Аналіз журналістських розслідувань на матерілах газети "Голос України" (38471)

Посмотреть архив целиком

Аналіз журналістських розслідувань на матеріалах газети «Голос України»


Спроба будь-що засекретити які-небудь дані для журналіста-професіонала мусить стати своєрідним сигналом про те, що від нього свідомо приховується щось надзвичайно важливе. Журналіст мусить довести не тільки своє право на отримання вичерпної інформації, а й протизаконність дій посадових осіб, які намагаються ввести його в оману чи звести на його шляху нездоланні бар’єри. Саме на таку позицію став кореспондент газети «Голос України» Ігор Науменко, розслідуючи протиправні оборудки, які призвели до фактичного зникнення одного з найбільших у світі — Чорноморського морського пароплавства.

Ознайомившись із наказом Міністерства транспорту України від 4 лютого 2002 року про передачу чотирма державними портами — Миколаївським, Маріупольським, Одеським та Іллічівськом — семи транспортних теплоходів на баланс об’єднання «Український комерційний флот», журналіст, природно, вирішив з’ясувати законність такого рішення. Він уже мав дані, що до названого об’єднання, за розпорядженням Мінтрансу, крім Маріупольського морського порту входить і маловідоме київське підприємство «Сі Трайдент».

Щоб отримати з компетентного джерела вичерпні відповіді на запитання, які виникли у журналіста у зв’язку зі згадуваним наказом, на ім’я держсекретаря міністерства, згідно зі статтею 33 Закону України «Про інформацію», був направлений офіційний запит. У ньому редакція просила відповісти на такі запитання:

  1. 30.09.1999 року Подільською райдержадміністрацією була зареєстрована судноплавна компанія «Сі Трайдент» зі статутним фондом у 2,7 млн. гривень. Засновником цієї компанії було Міністерство транспорту України. За свідченнями, які має редакція, наповнення статутного фонду «Сі Трайдент» на 01.01.2002 року складало 0,00 грн. Чи відповідають ці дані дійсності і якщо не відповідають, то чи поліпшилася ситуація на сьогодні? Якщо так, то конкретно в якій формі (грошовій чи матеріальній) відбувається наповнення статутного фонду?

  1. Коли, на підставі яких рішень і в якій правовій формі Мінтрансом України було створено об’єднання «Український комерційний флот»?

  1. Які підприємства ввійшли в це об’єднання і яку правову форму вони мають?

Цілком зрозуміло, що запит стосувався відкритої інформації. Однак відповідь, одержана з Мінтрансу, змусила журналіста в публікації «Підводний човен в степах України» вдатися до емоційно-загостреного коментаря: «Те, що в Україні власть предержащі в кращому разі вважають журналістів за ідіотів — ні для кого не новина. Але панове! Не до такої ж міри!»

І кореспондента можна зрозуміти. Перший заступник держсекретаря міністерства відповів редакції газети, що інформація, про яку йдеться у журналістському запиті, згідно зі статтею 30 Закону України «Про інформацію», «...має обмежений доступ, що унеможливлює її по суті».

Стандартна бюрократична відписка, розрахована її автором на правову журналістську некомпетентність. Проте в даному разі навіть обумовлений посиланням на статтю відповідного Закону чиновницький виверт не спрацював. Журналіст нагадав державному посадовцеві, що хоча стаття, на яку той посилається, і присвячена інформації з обмеженим доступом, але таке обмеження поширюється лише на ту її частину, яка одержана організацією чи установою за власний кошт. Державні ж структури, до яких належить і Мінтранс, утримуються на кошти платників податків, тож зобов’язані без зволікань задовольняти запити ЗМІ, які представляють інтереси громадськості, тобто тих самих платників.

Журналістові не зайве також нагадувати особам, які зводять перед ним штучні бар’єри, що необґрунтована відмова від надання відповідної інформації чи навмисне її приховування тягнуть за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або й кримінальну відповідальність згідно із законодавством України.

2008 року в газеті «Голос України» виходить стаття Сергія Павленка «Кривавий» гетьман Сагайдачний?». Твір одразу ж привертає увагу широкої громадськості політичною гостротою порушеної проблеми, масштабністю її розкриття. Це глибоке журналістське розслідування складної ситуації, яка склалася у 1618 році під час походу козаків на Москву під керівництвом гетьмана П. Сагайдачного. Ця стаття стає відповіддю на численні публікації російських ЗМІ, в яких гетьмана П. Сагайдачного називають «кривавим» і в яких стверджується, що козаки після себе залишили не один обагрений кров’ю «російський Батурин».

Аби читач мав якнайповніше уявлення про те, що відбувалося на початку ХVІІ століття під час походу козаків на Москву, публіцист розслідує проблему з різних позицій — історичної, політичної, економічної, морально-психологічної. Він докладно вивчає ситуацію з документів, що мають історичну цінність, оперує великою кількістю інформації, взятої з різноманітних документальних джерел, по журналістські осмислює заяви та свідчення осіб, що були очевидцями тих подій, аналізує, зіставляє, узагальнює факти, яких в публікації дуже велика кількість. Ось як автор змальовує драматичну ситуацію, що склалася під час походу козаків П. Сагайдачного на Москву в 1618 році:

«Зазначимо: на Москву йшло не тільки реєстрове козацьке військо, а в основному скликаний Сагайдачним охочий до військового промислу люд. Це не ідеальний контингент. Історик І. Каманін у нарисі про П. Сагайдачного пише: «У 1618 році і кількість скарг на руйнування козаками панських маєтків збільшується, і самі ці напади відрізняються більшою жорстокістю; цього року північна частина Київського воєводства, тобто повіти Житомирський, Овручський і частина... Київського, були... особливо сильно спустошені: напр., околиці Житомира, м. Радомисль, м. Рожев, Троянів, Ходорків, Котельня, Кодня, Лещин, Заволч, Брусилов, Коростишів, Трахтемирів, Корнін та ін.; число ж розорених сіл, що входили до складу волостей перерахованих містечок, дуже велике».

Ці стихійні ватаги, що розоряли польських панів, були ненадовго «утихомирені» ідеєю походу на Москву. А також можливістю потрапити до козацького реєстру — похід Владислава на Москву складався невдало, і Сагайдачний, в обмін на допомогу, «уторгував» у поляків вигідні для українців умови, в тому числі збільшення платного козацького реєстру.

Майже 20-тисячний загін козаків, їхніх помічників — пахолків не був забезпечений ресурсами для походу. Тому енергія учасників рейду багато в чому йшла на реквізицію худоби, одягу на захоплених землях. Так, на розпитах Д. Сабуров говорив, що «роспрашивали ево черкасы про московские стада, где под Москвой ходят». Воєвода М. Спєшньов повідомляв... що «литовские люди и русские изменники казаки... его, де, Михалка поимали и мучали, гли и розпрашивали про богатых крестьян».

Публіцист не голослівний у своїх роздумах. Він не лише наводить вражаючі своєю жорстокістю подробиці походу, а й пером очевидця змальовує факти з місця події, а й підкріпляє свої розмірковування логічними висновками.

«Чим же відрізнялося поводження козаків Сагайдачного під час взяття ними Ливен, Єльця, Данкова, Лебедяни від діянь меншиковських вояків?

Так, казаки взяли ці прикордонні пункти, де ніс службу нечисленний військовий люд. Йти на Москву і залишати в тилу застави ворога? На війні це нелогічно. Але чи вирізали козаки при цьому мирний люд? Кречетник Яків Мосеєв говорив у Москві про поводження ворогів: «Как черкасы (так називали українців. — С. П.) Елец взяли, а воеводы Андрей Полев да Иван Хрущом, да государев посланик Степан Хрущом, да Матвей Челюсткин, да крымских гонцов Ромозан с товарищи 12 человек, а их два кречетника Иван Петров да он, Яков, да ястребник Розгильдеи Григоров, да с ними ельчане немногие люди только человек з двесте и сидели в городе тот день, как острог взяли, до обеда». Далі: «А Елец, и посад, и город сожгли, а попов елецких всех, переграбя, отпустили. И людей всех ельчан, которых взяли за крестным целованием, з женами и з детьми отпустили, проводили до села».

Автор намагається розповідати словами очевидців, що наближує матеріал до жанру репортажу, який логічно переходить у публіцистичний коментар:

«Захоплення міст Московії Сагайдачним порівнювати з діями солдат Меньшикова в Батурині немає підстав — це події різного порядку. Меньшиков, як представник російської держави, з допомогою регулярної армії, карав у Батурині українців за їх бажання бути вільним народом. А королевич Владислав використовував найманців, у тому числі козаків, що не мали писаного статуту обмежень дій під час бою. До того ж у 1618 р. козаки не мали ні своєї держави, ні навіть автономії в складі Польщі. Україна не може каятися за їхні дії, пролиту безневинну кров — відповідальність за це в першу чергу несе та країна, накази якої вони виконували (і якої вже нема). За Московський похід відповідальність несуть також російські партії того часу, що обрали королевича Владислава своїм царем. Це частково їхнє бажання, ідеї перетворили Московію на руїну у «смутний час».

Розслідуючи причини і факти походу П. Сагайдачного на Москву, публіцист простежує історичну тенденцію антиукраїнських настроїв, які завершувалися нерідко кривавими наслідками.

Одним з таких наслідків став штучно створений великий голод 1933 року. До цієї теми звертається автор газети «Голос України» Данило Кулиняк в своєму розслідуванні «Свідок злочину — полковник КДБ». Журналіст починає свій матеріал з того, що повідомляє читачам про те, що його розслідування почалося ще за радянських часів і на нього пішов не один рік:


Случайные файлы

Файл
22399-1.rtf
19582.rtf
Diplom.doc
162318.rtf
135334.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.