Запозичення зі східних мов в українському правописі (11801-1)

Посмотреть архив целиком

Запозичення зі східних мов в українському правописі

Реферат виконала студентка гр.ФМЄ

Міністерство освіти та науки України

Одеський державний економічний університет

Одеса ОДЕУ 2003

Лексика сучасної української мови з погляду походження є неоднорідною, що зрештою відбиває складність історичної взаємодії українців (та протоукраїнців) з різними етносами і складність процесів міжмовної взаємодії. Загальновідомо, що на формування лексичного складу української мови значною мірою вплинули запозичення зі східних мов. Якщо обмежитися простим переліком, то, як свідчать етимологічні дослідження, в сучасній українській мові є слова арабського, гебрайського, тюркського, індо-іранського походження, і, коли добре пошукати, запозичення навіть з китайської (щоправда через тюркське посередництво, напр. жемчуг) та японської мов. Зрозуміло, що питома вага таких запозичень в українській лексиці не є однаковою і коливається у дуже широкому діапазоні, починаючи від масивів слів тюркського походження, за якими стоять століття історичних контактів і які вплинули на формування цілих терміноcистем (див. [Халимоненко 1996], і закінчуючи поодинокими японськими екзотизмами, як харакірі та ікебана, що з’явилися завдяки сучасним художнім перекладам. Однак темою нашого розгляду є не самі по собі запозичення зі східних мов, але їхній правопис. І хоча цей аспект також має безпосереднє відношення до проблеми мовних контактів, однак у центрі тут знаходяться питання вибору та кодифікації певних варіантів графічного оформлення запозичень, тобто проблеми літературної норми.

Написання запозичень становить досить специфічну проблему, недарма правила написання чужомовних слів у правописних довідниках здебільшого формулюються окремо. Проте, якщо звернутися з цього погляду до українського правопису, то звертає на себе увагу майже повна відсутність зауважень щодо правил написання слів, запозичених зі східних мов. Так, в останньому “Українському правописі” знаходимо лише одну спеціальну згадку з цього приводу про вживання (відповідно до вимови) літери и “у словах, запозичених зі східних мов, переважно тюркських: башкир, гиря, калмик, кинджал, киргиз, кисет, кишлак” [Український правопис 1993, 101], а також поодинокі власні назви, які наводяться разом з європейськими іменами, наприклад, для ілюстрації передачі g та h за допомогою українського г: Гіндустан, Магомет (поруч з Гренландія, Греція, Йоганесбург, Горацій), або ph та f за допомогою ф:Фірдоусі (поруч з фартух, фонетика, Лонгфелло) [там само, 98—99], що демонструє орієнтацію виключно на відтворення літер латинської графіки (тобто не береться до уваги, що слова східного походження часто пов’язані насправді зовсім з іншими системами письма, напр., з арабським, як перськ. Фірдоусі)1 і регулювання написання цих слів незалежно від їхнього походження. Для порівняння: у цьому ж правописі окремо наводяться правила передачі деяких німецьких, англійських, голландських дифтонгів, сполучень приголосних (англ. th, франц. ll та ill), обумовлюється навіть передача довгих голосних в прізвищах та іменах, запозичених з фінської та естонської мов [там само, 103], не кажучи вже про окремі параграфи щодо правопису слов’янських прізвищ та географічних назв. Це звісно не означає, що написання таких запозичень є неврегульованим, адже орфографічні словники в своїх реєстрах докладно фіксують нормативні написання слів східного походження, що входять до основного лексичного складу української мови, починаючи від алгебри та алмазу і закінчуючи ярликом та ятаганом.

Отже, виникає питання: чи свідчить практична відсутність правил графічного відтворення слів східного походження в українському зводі правописних рекомендацій про те, що з їхнім написанням взагалі не виникає жодних проблем? На це питання доводиться відповісти негативно. Проблеми правопису таких слів існують, оскільки, по-перше, словниковий склад мови постійно поповнюється новими запозиченнями, по-друге, загальні словники не можуть і не мають враховувати всю лексику, насамперед спеціальні терміни, власні назви та екзотизми, по-третє, існують певні варіанти написання, такі, наприклад, як брахман — брагман, Сулейман — Сюлейман, Шехерезада — Шагразада, тощо — і для чималої частини цих і подібних випадків відсутні чіткі правила правописного вибору. Більше того, в контексті сучасних правописних дискусій і процесів реформування українського правопису, які значною, а може й визначальною мірою спрямовані на перегляд написання слів іншомовного походження (нагадаємо про всім відомі варіанти Європа — Европа, міфологія — мітологія, азіатський — азіятський), ця проблема набуває ширшого характеру, що спонукає до розгляду сформульованої теми у світлі певних загальнолінгвістичних положень.

Відомо, що літературна норма, також щодо питань правопису, є явищем двоїстим за своєю сутністю. З одного боку, це категорія лінгвістична, оскільки обумовлена будовою конкретної мови, що принципово визначає і обмежує варіантність мовних реалізацій. З другого ж боку, вона є явищем історичним і соціокультурним. Цей останній аспект виявляється у відборі і закріпленні мовних засобів та правил (приписів) щодо їхнього вживання, а також у сукупності культурних значень (конотацій): соціальних, естетичних, політичних, ідеологічних тощо. При нормативно-прескриптивному підході до мови, на відміну від підходу об’єктивно-лінгвістичного, мовні одиниці оцінюються як правильні, прийнятні, естетичні, “свої” або, навпаки, невірні, невластиві даній мові, негарні, “чужі”, іншими словами інтерпретуються у термінах культури.

Відповідно і поняття правопису припускає подвійне витлумачення — нормативне (культурно-історичне) та власне лінгвістичне. Правопис, по-перше, це кодифіковані, закріплені у нормативних словниках та спеціальних зведеннях правила оформлення мови на письмі. У цьому розумінні правопис є документом, свідченням історичного характеру, і водночас явищем культури. Поява таких правил для кожної літературної мови є значущою подією, яка фіксує досягнутий високий ступінь розвитку літературної мови. Водночас лише з появою правописних кодексів поняття орфографії набуває адекватного змісту.

З другого боку, об’єктивно-лінгвістичне розуміння орфографії відсилає не до конкретних правил написання, а до засад, на яких побудоване графічне оформлення звукових мовних знаків у конкретній мові2 . Слід підкреслити, що поняття правильного написання застосовується лише у тих випадках, коли можливі два або більше варіантів графічного оформлення слова, тобто наявна ситуація вибору (саме такий зміст терміна орфограма, відомого також зі шкільного викладання). У разі, коли у того, хто пише, не виникає проблеми вибору щодо писемного запису звуків мовлення, не виникає і проблеми орфографічного врегулювання. Для української мови це ті випадки, коли всі фонеми перебувають у сильній позиції (пор. напр., написання тюркізмів табун, гарбуз тощо, або запозиченого за тюркським посередництвом перського за походженням слова туман). Тоді ж, коли вибір можливий, формулюється орфографічне правило, відповідно до загальних принципів конкретного правопису. У сучасних орфографіях (у мовах із звуко-буквеними системами письма) лінгвісти вирізняють як основні три правописні принципи: фонетичний, морфологічний (фонематичний) та традиційний (історико-етимологічний) і, відповідно до розглядуваної мови, визначають, який з цих принципів є у ній провідним. При фонетичному принципі правопис відбиває позиційні чергування фонем, тобто фонеми у сильних та слабких позиціях позначаються різними літерами (напр. в українській мові написання префікса з як с перед глухими к, п, т, х, ф: сказати, спитати, і як з перед рештою приголосних). Загалом, він найповніше передає відповідність між звуком та літерою (наскільки це принципово можливо, див. нижче) і як основний орфографічний принцип характерний переважно для літературних мов з недавньою традицією. При морфологічному, або, в іншій термінології, фонематичному принципі правопису, позиційні чергування фонем не відбиваються, фонеми, що перебувають у слабких позиціях, позначаються тими самими літерами, що й фонеми у сильних позиціях (нагадаємо шкільне правило перевірки напису ненаголошених під наголосом), завдяки чому зберігається графічна одноманітність морфеми. Нарешті,у традиційній орфографії йдеться про умовні, такі, що їх не можна “перевірити”, традиційно закріплені написання (часто на етимологічних підставах).

У правописі сучасної української мови використовуються, хоча й у різному обсязі, всі названі засади, але питання визначення його провідного принципу досі залишається дискусійним. Найбільш обґрунтованою на сьогодні виглядає думка про визначальність для українського правопису фонематичного (фонемного, або ще інакше, морфологічного) принципу. Як зауважує з цього приводу І.Р.Вихованець (який висуває це положення й аргументовано його обстоює), “Фонемний принцип українського правопису є найважливішим і найпоказовішим, забезпечуючи на письмі відтворення інваріанта (або узагальненого, не залежного від звукових чергувань звукотипу), а не розмаїття звукової варіантності”(виділено мною — Г.Я.) [Вихованець 1997, 176]. Слід зазначити, що навіть за наявності дискусійних моментів, в усіх випадках загальноприйнятою є думка про відносно незначну вагу в українській орфографії традиційного принципу написання. Але правопис запозиченої лексики не вкладається до цієї тенденції. Адже значна кількість здавна засвоєних запозичених лексем в українській мові графічно оформлюється саме за традиційним принципом. Однак коли йдеться про написання новіших запозичень, зокрема й тих, що з’являються нині, інколи просто на очах, врахування загальної орієнтації українського правопису на фонемне (морфологічне), а не фонетичне написання може виявитися значущим (хоча це не відміняє традиційних підстав написання іншомовної лексики)3 .


Случайные файлы

Файл
73498-1.rtf
92039.rtf
1.docx
ref_Vysocki.doc
140.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.