Історія Русів” – виразник політичних поглядів автономістів (12426-1)

Посмотреть архив целиком

Історія Русів” – виразник політичних поглядів автономістів

Реферат виконав студент МТм-11 Кубай Олег

Міністерство Освіти України

Львівський Національний Університет ім.І.Франка

Історія Русів” до цього часу таїть в собі багато загадок для дослідників і, в першу чергу, загадку про те, хто ж був його автором. Серед можливих авторів "Історії Русів", окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику, його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка, А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім’я було поставлено на титульній сторінці при першій публікації заперечувалось вченими практично одразу з часу появи книжки.

Час написання "Історії Русів" також є не розгаданою до сьогодні загадкою, виясненню якої присвячено багато спеціальної літератури. Не вдаючись в деталі, зазначимо крайні часові межі її написання, — від 1769 року (останньої дати зазначеної в роботі) до початку 20-х років XIX сторіччя, коли з’явились перші письмові свідчення про її існування. У всякому разі, Й. Бодянський 1846 року видав її вже як історичну пам’ятку, що дозволило уникнути надто прискіпливого нагляду імперської цензури.

Ще до своєї друкованої появи "Історія Русів" була поширювана в списках у колах української, і не тільки, інтелігенції з початку 20-х років XIX сторіччя. Вона справила великий влив на появу симпатій до української справи у середовищі прогресивних російських мислителів. Так настрої та ідеї "Історії Русів" прослідковуються в поемі "Войнаровський" поета-декабриста К. Рилєєва, який опоетизував самостійницькі змагання мазепинців, у "Полтаві" О. Пушкіна. М. Томенко зазначає, що "... Олександру Пушкіну Михайло Максимович подарував "Історію Русів" як дуже популярну в Україні книгу. Невдовзі Пушкін публікує свою поему "Полтава", навколо якої в 1829 році розгорілася дискусія про історичність зображення тих чи інших персонажів. Особливий інтерес викликала постать Івана Мазепи, яку, на думку багатьох критиків, поет описав неправдоподібно" [268, с. 83].

Від початку своєї публічної появи "Історія Русів" розглядалась як історичний документ написаний за аналогією з козацькими літописами Самовидця, Грабянки та їм подібним документам. Однак з середини XIX століття, як українські, так російські і польські дослідники цього твору, почали звертати увагу на те, що анонімний автор "Історії Русів" досить вільно "трактував" відомі історичні факти, деякі замовчував і приводив такі, що не знаходили підтвердження в інших джерелах. Вже в середині XIX ст. "Історію Русів" починають розглядати не як своєрідну хроніку української історії, а як твір політично заангажований, що прагне за допомогою тенденційного підбору історичних фактів захистити певну політичну позицію. Саме з цієї позиції, розуміючи необхідність захисту твору від нападок українофобів, М. Драгоманов писав: "На цей твір необхідно дивитись як на памфлет на користь прав і вольностей русів, тобто малоросіян, памфлет, місцями надзвичайно їдкий і навіть художній ... а не як на зовнішньо фактичну історію, тоді він складе незамінний пам’ятник стану просвіченості і політичних ідей Малоросії в половині XVIII ст." [84, с. 24].

Саме як політичний памфлет "Історія Русів" відіграла значну роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, а й в значній мірі вплинув на обгрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців.

В. Міяковський, говорячи про місце і значення "Історії Русів" писав: "Мусимо також відмітити, що ідеї передового українського суспільства знайшли свій вислів у знаменитій "Історії Русів", книзі, яка для цілого XIX віку була джерелом патріотичного натхнення і відомостей про Україну для прихильних до неї росіян. З неї черпав зміст для своїх дум поет Кіндрат Рилєєв, вона дала матеріал Шевченкові для його історичних творів і тих ідеалізуючих українську історію образів, що такі характерні для романтичного періоду його творчості. ... "Історія Русів" була надихана гарячим національним почуттям, вона клала ідеї української державности, української самостійности, вона підносила національну гордість українця, і в цьому був її великий організуючий і формотворчий вплив. Відси можна починати розвиток української громадської думки XIX віку" [178, с. 60].

Виклад історичних подій служить для анонімного автора "Історії Русів" засобом утвердження його власної політичної концепції, захисту честі і гідності власного народу, його прав на самобутність і самостійне державно-політичне існування. Як підкреслює В. В. Кравченко "..."Історія Русів" створювалась з патріотичною метою: утвердити право свого народу на гідне місце у світовій історії, захистити його від справжніх та уявних інсинуацій з боку інших, у першу чергу, іноетнічних або іноземних авторів" [130, с. 31].

Виходячи саме з патріотичних мотивів та необхідності створення концепції української історії, автор "Історії Русів", у передмові до роботи, зазначає, що його головним завданням є дослідити "Історію Малої Росії" (тобто України), яка і є "єдина історія Російська": "бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з початком правління Російського, береться від Князів і Князівств Київських, з прилученням до них лише одного Новгородського князя Рюрика, і триває до навали Татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від Татар Князем Литовським Гедеміном і зовсім вона в Російській Історії замовчана" [110, с. 33]. Він прагне продемонструвати тяглість та неперервність державницької традиції українського народу на його власній землі і тим самим обгрунтувати його право на самостійне політико-державне існування.

"Сутність цього трактату — доведення, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ, зі своїми традиціями (передусім без того рабства, що "в найвищій мірі панує серед московського люду"), а тому Україна має всі права відновити самоврядування" [47, с. 255].

В обґрунтування своєї позиції автор "Історії Русів" у передмові зазначає, що він при написанні книжки спирався як на вітчизняне літописання, так і архівні документи, що збереглись не лише в Україні, а також на інформацію, взяту "із літописів і записок Білоруських, як країни одноплемінної, сусідньої і од руїн Малоросійських віддаленої" [110, с. 34]. Підтвердження ж викладених ним історичних фактів є в історіях іноземних народів і держав, які викривають тенденційність "творців байок і критиків" славного минулого українського народу.

Намагаючись утвердити "зв’язок часів", автор, у дусі традиційного літописання, починає відлік історії свого народу, слов’янства взагалі, від біблійних часів і Яфета, сина Ноя. Слідом за автором "Повісті минулих літ", він підкреслює, що слов’яни є автохтонним населенням Східної Європи і прийшли на береги Дніпра від часів Вавилонського змішання мов і фактичного утворення перших етносів і націй. Перераховуючи різні слов’янські племена, Що мешкали на території Східної Європи, автор "Історії Русів", серед інших, вділяє "за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу — Роксоланами і Россами, а по Князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, — Московитами і Москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського" [110, с. 38]. Не заперечуючи слов’янських коренів московитів, автор "Історії Русів" все ж вважає, що їх етногенез є відмінним від етногенезу "Русаків", тобто етнічних українців. При цьому вживання назв "Русаки", "Руси" замість етноніма "українці" проводиться ним послідовно з метою підкреслити нерозривність зв’язку та спадкоємності Козацької держави і Київської Русі.

Описавши коротко в самих загальних рисах історію періоду Київської Русі та її занепаду під ударами орд Батия, автор переходить до вирішення свого головного завдання — довести, що Україна (Малоросія) не втратила свого державно-політичного існування і в пізніші часи. Так говорячи про входження українських земель до складу Литовської держави він наголошує на добровільному характері цього процесу та на тому, що українські і білоруські землі зберегли свої традиційні форми управління, а Литва перейняла від них систему законодавства і зробила "письмо Руське" державним на всіх просторах держави.

Те, що Україна зберігала своє державно-політичне існування підтверджується автором також і тим, що при створенні польсько-литовської держави Речі Посполитої"... й Малоросія, під давньою назвою Русі об’єдналася тоді разом з Литвою в Королівство Польське на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в пам’ятних словах: "Приймаємо і з’єднуємо, яко рівних до рівних і вільних до вільних". Ту постанову час від часу кожний Король при коронації потверджував під назвою Пакта Конвента; і на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох націях три рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім’ям: одного — коронного Польського, другого — Литовського, а третього — Руського" [ПО, с. 43].

Ця теза автора "Історії Русів" не відповідає історичній дійсності. Ідея перетворення Речі Посполитої з дуалістичної на триєдину державу засновану на конфедеративному принципі у складі Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського могла з’явитися в українських політичних колах ще в часи укладання Люблінської унії, однак в правових документах вона чітко зафіксована лише в Гадяцькому трактаті. Однак автор "Історії Русів", думається, свідомо йде на певну фальсифікацію історії, намагаючись таким чином посилити свою систему обгрунтування права України на державно-політичну самостійність.


Случайные файлы

Файл
82101.rtf
33941.rtf
23975.rtf
94598.rtf
181311.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.