Украинская Центральная Рада /Укр./ (31120-1)

Посмотреть архив целиком

Національний університет

Києво-Могилянська Академія”


кафедра історії та політології







Реферат на тему

Українська Центральна Рада”



Виконав: студент ДЕН-ІІ Перегуда Максим




Київ –2000




План.

Вступ

Створення Української Центральної Ради.......................................................3

1-й Універсал УЦР..............................................................................................5

Стосунки Української Центральної Ради з Тимчасовим урядом...................6

Посилення конфлікту з Тимчасовим урядом...................................................7

Жовтневі події 1917 р. у Києві. Проголошення Української Народної Республіки...........................................8

Українсько-більшовицька війна...................................................................... 10

Брестський мирний договір. Його результати................................................12

Висновки.

Вступ.

Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників відбулася завершальна сцена в існуванні Російської імперії. 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, Державна дума стала в опозицію до уряду. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Революція перемогла. Активну участь у петроградських подіях взяли українські вояки, які стали на бік Державної Думи. На початку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію „на завоювання власних національно-політичних прав", наповнити її „свідомістю власних національних інтересів".

Досить своєрідною є та особливість Лютневої революції, що коли в столиці імперії поширювались політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України. Перша інформація про революційні події в Петрограді почала надходити в Україну 28 лютого.

З цього моменту можна починати відлік короткочасній історії української революції (так називають її сучасні історики); спроби відтворити незалежну Україну після багатьох століть поневолення. Саме цей період невпевненості Тимчасового уряду, нестабільності соціальної та політичної ситуації був найсприятливішим для відновлення української державності. Тому цілком закономірним став і наступний розвиток подій. Українська інтелігенція зі своїми ідеями незалежності, що перебували у стані формування та усвідомлення, доклала усіх зусиль для організації майбутнього незалежного українського суспільства за принципами, що були притаманні саме народу України.

Спробуємо розглянути основні етапи цієї революції, причини та наслідки поразки руху за незалежність української держави. Відзначимо, яку роль в цих процесах відігравала Українська Центральна Рада.

1. Створення Української Центральної Ради.

Вранці 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства. У Києві одразу стали формуватися нові революційні органи влади. Найавторитетнішим серед них була Рада об'єднаних громадських організацій на чолі зі М.Страдомським. З 5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу отримали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.

Перемога революції відкрила шлях до легалізації політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. В Україні, як і в Петрограді, в першій декаді березня виникають ради робітничих і солдатських депутатів, проте у нас ці ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували, тому про існування розмежування влади не доводиться говорити.

Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначитися на українському русі. 3 березня в клубі „Родина" Товариства українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради.

Гостра полеміка точилася коло принципів її творення, завдань і програмних гасел. Саме ТУП хотіло стати центром єднання українських сил. На противагу молодше покоління, сповідуючи соціал-демократичні погляди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські організації. За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Головою УЦР обрали М.Грушевського, заступниками голови стали: Ф.Крижановський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Крім того, було обрано секретаря та скарбника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати датою створення Української Центральної Ради.

Відразу Центральна Рада відігравала лише роль міської організації ще з несформульованою політичною платформою своєї діяльності. 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду „всіх прав, які тобі природно належать". У відозві не йшлося ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих домаганнях. Зауважимо, що в перші дні свого існування ЦР переживала процес організаційного та ідейного становлення.

Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з лівофлангових у громадсько-політичному житті, поступаючись ініціативою російським політичним партіям і організаціям. Грушевський вирішив зламати цей статускво. Важливим кроком у цьому напрямі стало проведення у Києві 19 березня української маніфестації. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, і насамперед про автономію України.

Остаточно викристалізувати політичну програму Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди. Це зробили ТУП, партія соціалістів-революціонерів та соціал-демократична робітнича партія. 6 - 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві було створено Українську селянську спілку.

Провідні українські політичні сили продемонстрували одностайність програмної вимоги національно-територіальної автономії України, а також прихильність до ідей соціалізму. Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного конгресу, надавали йому ваги, політичної заангажованості та резонансу.

Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присутності дев'ятисот делегатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. Вся попередня українська історія не знала подібних форумів. Журналіст „Києвской мысли" назвав його „українським патріотичним паломництвом". Робота Конгресу зводилася врешті-решт до двох речей: обговорення різноманітних аспектів національнотериторіальної автономії України і виборів нового складу Ради. Обидва завдання вдалося блискуче вирішити. Учасники підтвердили своє рішення по формуванню української автономії. Також було обрано новий склад УЦР, яку очолили Грушевський, Винниченко та Єфремов.

УЦР було надане право розширювати свій склад. Таким чином кількість мандатів поповнилась представниками рад селянських та військових депутатів, а також національних меншин. Врешті-решт на серпень 1917р. розрахунковий склад Ради становив 798 мандатів.

Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленум) Ради. Таких відбулося 9. Між загальними зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, згодом реорганізований в Малу раду, яка відігравала ключову роль у діяльності УЦР - формувала її політику, виступала із законодавчими ініціативами. І Велика, і Мала ради формувалися на партійних засадах. Найчисельнішою у Раді була фракція українських есерів; українські соціал-демократи дещо їм поступалися, але тривалий час відігравали у Раді провідну роль.

Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради ідею національно-територіальної автономії, М.Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити її зформульований зміст. “Ся українська територія, - зазначав Грушевський, - має бути ор-ганізована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду („дрібної земської одиниці") аж до верху - до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи - економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд". Отже, за Грушевським, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.

Грушевський добре розумів імперські посягання „единой й неделимой" Росії, несумісність демократії з такою формою російської держави: „Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати без втручання центральної власті". Він бачив майбутнє у федерації цілком незалежних держав. В ній центру він надав тільки пріоритет в зовнішніх зносинах та у функціях забезпечення порядку в державі. Таким чином, можна говорити, що Грушевський розумів федералізм не як повне заперечення незалежної української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.


Случайные файлы

Файл
110346.rtf
_______4.DOC
114093.rtf
п16.doc
TIP.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.