Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії укр (24685-1)

Посмотреть архив целиком

М. О. У.

О. І. С. В.










Реферат

з історії України

на тему: “Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії”



Автор:

к-нт 42 взв.

Салаш О.А.

Керівник:

кандидат історичних наук

доцент, полковник

Усаток Іван Федорович






















м. Одеса

2002 р.


Вступ 2

Між „чотирьох вогнів" 3

Економічне життя 4

Під іноземною владою 5

Козацький устрій та визвольні рухи 7

Захоплення Росією українських земель 9

Адміністраційний розподіл українських земель 10

Суспільний лад України за російської окупації 13

Висновок 19

Використована література 21


Вступ

Коли допалала Руїна і розвіявся дим пожарищ, Гетьманщина на левом бережу Дніпра перетворилася в новий центр політичного, культурного і господарського життя України. Відтепер фокус визначальних подій в історії цієї країни остаточно перемістився з її крайнього заходу на крайній схід.

Гетьманщина була автономним, але аж ніяк не незалежним політичним утворенням. Але у всякому разі вона давала українцям більше самостійності, чим вони мали коли-небудь, з часів Галицько-Волинського князівства.

Як частина Російської імперії, Гетьманщина існувала в досить новому для більшості українців політичному оточенні. Це не була та роздираєма на частині, що розвалюється імперія польської шляхти, що усе ще носила горде ім'я Речі Посполитої і з який українці мали справу до цієї пори. Відтепер (у всякому разі після того як довелося поставити хрест на сподіваннях частини козацької еліти на польську чи турецьку альтернативу) українцям стояло посперечатися із суворими правителями Росії, що набирає силу.

Російські царі, повні рішучості зосередити усю владу в імперії у своїх руках, по самій своїй суті не могли прийняти ідеї українського (чи якого-небудь іншого) самоврядування. І таке положення речей цілком відповідало принципам і практиці абсолютизму, що з початку XVIII в. установлюється по всій Європі. Недарма такі переконані поборники абсолютизму, як Петро I і Катерина II — два найвидатніші правителі Росії,— вважали самодержавство не тільки найдійовішим і доцільної, але і самим освіченим способом правління. Подібна позиція вступала в повне протиріччя з тими формами самоврядування, заснованими на самобутніх установах і традиціях, що існували в Гетьманщині. Звідси головною проблемою політичного життя України XVIII в. стає боротьба імперського централізму Росії з прагненням України до автономії — боротьба довга і драматична.


Між „чотирьох вогнів"

В останню чверть XVII — на початку XVIII ст. відбувалися досить великі перетворення у співвідношенні сил між державами Східної та Південно-Східної Європи, які значно вплинули на політичний статус Правобережної України. Українське територіальне питання набуло міжнародного значен­ня, адже кожна з „високих сторін" (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та залеж­не від неї Кримське ханство), як і раніше, прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті самостійної і незалежної козацької України.

Зважаючи на відносну рівність експансіоністських можливостей урядів цих чотирьох країн, державне життя на правобережних землях, що були під час Визвольної війни 1648-1676 рр. ядром українсько­го політико-адміністративного устрою, майже занепадає. Внаслідок польсько-турецької війни 1673-1676 рр. територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном. Кордони, які відмежовували від Корони Польської Подільське воєводство (турки, виходячи з умов Журавницького миру, ще мали право володіти південною Київщиною та Брацлавщиною), було встановлено 1680р.

Війна 1676-1681 рр., у якій проти Туреччини і Кримського ханства виступали об'єднані військові си­ли Московської держави та Лівобережної України (Гетьманщини), призвела до повного виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін, Бах­чисарайський мир 1681 р. встановив, що на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, ук­раїнцям не дозволялося „ніякого поселення робити". Таким чином, міждержавні угоди узаконювали загарб­ницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д.Дорошенка, „санкціонували пустелю в самім серці багатого краю". Єдиною політичною силою, яка мала право на повернення даної території під свою владу, була Геть­манщина. „Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить", — неодноразово заявляли по­лякам лівобережні гетьмани, намагаючись виступати з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Однак європей­ська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, досить вміло пере­гравала їх у складній дипломатичній грі. Спротив І.Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та малолітнім царям Петру й Івану укласти „Вічний мир" (1686), що на чверть віку залишав територію правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголо­шував пусткою.

Звичайно, кожен з „претендентів" мав політич­ну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим краєм. Польща і Московія висува­ли тезу про „дідичні" польські чи „споконвічні" російські землі. Крім того царський уряд аргументу­вав свої наміри, що „Хмельницькому... по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі бу­ли віддані і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684) під королівським володінням ніколи ці містеч­ка не були". Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому на вірність, а „при кому козаки, при тому й залишається Ук­раїна". Туреччина обґрунтовувала своє бажання заволодіти українськими землями укладенням у по­передні роки договору з гетьманом П.Дорошенком. Традиційна кримська політика щодо Правобережжя ґрунтувалася на суперечностях між московським і варшавським зовнішньополітичними відомствами і не спиралась на „історичне право".

Представники багатьох держав з'їхались на Карловицький конгрес (1698-1699), який мирним шляхом мав вирішити питання приналежності спірних територій. За принципом "uti possidetis" („після за­воювання") Польща відбирала у турків втрачені землі Правобережної України. З огляду на усунен­ня турецької загрози варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій, що незабаром викликало повстання серед ук­раїнського населення.

Цей виступ був жорстоко придушений спільни­ми польсько-російськими зусиллями, і чи не вперше у практиці міжнародних відносин один з пунктів Нарвського договору 1704 р. „присвячувався" одно­му з керівників визвольного руху. Виходячи з домовленостей між обома державами, полковник С.Палій „або добрим, або злим способом мав повер­нути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв", до володінь Польської Корони. Однак до 1708 р. Київщина та окремі частини Во­лині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана І. Мазепи.

Система міждержавних договорів 1711-1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І „віднімав царську руку від тогобічної України". Натомість султан, який знову вирішив втрутитись в українські справи, віддав її під владу гетьмана П.Орлика, що був наступником Ма­зепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення „буферної" української держави і за уго­дою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від Случі до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня бо­ротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьман­щини за право володіння Правобережною Україною завершилась на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських зе­мель Польщі продовжувалось протягом усього XVIII ст. Особливо дошкульними ставали татарські набіги.

Широкого міжнародного звучання набула виз­вольна боротьба українців, що розгорнулася на Правобережжі у 20-80-х рр. Так, навіть під час спроби у 1734 р. домогтися тіснішого політичного зближення з Портою, польські дипломати вимагали повернення українських „свавільників", які втекли на турецький бік. 1753 р. кримський хан дозволив надвірній міліції магната Любомирського пересліду­вати повстанські загони на підвладній йому території.

Незабаром вже Росія і Річ Посполита знову де­монструють зовнішньополітичну єдність в україн­ському питанні. За угодою між урядами обох країн спільними військовими діями придушується найбільше селянське повстання — Коліївщина (1768). Події Коліївщини стали одним з поштовхів до початку російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Крім того в усі договори, які були укладені в XVIII ст. між Туреччиною і Росією, обов'язково включалися в тій чи іншій формі пункти про Україну, її населення та кордони.

Міжнародна ситуація другої половини XVII-XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе для того, щоб територіальне розколоти Україну. Ли­ше в результаті імперської політики Росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині та Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Саме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний український на­род, який понад століття перебував поміж „чотирьох вогнів". Але вже в „єдиній і неподільній" імперії російських самодержців.


Случайные файлы

Файл
45836.rtf
104900.rtf
168453.rtf
178238.rtf
48955.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.