Публіцистика Є. Замятіна (15758-1)

Посмотреть архив целиком

Публіцистика Є. Замятіна

Реферат з курсу «Історія російської журналістики» студента гр. ЗЖ-98-1 Довженка Отара

Міністерство освіти та науки України

Дніпропетровський державний університет

Факультет систем і засобів масової комунікації

Дніпропетровськ, 2001

«Наша вітчизняна література відрізнялася від європейської. У нас – наполегливе «вчительство», проповідницьке, що йде від Аввакума, начало, певна зневага до «форми»; там – витонченість, вивершеність, вишуканість, завершеність. Замятін – один з небагатьох в російській літературі «європейських» письменників, письменників-інтелектуалів...»


Ці слова О.Н.Михайлова, відомого дослідника творчості Є.І.Замятіна, могли б послужити своєрідним епіграфом до всієї творчої спадщини письменника та публіциста. Замятін – один з найбільших російських письменників ХХ століття, один із фундаторів нової російської літератури радянського періоду – став відомий широкому колу сучасних читачів лише в 1988 році, коли в журналі «Знамя» був опублікований його славнозвісний роман-антиутопія «Мы». Минуло більше 10 років, майже всі твори Замятіна вже опубліковані, але багато фактів з його творчої біографії лишаються невідомими й досі.

Євген Іванович Замятін народився у 1884 році в повітовому тамбовському містечку Лебедянь. Його матір була всебічно освіченою жінкою, батько – священником. У 1893-1896 роках Замятін вчився в місцевій гімназії, потім у Воронезькій гімназії, яку майбутній письменник закінчив у 1902 році з золотою медаллю і вступив до Політехнічного інституту. Вже в гімназії стало очевидним гуманітарне спрямування його розуму. Паралельно з навчанням Замятін захоплюється революційним рухом, і в 1905 році його, вже члена РСДРП, затримують за більшовицьку агітацію; врятуватися після п'яти місяців за гратами вдалося дивом.

В 1908 році Євген Замятін закінчив Політехнічний, отримавши спеціальній морського інженера, але залишився на кафедрі корабельної архітектури і з 1911 року почав викладати цей предмет. Літературний дебют Замятіна відбувся восени 1908 року, коли в журналі “Образование” було опубліковано новелу “Один”. Через незадовільний стан здоров'я в 1913 року Замятін мусить переїхати до Миколаєва, де починає активну літературну діяльність. Повість “На куличках”, що в сатиричному ключі описувала царський режим, написана в Миколаєві, була заарештована разом з номером журнала “Заветы”, в якому була надрукована, а письменника заслали на північ. У березні 1916 року Замятін виїжджає до Англії, де працює на будівництві суден для Росії. Тут починається новий, з іншими акцентами та вирішеннями період творчості письменника. Після звістки про революцію Замятін поспішив додому. Післяжовтневі події внесли у трагікомічний, але в цілому життєрадісний колорит його творів депресивний відтінок. У творчості Замятіна проявляється заклик до порятування людської особистості від розпаду та нівелювання. Подією в літературі став роман “Мы”, написаний в 20 році.

У 20-ті роки Замятін багато працює, разом із оповіданнями створює ряд драматургічних творів. Після скандалу з публікацією роману “Мы”, коли Замятіна врятувало від репресій лише заступництво Горького, він мусить покинути СРСР. З лютого 1932 року Замятін живе в Парижі, не міняючи радянського громадянства. Він активно працював у якості пропагандиста російської літератури, кіно та театру за кордоном. Відірваний від батьківщини, письменник уважно стежив за життям в СРСР. Свої твори старався передавати на батьківщину, в емігрантській пресі принципово не друкувався. Ставлення до нього на батьківщині стало кращим, у травні 1934 року його заочно прийняли до Спілки письменників СРСР. Помер він у 1937 році, похований в Парижі.

Літературна творчість Замятіна досить неоднорідна. Після того, як його перші оповідання, про які він, втім, був не дуже високої думки (“Один”, “Уездное” тощо), не були помічені критикою, він створив вже згадувану вище сатиричну повість “На куличках”, в результаті чого про нього заговорила критика, ставлячи його в один ряд з Горьким, Прішвіним, Буніним, Купріним. Повість викликала гнів цензури, що побачила в ній лише образу російського офіцерства. Під час заслання на північ Замятін під враженням від нових місць створює повість “Север”, оповідання “Африка” та “Ела”. Твори ці свідчили про зміцнення у творчості Замятіна лірико-романтичного начала, ідеї опору людського в людині.

З 1918 по 1922 рік Замятін створив цілу серію оповідань, казок, повістей: «Землемер» (1918), «Ловец человеков» (1918), «Дракон» (1918), «Сподручница грешных» (1918), «Иваны» (1919), «Огненное А» (1919), «Мамай» (1920) тощо. До цього ж періоду відноситься створення книги “Герберт Уеллс” (1922), в якій Замятін розглядав наукову фантастику як найкращий метод відображення дійсності. Роман “Мы» також містить елементи наукової фантастики.

В 1927 році в видавництві “Круг” вийшла збірка творів письменника “Нечестивые рассказы», куди були включені його найновіші твори. У 1929 році – у видавництві “Федерация” чотирьохтомне зібрання творів, перерване перед 4 томом. Після цькування в СРСР Замятін, виїхавши до Франції, працював над романом “Бич божий”. Крім того, постає цілий ряд статей, нарисів, спогадів про діячів російської культури: Станіславського, Мейєрхольда, Олексія Толстого, Лавреньова тощо.

Замятін – передусім блискучий прозаїк, автор оповідань та повістей, що став першим письменником-антиутопістом, фактичний творець цього жанру в літературі. Але також справедливим можна вважати твердження, що він був одним з найкращих російських публіцистів першої половини ХХ століття. Внесок Замятіна в розвиток публіцистики ще буде оцінений та досліджений, але безперечно, що вплив, який справила його творчість на всю подальшу російську, а особливо радянську літературу, є надзвичайно великим. Але, на жаль, якщо його проза в останні роки стала відома багатьом російським читачам, то його публіцистика й досі перебуває майже в повному забутті, тим часом як колись багато хто, в тому числі, приміром, М.Горький, М.Волошин, вважали його чудовим публіцистом, хоча деякі сучасники й не були повною мірою згодні з його суспільно-політичними поглядами.

Перу Замятіна належать такі літературно-критичні нариси: «Андрей Белый», «М.Горький», «Москва-Петербург», «Новая русская проза», «О литературе, революции, энтропии и прочем», «О моих женах, о ледоколах и о России», «О равномерном распределении», «О сегодняшнем и современном», «О'Генри», «Скифы ли?», «Советские дети» тощо. Також серед опублікованих листів Замятіна явною публіцистичною спрямованістю відзначаються лист до Сталіна, лист до Л.Н.Замятіної 3(16) квітня 1916 року, а також лист до Голови Раднаркому А.І.Рикова тощо.

Замятінська публіцистика має свої яскраво виражені особливості. Багато в чому його манера писати та ставлення до сучасності відрізняють статті Замятіна від творів інших авторів. Виходячі з суворого визначення “публіцистики” як “суспільно-політичної літератури”, що є способом “організації та передачі соціальної інформації”, багато текстів Замятіна важко можна віднести до цього боку літературної творчості, та все ж таки переважна частина дослідників без жодних застережень вживають цей термін. В одній зі статей, що була присвячена саме цій темі, стверджується, зокрема, що публіцистика Замятіна прямо продовжує давні традиції російської публіцистичної думки, що має свої, відмінні від загальноєвропейських, особливості. Далі автор статті пише, що замятінська публіцистика “за суто російською традицією та обставинами післяреволюційного часу – літературно-критично в переважній більшості своїй” і навіть знаходить термін, щоб визначити її – “літературна публіцистика”. І дійсно, хоча число публіцистичних (в сучасному, вузькому розумінні цього слова) у Замятіна невелике, проте решта його творчості наскрізь просякнуте мотиваи, що характерні саме для публіцистики більшою мірою, аніж просто для літературної критики. Термін “літературна критика” також завузький для визначення творчості Замятіна і тому, якщо підійти до питання про термінологію суворо, доведеться визначити його роботи як літературно-критичні статті в публіцистичному вспекті. І все ж таки термін “публіцистика” певною мірою може бути застосований, адже в одному з визначень його є слова про те, що ця область літератури має своє головне призначення – “піднімати значущі для суспільства та актуальні проблеми сучасного життя”. Уже в самій етимології цього слова прихований його основний зміст, бо саме проблеми суспільства, становище особистості в суспільстві були у творчості Замятіна завжди найголовнішими. Вони хвилювали його не тільки як громадянина, а й як письменника та публіциста, тобто людину, що може і повинна написати про це.

Публіцистика Замятіна є найменш вивченою областю його літературної творчості. Досі про Замятіна-публіциста написано катастрофічно мало і найбільше число “білих плям” в дослідженні його спадщини перепадає саме на публіцистику. Разом із романом “Мы”, статті Замятіна вже на початку 20-х років оголошуються “пасквільними” та “контрреволюційними”, чужими ідеалам революції, а в 1936 році, вже після його від'їзду в еміграцію, в Малій Радянській енциклопедії про нього пишуть як про “буржуазного письменника”, що “малює картину, що абсолютно спотворює радянську дійсність”. Це було останнє видання, в якому згадувалося ім'я Замятіна та його твори. Після цього протягом довгих десятиліть його творчість фактично замовчувалося в Радянському Союзі, і практично жодних спроб вивчення його творчої спадщини не здійснювалося. Поодинокі згадки його імені зустрічаються в дослідницьких роботах з історії літератури та журналістики 20-30-х років, та й ті лише в тиз випадках, коли це вкрай необхідно. Його публіцистика трактувалася дослідниками лише з негативного боку, найчастіше згадувалася стаття “Я боюсь”, в якій, за словами К.А.Федіна”, Замятін “Прочитав заупокійну молитву російській літературі”.


Случайные файлы

Файл
57445.rtf
165883.rtf
18540.rtf
11975-1.rtf
240-1845.DOC




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.