Володимир Антонович (41236)

Посмотреть архив целиком

Володимир Антонович

(1834 - 1908)

Iсторик, археолог, етнограф

Володимир Антонович був організатором і натхненником першого всеукраїнського суспільно-культурного руху з центром у Києві.

Крім того, він основоположник і патріарх української історичної школи, з якої вийшов ряд чудових учених, зокрема М. Грушевський



Володимир Антонович

Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 січня 1834 р. у безземельній дворянській родині в містечку Махнівка (тепер село Комсомольське Козятинського району Вінницької області); за іншими даними — 1830 р. в містечку Чорнобиль. Зустрічаються й інші дати народження (6 січня, 18 лютого 1834 р.).

Закінчив Другу одеську гімназію та медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Майже рік практикував у Чорнобилі й Бердичеві. Підзаробивши грошей, продовжив навчання на історико-філологічному факультеті (1856 р.). Від 1860 р. працював у Першій київській гімназії, а в 1863—1880 рр. — у канцелярії генерал-губернатора, де розбирав і видавав давні міські акти.

В ті роки в Київському університеті ще були свіжі спогади про кирило-мефодіївців. Серед інтелігенції міста багато хто був близько знайомий з ними. Духовне формування історика відбувалося під впливом їхніх ідей і не без романтичного ставлення до української старовини.

І замолоду, і в зрілому віці Антонович стояв на ліберально-демократичних, культосвітніх позиціях. Однак у другій половині 50-х років XIX ст., по смерті Миколи І, в атмосфері очікування великих реформ настрої, особливо серед студентства, швидко радикалізувались. Не тільки в Петербурзі й Москві, а й у Харкові та Києві на межі 50—60-х років XIX ст. стали виникати гуртки молодих революціонерів. Формувалася ідеологія народництва, досить аморфної та різновекторної суспільно-політичної течії соціалістичного штибу.Дворянські діти починали відчувати "колективну провину" свого стану, а то й сімей, за гноблення народу, під яким розуміли насамперед селянство. У деяких вихідців із правобережної шляхти (з якої походив і Антонович) це накладалось і на проблему національної ідентичності, пов'язану з усвідомленням свого "українства" всупереч ополяченим предкам, що "зрадили" свій народ.

У такій ідейній атмосфері серед київського університетського студентства виникає рух, що дістав від опонентів зневажливу назву "хлопоманство".

Особливо негативно до нього ставилися польські кола Києва, які включилися в загальнопольський національний рух і прагнули залучити на свій бік полонізовану українську шляхту.

Появу самостійного українського руху польські радикали сприймали як розкол на загальному антиімперському фронті шляхетських родів колишньої Речі Посполитої, про відновлення якої, коли не "от можа до можа", то бодай до Дніпра, вони палко мріяли.

У такій складній обстановці, напередодні польського повстання, що спалахнуло в січні 1863 р., Антонович став лідером київських "хлопоманів" — здебільшого студентів українського походження, які мали вже кілька поколінь польськомовних предків. Вони, часто пішовши на відкритий конфлікт із друзями-поляками, проголосили себе українцями й визначили за мету працю на благо простого народу. Однодумцями Антоновича були насамперед К.Михальчук, П.Житецький і Т.Рильський (у майбутньому — батько видатного українського поета Максима Рильського).

1861 р. ця молодь заснувала культурно-просвітницьке товариство — " Київську громаду".

Серед її перших активістів були П.Чубинський (автор слів сучасного гімну України), О.Стоянов, В.Торський, В. і Е.Синьогуби, Б.Познанський. Вплив громадівців у місті швидко зростав, і 1862 р. цей рух налічував уже понад 200 членів. Наприкінці 1861-го з ініціативи й під редакцією Антоновича вийшли два числа рукописної газети "Громада", що призвело до неприємностей: поліція почала переслідувати її переписувачів, не без підстав звинувачуючи їх в антиурядових настроях. Від наступних випусків довелося відмовитись.

У своїй діяльності київські громадівці на чолі з Антоновичем орієнтувалися на авторитетну українську "Громаду" Петербурга, створену колишніми кирило-мефодіївцями, які повернулись із заслання, — М.Костомаровим, П.Кулішем, В.Білозерським і Т.Шевченком. За фінансової підтримки багатих українських поміщиків В.Тарновського й Г.Галагана петербурзька "Громада" розгорнула широку просвітницьку діяльність. Зокрема, впродовж 1861—1862 рр. (до початку польського повстання 1X63 р.) вона видавала українською мовою щомісячний журнал "Основа", який поширювався і в Україні, насамперед серед громадівців Києва.

Згодом "громади" виникли ще в багатьох містах: у Чернігові, Полінні, Харкові та ін. Там також активізувалася культурно-просвітницька пильність: відкривали народні школи, видавали українські книжки, особливо підручники для народних шкіл (починаючи зі складеного Г.Шевченком "Букваря" і "Граматики" П.Куліша).

Але молоді київські громадівці спиралися вже на інші ідеї та переконання, ніж кирило-мефодіївці. Антонович та його однодумці стояли на позиціях еволюціонізму й позитивізму.

На відміну від радикальної молоді російських міст, громадівцям не був властивий категоричний матеріалізм і революційний запал М.Черни-шевського або войовничий атеїзм і нігілізм Д.Писарєва. Однак до порядків царської Росії (як напередодні, так і після селянської реформи 1861 р.) вони ставилися дуже критично, засуджували самодержавно-бюрократичний лад, визнаючи ідеали конституціоналізму, парламентаризму і федералізму. Вони вірили в соціальний прогрес і неминучу демократизацію, всіма силами прагнучи наблизити волю й народне щастя. Але методами здійснення своїх мрій обирали не політичні вбивства й заклики до селянських бунтів, а просвітництво та пропаганду наукового світогляду.

Перші дві чоловічі безплатні недільні школи в Києві (на Подолі і в районі річки Либідь), де здебільшого проживала біднота, з'явилися вже 1859 р. Успіхові їх сприяла і підтримка видатного хірурга М.Пирогова, котрий був попечителем Київського навчального повіту. Вчителями недільних шкіл були переважно студенти Київського університету, а учнями — молоді люди від восьми до ЗО років.

Недільні школи мали вищий і нижчий класи. Там навчали читання, письма й арифметики. Заняття проводилися щонеділі та у святкові дні з 10-ї до 14-ї години. У січні 1860 р. була відкрита перша жіноча недільна школа, у серпні — ще дві чоловічі недільні школи, а в листопаді — друга жіноча. Нові недільні школи в річних районах міста Антонович та його друзі відкрили й у наступні два роки: на 1862 р. їх налічувалося дев'ять.

Користь від них для поширення початкової освіти була безумовною. Водночас школи були центрами впливу антиурядово настроєного студентства на народ, насамперед на своїх ровесників із малозабезпечених суспільних верств. Це добре розуміли представники влади, зокрема київський губернатор І.Васильчиков, що володів інформацією про поширення громадівцями нелегальної літератури і крамольні розмови, зокрема й з учнями.

Почалися перевірки благонадійності викладачів недільних шкіл: від навчання усували тих, хто не викликав довіри в начальства. 1860 р. містом прокотилася перша велика хвиля обшуків і арештів активістів демократичного руху. Вилучали заборонені книги. Репресії тривали і в наступні роки. Але на початку 60-х царську владу хвилювало не так "хлопоманство", як поширення польського революційного руху, східним центром якого став Київ.

Арешти польських радикалів, що стали повальними з початком повстання в січні 1863 р., приголомшили помірковану українофільську громадськість міста. Подібний резонанс мали й удари, яких царський уряд завдав загальноросійському (також представленому в Києві групою акти вістів організації "Земля і воля") радикально-демократичному підпіллю, зокрема арешт М.Чернишевського й закриття журналу "Современник".

Щоб в умовах репресій 1862 р. спростувати звинувачення в політичному радикалізмі (найгучнішою була справа революціонера, підполковника А.Красовського), лідери "Київської громади" на чолі з Антоновичем у листопаді оприлюднили в міській пресі заяву, в якій рішуче відмежовувалися від бунтарських намірів і засвідчували відданість урядовим реформам, початим з акта скасування кріпацтва.

Ця заява відповідала справжнім переконанням більшості київських громадівців, жодним чином не схильних, на відміну від польських чи російських радикалів, до революційних дій. Але з початком польського повстання 1863—1864 рр. ліберальний соціальний клімат перших років правління Олександра II змінили реакція і вороже ставлення влади до будь-яких проявів національного й культурного життя неросійських народів імперії.

Побоювання, що за польським прикладом український культурно-просвітницький рух може набути антиурядових політичних форм, призвело до трагічного факту: 18 липня 1863 р. було видано сумнозвісний Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження російського уряду про заборону друкування літератури українською мовою. Цей безглуздий акт зрештою обернувся проти імперії, бо відштовхнув від неї патріотичну українську інтелігенцію, яка досі відчувала загрозу розвиткові національної культури більше з польського, ніж із російського боку.

Реакція, що посилилася під час польського повстання, унеможливлювала ефективну культосвітню роботу "громад" в українських містах. Це зумовило кризу руху, його реструктуризацію і зміну пріоритетів у роботі. Труднощі з публікацією українською мовою штовхали київських інтелігентів до пошуку можливості друкувати твори за кордоном — насамперед у Львові, де австрійська влада не чинила жодного опору розвиткові національних культур. Наслідком цього із 70-х років стало зближення між демократичними колами Галичини й Наддніпрянсько-Слобідської України.


Случайные файлы

Файл
783.doc
14600.rtf
Detonacia.doc
105794.rtf
144490.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.