Політична реформа, що призвела до зміни правового статусу Президента України: за і проти (37228)

Посмотреть архив целиком

Размещено на http://www.allbest.ru


















Реферат

Політична реформа, що призвела до зміни правового статусу Президента України: за і проти




План


Вступ

  1. Місце інституту президентства у сучасній політичній системі України

  2. Характеристика повноважень Глави держави

  3. Правові наслідки проведення політичної реформи в Україні: недоліки та шляхи подальшого реформування

Висновок

Список використаних джерел



Вступ


З 1 січня 2006 року в Україні чинна Конституція у новій редакції. Після виборів Верховної Ради України 26 березня 2006 року усі нововведення набирали конституційної сили й тим самим була запроваджена нова політична система - парламентсько-президентська. У контексті оновленої вітчизняної політичної системи природно постає питання щодо місця інституту президентства в цій системі. Мотивами законодавців щодо реформування, здавалося б, вже установленої політичної системи України, були потреби розширення демократичних засад розвитку українського суспільства.

Суть і спрямованість нововведень - започаткування засад більш демократичної і значно ефективнішої політичної системи та її подальшого розвитку. Йдеться про суттєву корекцію політичного режиму, шляхи підвищення ефективності вітчизняної політичної системи, усунення вузьких прогалин взаємодії владних інституцій.

Політична реформа проведена, проте досі немає одностайної думки вчених стосовно її позитивних чи негативних рис. Тому ця тема є дуже актуальною.

Предметом дослідження є політична реформа, яка призвела до зміни правового статусу Президента України шляхом переходу від президентсько-парламенської до парламенсько-президентської форми правління.

Обєкт реферату становлять суспільні відносини між вищими органами державної влади, які виникли на підставі проведення політичної реформи.

Окремі теоретичні і практичні риси політичної реформи досліджували такі науковці як Гальчинський А.С., Кудряченко А.І., Футей Б. та інші.

Метою дослідження є:

  • визначення місця інституту президентства у сучасній політичній системі України,

  • визначення та аналіз повноважень Президента України, їх класифікація,

  • загальний аналіз політичної реформи, встановлення її позитивних і негативних рис і визначення напрямів подальшого реформування Конституції України.

Поставлена мета зумовила постановку і вирішення наступних завдань:

  • пошук чинників, які впливають на статус президента в сучасній політичній системі України;

  • визначення співвідношення між вищими органами державної влади після проведення політичної реформи;

  • дослідження яким чином політична реформа вплинула на статус Президента України, його повноваження і прерогативи;

  • встановлення які повноваження має Президент України після проведення політичної реформи, як їх можна класифікувати;

  • визначити основні напрями діяльності інституту президентства;

  • провести аналіз політичної реформи, виділити її позитивні і негативні риси;

  • окреслити основні напрямки подальшого реформування Конституції України;

  • підвести підсумок по проведеній роботі.


  1. Місце інституту президентства у сучасній політичній системі України


Запроваджена політична реформа суттєво вплинула на роль і місце інституту президентства у сучасній політичній системі України. Йдеться про істотну корекцію конституційно-правового статусу цього інституту державної влади, а також політичного режиму і шляхів підвищення ефективності вітчизняної політичної системи, її складових.

Перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління покликаний сформувати новий статус н.дентури, парламентаризму та відповідної політичної ваги та відповідальності Кабінету Міністрів України. Глава держави, відповідно до Конституції України, є її гарантом, він наділений широкими повноваженнями та прерогативами у різних сферах. За умов посилення парламентаризму Президент залишається досить важливим і авторитетним полюсом визначення політики держави, її стратегічного розвитку, він постає своєрідним арбітром нації [5].

Суттєвий перерозподіл прерогатив і повноважень у владному трикутнику Президент – Верховна Рада – Кабінет Міністрів сприймається у суспільстві дуже неоднозначно, адже він зачіпає інтереси всього вітчизняного політикуму. Зі сприйняттям чи запереченням перерозподілу влади, повноважень значна частина громадян повязує надії щодо змін на краще майбутнє [7].

Нинішній конституційно-правовий статус інституту президентства поширює можливості щодо консолідації навколо нього провідних демократичних політичних сил і вищих владних органів. Цього імперативно вимагає і необхідність формування за нових умов більш ефективної форми державного правління та посилення в ній конструктивної ролі Глави держави як дієздатного політичного лідера. При цьому роль діяльності Президента має бути у межах демократичних вимірів.

Порівняно з попередньою практикою прерогативи інституту президентства були звужені [5]. Водночас Президент, засади легітимації цього інституту, форма його всенародного обрання означають, що це досить потужний владний інститут. Президент України є Главою держави і виступає від її імені, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.

Варто мати на увазі, що не лише конституційні повноваження визначають конкретний статус Президента. Влада Президента може певною мірою, а іноді і досить відчутно, залежати від його особистих якостей та конкретних політичних дій відповідно до перебігу подій. Практика багатьох країн переконливо свідчить, що президенти уособлюють не лише відповідну націю, але й мають великий моральний авторитет [6].


  1. Характеристика повноважень Глави держави


Аналіз дієздатності та впливу інституту президентства на політичне життя країни можна відобразити за характеристикою повноважень Глави держави – символічних, церемоніальних, процедурних, прерогатив щодо призначень та політичних [5].

Символічні повноваження по суті не мають безпосередньої політичної ваги. Проте лідери досить часто перетворюють національні свята, визначні дати і відповідні промови Глави держави на інструмент політичного впливу.

Церемоніальні повноваження, такі як присудження почесних звань і нагород, мають невеликий політичний потенціал. Зрозуміло, що такий підхід може бути належною спонукою до відповідної політичної діяльності чи лояльності щодо дій, позиції Глави держави.

Процедурні повноваження, особливо дотримання конституційних вимог і положень мають значно більшу політичну вагу, ніж попередні повноваження. За відповідних умов їх здійснення можна спричинити ту чи іншу конфігурацію (бажану чи навпаки), а то і конфронтацію. Тому їх варто використовувати як дієвий інструмент впливу.

Повноваження призначати на ключові посади, скажімо, президентської квоти, суддів Конституційного Суду відносяться до «політично важливих». Адже сам факт призначення на відповідну ключову посаду передбачає шанобливе ставлення до того хто призначає, а також лояльність щодо політичних рішень Президента.

Політичні повноваження – право відкладального вето щодо законодавчих актів, право законодавчої ініціативи, а також виступаючи в ролі Головуючого Ради національної безпеки і оборони тощо. Такі можливості ведуть до прямих і безпосередніх наслідків для політичного життя країни [5].

Президент забезпечує правонаступництво держави, представляє її в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю, веде переговори та укладає міжнародні договори України. Президент як державний інститут постає активним і впливовим у системі владних відносин та державного устрою. Інститут президентства покликаний стати консолідуючим центром і арбітром між гілками влади. Глава держави постає консолідуючим чинником суспільства, але при цьому він однозначно не повинен ставати на сторону тієї чи іншої політичної сили [6]. За Президентом залишається повноваження визначати внутрішній і зовнішній курс держави і проводити відповідну політику, для чого постають наступні конституційні норми:

  1. Глава держави необмежений у впливі щодо формування на основі узгодження політичних позицій парламентської більшості із коаліцій депутатських фракцій.

  2. Саме Президент вносить пропозицію щодо призначення кандидатури премєр-міністра Верховною Радою України за поданням коаліційної більшості Парламенту. Глава держави у 15-денний термін визначається стосовно кандидатури премєр-міністра і вносить до Верховної Ради подання про його призначення.

  3. Прерогативою виключно Президента є подання стосовно призначення Парламентом силових міністрів та керівника зовнішньополітичного відомства України. Від лояльності саме цих політичних постатей залежить найбільшою мірою не лише спрямованість, а й відповідний зміст політики нашої країни.

  4. Потужним чинником політичного впливу Президента на парламент може стати звернення до Конституційного Суду з метою надати відповідне тлумачення тієї чи іншої проблеми, правової колізії.

  5. У арсеналі впливу і пошуку прийнятних рішень з Парламентом у Глави держави є інститут Постійного представника у Верховній Раді [6].

Потрібно зазначити, що діяльнісна ініціатива Глави держави може бути перенесена на політичне поле Парламенту, його повноважень. Запропонувавши попереднє узгодження і розгляд майбутніх кадрових призначень, Президент спроможний належним чином впливати на реалізацію прерогатив самої Верховної Ради, до яких віднесено призначення за поданням голови Уряду членів Кабінету Міністрів, голів Антимонопольного комітету, Держкомітету телерадіомовлення, голови Фонду держмайна тощо [7].

Нині, відповідно Конституції, за Президентом визначено право достроково припиняти повноваження Верховної Ради у трьох конституційно передбачених випадках:

  • Якщо протягом одного місяця у Верховній Раді не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до н.. 83 Конституції України;

  • Якщо протягом шістдесяти днів після відставки уряду не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів;

  • Якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися [1].

Це стає в руках президента потужним конституційним стимулом до конструктивності, важелем впливу з метою досягнення плідної діяльності парламенту.

Необхідно знаходити поле співпраці різних фракцій, як це демонструють політичні сили країн розвиненої демократії. Наприклад, вибори до Німецького Бундестагу 2005 року не виявили очевидного переможця серед загальнонародних партій. Правоцентристські християнські демократи і лівоцентристські соціал-демократи, вгамувавши розбіжності, поєднали свої центристські підходи в інтересах виборців та суспільства загалом [5]. Отже, за політичної волі розбіжності були відсунені на другий план. За оцінкою експертів, саме Німеччина цим прикладом дає урок сучасної демократії для європейських країн [5].

Саме у Німеччині запроваджено принцип вотуму конструктивної недовіри, застосування якого конституційно визначено щодо глави німецького уряду. Конструктивізм полягає в тому, що рішення Бундестагу про відставку федерального канцлера має організаційні наслідки лише за умови, що протягом двох діб (48 годин) більшість депутатів проголосує за кандидатуру нового глави уряду [5]. Здається, мале уточнення, але воно унеможливлює часті відставки урядів, які мали місце у Веймарській республіці. Разом з тим, такий підхід підвищує політичну відповідальність парламентських фракцій. Подібне уточнення, на мою думку, потрібно і в конституційних законах України.

Розвитку шляхів підвищення ефективності нової політичної системи України, конструктивної діяльності Верховної Ради має прислужитися законодавче визначення прав, можливостей і засад роботи політичної опозиції та опозиційних фракцій у вітчизняному парламенті [4]. Ініціювання необхідних законів інститутом президентства чи пропрезидентськими фракціями, розробка законопроектів або альтернативні підходи мають сприяти пошуку оптимальних шляхів досягнення суспільно значущих задач.

Дуже важливо, щоб колізії, що ще можуть і будуть виникати у взаємодії різних складових політичної системи, спонукали як політиків, так і представників владних інститутів до пошуку консенсусу та демократичного розв’язання [4].

Таким чином, прагматичний підхід щодо утвердження нових засад вітчизняного інституту президентства в контексті розвитку політичної системи суспільства, національні інтереси зміцнення української державності імперативно вимагають реалізації наступних визначальних напрямів діяльності інституту президентства:

  • Домінування конструктивної співпраці з іншими інститутами політичної влади і, перш за все, - Парламентом та Урядом;

  • Впровадження цивілізованих методів пошуку компромісів і толерантного розвязання тих чи інших політичних проблем суспільного розвитку;

  • Забезпечення законодавчого закріплення базових принципів і юридичного унормування розподілу повноважень між політичними центрами, полюсами здійснення державної влади;

  • Гарантування належного ступеня підтримки громадянами державної влади, її поточного і стратегічного курсу;

  • Виконання президентурою ролі інтеграційного суспільно – владного інституту щодо забезпечення умов соціально – політичної злагоди [6].


  1. Правові наслідки проведення політичної реформи в Україні: недоліки та шляхи подальшого реформування


Прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» Верховною Радою України 8 грудня 2004 року стало першою успішною реалізацією наміру змінити Основний закон у низці спроб, які розпочалися одразу ж після його прийняття.

Перехід до парламенсько-президентської форми правління створив передумови для посилення ролі парламенту та уряду у здійсненні публічної влади [9]. Парламент став більш політично структурованим, розширились контрольні повноваження Рахункової палати [2], Верховна Рада України отримала право призначати на посади та звільняти з посад більшу частину членів уряду, а уряд призначати на посади та звільняти з посад керівників центральних органів виконавчої влади (крім керівників міністерств) [2].

У той же час, головного завдання – врегулювання та розмежування компетенцій центральних органів влади – конституційна реформа не досягла. Крім того, ті положення Основного Закону, які потребували удосконалення, у ході конституційної реформи переглянуті так і не були. Зокрема:

  • системи адміністративно-територіального поділу та місцевого самоврядування (які не відповідають стандартам Європейської хартії місцевого самоврядування);

  • система судочинства (яка перешкоджає ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду);

  • запровадження імперативного мандату, який існує лише в країнах з авторитарною формою правління (Куба, Лаос, В’єтнам тощо), а з-поміж відносно демократичних країн лише в Індії;

  • у ході реалізації конституційної реформи також не було переглянуто обсяг депутатського імунітету, який в Україні має абсолютний характер [8].

Перш ніж говорити про необхідність подальшого конституційного реформування, слід зазначити, що потенціал Основного Закону 1996 року на сьогодні залишається значною мірою невикористаним, починаючи із загальних принципів і закінчуючи законами, прийняття яких або прямо передбачене Конституцією, або випливає з її норм.

Зокрема, і досі не прийнято нову редакцію ЗУ «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», ЗУ «Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України», що не сприяє ефективності парламентського контролю.

В нинішній редакції Закон України «Про Рахункову палату» не може забезпечити ефективне виконання Палатою тих завдань, які визначено статтею 98 Конституції [1]. Засади побудови системи центральних органів виконавчої влади, їх функції та повноваження [2], внутрішня організація діяльності визначаються підзаконними актами, що не відповідає частині другій статті 19 Конституції. Закони «Про судоустрій України» та «Про статус суддів» в існуючих редакціях не в повній мірі забезпечують принцип незалежності суддів, закріплений у н.. 126, 129 Основного Закону [1]. Між тим, від гарантій незалежності та ефективності судової гілки влади значною мірою залежить реалізація загальних засад Конституції, зокрема принципів поділу влади, верховенства права і т. н.. Суттєві розбіжності між практикою та змістом відповідних конституційних положень (Розділ ІІ Конституції) існують і в сфері забезпечення і захисту конституційних прав людини [9].

Вже зараз очевидно, що Конституція України потребує змін та доповнень, а вся конституційна система країни нової правової культури, заснованої на принципах демократії та верховенства права.

Поглиблення конституційної реформи потребує не лише внесення змін до Конституції України, прийняття нових законів, спрямованих на її виконання, але і заходів, спрямованих на забезпечення виконання законів, зокрема – на підвищення рівня правової культури і освіти громадян, у тому числі посадових осіб, які застосовують право. Трансформація політичної та правової культури, орієнтація освіти насамперед на європейські стандарти і цінності є передумовою втілення в життя основоположних конституційних засад – принципів демократії, верховенства права, соціальної орієнтованості діяльності держави [9].


Висновок


Внаслідок проведеного дослідження можна зробити висновок про те, що в ході конституційної реформи було вирішено низку важливих питань. Немає одностайної думки вчених стосовно позитивних і негативних рис реформи. Як підсумок можна стверджувати, що політична реформа безумовно мала позитивне значення, але багато питань, які потребують вирішення не були розглянуті під час її проведення. Це свідчить про те, що з розвитком суспільних відносин Конституція України потребуватиме подальшого вдосконалення.

Як висновок, можна подати зазначені зміни повноважень Глави держави щодо законодавчої, виконавчої та судової гілок влади у таблиці:

президент політичний система реформа

Таблиця 1

законодавча

виконавча

судова

  • Оголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою;

  • Призначення позачергових виборів ВРУ у випадку припинення її повноважень;

  • Припинення повноважень ВРУ у вищезазначених 3 випадках.

  • Подає кандидатуру ПМ за пропозицією коаліції;

  • Подає кандидатури Міністра закордонних справ та Міністра Оборони;

  • Призначає голів МДА.

  • Призначає суддів на перший строк;

  • Визначає кількість суддів у судах;

  • Утворює та ліквідовує суди;

  • Призначає голів судів та їх заступників.


Конституційна реформа істотно удосконалила політичну систему України. Зміна акцентів у системі державно-владних рішень і способу формування представницьких органів, а також розподіл контрольних повноважень у системі держаної влади обумовили необхідність пошуку не лише форм взаємодії між політичними діячами, а й досягнення домовленостей щодо правил і наслідків такої взаємодії. На мою думку, в цьому полягає її найбільше значення.

Отже, практика доводить, що сам вибір тієї чи іншої форми державного правління не є запорукою консолідації демократії. Реалізація положень Конституції потребує наявності належного рівня правової культури та політичної волі вищих посадових осіб держави.


Список використаних джерел


  1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141

  2. Про внесення змін до Конституції України. Закон України №2222–VI від 8 грудня 2004 р.

  3. Про Кабінет Міністрів України. Закон України №514–V від 21 грудня 2006 р.

  4. Футей Б. Становлення правової держави в Україні : 1991 – 2005 рр. Підручник, 2-е видання, перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2005 р.;

  5. Кудряченко А.І. «Місце інституту президентства в контексті оновлення політичної системи України» // Стратегічні пріоритети. - 2006. - №1. - с. 5

  6. Кудряченко А.І. «Інститут президентства в сучасній політичній системі України» // Україна : Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки. - 2006. - с. 82

  7. Ковриженко Д., Замніус В., Котляр Д. «Конституційна реформа: пошук балансу влади» // Часопис Парламент. - №2. - 2003 р.

  8. Гальчинський А.С. «Проблемні питання політичної реформи» // Урядовий курєр. - 22 травня 2003.

  9. Політреформа внесла в наше життя політичний хаос // День. – 2006. - №173.

  10. Інститут парламентської відповідальності уряду в Україні за змістом Конституції України в редакції від 8 грудня 2004 року / Р. Мартинюк // Вісник правових наук України. – 2007. - №4. – с. 84-91.


Размещено на Allbest.ru


Случайные файлы

Файл
153471.rtf
183763.rtf
PRAVO.DOC
178054.rtf
19405.rtf