.: [Современная западная социология 1990: 314]).

Соціальний символізм визначається як один із ви­явів взаємозв'язку між соціальною структурою суспіль­ства і його культурою, як регуляція соціальних стосун­ків за допомогою культурних засобів [Васин, Краснов 1971: 167]. Розрізняють невербальний і вербальний символізм. Прикладами невербального символізму мо­жуть служити одяг (військова і шкільна форми, одяг священиків і монахів, одяг льотчиків, залізничників; кітель-сталінка, який носили в сталінську епоху ті, хто демонстрував своє захоплення «вождем усіх часів і на­родів» та його політикою; будьоннівка як символ рево­люційності в часи громадянської війни), а також різні види колекціонування, комплектація певних книг, му­зичних записів, спосіб проведення відпустки тощо. Вербальний символізм це мовний словесний симво­лізм. Певні слова, звороти, особливості вимови можуть набувати властивостей символу належності мовця до певної соціальної групи. Це пов'язано з одним із моти­вів, яким керується мовець у своїй внутрішньогрупо-вій поведінці: показати своїм мовленням, що він на­лежить до цієї групи, що він «свій» [Беликов, Крысин 2001: 252]. Як переконливо показав американський со-ціолінгвіст В. Лабов, люди, які не оволоділи символами належності до групи, не можуть претендувати на місце в цій групі, стають ізгоями [Labov 1972].

Вступаючи в спілкування, комуніканти творять у своїй уяві образ співбесідника і шукають у його пове­дінці символічні елементи для підтвердження або спростування своїх припущень, демонструють симво­ли свого соціального статусу [Тарасов, Школьник 1977: 174—191]. При першому спілкуванні незнайом­ці хочуть дізнатися, хто їх співбесідник за соціаль­ним рівнем, для того щоб виявити, що є спільного і відмінного в них мова, соціальний жаргон, профе­сійний жаргон, життєвий досвід, рольовий репертуар (національність, професія, стать, сімейне становище тощо). Знання соціальних ролей співбесідника дає можливість змоделювати подальшу мовленнєву по­ведінку.

Питання соціального символізму в мовленнєвій по­ведінці є частиною проблеми управління поведінкою людини. Взагалі мова як засіб свідомої регуляції лю­диною поведінки інших людей може виконувати дві функції інструментальну і символічну. У першому випадку поведінка регулюється за допомогою мовних знаків (експліцитно) у вигляді інструкцій, наказів, за­конів, заборонних написів тощо. У другому випадку в мовних знаках нема прямих вказівок, вони осмислю­ються символічно (наприклад, звернення на ти чи Ви, вокативи Ваше преосвященство, пане, товаришу, друже тощо).


2. Мовна стратифікація суспільства.


Соціальний символізм у мовленні виявляється в різ­них за обсягом соціальних групах: від сім'ї до цілого етносу. Кожна така група характеризується притаман­ним їй особливим варіантом мови соціолектом.

Хоч у мовознавстві про соціальну диференціацію мови йдеться давно, однак це питання трактується по­верхово: на практиці воно зводиться до відмінності «манер» вираження (арго, змішані мови тощо); подібні різновиди мови інтерпретуються як проміжні, нестійкі, «забавні» стани, як якісь екзотичні причуди її соціаль­ного побутування. Насправді, проблема значно серйоз­ніша. Розшарування мов всеохопне явище, яке тор­кається самих основ економічного ладу, культури, побуту, навіть історії. Хоч надто прямолінійним, спро­щеним було б твердження, що основні відмінності між економічно неоднорідними соціальними групами ма­ють пряме відображення в системі соціальних мовних різновидів, бо насправді мовна стратифікація є відобра­женням радше систем соціальних цінностей, ніж сис­тем соціального існування [Bierwisch 1976: 420; Бели­ков, Крысин 2001: 114]. Однак не зважати на цей фа­ктор й інтерпретувати соціальне розшарування мов лише як наслідок людського прагнення, почасти соці­ального, почасти психологічного, до піднесення себе в чиїхось очах, до самозвеличення не можна. Тим біль­ше не можна це явище розглядати як моду [Варт 1989: 525—527]. Ідеться про соціальне й психологіч­не розшарування суспільства. Недаремно саме таке потрактування отримав цей феномен у художній літе­ратурі задовго до того, як привернув увагу соціологів, в тому числі й українській, зокрема у творах І. Котля­ревського, Т. ІПевченка, А. Свидницького, М. Стариць-кого, С. Руданського, У. Самчука, В. Винниченка, Г. Ко­синки, О. Гаврилюка, І. Багряного та ін.

Соціальний поділ мов, на думку Р. Варта, з якою не можна не погодитися, має місце не на рівні мовної системи, яка зрозуміла всім, а на рівні дискурсу та його різновидів; іншими словами, нестикування соціо-лектів має, власне, не інформативний, а інтерлокутив-ний характер мови нецікаві, байдужі одна до одної; в нашому суспільстві ми обходимось мовою собі подіб­них, не маючи життєвої потреби в мові іншого для кожного самодостатньою є його мова. Ми тримаємося у межах мови своєї соціальної і професійної зони, і таке самообмеження дозволяє нам якось пристосовуватися до роздрібленості нашого суспільства [Варт 1989: 524]. Своїм носіям соціолект є вигідним перш за все тим, що «надає їм захист; мовна огорожа, як і будь-яка інша, укріплює, зміцнює і підбадьорює тих, хто всередині неї, відкидає і принижує тих, хто ззовні» [Варт 1989: 531].

Зазначене вище простежується уже на рівні най­меншого соціального об'єднання — сім'ї, на що свого часу звернув увагу Л. Толстой у повісті «Юність»: «Для полегшення [...] однакового розуміння між людьми од­ного кола або родини встановлюється своя мова, свої звороти мови, навіть слова, що визначають ті відтінки понять, які для інших не існують».


3. Сім’я перший осередок соціальної єдності.


Сім'ї, як і будь-якому іншому малому соціальному об'єднанню, можуть бути властиві й особливі риси по­ведінки та мовлення, які мають для її членів спільну символічну функцію: вказують на належність мовців до однієї соціальної групи, маніфестують відношення «ми — свої». Цю функцію виконують певні мовні засо­би, а саме мовні одиниці, характерні для членів певної родини, а також манера спілкування, інтонація тощо. У ролі сімейних слів і виразів можуть виступати емо-тиви (пасочка, ягідка, вишенька, котик, лапа, масюся, свинтусячка, хрюндель), іншомовні слова, нерідко де­формовані (сенька з англ. thank you, пардон, чао, аріве-дерче), загальновідомі слова в незвичному (сімейному) значенні (крокодил «виріб із крокодилячої шкіри», на­ука «працівник сфери науки»), різні модифіковані фор­ми загальновживаних слів унаслідок метатези звуків (дуркувати «друкувати», фаршик «шарфик», рос. лопо-тенце «полотенце»), субституції звуків (пумадор «помі­дор», мюню «меню», прювіт «привіт»), а також ужи­вання усічених (буля «бабуля», б у ся «бабуся») і конта-мінованих (накладання основ)4 форм (мучень «учень», рос. списателъ «писатель» тощо) [Кузнецова 1999]. На­решті, можна говорити й про сімейну фразеологію. Джерелом сімейної (камерної) фразеології є телепере­дачі, кіно, твори художньої літератури, а також певні соціально-побутові ситуації: трясти животом «сміяти­ся», слухати подушку «спати», душити диван «довго спати», все пучком «гарні справи, все гаразд», точнісінь­ко як у нашому садку (про ситуацію, коли багато бігани­ни, метушні й галасу), щас спою «не витримаю, не стри­маюся», привет от мартышки (вживається в ситуації, коли хтось зрозумів буквально те, що було сказано в пе­реносному значенні), индейская национальная изба фиг-вам называется (жартівлива форма відмови), а в по­пугаях я больше «про щось, що в малих одиницях виміру здається більшим» та ін. Конкретна ситуація, представ­лена в соціально-побутовій сфері, в якомусь фільмі, ре­кламному ролику, шоу, узагальнюється, абстрагується від джерела й пізніше включається до образно-номіна­тивної системи камерного мовлення, що складає своєрід­ний соціолект родинного кола [Смерчко 1997]. На особливу увагу заслуговує дослідження білінг-вальних сімей в аспекті родинної солідарності. Прик­лади з художньої літератури (Мася в романі А. Свид-ницького «Люборацькі», Проня Прокопівна в комедії М. Старицького «За двома зайцями» та ін.), а також спостереження за сім'ями, де батьки розмовляють од­нією мовою, а діти іншою, засвідчують, що в таких ро­динах сімейна солідарність втрачається (діти нерідко соромились батьків, які розмовляли українською мо­вою, а інколи їх за це навіть зневажали). Подібні си­туації стимулюють послаблення взаєморозуміння між членами родини, призводять, як справедливо зазначив О. Потебня, «до послаблення зв'язку підростаючих по­колінь з дорослими, який замінюється лише слабким зв'язком із чужими» [Потебня 1976: 23]. Цю думку видатного українського філолога прекрасно ілюструє такий епізод із роману А. Свидницького «Любораць­кі». Давній знайомий запитує ополячену Масю, чи не жаль їй за померлим батьком.


Случайные файлы

Файл
116567.rtf
18140.rtf
87756.doc
72865.rtf
11993-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.