Леся Украинка /Укр./ (41526)

Посмотреть архив целиком

Леся Украинка


Доля дуже рано навчила Лесю Українку мужності. Вона змушена була змагатися з тяжкою хворобою, що вразила її ще в дитинстві, зробила недосяжною її блискучу музичну кар'єру і мучила поетесу всі подальші роки. Проте оця ще дитяча зневага до фізичного і душевного болю супроводжувала Лесю Українку все її життя.

У несприятливій для повнокровного розвитку України суспільній атмосфері межі ХІХ-ХХ століть родина Косачів вирізнялася своїми демократичними поглядами, пле­канням національних традицій, всебічною освіченістю. Виховуючись у такому середо­вищі, Леся не могла не зазнати його впливу на формування власних поглядів, уподо­бань, життєвих настанов. Її громадянська свідомість, національна гідність, демокра­тичні позиції були закладені саме в родинному колі. А ще, напевно, вродженою особ­ливістю натури пояснюється отой постійний дух непокори, волелюбства, ота зневага до труднощів і втоми, оте гордовите бажання ніколи не бути слабкою, розбитою, зне­віреною:

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука?

Чи пісня й думка кволі?

(“Хто вам сказав, що я слабка...”)


Духовна міць фізично недужого тіла, властива Лесі Українці, наснажувала і її творчість. Потрібна була неабияка мужність, щоб, всупереч тиску влади, писати про кривди рідного краю. “І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю...” Патріотичний мотив— один з найчастіших у поезії Лесі Українки. Її любов до України не можна навіть і порівнювати з тими зітханнями, які були такими попу­лярними серед частини української інтелігенції.

За глибоким переконанням поетеси, лити сльози над українським безталанням — це ще не велика послуга для краю. “Що сльози там, де навіть крові мало!..” У Лесиному розпорядженні було не так багато засобів для боротьби. Але в неї було пристрасне слово, у неї був величезний митецький хист. Її полум'яні віршовані рядки мимоволі за­падали в серця і будили:

Вставай, хто живий, Не бійся досвітньої мли, —

В кого думка повстала! Досвітній огонь запали,

Година для праці настала. коли ще зоря не заграла.

(“Досвітні огні”)


Недаремно поетесу стали величати Дочкою Прометея. Нести людям вогонь про­світи, вогонь своєї любові, жар свого невтомного слова було справою всього її життя. Звичайно, якщо ніхто не бачив поетесу розбитою і знесиленою, то це не означає, що вона була крицевою. Не забуваймо, що Леся Українка — жінка з вразливою тонкою душею. Були і в її долі прикрі падіння і болісні втрати.

Такою втратою стала для неї смерть коханого — Сергія Мержинського. Але на­віть у хвилини найтяжчої душевної муки вона незбагненна у своїй внутрішній силі і величі. У ніч смерті коханої людини розпач поетеси, її нестерпні страждання, напівбо­жевільний стан несподівано спричиняються до творчого вибуху. Ця дивовижна жінка за один подих пише глибоку драматичну поему “Одержима”. Пізніше вона згадува­тиме, що якби в ту страшну ніч не вилила свій біль у слові, то, мабуть, могла би збо­жеволіти.

Здавалося, Леся була розбита і спустошена цією втратою. Але гідна подиву залі­зна воля згодом знову дала їй сил, щоб підняти себе з руїни, звільнитися від депресії. Бо життєве кредо Лесі Українки — сміливо творити свій шлях серед будь-яких незгод, змагатися з долею, не впадати у відчай під її ударами:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись.

Буду жити — геть думи сумні!

(“Contra spem spera”)


Леся Українка пішла шляхом Кобзаря. Вона прагне створити образ духовно могутньої людини-борця, здатної втілити в собі дух епохи. У політичній ліриці поетеси з'являється образ Спартака, котрий зібрав під свій прапор повсталих рабів. 1 особливо часто — образ легендарного богоборця Прометея. Нащадками Прометея вона називає свій народ, уславлює борців, які "блискучу іскру з неба здобувають". Ліричний герой поетеси — це тип нової людини, готової до подвигу, до найважчих випробувань.

Оптимізмом пройнятий вірш "Мріє, не зрадь!" У ньому прославляється подвиг борців за волю. У вірші "Напис в руїні" Леся Українка стверджує безсмертя народу та велич його творчої праці. Народ є творцем всіх цінностей i багатств — така основна думка поезії. Поетеса протиставляє силі владного тирана силу народу і проголошує: "Хай гине цар!"

Леся Українка прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти. Але її творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали життєрадісні мотиви сповнені віри в невичерпні сили народні. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя:

Ні! Я жива, я буду вічно жити,

Я в серці маю те, що не вмирає.


Є серед творів Лесі Українки невеличкий етюд про метелика, де розповідається, як маленьке створіння, що народилося у темнім льоху, вперше у своєму житті побачивши світло, вперто прагнуло наблизитися до нього і загинуло, влетівши у пломінь. Коли хтось із товариства, котре сиділо за столом і спостерігало змагання метелика зі світлом, зауважив: "Дурному дурна і смерть", — почувся голос: "А хіба розумніша була б його смерть, якби він навіки заги­нув у темнім льосі? Те світло спалило його, але він рвався на простір. Він шукав світла!"

Оце поривання до світла, непримиренність до животіння, байдужості були властиві і Лесі Українці, яка, обравши тернистий шлях поета, хотіла бачити пісні свої пломеніючими, слова — зброєю іскристою. Вона їм не раз наказувала: "Палайте чи паліть, та не в'яліть!"

Поетичним маніфестом письменниці, її мистецьким кредо став вірш "Слово, чому ти не твердая криця...":

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

У першій строфі цієї поезії письменниця звертається до слова, яке повинне піднімати народ на боротьбу, а, отже, "знімати вражі голови з плеч". Наступна строфа — це по суті аналіз своєї письмен­ницької, громадянської позиції. Поетеса ніколи не видобувала фальшивих нот із своєї ліри, для битви з ворогом гартувала слово кров'ю власного серця:

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Поетеса переконана в тому, що художнє слово стає міцною зброєю лише тоді, коли його візьмуть дужі месники, задля яких вона і гартує цю свою "зброю іскристу". Ця поезія відзначається музикальністю. Я.Степовий написав романс "Слово, чому ти не твердая криця".

В своїй ранній поезії "Співець" Л.Українка запевняє читачів у тому, що ніякі сили не примусять її відмовитись від патріотичного обов'язку — служити своїй батьківщині й рідному народові. Юна поетеса усвідомлювала: поетичний шлях тяжкий, і здолати його одній важко — такі роздуми і почуття пронизують вірш "Мій шлях".

Самій недовго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись ву гурті.

Леся мріє своїм словом збудити народ до боротьби за волю, за правду, знає, що в цій борні може загинути багато борців, серед них і вона:

Хай я загину, та хай сяє мило

Над людьми сонцем правда і надія!

В поезії "У чорную хмару зібралася туга моя ..." авторка постає ніжною, стійкою, мужньою. Всі почуття, які пережила — від невимовної туги до гіркого ридання, — не зломили її, "до землі не прибили", а, навпаки, загартували волю і серце, зродили буряний мотив боротьби:

...Я вийду сама проти бурі

І стану, — поміряєм силу!

Твори поета, уточнює Леся Українка у вірші "Поет підчас облоги", подібно до життя, мають бути всеосяжними, різноманітними, спів поета повинен будити від сну, служити загальнонародній боротьбі за свободу.

Леся Українка добре знала з історії світової і вітчизняної літератури, із власного досвіду, що часто доля була жорстокою до справжніх поетів: італійський поет Данте був вигнаний із своєї країни; англієць Байрон помер у Греції; Пушкін, Лєрмонтов, Шевченко, Грабовський фізично знищені царизмом. Поетеса часто писала на цю тему.

Зокрема у вірші "На столітній ювілей української літератури", присвяченому І.Котляревському, вона так висловлюється про долю поетів-борців:

Ніхто Їх не брав під свою оборону,

Ніхто не спускався з найвищого трону,

Щоб їм уділяти хвали,

Чоло не вінчали лавровії віти.

Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,

Страждали співці в самоті.

Та будучи вірною девізові: "Тільки в боротьбі життя і щастя", — Леся Українка слідом за Т.Шевченком і М.Некрасовим, разом з Ї.Франком і ГІ. Грабовським проголосила: "Не поет, хто забуває про страшні народні рани..."

Звернімося ще до одного вірша — "Зоря поезії", в якому поетеса проголошує своє естетичне кредо.

Вона мала право сказати про свою поезію: "Зоре моя! в тебе світло повік буде ясне". Бо людина, яка обрала для боротьби з ненависним ворогом гострий кинджал, тобто слово-зброю, не могла не запалити у серцях прийдешніх поколінь вогонь любові до свободи, ненависті до тиранії.

Дуже часто на папір лягали слова муки і страждання:

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі.

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

("Горить моє серце...")


Поетеса відважно мірялася силою з лихою долею. І перемагала.

Промчалась та буря-негода палка наді мною,

Але не зломила мене, до землі не прибила.

Я гордо чоло підвела...

І в серці моїм переможнії співи лунають.

(У чорную хмару зібралася туга моя)


Інколи життєві скрути були досить тяжкими, та не впадала в розпач мужня дочка Прометея, не втрачала надії на кращі часи. Варта подиву та надзвичайна сила волі, що давала тяжко хворій жінці енергію творити.


Случайные файлы

Файл
47880.rtf
74328.rtf
163756.rtf
154371.rtf
132989.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.