Категорія другорядного члена речення (15843-1)

Посмотреть архив целиком

Категорія другорядного члена речення

Л.В.Щерба зазначав, що “існування будь-якої граматичної категорії зумовлюється тісним, нерозривним зв’язком її змісту і всіх її формальних ознак. Не бачачи змісту, не можна встановлювати формальних ознак, оскільки невідомо, означають вони щось, а відповідно, чи існують вони як такі, і чи існує сама категорія” [1, 65].

Синтаксична категорія другорядних членів речення1, теоретичне обґрунтування якої склалося історично у традиційній лінгвістиці, сьогодні потребує нового переосмислення. Пов’язано це з тим, що поняття другорядних членів речення намагаються замінити або й відкинути взагалі на тій підставі, що воно не відображає суті синтаксичних явищ у реченні, а самі члени речення не завжди однозначно відображають семантичні його аспекти. Еклектизм членів речення виявляється у своєрідній їх асиметрії щодо змістових компонентів його структури. Ще більше заперечення статусу другорядних членів речення викликало розмежування і вивчення формальної і змістової сторін як автономних. Багатоаспектність речення як найвищої синтаксичної конструкції водночас сприяє чіткішому осмисленню формально-граматичної і функціональної природи категорії членів речення взагалі.

Ахіллесовою п’ятою традиційної теорії членів речення було намагання виробити їх класифікацію з урахуванням якогось одного критерію — чи то формально-граматичного, чи семантико-синтаксичного без урахування взаємозумовлюваної їхньої природи. Відповідно випадки невідповідності форми і змісту члена речення, відсутність чітко закріпленої форми за тим або тим членом речення і синкретизм їхньої семантики викликають або ж заперечення категорії другорядних членів, або її суттєву перебудову. Уже в традиційній лінгвістиці суперечки стосувалися труднощів диференціації другорядних членів речення, що очевидно призвело до фактичного їх заперечення у [2] (та [3]) (за ред. Н.Ю.Шведової)2. Сучасна лінгвістична теорія центром перегляду загальної теорії членів речення обирає й головні члени речення, і найперше, підмет. Зацікавлення семантикою речення, виділення та аналіз засобів вираження в реченні семантичного суб’єкта у формах непрямих відмінків показали, що підмет начебто може бути виражений і непрямим відмінком. Однак тут не враховано синкретизм тих словоформ у непрямих відмінках, які передають суб’єктну семантику, а підмет семантично не виявляє лише значення агенса (діяча).

Т.П.Ломтєв поняття членів речення замінює поняттям позиційної значущості, позиції, позиційної ланки у структурі речення, яку займає певна словесна форма, і речення відповідно являє собою “структуру позицій, які займають у ньому словесні форми...” [4, 44]. Однак при цьому визначаються головні і другорядні позиції, повнозначні і неповнозначні, залежні і незалежні. Такий погляд видається коректним і показує намагання виявити позиційну структуру будь-якого речення з урахуванням причин, що спричиняють ту чи іншу позицію словоформи у загальній семантико-синтаксичній структурі речення.

Вбачаючи наступність та еволюційність теорії синтаксемного аналізу стосовно теорії членів речення, А.М.Мухін вважає, що за поняттями синтаксеми і члена речення стоять дискретні одиниці, що виділяються в реченні на основі характеру синтаксичних зв’язків. Синтаксеми — це елементарні, тобто синтаксично неподільні одиниці у структурі речення, тоді як члени речення можуть бути синтаксично членованими [5, 21-22]. Члени речення часто втрачають свій внутрішній розподіл на головні і другорядні, коли встановлюється їхня синтаксична семантика. Вони часто передають тотожні синтаксичні значення3, через що у поняттях головних і другорядних членів речення поєднуються різні синтаксичні одиниці, що мають свої змістові і формальні ознаки: з одного боку, ядерні і неядерні компоненти речення, з другого — синтаксеми. Перші складають поверхневу структуру речення, другі — його глибинну структуру [6, 99-100]. Послідовне розмежування і виділення двох уже родів елементарних синтаксичних одиниць у реченні дає можливість аналізувати їх у єдності змістових і формальних їхніх властивостей. Змістовою особливістю синтаксеми виступає синтаксико-семантична її ознака, змістовою властивістю члена речення – чисто синтаксична, не пов’язана буквально з позначенням явищ позамовної дійсності [Див.: 5, 23; 7, 124]. Розподіл синтаксичних ролей між членами речення і синтаксемами показує, що вони перебувають у своєрідних системних відношеннях у позиційній структурі речення і стосуються його ядерної і периферійної площини. На цій основі можна визначити два типи речень, враховуючи наявність у їхній поверхневій структурі двох або одного ядерного компонента. Водночас серед тих та інших закономірно виділяти поширені і непоширені, а враховуючи синтаксико-семантичні типи синтаксем і їх варіантні моделі у цих позиціях, розрізняти основні структурно-семантичні типи речень.

Позиція другорядного члена речення визначається щодо головних членів речення. Змістовою ознакою у таких позиціях є периферійна синтаксична функція, що зумовлюється підрядним зв’язком з головними членами (підметом і присудком) або з іншим другорядним членом та граматичним центром односкладного речення. Диференційними формально-граматичними ознаками другорядних членів речення виступають сила і характер підрядного зв’язку. На цій підставі уже в класичній лінгвістиці були спроби не диференціювати сильного і слабкого керування, а визначати керованими всі форми залежних відмінків [8, 113], по суті, відмовляючись від визнання необхідного підрядного зв’язку при так званих перехідних дієсловах і відносно слабкого при неперехідних4.

Однак збереження для наукового пояснення категорії перехідності/неперехідності по-суті заперечує категорію валентності, що характеризує не лише дієслівні предикати, тому перехідність, гадаємо, не виявляється у морфологічній структурі дієслова, а поглинається іншою категорією з синтаксичною домінантою — валентністю.

Категорія другорядного члена речення своїми формально-граматичними ознаками виявляється як неоднорядна величина. Врахування і виділення характеру синтаксичного зв’язку другорядних членів на основі підрядного підпорядкування іншим компонентам у позиційній структурі речення показують, що такий зв’язок може бути прислівним і неприслівним. Останній визначає підпорядкування другорядного члена реченнєвотвірному (двоскладному чи односкладному) ядру, а не окремому компонентові його структури.

Прислівні компоненти речення (як правило, означення, додатки) залежать від окремого слова у реченні і мають набагато тісніший, порівняно з неприслівними, характер синтаксичного зв’язку, зумовлюваний в основному лексичними потенціями граматично панівного слова. Інколи це приводить до пояснення типового прислівного зв’язку керування як несинтаксичного, а лексичного, фразового розширення дієслова, яке утворює комплементі фрази [Див.: 6, 153-156]. Різновид сильного керування як вияв категорії підрядності справді ґрунтується на утворенні комплетивних фраз і зумовлюється лексичними інтенціями граматично панівних компонентів уже на рівні словосполучення як міжрівневої синтаксичної одиниці. Фактично усі прислівні другорядні члени речення є проекцією словосполучень на формально-граматичну структуру речення. У цьому плані показовим є затухаюче керування через інфінітив як дієслівний іменник (або іменникове дієслово), напр.: прийшов на зустрічприйшов зустрітись; домовився про роботу  домовився працювати, вдався до переконаннявдався переконати.

Отже, другорядні члени речення реалізуються у двох основних субпозиціях — прислівній і детермінантній. Прислівна субпозиція в реченні, по суті, відображає структуру словосполучення — нижчерівневої одиниці, яка перетворюється у бінарний компонент речення. Воно передбачає дві позиції — основну і залежну. Основна позиція визначається на основі лексико-граматичних інтенцій опорного компонента і регулюється підкатегоріями підрядності – керуванням (безпосереднім та опосередкованим), узгодженням, кореляцією. Залежно від типу зв’язку виділяється основна позиція дієслова, іменника, прикметника. Основна позиція морфологізованого прислівника виникає (надзвичайно добре, зовсім погано) як чиста модифікація його загальної семантики, бо сам прислівник знаходиться, як правило, у детермінантній площині речення і “не може поширюватися залежними членами” [9, 20]. Номінативна функція словосполучень у структурі речення визначається номінативною природою повнозначних частин мови, а функція залежних компонентів, що реалізують підрядність як формально-граматичну категорію і формують структурні властивості речення, перебуває у залежності від синтаксичної функції самостійних членів реченнєвотвірного ядра. Характерно, що сполучуваність слова і форми слова на рівні словосполучень не приводить до утворення комунікативної одиниці, оскільки така формально-граматична категорійна функція, викликана підрядним типом зв’язку, на змістовому рівні не викликає інших граматичних ознак, які мали б реченнєвотвірний статус. Субпозиційна ж характеристика другорядного члена речення у загальній його структурі і прислівна позиція акумулюють вираження реченнєвих категорій семантико-синтаксичного виміру. Так, при сильному характері вияву категорії підрядності, коли опорним компонентом (його лексико-граматичною природою) вимагається залежний компонент у певній відмінковій формі, стає можливим окреслення семантико-синтаксичної категорії об’єктності, її інваріантного значення, напр.: Ой мостили на Росаві мости тулубами, Засівали чисте поле густо головами (П.Куліш); Більше тебе не буде. Завтра на цій землі інші ходитимуть люди, інші кохатимуть люди — добрі, ласкаві, злі (В.Симоненко); Блакить мою душу обвіяла... (П.Тичина).


Случайные файлы

Файл
1418.rtf
2506.doc
73225.rtf
23984-1.rtf
L018.DOC




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.