Українська робітничо-селянська спілка та Українська Гельсінська спілка (34475)

Посмотреть архив целиком


Українська робітничо-селянська спілка та Українська Гельсінська спілка


У 1975 р. дисиденти дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридично санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська Гельсінська спілка (УГС). Аналогічні спілки сформувались у Литві, Грузії та Вірменії.

Очолив Українську Гельсінську спілку письменник Микола Руденко - політичний комісар у роки Другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко - кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку. УГС налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі, як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та В'ячеслав Чорновіл, а також колишні націоналісти, що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах, - Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Романа Шухевича) й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Уже через 3 місяці, у лютому 1977 р., було заарештовано керівників Спілки - Миколу Руденка та Олексу Тихого. Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі; згодом Мирослава Мариновича, Миколу Матусевича, Левка Лук'яненка також ув'язнили на тривалі терміни. До 1980 р. близько 3/4 членів групи було засуджено на строки від 10 до 15 років. На той час 15 років було найбільшим терміном ув'язнення.

Українську Гельсінську спілку відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група була відкритою громадською організацією, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР із метою "інтернаціоналізувати" захист громадянських і національних прав.

У програмних заявах Спілки явно бачимо й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом у історії української політичної думки.

У статуті УГС було записано, що її члени вимагатимуть від влади безумовного виконання закону і забезпечення прав людини, справжньої демократії. Спілка, борючись за права українського народу, лояльно ставилася до мови й культури інших народів, які жили в республіці. Саме тому в УГС входили представники різних національностей. У майбутній демократичній Україні, йшлося в статуті, Конституція гарантуватиме культурні та національні права національних меншин. Члени УГС вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до Конституції СРСР, вийшовши зі Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, домігшись незалежності, ніколи не впровадять колоніальної системи щодо інших народів. У декларації Української Гельсінської спілки зазначалося, що організація ставить за мету вирішення чотирьох головних завдань:

Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини.

Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню статей Прикінцевого Акта з питань безпеки і співпраці в Європі.

Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією.

З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

У декларації проголошувалося, що в своїй роботі Спілка керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами й свою головну мету бачить в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні.

Незважаючи на цілковиту законність діяльності Спілки і те, що її підтримували західні демократії, акції групи проходили в атмосфері постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморандуми, про незаконні арешти, списки політичних в'язнів та їхнє становище у в'язницях тощо.

Отже, вимоги Української Гельсінської спілки були дуже поміркованими, далекими від радикалізму, але несумісними з чинним диктаторським режимом. Не дивно, що майже всіх активістів УГС арештували й засудили на 10-15 років перебування в концентраційних таборах. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

Борючись проти націоналізму, комуністичні ідеологи проповідували повне зближення націй, злиття в єдиний радянський народ. Саме цим вони прагнули виправдати неприкрите зросійщення у радянських республіках, зокрема в Україні. Так, з 1969 р. по 1980 р. кількість журналів, що виходили українською мовою, зменшилася від 40% до 19%, книжок - з 60% до 24%. Міста Півдня і Сходу України стали майже повністю російськомовними. Самі українці поступово зрікалися рідної мови. Понад 2 млн з них вважали рідною мовою російську. Росіяни ж не поспішали вивчати мову народу, на землі якого жили.

Хоч деякі члени Української Гельсінської спілки лишалися якоюсь мірою на позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом та націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюрмах: "Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так і правого ґатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян висловлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опозиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демократії... Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, й вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів донцовського типу". Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові й оунівського ґатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося: "Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні й соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійних асоціацій". Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінської спілки вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід із СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб "деколонізації" Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.

Дисиденти та опозиційні організації у програмних документах і заявах виклали також свої погляди на економічні та соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувались колоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, обмеження прав профспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, а отже, окремим панівним експлуататорським класом. Пропонувалося ліквідувати власність КПРС, відновити ринкові взаємини й вивільнити приватну ініціативу, зробити виробника власником виготовленої продукції з правом її вільного продажу.

У сфері міжнаціональних стосунків українські дисиденти рішуче засуджували як шовінізм імперського ґатунку, так і національну обмеженість. Не виявляючи ворожості до інших народів, у тому числі й до росіян, вони протестували проти придушення демократичного мислення у будь-якому куточку імперії. Наприклад, один з лідерів дисидентства генерал Петро Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримських татар. А Українська Гельсінська спілка заявляла: "Ми кровно заінтересовані у самовизначенні всіх народів". "*

Відомий своїми націоналістичними поглядами Іван Гель у написаному 1976 р. в мордовському таборі творі "Грані культури" виступив переконаним прихильником "глибокої, органічної, цілеспрямованої солідарності двох близьких духом, історичною долею та тісно пов'язаних історичними зв'язками народів" - українського та єврейського. Він вважав одним із найважливіших завдань українського визвольного руху і всіх національних сил відродження у повному обсязі національно-культурного життя українських євреїв, відновлення єврейських храмів - синагог, освітніх закладів, газет, журналів, надання євреям права на вільний виїзд у Ізраїль.

Особливістю нового етапу руху було прагнення налагодити контакти з зарубіжними засобами масової інформації, щоб донести до світової громадськості та урядів демократичних держав правду про комуністичний тоталітарний режим, про порушення ним міжнародних актів і власних законів, прав людини, про жорстоке переслідування інакомислячих і учасників національно-визвольної боротьби. Для реалізації цієї ідеї найбільше підходила Москва, де були кореспонденти провідних інформагентств світу. За допомогою російських правозахисників такі контакти було налагоджено. До того ж переважно через Москву пролягав шлях охочих відвідати політв'язнів у таборах та зворотний шлях звільнених із них. Зупинялись вони в російських колег, родичів та друзів засуджених.

Українські дисиденти брали участь у різноманітних заходах російської опозиції. Наприклад, серед підписантів "Листа 139-ти" на захист московських активістів "самвидаву" Юрія Галанскова та Олександра Гінзбурга вони становили майже п'яту частину. Налагодився систематичний взаємообмін "самвидавом". До складу створеної 1974 р. радянської секції Міжнародної амністії входив поет Микола Руденко, а генерал Петро Григоренко представляв УГС у Москві. Під чималою кількістю документів, що перетнули загорожі концтаборів, поряд стояли підписи українських і російських в'язнів.

Але каменем спотикання для російських дисидентів було національне питання. Більшість з них не визнавала за поневоленими народами СРСР права на самовизначення. На культурно-національну автономію під російським "крилом" і в межах "непорушних" імперських кордонів погоджувались, а на відокремлення - ні. Тому іноді "застрягали" в Москві або повертались відправникові "самвидавні" матеріали антиімперського звучання. Політв'язні-росіяни також зазвичай не підписували подібні документи.

У дисидентських документах міститься аналіз державного статусу УРСР. За визначенням проекту програми УРСС, Україна фактично є колонією Москви, обмеженою в політичних і економічних правах, зокрема в стосунках з іншими країнами. Йдеться, звичайно, не про класичний колоніалізм, а про нівеляцію української нації, умовний характер її державності, формування на всій території СРСР єдиного радянського народу при домінуванні російського впливу.

Паперовим міражем, звичайнісінькою фікцією названо українську радянську державність у документах УГС. А 18 політв'язнів, більшість із них - члени УГС, у підготовленому влітку 1979 р. зверненні назвали органи влади України окупаційною адміністрацією, яка втілює колонізаторську політику Москви.

Наголошували опозиціонери й на антидемократичному характері УРСР. Довголітній політв'язень Святослав Караванський, звертаючись 1967 р. до Верховної Ради СРСР, назвав чинну систему виборів комедійною виставою, в якій беруть участь мільйони громадян, що "обирають" одного, наперед призначеного, кандидата.

Винуватцем усіх антидемократичних тенденцій опозиціонери вважали КПРС-КПУ. За визначенням Юрія Бадзя, реальний соціалізм набрав політичної форми партійного самодержавства. Більшовики, на думку Л. Лук'яненка, здійснивши поділ кожного народу на експлуататорів і експлуатованих, нацьковували одну частину на іншу, чим послаблювали захисні сили національного організму.

Отже, робили висновок українські дисиденти, Радянському Союзові не оминути світового процесу деколонізації, утворення самостійних держав, зокрема, незалежної України.



Случайные файлы

Файл
31644.rtf
59783.rtf
75594-1.rtf
23969-1.rtf
103048.rtf