Інтерпретація фольклорного образу русалки в українській романтичній традиції (77753-1)

Посмотреть архив целиком

Інтерпретація фольклорного образу русалки в українській романтичній традиції

Особливий інтерес для з’ясування співвідношення міфологічної семантики образу русалки та його мистецької інтерпретації становить українська література ХІХ ст., оскільки творилася вона ще в період активного побутування міфологем. Об’єктом для такого роду спостережень має слугувати найперше творчість Л.Боровиковського, І.Вагилевича, М.Костомарова, М.Маркевича, Т.Шевченка.

Ключові слова: міфологія, міфологема, фольклор, література, романтизм, русалка, образ, інтерпретація, трансформація, символ.

Danilyuk-Tereschuk Т. The Interpretation of the Folkloristic Image of a Mermaid in the Ukrainian Romantiс Tradition. As the Ukrainian literature of the 19th century was created in the period of an active dissemination of mythologemas, it is of supreme interest for the elucidation of the correlation of the image of a mermaid and its creative interpretation. First of all, the works by L.Borovykovskiy, I.Vagilevich, M.Kostomarov, M.Markevich and T.Shevchenko must be the objects for such observations.

Key words: mythology, mythologema, folklore, literature, romanticism, mermaid, image, interpretation, transformation, symbol.

Одночасне зібрання, опрацювання і творче використання фольклорного матеріалу стало характерною ознакою епохи романтизму. Цей струмінь у мистецтві ХІХ ст. не лише змінив уявлення про зв’язок людини та природи, відкрив “нічну сторону життя” [15, 357], а й віддав першість незбагненності, фатальності, пристрасті. Мета, що полягала у поєднанні людини та природи, світу реального з фантастичним, реалізувалась поетами-романтиками через використання міфологічних персонажів.

Народнопоетичні сюжети про русалок як дівчат небаченої вроди, які ваблять своїм співом (сміхом, танцями) перехожих (особливо юнаків), а потім заводять їх до безодні (ріки, виру, прірви, моря), або ж просто залоскочують до смерті, стали благодатною основою для літературних сюжетів про нещасливе кохання, людські переживання і т.д.

У “Заманці” Л.Боровиковського [1, 68] русалки – дівчата, яким байдуже до людських турбот: “Ми не бажаєм ні срібла, ні злота”; людський світ жорстокий: “На білім світі серце заб’ється – язик ворожий з серця сміється”. Оберненість міфічного світу людському в інтерпретації автора полягає не тільки в тому, що русалки живуть “на дні дніпровським”, досягнути якого людина може, лише втративши життя, а й у світосприйманні. Міфосвіт втілює одвічне прагнення до досконалості, ідеалу: А ми, русалки, зради не знаєм, Вас молоденьких щиро кохаєм…” Творче потрактування цього міфологічного образу вже від початку формує в українській літературі своєрідний символ: русалка тут уособлює ідеальний світ (міфосвіт).

У “Жулині і Калині” І.Вагилевича [2, 373] оспівана одвічна історія закоханих, яких розлучила смерть дівчини, що “знилась у вир безвісті”. Автор жодного разу не називає свою героїню русалкою. Він лише легкими штрихами в народнопісенній традиції створює картини, які одна за одною підводять читача до цього висновку:

Гарна діва, круглолиця,

Єй свита рясниться…

Красне личко блідненькоє

І очі чорненькі,

Розсипаються густенько

Косоньки жовтеньки.

Юнак Жулин, котрий “жалем прозябає” за своєю коханою, шукає порятунку (чи смерті) на дні ріки, куди його манить дівчина:

Розсміявся глухо, дико,

Схитав головою…

Вергся в синій вир глибокий,

В ріку бистренькую.

І вир під ним розступився,

До дна, іграючи…

Було б досить прозаїчно стверджувати, що Калина – це русалка. Тут міфологічний персонаж втрачає номінацію, набувши зовсім іншого змісту. Відчутною стає його асоціація з водяною стихією та відображенням безодні внутрішнього світу героя. Отже, спостерігаємо явище творення поетом універсального символу трагічного кохання, який закріпився за образом русалки в художній літературі ХІХ ст.

Можливо, “Русалка” М.Маркевича та “Мана” М.Костомарова з першого погляду “самодостатні та малопоетичні перекази народних вірувань про русалок” [16; 15]. Та нам видається не досить об’єктивною така оцінка, хоча б із огляду на те, що від автора неабиякої художньої майстерності вимагає навіть поєднання двох-трьох фольклорних мотивів. Що ж до поезії “Русалка” М.Маркевича [8, 167], то тут можна простежити понад десять фольклорних мотивів про русалок, у М.Костомарова [5, 287] – понад сім.

Зваживши на те, що тогочасні письменники були водночас одними з перших збирачів і дослідників фольклору, можемо припустити, що метою їхньої творчості стало не олітературнення образу чи його художня трансформація, а якнайповніше збереження народноміфологічної основи. Це була своєрідна мода, норма, яка опанувала Європу з легкої руки братів Грімм і якось майже одночасово знайшла послідовників у Польщі, Швеції, Росії, Україні тощо.

Подальшого розвитку в українській поезії образ русалки зазнає у творчому потрактуванні Т.Шевченка, де він “функціонально значно розширений, порівняно з народним його втіленням” [9, 248]. Найяскравіше вимальовується цей персонаж у поезіях “Причинна”, “Утоплена” та “Русалка”.

У “Причинній” [12, 7] автор ніби збирає в єдине відомі йому народні розповіді: русалки тут – “малії діти”; “голі скрізь; з осоки коси, бо дівчата”; виринають місячної ночі з Дніпра; співають, танцюють та мають старшу між собою; ходять по землі до третіх півнів; мають холодний (“солом’яний дух”); залоскочуть свою жертву; зустріч з ними небезпечна для людини. Проте, Т.Шевченко не переобтяжує читача зайвою фантастичністю. Тут надреальне пов’язане з дійсністю, а міфологічний світ, як і картина природи, створена автором, віддзеркалює внутрішній стан героїні. Дівчина, змучена самотністю (“ні батька, ні неньки: одна, як та пташка в далекім краю”), шукає забуття. Зрештою, вона гине, але її “фізична смерть від русалок є засадничо-тотожною тій духовній самовтраті, божевіллю, яке уже спіткало її” [6, 110].

У Шевченка образ русалки швидше має позатекстове навантаження. Двічі у “Причинній” повторюється пісня русалок:

Ух, ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Мабуть, у цих словах лише зовнішня оболонка образу, а прихований зміст-код у тому, що “нехрещена”, тобто новонароджена людина, виявилася зайвою (з різних причин) на цьому світі. Можливо, саме ця “зайвість” є основою трагізму образу русалки і так інтуїтивно вловлена Шевченком у фольклорній семантиці образу. Зайвою, нікому не потрібною є й дівчина-сирота в “Причинній”.

Своєрідного продовження набуває ця тема у подальшій творчості Т.Шевченка. В поезії “Русалка” [14, 262] знову постає образ дітей-русалок:

Породила мене мати

В високих палатах.

Та й понесла серед ночі

У Дніпрі скупати…

Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі.

Дослідники цілком слушно вказують на реальні соціальні мотиви. Та ідейно-естетична глибина має прихований зміст і досягається шляхом міфологізації тексту. Свідченням цього є двоплощинний розвиток подій: мати живе у “високих палатах”, дочка з “дніпровими дівчатами”. Задіяний у Т.Шевченка й міфологічний час, бо русалонька сама пояснює свій швидкий ріст: “Уже з тиждень, як росту я”. На “тому” світі, як відомо “потойбічний день прирівнювався до року на цьому світі” [3, 89]. Отже, Т.Шевченко керується міфологічною світобудовою, характерною для легенди, де відбувається поєднання двох “істотно відмінних просторово-часових зрізів – профанного (“цього світу”) та сакрального (“того світу”) [3, 249]. Вірогідно, що й цінності тут різні. Можливо, саме тому русалки залоскотали не кривдника “пана Яна”, а матір-дітовбивцю? І першість тут не соціального, а психологічного конфлікту? Мати, яка страждає, варта співчуття. Мати, що “згадала, як купала і як примовляла. Та байдуже. Пішла собі у палати спати”, варта зневаги, а може, й смерті. Принаймні, народна мораль тут цілком категорична: злочин вимагає покарання. Людина, що порушила моральні норми, а значить, зрушила рівновагу міфосвіту (космосу та хаосу), повинна заплатити найвищу плату – життям. У зв’язку з цим, на нашу думку, русалка в однойменній поезії Т.Шевченка не є втіленням злих начал. Мабуть, не випадково твір закінчується словами: “Одна тілько русалонька не зареготалась”. Швидше, образ цей є медіальним між добром та злом, а до всього втілює ще й авторське уявлення про злочин і покару. Байдужість – теж злочин, байдужа людина гідна смерті. Ця морально-естетична позиція Т.Шевченка є домінуючою у всій його творчості.

Сюжет “Утопленої” [13, 120] віддзеркалює в літературі народні уявлення про потойбічне життя. Але Шевченко дещо змінює традиційний погляд. Усі герої балади (дівчина, закоханий у неї рибалка, мати) стають русалками. Дослідники схиляються до думки, що таке перетворення зумовлене соціальним підходом, бо пізніше персонажі діють як “антитетичні сили” [9, 248]. За фольклором, таке перетворення жіночих персонажів досить вмотивоване. Цілком природним у слов’янській міфології є й образ русалки чоловічої статі. Чимало записів із Західного Полісся підтверджують цей факт [10, 33]. Образ русальця зустрічається й у болгар.

С.Мишанич слушно зауважує, що створений Шевченком образ рибалки, який став русалкою, не відомий центральноукраїнській традиції, та й сумнівно, що поет запозичив його з балад карпатського циклу [9, 248]. Скоріше за все, це – авторський художній хід.

На нашу думку, рибалка в баладі “Утоплена” – це уособлення самотності:

Нема в мене роду,

Нема долі на сім світі, -






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.