Інститут самозахисту цивільних прав (37225)

Посмотреть архив целиком









Інститут самозахисту цивільних прав


ПЛАН


Вступ

  1. Загальна характеристика права на самозахист. Його відмежування від самоправства та самосуду

  1. Необхідна оборона та крайня необхідність як форми реалізації права на самозахист

  2. Класифікація способів самозахисту цивільних прав

Висновки

Список використаних джерел


ВСТУП


Після розпаду Радянського Союзу в Україні розпочалися процеси децентралізації економічної системи, на ринку з’явилися нові суб’єкти цивільного обороту. В цих умовах досить гостро постала проблема захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів.

Основні права людини і громадянина визначені в розділі другому Конституції України. В умовах сучасного політико-правового розвитку держави особливо актуальним в теоретичному і практичному аспектах є передбачене ст. 55 Конституції право на захист, адже нормальний цивільний оборот передбачає не тільки визнання належності суб’єктам правових відносин певних цивільних прав, а й забезпечення функціонування ефективного механізму захисту цих прав. Безумовно, підвищення ролі судів є основним, але далеко не єдиним чинником на шляху до вирішення цієї проблеми. Сучасні правові тенденції пов’язують дієвість механізму захисту, перш за все, з його мобільністю.

Саме тому особливо актуальним є дослідження питання самозахисту цивільних прав як неюрисдикційної форми захисту, яка полягає в діях громадян і організацій, що здійснюються ними самостійно, без звернення до державних та інших компетентних органів.

Окремі теоретичні і практичні особливості застосування самозахисту цивільних прав досліджували такі науковці як З.В. Ромовська [9], Є.В. Левіцький [12; 13] та інші.

Метою даної роботи є на основі аналізу чинного законодавства і праць науковців розкрити правову природу інституту самозахисту та вирішити проблеми його застосування.

Теоретичне і практичне значення роботи, полягає в тому, що сформульовані в ній висновки стосуються найпоширеніших з усіх різновидів цивільних правовідносин – зобов’язальних, а також дають можливість розширити теоретичні уявлення про самозахист як інститут цивільного права.

  1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА НА САМОЗАХИСТ. ЙОГО ВІДМЕЖУВАННЯ ВІД САМОУПРАВСТВА ТА САМОСУДУ


Відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України учасники правовідносин мають можливість будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань [1]. На розвиток цього конституційного принципу виникло положення ст. 19 Цивільного кодексу України (даці ЦК) про самозахист цивільних прав.

Відповідно до ст. 19 ЦК особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень та протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою заходів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства [2].

Частина 1 ст. 19 ЦК об’єктом самозахисту визначає цивільне право особи, що, на мою думку, є неповним. Нерозривно з цивільним правом пов’язаний цивільний інтерес.

Оскільки самозахистом є застосування протидії до порушника, то виникає питання якою повинна бути така протидія. Засобом протидії не може бути таке діяння, що має ознаки злочину або адміністративного правопорушення [9, 525]. Не може бути самозахистом дія, яка суперечить моральним засадам суспільства: втручання в особисте життя порушника права, наприклад.

У частині 2 ст. 19 ЦК визначені критерії, за якими певна дія, яка не суперечить закону або моральним засадам суспільства, може вважатися способом самозахисту, а саме:

1) відповідність до змісту порушеного права;

2) відповідність до характеру дії, якою порушене право;

3) відповідність наслідкам, спричиненим порушенням права [2].

Стаття 19 ЦК містить підстави застосування самозахисту. Ними є не лише протиправні посягання і порушення власних прав особи, але й порушення прав інших осіб, коло яких не обмежується законом [7, 44]. В даному випадку мова йде про самозахист прав та інтересів третіх осіб через представництво. Такий самозахист можливий як в силу прямої вказівки закону, так і в силу укладеного договору.

Законними представниками малолітніх та неповнолітніх осіб є батьки (усиновлювачі) [2]. В ч. 1 ст. 154 Сімейного кодексу України (далі СК) визначається, що батьки мають право на самозахист своєї дитини, неповнолітніх дочки та сина [3]. Стаття 258 СК наділяє також правом на самозахист бабу й діда щодо своїх внуків. За ст. 262 СК сестра, брат, мачуха, вітчим та інші члени сім’ї мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних брата, сестри, пасинка, падчерки [3]. Представницькі відносини щодо самозахисту також можуть виникати з договору. За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ч. 1 ст. 1000 ЦК) [2].

Для того, щоб побачити реальну допустиму межу реалізації права на самозахист, необхідно розмежувати поняття самозахисту, самоуправства і самосуду.

Ромовська З. В. визначає самоуправство як прояв особистої сваволі, коли особа діє на власний розсуд, всупереч порядку вирішення певного питання, що встановлений законом або договором. Задоволення особою свого права за допомогою самоуправства не можна вважати самозахистом [9, 529].

Самосуд полягає у протиправному застосуванні до особи, яка вчинила правопорушення, засобів фізичного (тілесного) покарання, самочинної розправи. Особа, яка вчинила самосуд над порушником своїх прав чи прав членів своєї сім’ї, сама є правопорушником і суб’єктом відповідальності. Метою самосуду є покарання правопорушника, а не відновлення порушеного права, тому самосуд не є способом самозахисту [9, 530].

На відміну від самоуправства та самосуду, дії визначені статтею 19 ЦК є правомірними.

Отже, засоби самозахисту слід застосовувати таким чином, щоб вони не порушували права та законні інтереси інших осіб.


2. НЕОБХІДНА ОБОРОНА ТА КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ ЯК ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА САМОЗАХИСТ


У цивілістичній доктрині самозахист цивільних прав зазвичай пов’язувався з необхідною обороною і крайньою необхідністю в кримінальному праві.

У чинному ЦК відсутня самостійна стаття, яка б визначала поняття необхідної оборони в цивільному праві. Поняття та ознаки необхідної оборони розкриваються у ст. 36 Кримінального кодексу України (далі КК). Відповідно до нього, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, а також суспільних інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення її меж [4].

Відповідно до ч. 1 ст. 1169 шкода завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується [7, 44]. Під перевищення меж необхідної оборони розуміється умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (ч. 3 ст. 36 КК) [4]. Тоді як кримінальна відповідальність за завдання шкоди внаслідок перевищення меж необхідної оборони настає тільки у випадках, прямо передбачених Кримінальним кодексом, то відшкодування такої шкоди за правилами ЦК настає на загальних підставах [10, 79]. Разом з тим, у даному випадку треба враховувати правило ст. 1193 ЦК (ЦК), відповідно до якого наявність вини потерпілого у завданні йому шкоди є підставою для зменшення розміру відшкодування [8, 879].

Частина 2 ст. 1169 ЦК встановлює, що шкода, завдана третій особі у разі здійснення особою права на самозахист, відшкодовується особою, яка її завдала. Разом з тим, якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію, що викликала необхідність застосування мір самозахисту [8, 879].

У новому ЦК норма про крайню необхідність знайшла своє відображення у ст. 1171. Поняття крайньої необхідності розкривається як правомірні дії, спрямовані на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам та інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами [2].

У Кримінальному кодексі України (ст. 39) передбачена умова, яка відсутня в ЦК - розмір завданої шкоди не повинен перевищувати розміру відверненої шкоди [4]. Проте ця обставина не має значення для застосування норми, встановленої статтею 1171 ЦК, адже шкода, завдана у стані крайньої необхідності, відшкодовується особою, яка її заподіяла [2]. У подальшому особі, яка відшкодувала шкоду, надається право звернутися з регресною (зворотньою) вимогою до особи, в інтересах якої вона діяла. Це пов’язано із тим, що потерпілим у даних відносинах стає особа, яка не вчиняла ніяких протиправних діянь та стала жертвою обставин, що носять випадковий характер. Саме тому ч. 2 ст. 1171 надає можливість суду прийняти інше рішення.

Узагальнюючи вищевикладене, варто зауважити, що дії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства і вчинені у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності слід розглядати як самозахист цивільних прав.


Случайные файлы

Файл
144355.rtf
28655.rtf
42160.rtf
125203.rtf
62210.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.