Религиозный ареал Украины /Укр./ (41471)

Посмотреть архив целиком

Конфесійно-етнографічний ареал України


1. Зв'язок релігійного і національного в етноісторичному процесі України.

Релігія як соціальне явище безпосередньо вплетена в етнічну структуру суспільства, через що не могла існувати поза такими історичними формами спільностей людей, як рід і плем'я (племінні культи), народність (політеїстичні релігії), нації (іудаїзм, індуїзм та ін.). Не звільнилися від етнічного впливу і світові релігії, попри їхній універсалізм і космополітизм. Це обумовлено тим, що всі релігії в минулому виникли як племінні (родові), а згодом, ставши національними релігіями, не втратили своїх зв'язків з етносом, оскільки виросли із соціально-політичних умов кожного народу. Отже всі релігії так чи так поєднані з етносом (народністю, нацією), його культурою і психологією.

В етноісторичному процесі України такий взаємозв'язок релігійного й національного виявився:

  • в асиміляції елементів племінних культів, вірувань наявних етнографічних груп тощо (наприклад, у давнину греко-візантійське православ'я змішалося з політеїстичними віруваннями слов'ян на території Київської Русі, а потім українського етносу, що привело до трансформації його в українську національну форму православ'я);

  • у засвоєнні національних форм побуту, традицій, звичок, психічного складу українського етносу, що відобразилося на появі та еволюції різноманітних форм релігійної культової практики, тобто обрядів, ритуалів, свят та ін.;

  • у використанні в релігійній церковній практиці національних елементів мистецтва, зокрема живопису в іконографії, музики, виконуваної на народних інструментах, національних мелодій у церковно-хоровому співі (скажімо, знаменитий київський розспів, пройнятий мотивами народної обрядової пісні), української архітектури в церковному будівництві та інших національних цінностей матеріальної та духовної культури. Важливо також відзначити, що в релігійно-церковній практиці досить часто використовуються культурні цінності етнічних груп, із яких складається український народ. Це веде до розмаїття в оформленні культових споруд, проведенні релігійних свят та обрядів;

  • у процесі пристосування тих чи тих вірувань, релігійного культу до певних елементів духовної культури етносу (традицій, свят, звичаїв), внаслідок чого релігійне стає надбанням культури всього етносу або народу. Приміром, святки Зеленої неділі відповідають християнському святу Трійці.

Релігія не тільки пов'язана з національним духовним життям народу, а й вплетена в широкий діапазон напіонально-етнічних процесів. Так, в Україні релігія і церква, зокрема православ'я, брали активну участь у житті нації та в міжнаціональних відносинах, пробуджували за певних історичних умов національну свідомість народних мас, активізували національно-визвольну боротьбу, обстоювали національне відродження, суверенітет і незалежність української державності тощо. З іншого боку, релігія і церква можуть відігравати негативну роль у національних процесах, бути додатковим джерелом суперечок у міжнаціональних відносинах, служити розпаленню релігійно-націоналістичних або шовіністичних пристрастей та ін.

Відомі також випадки, коли церква і конфесійні громади, опанувавши національні звичаї й традиції, пристосувавши їх до своєї практики, зберігають самобутність національної культури етнічних меншин, служать засобом і формою задоволення потреб у національному, земляцькому чи сімейному спілкуванні.

Слід відзначити і той факт, що взаємозв'язок релігії та етносу веде до створення певних історичних спільностей — етноконфесійних груп і меншин. Етноконфесійні групи — це відособлена частина народу, культурно-побутові, мовно-етнічні та інші особливості яких є наслідком політико-територіальної та історично-географічної ізоляції на релігійно-політичній, релігійно-культурній, релігійно-світоглядній основі. В етнополітичній історії України етноконфесійні групи переплітали релігію, культуру, політику, ідеологію та мораль у тугий вузол гострих проблем людського життя, внаслідок чого виникали політико-неврологічні ситуації, конфліктні зони і т. ін. Етноконфесійні меншини — це обособлена частина народу чи нації зі своєрідною культурою, побутом, психічним складом, які утворилися внаслідок ізоляції, пов'язаної з релігійною належністю. Відносини її членів часто регулюються особливою системою соціального контролю: церковними статутами і релігійною системою права, думками віруючих, нормами релігійної моралі та ін.

2. Етнічний склад населення і конфесійна різноманітність в Україні

Для глибшого розуміння відмінностей обрядово-культової практики конфесій і церков в Ук раїні, навіть у межах одного віросповідання, доцільно розглянути етнічний склад населення України, а також вплив поліетнічного складу українського народу на утворення конфесійного різноманіття.

Попри наявність загальнонаціональних рис українського народу, його культура і побут зберігають певні відмінності, що знаходить відображення в ритуально-культовій практиці, оформленні церковної архітектури, проведенні релігійних свят та обрядів. Безперечно, це обумовлено насамперед характером історичного розвитку окремих районів України, природно-географічними умовами, соціально-етнічними особливостями формування населення та ін. Як відомо, територія України поділяється на низку окремих історико-етнографічних зон — Наддніпрянщина, Поділля, Полісся, Слобожанщина, Волинь, Прикарпаття та Закарпаття. Наведений умовний поділ території на етнографічні зони має особливості, що характеризують, своєю чергою, культуру й побут тих чи інших груп населення. Історично на зазначених територіях склалися такі найвідоміші етнографічні групи: українські горяни (гуцули, лемки, бойки) в західноукраїнських областях; поліщуки, пінчуки, литвини — на Поліссі; севрюки — у східноукраїнських областях тощо. Історично обумовлена поліетнічна структура населення України доповнювалася різноманітними етнонімами, полі-тонімами, антропонімами та іншими групами. Інколи внаслідок віросповідного забарвлення етнічної самосвідомості, тобто підміни етноніма конфесіонімом, виникали навіть певні віросповідні групи. Так, на Буковині існувало населення — як романомовне, так і українське, що звалося волохами через православну належність. Етно-соцільна структура ускладнювалася також завдяки переселенцям із інших регіонів і країн. Так Україна визначально формувалась як поліетнічна країна, що не могло не вплинути на забарвлення релігійної визначеності.

На сучасному етапі населення України також залишається поліетнічним. Приблизно 85% його становлять українці, які рівномірно населяють територію держави. Решта населення — росіяни, білоруси, євреї, поляки, молдовани, румуни, угорці, болгари, греки, німці, татари, вірмени та інші етнічні групи. Процес виникнення і формування багатьох етнічних груп на території України був зумовлений не тільки складними соцільно-полі-тичними факторами, багатовіковими міжетнічними стосунками, спільністю історичної долі, а й релігійними факторами — церковними міжусобицями, міжконфесійними конфліктами, гонінням на іновірців у суміжних країнах.

Зокрема, певна частина росіян переселилася в Україну в 60-х pp. XVII ст. після релігійної реформи патріарха Никона, через переслідування старовірців із боку Російської церкви та держави. Нову хвилю російських переселенців в Україну, цього разу в XIX ст., було спричинено переслідуванням сектантів російського православ'я — духоборів і молокан. Завдяки цьому в Україні з'явилися не лише російські поселення, а й нові релігійні громади —старовірів, духоборів, молокан та ін.

Розселення поляків в Україні було пов'язане спершу зі Східною Галичиною, а потім із Правобережжям, де в межах українського етнічного масиву з XIV ст. формувалися найчисленніші польські етнорелігійні громади католиків. Масове переміщення польського населення у XVII—XVIU ст. до Правобережної України, засилля польських поміщиків і католицького духовенства призвели до масового покатоличення місцевого українського населення, а відтак — до створення католицької церкви.

Поселення євреїв в Україні з'явилися ще за часів Київської Русі, де існували громади слов'я-номовних євреїв (кенаани). З XVI ст. тут оселялися ашкеназі — вихідці з Польщі, які розмовляли мовою германської групи індоєвропейської сім'ї (ідиш). Розселені спорадично, окремими етно-релігійними громадами на Правобережжі, євреї започаткували тут іудаїзм, а згодом і його течію — хасидизм.

Румунізація українського населення Північної Буковини, чому сприяла особлива організація церковного управління і шкільної освіти, а також належність румунів та українців до православ'я, зумовили формування етноконфесійної групи — волохів (православна віра на Буковині називалася в народі волоською).

З XVIII ст. на території України селилися західноєвропейські колоністи (німці, французи, голландці, швейцарці, австрійці та ін.), які зазнавали у своїх країнах переслідувань за релігійні переконання. Це зумовило виникнення на території країни протестантських громад менонітів, методистів, лютеран та ін. Поширенню протестантизму сприяло те, що землі на півдні України, які належали Запорозькій Січі, після її знищення безкоштовно передавались у користування західноєвропейським колоністам, значний прошарок яких становили протестанти.

Отже, поліетнічний склад населення України, що формувався протягом століть, сприяв історичному існуванню різноманітних конфесій та релігійних течій. Деякі з них існують дотепер, інші трансформувались і злилися з новими конфесіями. Але поміж різноманітних конфесій домінуюче становище посідало православ'я, що його сповідували більшість українців, росіян, білорусів та інших груп населення, і лише в Західній та Правобережній Україні мільйони прихильників мала греко-католицька церква, послідовниками якої були українці.


Случайные файлы

Файл
187197.rtf
9210-1.rtf
29527-1.rtf
30076.rtf
182015.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.