Античність у поетичних творах Яра Славутича (15808-1)

Посмотреть архив целиком

Античність у поетичних творах Яра Славутича

Рецепція античних образів та мотивів у літературі XX століття сприяє збагаченню арсеналу образів української літератури, набуває концептуальної авторської насиченості, проектується на національний ґрунт. Крім того, різноманітні проблеми загальнонародного й особистісного спрямування, переосмислюючись, вводяться в античний контекст. У широкому розумінні сучасні українські автори використовують античні мотиви у двох аспектах: або як історичне першоджерело, яке повинне ознайомити читача з історичними проблемами світу та людства, або як матеріал для алегоричного тлумачення – із вкладанням у давній традиційний матеріал нового змісту.

У функціонуванні античних елементів у сучасній літературі можна виділити два рівні. З боку образного вживання – це загальнолюдські символи, які в тексті твору наповнюються авторськими інтерпретаціями. А з боку структури художнього тексту – це своєрідні мовні трафарети, які автор використовує у готовому вигляді заради яскравості та виразності мови (так зване фразеологічне вживання).

У поезіях Яра Славутича ремінісценції є органічною часткою авторсткої художньої палітри. Слід при тому зазначити, що в сучасному українському літературному процесі античні мотиви та образи функціонують доволі плідно. Поезії Яра Славутича у цьому плані позбавлені необхідності приховувати авторські думки аж надто безпосередньо. Творець відвертий з читачем, а його алегорії є суто художніми .Умовно всі античні образи, використані Славутичем, поділяємо на кілька груп:

1. Інтимна і пейзажна лірика із вкрапленнями античних міфологічних імен (Антей, Аполлон, Дюнісій, Одіссей, Мойра, Муза, Пан, Пандора, Пенелопа тощо) і географічних назв (Делос, Парнас).

2. Громадська лірика (зокрема поезії автобіографічного характеру) з використанням імен давньогрецької міфології (Антей, Аріадна, Орфей, Паріс, Прометей, Протей тощо). До того ж це поезії високої напруги, де збільшити відповідний емоційний вплив допомагають алюзії.

3. Вірші про чужину, які досить близькі до перших двох груп, але мають і свої відмінності: автор уводить у тло поезій саме найтрагічніші образи античної міфології (Кассандра, Електра).

4. Поезії, наснажені античними образами та мотивами, глибоко пов'язаними із сучасними авторові подіями (амазонки, Персей).

5. Літературні портрети-посвяти, де присутня подвійна рецепція античних імен і реалій (спочатку поетами-неокласиками, а потім Яром Славутичем).

Найбільш кількісно виявленою є перша група, де автор наскрізно використовує взяті з античної міфології образи, які були й раніше органічно сприйняті українською літературою та традиційно використовуються в контексті аналогій з національною культурою та історією. Але при тому визначаємо авторську тенденцію Славутича-лірика до яскравого забарвлення поезій античними вкрапленнями, до урізноманітнення й пожвавлення їх емоційного впливу. Так, на означення почуття кохання Яр Славутич використовує у канві поетичних рядків “мовні трафарети” античного походження:

Задля відваги глянув я назад

І там побачив: сяєвом палали

Високих сосон мідні стовбури -

Немов із мармуру ставні колони

Побіля входу у Венерин храм [1,35]

Або інший епізод:

Дужим коханням Амурові стріли

Били в серця інуггів однині... [1,220]

Венера у римській міфології ототожнена з давньогрецькою Афродитою – як богиня вроди й кохання. Амур – божество кохання у римській міфології (за грецькою – Ерос) – один із найдавніших богів космогонічного характеру, головна зв'язуюча сила Всесвіту. Використовуючи ці імена, Славутич увиразнює тексти творів, які набувають у свою чергу емоційного навантаження.

Лірика митця наснажена класичними для рецепції образами давньогрецької міфології, які символізують натхнення та творчість. У цьому плані найвдалішим видається залучення теонімів Аполлон, Муза, Діонісій та міфологічних географічних назв Парнас, Кастальське джерело тощо. Так, у середині 50-х років перо Яра Славутича закарбовує:

Раюю на горі – як на Парнасі.

Внизу бринить Великий океан [1,145].

Коли ж тумани, з сонцем повсякчас,

Надходять валом на гірське узлісся,

Милуйсь і думай - ти відкрив Парнас! [1,147]

Парнас – традиційне позначення святилища поезії, місце перебування муз і Аполлона (у переносному значенні – світ поезії), і тому в наведених рядках присутній величний настрій, оптимізм, за термінологією художників – переважає білий колір.

За міфами, на Парнасі додає свіжості та святості Кастальське джерело. У 1968 році під час відвідання Дельфів Яр Славутич творить під враженням від нього однойменного вірша. У цій поезії античні ремінісценції виконують порівняно з традиційними дещо іншу функцію: автор використовує назви Парнас і Кастальське джерело для створення контрасту з урбанізованим, цивілізованим життям нашого сучасника:

Хай новоатомні рапсоди часу

Пильнують путь космічної плавби,

Серед ракет шукаючи окрасу,

А я люблю Кастальське джерело,

Молюсь до схилів і лісів Парнасу... [1,233]

Варто при цьому зауважити, що зрештою лише майбутнє розсудить, чого більше дала нам цивілізація, зокрема індустріалізація та урбанізація, - хорошого чи поганого, позитивного чи негативного, органічного чи неорганічного.

У полотно поетичних творів Яр Славутич уводить і традиційний образ Музи:

Муза до мене прийшла на світанні – В час, коли гаснули зорі останні [1,277]

Певно, саме муза ліричної поезії Евтерпа згадується у таких рядках:

Прийшов Шекспір до нашого Тараса

Збирала Муза славних віршників

На тому світі, де з усіх віків

Яким захоплено плескала маса [1,365].

Смислове тло віршованих рядків розширює згадка про Аполлона та Діоніса. Уже в сиву давнину Діоніса шанували в Дельфах поряд із Аполлоном. Крім того, залучається й загальний для цих богів епітет Мусагет, що є саме по собі цікавим моментом, оскільки поєднує в одному святилищі бога ясного й споглядального начала в мистецтві Аполлона та Діоніса, який уособлює екстаз, натхнення й страждання.

Поет саме й зазначає, що творча праця тоді ефективна, коли поєднуються в ній лірика та екстаз:

Рахманний, мудрий Аполлон

І полум'яний Діонісій

Мій труд відвідують, як трон,

В обладі вимріяних візій [1,146]

Можемо засвідчити, що Яр Славутич у разі потреби та відповідно до авторського задуму вміє не тільки синтезувати, зближувати й об'єднувати часові уявлення, а й навпаки – розмежовувати, розділяти їх, надмірно перебільшувати їх часову дистанційність, щоб таким чином підкреслити вагомість змін, які відбулися в їх проміжку, щоб довести нетлінність розвитку мистецтва. Саме цій меті підпорядковане використання й міфічних образів Пітії та Пана.

Пітія – віщунка та жриця Аполлона в Дельфах. Перед віщуванням вона здійснювала ритуальну купіль у водах Кастальського джерела. Розширює семантичний діапазон рецепції античних символічних образів на означення світу мистецтва, натхнення та веселощів і образ Пана – одного із супутників Діоніса, – який мав веселу вдачу.

У силовому полі античних міфів провідну роль відіграє віра в Долю, передбачення, віщування. Цей фактор становить основу глибокого трагізму античних героїв, доля і вчинки яких підпорядковані волі богів. При тому ми водночас засвідчуємо і свою віру в фатум, невідворотність, яка з одного боку може надати гнітючого настрою, але з іншого – певною мірою полегшує життя (своєрідне заспокоєння: ти зробив усе можливе...).

Митець не обмежується рецепцією лише інонаціональних міфологічних образів, поряд з якими використовує й образну систему слов'янської міфології (Ярило, Берегиня). До речі, до такого прийому автор вдається досить часто, що свідчить про Славутичеву можливість активізувати в сучасному контексті літератури широкий спектр історико-культурологічних асоціацій.

Давньогрецький образ Мойри репрезентує як пряму, так і езотеричну інформацію. Пряма передбачає традиційне вживання митцями в художніх творах образу Мойри (за римською міфологією – Парки) як Долі. Езотерична (прихована) інформація наявна у синтезі поглибленого семантичного значення відповідного образу та конденсованого емоційного вираження почуттів, що складає інтелектуальне й духовне підґрунтя. Рядки з поезій Славутича свідчать про це:

Яке прийдешнє – з дива чи відчаю? – Мені зготує Мойра навздогонь [1,142]

У сучасній мовній системі мойра (парка) вживається як синонім до слова доля. За греко-римською міфологією, мойри – богині людської долі, з якими було пов'язане все життя людини: Клото пряла нитку людського життя, Лахесіс вела людину крізь мінливості долі, Антропа перетинала цю нитку у мить смерті. Відповідно римляни поклонялися трьом паркам на ймення Нона, Деціма та Морта (смерть).

У філософській та автобіографічній поезії «Підкрадається тихо старість...» Яр Славутич поєднує два образи: з римської міфології - Фортуну (богиню щастя, долі, успіху й добробуту) та Пандору, яка стала причиною всіх негараздів на землі (відкрила подаровану богами скриньку, і звідти світом розлетілися численні лиха, що завдають і досі людям багато горя та страждань. На денці залишилася лише надія).Поєднання цих двох образів є символічним узагальненням складного життя людини, яка змогла пережити багато страждань і горя, але вийшла з цього випробування переможцем:

Вічно звабо! Стара Шандора

І навис невідклично мітом

Не провчила тебе довкола.

Незбагненний Фортуни вирок:

Повна доль вікова комора.


Случайные файлы

Файл
72488.doc
12156.rtf
90636.rtf
11005.rtf
148843.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.