Художня культура стародавнього світу (75254-1)

Посмотреть архив целиком

Художня культура стародавнього світу

1. Характер художньої культури стародавнього Єгипту.

Художність – це складне поєднання творчих і професійних якостей, які визначають кінцевий результат праці творця в мистецтві. Художності характерні завершеність адекватного втілення творчого задуму, «артистизм», який є умовою активного впливу твору на читача, глядача, слухача. Художність безпосередньо пов”язана з творчою свободою, оригінальністю, смаком, почуттям міри автора у висвітленні теми. До художніх належать твори, де у співзвучності з ідеальними нормами та вимогами теорії мистецтв реалізується професійний творчий процес, органічно поєднуються форма і зміст.

Кожному митцю завжди притаманне протиріччя між природною суб’єктивністю бачення події людиною-автором та його прагненням об’єктивно розповісти через художній образ про реальні події. Об”єктивність передбачає особливість художнього методу в усіх жанрах і є тією загальною умовою, коли автор висловлює власну точку зору не декларативно, а відповідно до вимог суспільства. Таємниця художньої об”єктивності передбачає вміння розмежувати суб”єктивне та об”ективне, тобто власне «Я» підпорядковувати вищому об”єктивному. Виокремлення ідеї, що виходить з духовного і душевного світу, життєвої пам’яті творця, виводить його на рівень образного узагальнення, відкриває широку артистичну перспективу, дає можливість увібрати в себе схвильованість реально сприйнятого, активізує творчу зосередженість. Це необхідні чинники, що є визначними у творчості.

У цьому разі вступає в силу протиріччя між задумом твору і необхідністю підпорядкувати реалії буття художнього процесу. Для того щоб гідно пройти шлях від невизначеності задуму до конкретного твору, митець має піднестися над хаотичним розмаїттям творчої фантазії. Багато митців наголошують на тому, що на шляху до реалізації художнього задуму накопичується безліч невизначених образів, які, впливаючи на свідомість автора, кристалізуються у цілісний художній образ. Для того щоб вирішити поставлене завдання, художник має володіти високим рівнем професійної майстерності, знаннями та умінням. Лише в такому разі можна досягти адекватності творчого задуму його успішній реалізації. Часто творчим процесом намагаються управляти люди, які хочуть щось зробити на мистецькій ниві, але не вміють реалізувати задумане. Між митцем високого рівня і дилетантом – «поетичною натурою» - існує суттєва відмінність: перший може і вміє реалізувати задумане, а другий лише дискредитує його.

Художній процес, принципи художності у кожного митця базуються на життєвих реаліях. Велике значення для художності має етика творчого процесу, свідомий і вольовий контроль художника за втіленням образу, коли автор захищає образ від випадковостей, стежить за етикою втілення задуму, орієнтується на високогуманні засади. Лише в цьому разі твір може посісти чільне місце в мистецькій загальнолюдській спадщині. Художня реальність упорядкована і вибудована за законами краси. Творець відчуває радість творчості, натхнення. Художня творчість – завжди гра. Мистецтво моделює діяльність людини у безкорисливій формі, уособлює свободу творчого потенціалу. Художня творчість розкриває людям правду життя, дає радість осягнення краси, естетичну насолоду.

Єгипет – це країна розташована переважно вздовж Нілу, від гирла ріки до першого порога (1 200 км). Як державне утворення існує з 3100 р. до н.е. Історія Стародавнього Єгипту охоплює епохи Старого Царства – XXVII – XXII ст. до н.е., Середнього Царства ХХІ – ХVIII ст. до н.е. і Нового Царства – XVI – XI ст. до н.е. Далі був Пізній період ( Х ст. – 31 р. до н.е.) – час панування різних завойовників: лівійців, ефіопів, ассірійців, персів і Мусульманський Єгипет – з 641 р.

Відмінною рисою давнього Єгипту були монополізація і централізація влади, Ії персоніфікація в особі деспота-царя (фараона) та сакралізація (підлягання релігійним нормам всього життя суспільства, жорстокого пригнічення мас). На культи, обрядовість, звичаєвість мали великий вплив природні умови: величезний контраст між позбавленою життя пустелею і квітучим оазисом обабіч Нілу, природна відокремленість держави від іншого світу пустинею і Средиземним морем.

У цілому ситуація розвою єгипетської культури була дуже суперечливою. Адже ще на кінець додинастичної епохи (а всіх династій фараонів було аж 30 від заснування єгипетської держави – ІV тис. До н.е.) – давньоєгипетська культура мала ієрогліфічне письмо, власний художній стиль; від пізніших часів залишились папірус, монументальна архітектура, скульптурний портрет, ідея художнього канону, викладена в тексті «Розпорядження для стінного живопису» і канон пропорції, математичні та астрономічні знання, літературні пам’ятки, такі як «Тексти пірамід», «Тексти саркофагів», «Книга мертвих», «Пісня арфіста», «Бесіди зневіреного зі своєю душею». Тут же – запаморочливі релігійні уявлення, культ мертвих, неймовірна забобонність, культ різних тварин, жука-скарабея, непохитна віра в те, що долею людей розпоряджаються боги, фараон і жерці.

Багату історію має народна творчість Єгипту у вигляді пісень, любовних та придворних віршів, казок, повістей, повчань та гімнів, присвячених фараонам, полководцям, мудрецям, оточеним ореолом святості. Частково вони дійшли до нас у вигляді ієрогліфічних текстів. У них червоною ниткою проходить тема оспівування ратної слави, проте пафос змінюється заспокійливими текстами гімнів богам («Книга мертвих»). Любовна лірика пориває з культом і в так званих піснях насолоди серця постає як свійська, позахрамова. У цьому жанрі характерною була пісня про страждання красуні, яка хотіла потрапити до гарему фараона «Мехі» (певно, Хоремхеба). Гімни богам глибиною образів і щирістю почуттів, вкладених у них, послужили прикладом для біблейських псалмів; дидактичні тексти, як стверджують деякі дослідники, зокрема «Повчання Аменемопа», паралельно відображені у «Притчах Соломонових». Це засвідчено в «Діяннях святих апостолів» : «І Мойсей був навчений всієї премудрості єгипетської...»

На основі джерел усної народної творчості, найдавнішого письма як знакової форми фіксації усної мови виникла література. До речі, письмо мало чотири типи креслюнкових (графічних) позначок: ідеографічне, словесне-складове (ідеографічно-ребусне), силабічне (складове) і буквено-складове (алфавітне), а також стенографічне. У Єгипті з початку ІІІ тис. до н.е. попередником письма, як раніше і в Месопотамії, теж були засоби, які служили запам’ятовуванню і фіксації усних повідомлень (вапуми, кіпу, піктографія).

Єгипет – одне з найстародавніших вогнищ цивілізації – залишив світу малюнкові знаки письма, застосовували також у багатьох неалфавітних письменностях (китайське і японське, корейське і в’єтнамське письмо), яке в певні періоди налічувало близько 50 тис. знаків. Тут також зародилися художній стиль, релігійні уявлення та культ мертвих. І досі приваблюють літературні пам’ятки на папірусах – «Тексти пірамід», «тексти саркофагів», «Книга мертвих», «Пісня арфіста», «Бесіди зневіреного зі своєю душею», різні художні канони, математичні та астрономічні знання тощо.

Почесне місце в літературі Стародавнього Сходу займає єгипетська література, особливо релігійно-філософська поезія епохи Старого царства, а ній чудова пам’ятка – текст, відомий під назвою «Мемфіський богословський трактат». Як і поема «Енума еліш», трактат прагне довести пріоритет молодого бога перед старшим, схиляючи симпатії до бога Птаха (а отже, і міста Мемфіса), показує його спадкоємцем геліопольського бога-творця Атума. Мова трактату насичена філософськими термінами, якими міг володіти тільки непересічний єгиптянин того часу. Творення пов’язується з думкою, котра відвідала серце бога, з мовленням повеління, яка втілює цю думку в реальність. Правитель творить подумки через «серце» і «язик» - мовлення для висловлення наказу. Відштовхуючись від вчення про Логос, «Мемфіський богословський трактат» щільно підступає до єднання думки і мови, тобто Слова, яке пізніше, за Євангелієм, було у Бога, і Слово було бог.

Таким чином, у Стародавньому Єгипті була створена багата художня література (міфи, казки, повісті, гімни, повчання), вони мали ритмічну форму і були художньо досконалі. Хоча під впливом консервативної релігійної ідеології протягом тисячоліть зберігалися традиційні сюжети на релігійні теми. з’явилися літературні твори і на світські теми, повісті та оповідання про пригоди мандрівників, про мудрість простих ремісників («Повчання Хеті. Сина Дуауфа, своєму сину Пепі», «Бесіда зневіреного зі своєю душею», де зневірений доходить до висновку, що світ, у якому живе людина, ворожий їй, і тільки загробне життя може принести полегшення).

2. Антична культура як феномен.

Культура античного світу цілком справедливо вважається фундаментом європейської цивілізації. За образним визначенням французького мислителя Поля Валері, все, що бере свій початок з Афін, Риму та Єрусалима, є дійсно європейським. Проте для цього антична спадщина та християнство мали з’єднатись з культурами народів Стародавньої та Середньовічної Європи: кельтів, германців, слов’ян. Саме цей своєрідний культурний сплав заклав фундамент сучасної європейської культури.

Говорячи про вплив античності на сучасність, слід пам’ятати, що багато понять і термінів дійшли до нас з античного світу: академія, ліцей, школа, демократія, тиранія, імперія, олігархія. Та й сам термін „культура” походить з латинської мови, що означає „обробка, виховання, освіта”.


Случайные файлы

Файл
59745.rtf
123858.rtf
120919.doc
55645.rtf
72108-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.