Мова та історія (розвиток мови) (41748)

Посмотреть архив целиком








Реферат на тему

Мова та історія (розвиток мови)





ПЛАН


  1. Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія

  2. Зовнішні причини мовних змін

  3. Внутрішні причини мовних змін

  4. Темпи мовних змін

  5. Використана лытература



Справжнє розуміння мови неможливе без осяг­нення різноманітних змін, які мають місце в ній. Ди­намічні процеси мови можна простежити, розгляда­ючи її в історичній перспективі. Вивчення мови як явища, яка розвивається, власне, є дослідженням форм існування мови, що становить її суттєву характерис­тику.


Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія


Мова постійно змінюється. Історична змінність мо­ви — її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як за­значав О. О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізна­вальної діяльності людини. Однак людина за своє жит­тя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояснити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у XIX ст. Це настільки захопило їх, що вони майже протягом ста років вивчали тільки історичний аспект мови.

Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О. О. По­тебня та Г. Пауль, мова є діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започатковано розрізнення статич­ного і динамічного аспектів мови. В. Гумбольдт, зокре­ма, розрізняв «вивчення мов у стані їхнього розвитку» і «вивчення організмів мов» [Гумбольдт 1960: 77]. Зго­дом це розрізнення вилилося в соссюрівську дихотомію синхронії і діахронії.

Синхронія (від грец. synchronos «одночасний») — стан мови в пев­ний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозу-мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період.

Цей термін вживається і в іншому значенні: синхро­нія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника.

Діахронія (від грец. dia «через» і chronos «час») історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі Ті історичного розвитку.

Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одно-часовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню ста­тики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики — синхроніч­на і діахронічна.

Ще більшої ваги це протиставлення набуло в дея­ких послідовників Ф. де Соссюра, яке, по суті, призвело до повного розриву між цими двома аспектами мови. Так, Л. Блумфільд зазначав, що знання історії мови в процесі опису її сучасного стану не тільки не потрібне, а й шкідливе, оскільки воно заважає досліднику неупе-реджено визначити відношення в системі сучасної мо­ви. Однак уже І. О. Бодуен де Куртене, який ще раніше від Ф. де Соссюра прийшов до антиномії синхронії і діа­хронії, звернув увагу на умовність виділення цих двох аспектів у вивченні мови, бо «в мові, як загалом у при­роді, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій, зу­пинка, застій — явище умовне, це окремий випадок руху за умови мінімальних змін. Статика мови це лише окремий випадок її динаміки або, швидше, її кіне­матики» [Бодуэн де Куртенэ 1963а: 349]. Як зазначав Бодуен де Куртене, діахронічне вивчення мови важливе і дуже потрібне для розуміння та пояснення кожно­го її синхронічного зрізу. До такої ж думки дійшли представники Празької лінгвістичної школи, а також А. Сеше, Е. Косеріу та ін.

На сучасному етапі загальновизнаним стало твер­дження, що синхронічний і діахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і збагачують один одного, хоч трапляються випадки, коли неврахування діахро­нії, тобто один синхронічний аспект, є самодостатнім. Водночас, на думку багатьох мовознавців, поняття син­хронії і статики не є тотожними. Оскільки мова є не-статичною за своєю природою, то динаміка є її невід'єм­ною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в синхронії.

Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі це єдність стійкого і змінного. Кожен стан мо­ви є її динамічною рівновагою. Якщо б мова змінюва­лася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комунікативно непридатною. Стійкість мови необхід­на для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність — щоб фіксувати і позначати, нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.

Складним і остаточно не з'ясованим є питання, яким чином змінюється мова, як відбуваються зміни, які сили впливають на цей процес. В. фон Гумбольдт убачав ці сили в народному дусі, молодограматики і неолінгвісти в індивідах. Ф. де Соссюр прямо це питання не порушував, але оскільки вважав, що мова є системою, підпорядкованою своєму власному поряд­ку, то, очевидно, він бачив ці зміни потенційно закла­деними в самій мові. Немає сумніву, що всі мовні змі­ни здійснюються самими носіями мови. Однак вони не залежать від волі людей, а мають об'єктивний ха­рактер.

Переважна більшість мовних змін починається з варіювання. У мові на кожному історичному етапі по­ряд зі старими елементами існують їх нові варіанти, наприклад, укр. префікси од- і від-, форми корисний і корисний, ім'я й імення, словосполучення типу чекати на брата і чекати брата, дійти до висновку і дійти висновку; рос. жу[ж']ать і жу[ж]атъ, слесари і сле­саря, шофёры і шофера, хаос і хаос, мок і мокнул, машет і махает, самоё і саму, один кофе і одно кофе; нім. Worte і Worter, bringst і bringest, wandte і wendete,

stand і stund, getroffen і getrieft, des Tag і des Tages, dem Wald і dem Walde; англ. got і gotten, we shall і we will, [a'gein] і [a'gen] тощо.

Нові варіанти конкурують зі старими і з часом за­мінюють їх. Постійне варіювання як у плані виражен­ня, так і в плані змісту — це спосіб існування мови як живої, функціональної комунікативної системи. Саме через те навіть за суто синхронічного підходу в дослі­дженні мовної системи необхідно виявити в ній сталі й змінні, статичні й динамічні, сильні й слабкі, продук­тивні й непродуктивні ланки, те, що втрачається, і те, що зароджується, тобто визначити тенденції розвитку цієї системи.

Розвиток, як правило, починається з індивідуально­го новотвору, який потім стає територіальним або сти­лістичним варіантом. Цей варіант з часом може ви­тіснити основний, і таким чином індивідуальна зміна перетворюється на соціальний факт. Необхідно зазна­чити, що не всі новотвори стають соціальним фактом, тобто належать до мови, а лише ті, що відповідають потребам суспільства. Такі новотвори виникають не­рідко в декількох індивідів.

Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди мають причину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. До зовнішніх належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх — тенденції розвитку, які закладені в самій мові. Не всі вчені визнають паралельний вплив на мову зовнішніх і внутрішніх причин. Так, А. Мартіне, Є. Курилович та інші визна­ють тільки внутрішні, а А. Мейє, А. Соммерфельт, Б. Го-ловін — тільки зовнішні причини. Очевидно, не варто абсолютизувати якісь з них, хоч потрібно пам'ятати, що всі мовні зміни в підсумку визначаються суспільними потребами.


Зовнішні причини мовних змін


Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури, продуктив­них сил, науки, техніки тощо.

Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мов­них змін є контактування мов. На думку А. Мартіне овні контакти один із наймогутніших стимулів мовних змін [Мартине 1972: 83].

Мовні контакти мають місце в разі загарбання те­риторії і поневолення корінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення на одній тери­торії; коли різномовне населення живе на сусідніх територіях; коли населення вступає в різноманітні (економічні, торговельні, культурні та ін.) стосунки з населенням іншої країни; коли засвоюється інша мо­ва в процесі шкільного навчання. Розрізняють такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередкова­ні; між спорідненими і неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні (безпосереднє спілку­вання), штучні (навчання в школі) і змішані (природ­но-штучні).

Контактування мов може зумовити такі процеси:

  1. запозичення лексики і фразеології. Так, тільки за останніх декілька років українська мова запозичила чис­ленну кількість іншомовних слів, переважно з англійсь­кої мови: дисплей, дискета, файл, інтерфейс, принтер, факс, менеджмент, маркетинг, шоп, саміт, електорат, консенсус, спікер, брифінг, ексклюзивний, боїнг, тойота, вольво, мерседес, екстрасенс, хот-дог, піца та багато інших. Досить поширеними є запозичення фразеоло­гізмів як в оригінальній формі, так і у вигляді каль­кування: ab ovo, memento mori, о sancta simplicitas, о tempora, o mores, tabula rasa, Drang nach Osten, бути чи не бути (англ. to be or not to be), дивитися крізь паль­ці (нім. Durch die Finger sehen), яблуко від яблуні да­леко не падає (нім. Der Appel fallt nicht weit vom Stamm). Нерідко фразеологічні кальки поширюються на різні мови. Наприклад, за німецьким зразком (danke schon) будуються фраземи зі значенням вдяч­ності в багатьох європейських мовах: укр. красно дякую, серб, хвала лепо, чеськ. dekuji pekne, угор, koszonom szepen тощо;


Случайные файлы

Файл
diplom.doc
151653.rtf
47902.rtf
11660.rtf
129569.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.