Политический портрет Павла Скоропадского /Укр./ (41533)

Посмотреть архив целиком

Політичний портрет гетьмана Павла Скоропадського


1. Вступ

Після здобуття Україною справжньої незалежності і державного суверенітету ми нарешті маємо змогу по новому подивитися на постать Павла Петровича Скоропадського — останнього українського гетьмана. Він належить до тих дійових осіб історії, навколо яких завжди точилися нескінченні дискусії, створювалися міфи і легенди.

Основоположником роду Скоропадських був брат гетьмана Івана Скоропадського. Протягом XVIII ст. рід Скоропадських дав кількох видатних діячів. Головно вславився Михайло Скоропадський — один із найосвіченіших діячів України XVIII ст. Його син, Іван — депутат до комісії 1767 року — був настільки популярний серед козацтва, що його вважали за кандидата на гетьмана. У XIX ст. тітка майбутнього гетьмана Скоропадського, Єлисавета, по чоловікові Милорадович, була видатною українською діячкою. Вона допомагала українським школам на Полтавщині і подарувала 8.000 Гульденів на Львівське Товариство імени Шевченка.

За своїх майже 72 років життя Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною місяців. І якщо перші 45 років вважати передмовою до гетьманства, то останні 27 були тяжкою розплатою за ту недовгу мить влади над блукаючою у пошуках виходу з соціальних експериментів Україною. А заплатив він сповна — смертю маленького сина, ще за часів гетьманування, поневіряннями на чужині, перебуванням під опікою німців у період фашистської диктатури.


2. Короткі афтобіографічні відоиості

Початок життя Павла Скоропадського не віщував жодної з цих подій. То був типовий життєвий шлях російського аристократа — адже половина петербурзького вищого світу мала українське коріння або українську маєтність. Народився син Петра Івановича Скоропадського та Марії Андріївни Миклашевської у травні 1873-го у Вісбадені, на німецьких мінеральних водах. Дитячі роки провів у родинному маєтку Тростянці, що на Полтавщині.

Десятирічного майбутнього генерала батьки привозять до Москви, де він проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає до Пажеського корпусу. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу, а й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою. Маленький Павло у мундирі з поперечними галунами, білих брюках та касці з білим султаном часто був присутній при дворі царя Олександра III.

Закінчення навчання у Пажеському корпусі не змінило найближчого оточення Павла Скоропадського. Він входить корнетом до Кінної гвардії — Кавалергардського полку, найбільш привілейованої частини російської армії, у якому колись служив і його батько. Молодий блискучий гвардійський офіцер має більше вільного часу, ніж учень Пажеського корпусу, — Скоропадський подорожує Європою і Туреччиною, довго живе у Франції, відвідує Сорбонну, історичні пам’ятки Італії та Греції. Шлюб він взяв у своєму колі, одружившися із стрункою красунею Олександром, дочкою генерал-ад’ютанта Петра Павловича Дурново і Марії Василівни, уродженої Кочу бей, племінницею сумно відомого міністра внутрішніх справ Росії.

Військова кар’єра складалася вдало — молодий гвардієць отримує чергові звання. Але настає 1904 рік, а з ним — і російсько-японська війна на Далекому Сході. Велика відстань відділяє Петербург від Маньчжурії, тому жодна з частин гарнізону столиці не брала участі у війні. Молодий честолюбний офіцер Павло Скоропадський не може утриматися так далеко від театру бойових дій і переводиться до Забайкальського козачого війська. Як командир 5-ої сотні Читинського козачого полку він бере участь у боях з японцями і отримує за хоробрість золоту зброю. Після повернення до столиці Скоропадського призначають флігель-ад’ютантом царя, однак на цьому посту, який вимагав не хоробрості, а зовсім інших якостей, протримався недовго. Згодом він одержує чин полковника і стає командиром 20-го Фінляндського драгунського полку. Офіцери потім згадували його як пряму і чесну людину, що користувалася загальною любов’ю своїх товаришів.

У 1911 році Павло Скоропадський бере під команду Лейб-гвардії кінний полк, а наступного року стає генералом свити імператора. Він пробує себе і на адміністративній ниві, готуючи проект виводу всіх кінних частин з Санкт-Петербурга з метою створення їм належних умов для занять. Але, на жаль, з незалежних від Скоропадського причин проект був провалений, і він знову повертається до своєї безпосередньої роботи у полку.

Для справжнього батька-командира, яким він був для своїх товаришів по службі, тут вистачало роботи. Поповнювались лейб-гвардійці за рахунок найаристократичніших представників “золотої молоді”, що зовсім не виявляла тяжіння до щоденної військової підготовки. Але завдяки праці свого командира Лейб-гвардії кінний полк став одним із найдисциплінованіших в армії, що довели вже серпневі бої у Східній Пруссії на початку першої світової війни. Будучи в авангарді армії, полк під командуванням Скоропадського прославив себе блискучою атакою під Краупішкіним, коли розпещені юнаки билися, як леви, й помирали, як герої. Він же прикривав і скорботний відступ генерала Ренненкампфа з Східної Пруссії.

За хоробоість, вмілі воєнні дії молодий генерал-лейтенант дістає високі нагороди та підвищення по службі — послідовно командує 1-ою бригадою 1-ої гвардійської кавалерійської дивізії, 5-ою кавалерійською бригадою, всією 1-ою гвардійською кавалерійською дивізією. Остання під його проводом успішно захищала підступи до Прибалтики і в 1915 році зупинила наступ фельдмаршала Гінденбурга біля Двіни.

Слід зазначити, що жодних точок зіткнення з українським рухом у цей 44-річний період життя Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозуміло, що він не був і не міг бути “свідомим українцем” у тогочасному розумінні цього слова, однак констатувати, що Скоропадський виділявся серед інтернаціоналізованої петербурзької аристократії глибоким уявленням про свої українські коріння, безсумнівно, можна. Це взагалі слід вважати родинною рисою Скоропадських. Дід Павла, І.М.Скоропадський, який після передчасної смерті свого сика мав на Павла надзвичайний вплив, був передовою людиною свого часу, брав активну участь у громадській діяльності, в розробці селянської реформи. Родинний будинок в Тростянці мав велику колекцію української старовини, портретів гетьманів і видатних діячів України, серед яких був і портрет останнього виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Рідна тітка Павла Єлисавета Іванівна, за шлюбом графиня Милорадович, своїм значним грошовим внеском заснувала Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові. З малих літ Павло Петрович знаходився в оточенні відомих українських діячів — В.В.Тарновського, П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, з багатьма близько приятелював...


3. Скоропадський при владі на Україні

29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові.

Він проголосив маніфест — “Грамоту до всього Українського Народу” та “Закони про тимчасовий устрій України”, підписані Гетьманом та отаманом (головою) ради міністрів Миколою Устимовичем.

У грамоті Гетьман заявляв, що він “відкликнувся на поклик трудових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади”. Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде виданий закон про вибори до Українського сойму. Поновлюється право приватної власности; буде вжито заходів до вилучення великих землеволодінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть забезпечені права робітників.

У “Законах про тимчасовий державний устрій України” підкреслювалося, що закони ці діють до скликання сойму. У “Законах” накреслено головні напрямні нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. На генеральний суд покладалась охорона законности в Україні. Замість назви “Українська Народна Республіка” буде вживатися назва “Українська Держава”. Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою гетьмана.

У кабінеті, зформованому М. Василенком, не було соціалістів, але були солідні українські діячі з цілої України. Дванадцять міністрів були українці по походженню; були й інші авторитетні, діячі, що брали участь в українському житті, як земські діячі, професори, правники, громадські працівники. У кабінеті міністрів було тільки четверо неукраїнців: А. Ржепецький — з польського роду, міністер фінансів, за війни — голова татьянівського комітету допомоги втікачам; С. Гутник — міністер торгівлі — єврей, фінансовий діяч Одеси — та два росіянини: Ю. Вагнер — міністер праці, професор Київського політехнічного інституту, та Г. Афанасьєв — державний контролер, колишній приват-доцент Одеського університету, звільнений за “неблагонадійність”.


Случайные файлы

Файл
117335.rtf
118013.rtf
~1.DOC
178907.rtf
17229.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.