Становление Украинской православной церкви /Укр./ (31191-1)

Посмотреть архив целиком



Луганський коледж культури та мистецтв

(відділення культури)






Реферат




на тему: "Становлення

Української Православної Церкви"





студентки ІІІ курсу гр. № 15

спец. "народна хореографія"

Ольхової Катерини

з предмету "Культурологія"

викладач: Єріна Т. С.








Луганськ 1999



Утворення Київської держави в 9 ст. допомагає зміцненню зв'язків з греками. Військові походи, дипломатичні зносини й особливо торговельні зв'язки Київської Русі з Візантією утворюють сприятливі обставини для поширення християнства серед наших предків. Спершу приймають його верхи нашого громадянства, а від них воно переходить і в низи. Брак потрібних для того джерел не дає можливості простежити оцей процес повільної християнізації нашого народу. Стародавня традиція наша вказує сліди християнства в Києві ще в 9 ст. у зв'язку з легендою про князів Аскольда та Діра. З певністю можна твердити, що в першій половині 10 ст. в Києві вже була церква Святого пророка Ілії. Болгарські похода Святослава ще дужче збільшують впливи християнства, і в останній чверті 10 ст. кількість його прихильників стає настільки великою, що ставиться питання про перехід державної влади на бік нової релігії. Боротьба партій християнської, з одного боку, і прихильників старих національних вірувань, з другого, часами дуже загострювались.

Великий князь Святий Володимир (980-1015) з мотивів державно-політичного характеру, оцінивши значення міцної організації християнської церкви для державного будівництва, рішуче стає на бік християнства і близько 988 р. охрестився сам зі своєю родиною й почав ширити християнство скрізь по своїй державі. Князь повелів винищувати ідолів: Перуна прив'язали до кінського хвоста і потягли в Дніпро, по дорозі били його палицями. Після винищування ідолів духовенство і князь ходили по місту з проповіддю. Багато киян хрестилися з радістю; другі не хотіли і слухати проповіді; треті коливалися, як коливався колись і сам князь. Тоді Володимир видав повеління, щоб в наступний день усі нехрещені явилися до ріки, а хто не явиться, буде супротивником князю.

Це вирішило здивування тих, що коливалися. “Якби нова віра була б не гарною, – думали вони, – то князь та бояри не прийняли б її”, і пішли хреститися; інші явилися на ріку зі страху. Завзяті язичники бігли від княжого гніву в степи та ліси. На інший день після княжого повеління на Дніпрі відбулося загальне водохрещення народу. Тоді, по слову благочестивого літописця, земля і небо раділи, бачачи велику кількість людей, що рятуються. “Боже великий, сотворивши небо и землю, – волав у радісному захопленні Володимир, – призри на новых людей Своих, дай им. Господи, уведать Тебя, как уведали страны христианские, и утверди в них веру правую и не­совратимую”.

Після водохрещення князя, княжого війська та всього стольного Києва християнство зробилося на Русі пануючою вірою. Водночас пішло утворення особистої помісною Російської церкви, для існування якої були в наявності всі потрібні умови. Вона мала в Києві значну паству, що незабаром почала ще збільшуватися через поширення щирої віри і поза Києвом, серед різних слов'янських та інородницьких племенах Русі; мала свою ієрархію, що складалася з митрополита Михаїла, єпископів та священиків, що прибули з Константинополя і Корсуня, і, мабуть, декількох своїх старих, тубільних. Безпосередньо після водохрещення народу великий князь став усюди будувати для її богослужіння святі храми. Поступово стали визначатися і відношення нової церкви до її матері – церкви Грецької, а також місцеві внутрішні її відношення державного і суспільного характеру.

Богослужіння на слов'янській мові в перекладах Святих Кирила та Мефодія, полегшувало справу розповсюдження запозиченої від греків релігії, й вона вільно скрізь знаходила собі прихильників. Поганство наших предків, ще слабко розвинене і, мабуть, не оформлене в релігійну систему, ще не мало сильної зовнішньої організації, не мало храмів і виробленої жрецької верстви й було більше зв'язане з сімейно-родовим побутом, ніж із громадським, не в силах було дати поважний опір християнству з його розвиненою догмою і дуже солідною та складною церковною організацією, й остання, при активній участі державної влади, витісняла поганство. Чим ближче до Києва лежала місцевість, тим легше прищеплювалося тут християнство, в далеких же північних краях (як в Новгороді) не обходилося без зовнішнього примусу. Залежало це від культурного розвитку краю. Кадри священиків та єпископів провадили справу розповсюдження християнства. Наступники Святого Володимира, особливо Ярослав І (1019-1054), продовжували розпочату справу. Поганство остаточно уступило своє місце християнству в 11 ст. і, таким чином, почалося історичне життя Православної церкви.

Святий Володимир з метою тіснішого зближення з Візантією оженився з сестрою грецьких імператорів царівною Анною і підтримував зв'язки з греками. Християнське богослужіння мало величезне значення в справі поширення християнства та втілення його в народні маси. Тому й сам Володимир і його наступники виявили жваву будівничу діяльність – старанно будували церкви.

Першим будівельником храмів був перший російський князь-християнин, Святий Володимир, який повелів після водохрещення народу “рубить церкви по градам”. У Києві він особисто поставив церкву в ім'я святого Василія (свого Ангела по християнському імені) на пагорбі, де стояв ідол Перуна. Іншу церкву, кам'яну, в ім'я Успіння Богородиці, він побудував на місці вбивства варягів Феодора та Іоанна за допомогою грецьких майстрів, які будували її 5 років (до 996 р.), прикрасив її сріблом та золотом, і призначив на її утримання десятину від свого маєтку і своїх міст, від чого вона і була названа Десятинною. Залишилося після нього і декілька інших церков, – у Берестові, у Васильові, Вишгороді і т.д.

Після Володимира старанними будівельниками церков стали його діти – Мстислав і Ярослав. Перший збудував Собор Спасу в Чернігові, другий – багату Київську Софію на зразок Софії Цареградської, церкву Благовіщення на Золотих Воротах Києва, “да радость будет граду тому всегда святым Благовещением”, церкви в київських монастирях святого Георгія (Ангела великого князя) і Святої Ірини (Ангела його дружини). Його син Володимир збудував Софію Новгородську. Володимир Мономах будував собори у Ростові і Смоленську, син його Юрій – у Суздалі, Андрій Боголюбский – багатющий Собор Успіння у Володимирі та Боголюбський монастир.

Багато церков збудовано нашими архіпастирями, приватними особами і цілими народними общинами. З часом храмів, особливо по містах, стало дуже багато, про що можна судити по звістках літописів про різні міські пожежі; наприклад у 1124 році у Києві згоріло до 600 церков, у Володимирі в 1185 році – 32, у Новгороді в 1217 році – до 20 тільки в одній половині міста і т.д. Утім, церкви були більшою частиною дерев'яні. Кам'яних було трохи, для їх будівництва зверталися звичайно до помочі грецьких або німецьких майстрів. При звістці про поновлення Суздальского собору в 1193 році літописець, як про чудо, помічає, що єпископ Іоанн не шукав для того майстрів від німців, а задовольнявся своїми російськими.

Церква була не тільки місцем богослужіння, а й осередком громадського, економічного й освітнього життя, бо коло церкви відбувалися зібрання для вирішення громадських справ, виникали ринки (ярмарки), засновувалася школа та шпиталь, а через те парафіяльні церкви мали особливо важливе значення. Разом з парафіяльними церквами в нас виникли монастирі – чоловічі й жіночі. Наші князі були фундаторами й монастирів, за їх прикладом ішли й приватні особи. Перші монастирі бачимо в Києві, а серед них перше місце належить Києво-Печерському монастиреві, заснованому в другій половині 11 ст. преподобними Антонієм та Феодосієм. Він послужив зразком та прикладом для всіх наших монастирів, був освітнім центром, бав багато церковних діячів і мав взагалі велике значення в релігійному житті українського народу аж до самої революції 1917 року.

Російська церква була улаштована у виді особистої митрополії Константинопольского патріархату. Першим її митрополитом був митрополит Михаїл († 992 р.), якого Володимир узяв із Корсуня. Під час його діяльності християнство тільки почало своє поширенні по Русі, унаслідок чого Російська митрополія при ньому ще не встигла улаштуватися. Перший правильний устрій дав їй його спадкоємець Леонтій († 1008 р.), що у 992 р. розділив її на єпархії і призначив перших єпархіальних єпископів. Свою кафедру перші митрополити до великого князя Ярослава мали в Переяславі, потім, при Ярославі, коли було споруджено київський Софійський собор із митрополичим будинком, перейшли на проживання в Київ.

Російські митрополити обиралися й призначалися в Греції самим патріархом за згодою імператора і, зрозуміло, із греків. Тому, на Русі вони були чужими людьми і за походженням, і по мові, і по національним симпатіям, й не мали до себе довіри ні в князів, ні в народі. Потрібно при цьому мати на увазі і ту "дурну" репутацію, якою греки здавна користувалися на Русі і яку висловлено в замітці літописця: “суть бо Греци льстиви и до сего дне”. При тому ж до Російської митрополії направлялись навіть не кращі люди з греків. З 25 митрополитів-греків у перші чотири з половиною сторіччя існування Російської Церкви не більш 5-6 чоловік заявили себе освіченими і благочестивими. Це такі як Георгій (з 1062 р.), людина освічена, але, як чужий пастир, покинув свою паству під час міжусобиці дітей Ярослава; його спадкоємець Іоанн II (з 1077 р.), за свідченням літопису, навчений книгами, до всіх ласкавий, покірливий, мовчазний і водночас красномовний, коли потрібно було святими книгами тішити сумних; Ничипор І, відомий своїми посланнями до Мономаха. Інші тільки мимохіть згадуються в літописах, а про одного – Іоанна Ш (з 1089 р.) навіть прямо замічено, що він був не освічений і простий розумом. Тим часом деякі митрополити з російських лишили після себе добрі спогади і по своїй досвіченості, і по благочестю, і по благодійству до пастви. Ось порядок перших митрополитів: 1) Михаїл; 2) Леонтій; 3) Іоанн (з 1008 р.); 4) Феопемпт (з 1036 р.); 5) Святий Іларіон (з 1051 р.); 6) Георгій (з 1062 р.); 7) Святий Іоанн ІІ (з 1077 р.); 8) Іоанн Ш (з 1089 р.); 9) Єфрем (з 1089 р.); 10) Миколай (з 1097 р.); 11) Ничипор І(з 1104 р.); 12) Микита (з 1122 р.); 13) Михаїл (з 1130 р.); 14) Климент Смолятич (з 1147 р.); 15) Костянтин (з 1156 р.); 16) Феодор (із 1161 р.); 17) Іоанн IV (з 1164 р.); 18) Костянтин ІІ (з 1167 р.); 19) Ничипор ІІ (з 1182 р.); 20) Матфій (з 1201 р.); 21) Кирил (з 1224 р.); 22) Іосиф (з 1237 р.).






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.