“Енеїда” І.Котляревського – її місце в українській духовній культурі (18502-1)

Посмотреть архив целиком

Енеїда” І.Котляревського – її місце в українській духовній культурі.

Реферат

Міністерство освіти України

1999

У XVII–XVIII ст. широкої популярності набуває бурлеск. Спочатку в Західній Європі, а потім і в Росії з’являється бурлескний жанр, пов’язаний з пародіюванням високої, урочистої тематики. Особливо зручною для бурлескно-травестійного пародіювання виявилася Вергілієва “Енеїда”. З’явився цілий ряд “Перелицьованих “Енеїд” (Д. Лаллі, А. Блюмауера, М. Осидова), а також російських ірої-комічних поем, насамперед бурлескної поеми В. Майнова “Елисей, или Раздраженный Вакх”, у якій відверто пародіювався класичний античний епос.

Бурлескно-травестійні твори були широко представлені у XVIII ст. і на Україні. У пародійних різдвяних і великодніх віршах-травестіях об’єктом висміювання виступають біблійні мотиви тощо. Бурлеск і травестія в розвитку українського історико-літературного процесу в цей час, безперечно, мали позитивне значення. О. Білецький слушно зауважив, що бурлескна (жартівлива) література стала перехідною ланкою від шкільно-церковної схоластики, що не відповідала вже новим духовним потребам українського народу, до світського, пізніше реалістичного письменства на Україні.

Остаточного удару церковній схоластиці завдала “Енеїда” І.Котляревського.

Приступаючи до опрацювання Вергілієвої “Енеїди”, І.Котляревський використав тільки сюжетну канву античної епопеї. Певною мірою взірцем для нього і була і “Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку” М. Осипова.

Якщо попередники і сучасники І. Котляревського, звертаючись до Вергілія, насамперед вдавалися до пародіювання його класичної епопеї, її образів, драматичних колізій тощо, то український поет свідомо ставав на інший шлях – він прагнув до “перелицювання”, травестування римського оригіналу, переосмислення його патетичної тематики в підкреслено зниженій тональності. При цьому І. Котляревський відмовляється від багатьох епізодів, образів і ситуацій першоджерела. І водночас уводить нові життєві картини, наближає його до української дійсності, надав всьому твору народно-національного колориту. “Енеїда” І. Котляревського безсумнівно перевершує всі попередні травестії Вергілієвої епопеї, які “давно відійшли до історико-літературного архіву” (О. Білецький).

У поемі І. Котляревського бурлеск набував нових естетичних функцій – сміх його виходить за суто розважальні межі, він набирав нового призначення, проникаючи у сфери серйозні. Цілком у дусі естетики просвітительського реалізму І. Котляревський реалістичними мазками (зрозуміло, в гумористичних тонах) подав талановите художнє відтворення звичаїв, “народного побуту, народної психології. Об’єктивного критицизму український поет досягав у зображенні представників панівної феодально-поміщицької верхівки, виступаючи, по суті, поборником “мужичої правди”, яку бачить у духовно здоровому житті народних мас. У своїй “Енеїді” І. Котляревський зачіпав основний соціальний конфлікт сучасної йому епохи, але, перебуваючи на суто поміркованих просвітительських позиціях, він, як і П. Гулак-Артемовський та інші письменники дошевченківської доби, не сягав далі морального ‘‘ осуду соціального зла і закликав до морально-етичного перевиховання суспільства, його членів в інтересах “общого добра”[1].

Під впливом нових віянь епохи розвитку капіталістичних відносин, все міцніючих вимог наближення літератури до життя народу, активізації реалістичного типу мислення, органічного засвоєння етичних уявлень “людей старих” І. Котляревський, вивертаючи “наизнанку” класичний античний оригінал, відмовляється від послуг традиційних “жеманних”, “од старості сварливих муз”; він кличе нову музу – “веселу, гарну, молодую ”, і з її допомогою, насамперед слідуючи правді життя, – майстерно змальовує широку художню панораму української національної дійсності у властивих їй суперечностях. Зважаючи на жанр поеми, І. Котляревський у зниженій яскраво гумористичній тональності, у дусі народної сміхової культури подає життя і побут різних суспільних верств України кінця XVIII – початку XIX ст.

Енеїда” – твір просвітительського реалізму, пройнятий справжнім гуманізмом. Всі свої симпатії в ній І. Котляревський віддає людині праці, покріпаченій, визискуваній, “бідній, нищій…”. З гордістю говорить автор про героїчне минуле народу. Тут і згадки про жорстоку боротьбу з татарською ордою, і про Сагайдачного, про битву “під Бендер’ю” і про знамениту Полтавську баталію 1709 року, в якій брали участь об’єднані російські і українські полки, і про народного героя Максима Залізняка. Оспівуючи патріотизм народу, возвеличуючи героїчні національні традиції, І.Котляревський не раз закликає співвітчизників до виконання високого громадського обов’язку – до захисту рідної вітчизни:

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша від гармат...

Перенісши події з античного світу па український грунт (у поемі фігурують міста і села Полтавщини, земляки автора – Мусій Вернигора, Тигренко; у пеклі Еней зустрічає "своїх” – “Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка...»; виступають вони і під античними псевдонімами, переодягнувши троянців і латинян в одяг українського козацтва XVIII ст., І.Котляревський з неповторним добродушним лукавим гумором і теплотою розповідає про військові мандри Енея і троянського війська, про загартовані у боях з ворогом славні “полки козацькі”.

Еней і його «ватага» – з одного боку, це відчайдушні гультяї, “розбишаки”, “харцизяки”, які, не знаючи втоми, і б’ються, і п’ють, і “женихаються”, а з другого – вони наділені поетом кращими рисами козацької вдачі, показані такими, якими подавало їх народне світобачення, фольклорні легенди, пісні, перекази. Це – справжні воїни, сміливі й відважні, люди високої доблесті й бойової мужності. Поет уславлює їх бойове побратимство, героїку, самовідданість; він утверджує велич українського народу, його волелюбні устремління і життєлюбство. І. Котляревський зумів подати узагальнений образ українського народу з його високими моральними якостями, з його волелюбністю і любов’ю до своєї батьківщини, з його життєрадісністю і оптимізмом. Цей образ і е головний героєм його невмирущої. “Енеїди”.

Енеїда” І. Котляревського – це суцільна симфонія сміху, естетична природа якого органічно пов’язана з попередньою бурлескно-травестійною традицією української літератури, з народною сміховою культурою (казкою, небилицею, анекдотом тощо), з громадянським критицизмом прогресивної російської просвітительської літератури другої половини XVIII – початку XIXст., зокрема з сатиричними творами М. Фонвізіна, М І. Новикова, І.Крилова. Сміх автора “Енеїди” відсвічується різними гранями, залежно від різних об’єктів зображення. Змальовуючи Енея і троянців, цих розбишак і “голодранців”, у найкомічніших ситуаціях, автор показує їх у бурлескних тонах, щедро вдається до гіперболічно-гротескних прийомів, доброзичливої і добродушної іронії.

Багато уваги приділяє І. Котляревський зображенню негативних типів верхівки тогочасного суспільства. Перед читачем проходить ціла галерея величних богів і богинь (Зевс, Юнона, Венера, Нептун, Еол та ін.), під маскою яких поет розкриває внутрішнє єство феодально-поміщицької верхівки з усіма її мерзенно-відразливими рисами – інтриганством, хабарництвом, самодурством, продажністю, зневажливим ставленням до трудящої людини (приміром, “суча дочка” Юнона просить бога вітрів Еола наробити лиха Енеєві і за це обіцяє йому хабара – “дівку чорнобриву”, “смачную, гарну, уродливу”). Взагалі хабарництво, як і інші пороки, для вершителів людської долі – богів і земних можновладців – цілком природне явище. На бажання Енея одвести його в пекло до батька, Сівіла відверто заявляв:

Коли сю маєш ти охоту

У батька в пеклі побувать,

Мені дай зараз за роботу...

З неприхованим гнівом зображує І. Котляревський життя й побут і земних “владик” – представників поміщицько-кріпосницьких верств, самодержавного - бюрократичного апарату – це й “старий скупиндя” Ластин, що “дрижав, як Каїн, за алтин”, і гульвіса Турін, що “по воєнному звичаю” п’є чай з сивухою і “топить печаль в питейному домі”, і панич Авентій, “добродій песиків і сучок...». Паразитизм, лицемірство, зажерливість, крутійство, здирство в однаковій мірі характерні і типові як для небесних, так і для земних героїв твору.

У показі пекла найяскравіше виявились антикріпосницькі тенденції автора. Тут ми бачимо і панів - кріпосників, які “людям льготи не давали I ставили їх за скотів”, і зажерливих “ченців, попів, і крутопопів”, які за гривнями ганялись. До пекла потрапили також і “купчики проворні”, що їздили по ярмарках і “на аршинець на підборний поганий продавали крам”. Соціально-викривальні оцінки даються й іншим мешканцям пекла: “десятським, соцьким”, “проклятим писарям”, “суддям і стряпчим безтолковим”.

Звертаючись до народної творчості, фольклорних поетичних прийомів, епітетів, порівнянь, до засобів створення комічного ефекту (іронія, гротеск, гіпербола тощо), І. Котляревський значно підсилював зневажливий, “низький” стиль бурлеску при зображенні небесних і земних «державців»: якщо у Вергілієвій “Енеїді” бог Нептун поважно мчався в колісниці, то у І.Котляревського він, “миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась”; “Борей недуж лежить з похмілля...”; “Зевес тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав...” та ін.

Однією з xapактерниx ознак новаторства І. Котляревського в “Енеїді” є її тісний органічний зв’язок з фольклором, українським народним гумором.


Случайные файлы

Файл
102846.rtf
176071.rtf
22600-1.rtf
90127.rtf
45295.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.