Притримання речей як спосіб забезпечення виконання зобов‘язання у судовій практиці (32669)

Посмотреть архив целиком

ПРИТРИМАННЯ РЕЧЕЙ ЯК СПОСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ‘ЯЗАННЯ У СУДОВІЙ ПРАКТИЦІ


Однією з новел Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) є право притримання як самостійний спосіб забезпечення виконання зобов'язання, відокремлений від застави. В узагальненому вигляді суть поняття притримання викладено у ст. 594 ЦКУ. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання останніми у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати цю річ у себе до виконання зобов'язання. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.


Постановка проблеми


У Цивільному кодексі УРСР лише певні елементи притримання згадувались у спеціальних нормах стосовно деяких договорів, наприклад у ст. 408 (договір комісії). Посилання на можливість притримання вантажів перевізником до оплати його послуг містились і в Статуті залізниць СРСР. Натомість у ЦКУ норми, що регулюють притримання, тепер складають окремий правовий інститут і зведені у відповідний параграф. Крім цього, право притримання як спосіб забезпечення виконання включено до правового регулювання окремих видів договорів (підряд, комісія тощо).

Нові підходи цивільного законодавства до права притримання спричиняють значні труднощі у реалізації цього права. Актуальність дослідження вказаної теми випливає і з того, що на цей час в Україні судова практика застосування інституту притримання є суперечливою і поки що перебуває у стадії формування за відсутності єдиної позиції судів з цього питання. Наприклад, подекуди суди і досі не можуть визначитись з принципового питання — чи можливе застосування кредитором права на притримання речей боржника у випадку, коли ані чинне законодавство, ані спірний договір не вказують на можливість застосування такого притримання. Чи буде у такому разі достатнім посилання суду лише на загальні норми ЦКУ, що стосуються притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань (ст. 594—597)?

У касаційній постанові Вищого господарського суду України (далі — ВГСУ) від 11 квітня 2006 р. у справі N 04/4580 зазначається «...притримання є одним з видів забезпечення виконання зобов'язань, і угода про це повинна вчинятися у письмовій формі». Попри наведене, у постанові від 15 грудня 2005 р. у справі N 37/302-05 ВГСУ дійшов висновку про можливість застосування кредитором притримання на підставі ст. 594 ЦКУ за відсутності посилань на це у договорі.

Виникають певні колізії між відповідними нормами ЦКУ і Господарського кодексу України (далі — ГКУ). Усе це ускладнює реалізацію зобов'язально-правових відносин у цивільному обігу. Доктринальне значення має дослідження співвідношення і можливої взаємодії на практиці притримання й іншого важливого інституту цивільного права — самозахисту цивільних прав (ст. 19 ЦКУ). Отже, слід погодитись із сучасними авторами, які зазначають, що «до останнього часу ще не поставлена крапка у питанні щодо природи права притримання».

Через наведені причини значна кількість судових рішень скасовується апеляційними господарськими судами та ВГСУ. Все це перешкоджає широкому застосуванню інституту притримання в Україні попри його доведену в інших країнах ефективність як своєрідної спрощеної альтернативи застави. Більше того, окремі сучасні дослідники інституту притримання в Україні вважають його одним з найефективніших серед способів забезпечення виконання зобов'язань. Так, Т. В. Боднар зазначає: «Характер притримання як способу забезпечення виконання основного зобов'язання свідчить, що воно (притримання) як ніякий інший спосіб впливає на динаміку основного договірного зобов'язання».


Аналіз останніх досліджень і публікацій за наведеною темою


Вищенаведена ситуація склалась значною мірою через брак спеціальних наукових досліджень, теоретичних розробок на рівні правової доктрини з питань притримання в Україні.

Вітчизняна цивілістична наука поки що не має достатньо і системно розроблених, з огляду на потреби теорії та практики, положень правової доктрини стосовно притримання як нового цивільно-правового інституту. З урахуванням того, що ЦКУ набрав чинності з 1 січня 2004 p., наявні наукові розробки поки що мають здебільшого фрагментарний характер і, як правило, є лише складовою частиною праць з іншої цивільно-правової тематики. Сучасна російська цивілістика має значні теоретичні напрацювання з цього питання з 1994 p., тобто з моменту початку поетапного набуття чинності Цивільним кодексом РФ. Однак у ЦКУ інститут притримання розроблений більш системно і детально. Достатньо простого порівняння наявності лише двох статей у Цивільному кодексі РФ (ст. 359—360) у параграфі «Притримання» і чотирьох статей в аналогічному параграфі ЦКУ (ст. 594—597). Мають місце певні відмінності й у змісті норм, що регулюють право притримання в обох кодексах. Тому правова доктрина України з цього питання не може сприйматись як аналог розробок цивілістів РФ. Тим більше, що і практика судів України йде власним шляхом.

Питання притримання детально розроблялись у цивілістиці Російської імперії, до складу якої на той час входила і Україна. У цей період інститут притримання досліджувався М.М. Катковим, Г.Ф. Шершеневичем, Д.І. Мейером та ін. Монографія М.М. Каткова «Понятие права удержання в римском праве» видана у 1910 р. в Києві. Зазначене свідчить, що з предмета досліджень цивілістики інститут притримання не виключався навіть за відсутності його прямого законодавчого закріплення. У сучасній російській цивілістиці найбільш аргументовано і системно наведене питання розроблено С.В. Сарбашем.

У незалежній Україні спроби дослідити інститут притримання були здійснені цивілістами Н.С. Кузнєцовою, Т.В. Боднар, О.О. Кот, І. С. Канзафаровою, О.А. Загорулько та ін. З останніх публікацій українських вчених можна згадати відповідний розділ Науково-практичного коментарю ЦКУ за редакцією О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, а також результати досліджень Т.В. Боднар.


Невирішені частини загальної проблеми і мета публікації


На жаль, поки що відсутній науково-практичний аналіз сучасної судової практики з питань притримання з урахуванням останніх напрацювань української правової науки. Невирішеними залишаються проблеми співвідношення притримання з суміжними цивільно-правовими інститутами і поняттями, умов і підстав його застосування, насамперед, на рівні правової доктрини, що зумовлює суперечливість практики правозастосування і призводить до помилкових висновків окремих судів з питань реалізації права притримання. Метою даної статті є аналіз вищевказаних проблем і формулювання пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства.


Аналіз судової практики


Спори, предметом яких, серед іншого, є й питання притримання, досить часто розглядаються у судах. Певні ускладнення викликає той факт, що притримання і неустойка розглядаються у ЦКУ як види забезпечення виконання зобов'язань, тобто як категорії спільної правової природи. За таких умов постає питання про можливість одночасного застосування до порушника умов договору двох видів забезпечення, тобто неустойки і притримання.

Так, за матеріалами справи N 31/659 сторони у договорі передбачили і притримання, і неустойку. Відповідач вважав за неможливе одночасне застосування обох забезпечувальних заходів до одного зобов’язання. У касаційній постанові по справі ВГСУ зазначив з цього приводу, що чинне цивільне законодавство не забороняє встановлення сторонами в договорі декількох видів забезпечення виконання зобов'язань.

Сучасна правова доктрина розрізняє види забезпечення за ступенем впливу на боржника та засобами досягнення мети. Деякі з цих видів, наприклад неустойка, мають характер санкцій. Інші полягають, зокрема, у резервуванні майна, за рахунок якого можна забезпечити майнові інтереси кредитора. Однією з проблем у наведеному аспекті є складна правова природа деяких із забезпечувальних заходів. Так, згідно з чинним законодавством неустойка водночас є і видом забезпечення виконання зобов'язань (ст. 546 ЦКУ), і заходом цивільно-правової відповідальності (ст. 611 ЦКУ). Загальновизнаним у цивілістиці є положення, згідно з яким заходи цивільно-правової відповідальності слід відокремлювати від способів захисту цивільних прав, хоча всі вони належать до правових наслідків порушення зобов'язань (ст. 611 ЦКУ).

Т.В. Боднар зазначає, що за функціональною спрямованістю притримання належить до способів, «...спрямованих на стимулювання боржника до належного виконання обов'язків, а при їх порушенні — на захист прав кредитора». Якщо виходити з такої класифікації, то право притримання, на відміну від неустойки, слід віднести до заходів захисту цивільних прав.

С.В. Сарбаш розглядає застосування притримання як відмову від виконання зобов'язання. Інші російські цивілісти — М.І. Брагинський і В.В. Вітрянський — розглядають притримання як додатковий засіб захисту порушених прав кредитора. На нашу думку, застосування притримання кредитором не є формою самозахисту (ст. 19 ЦКУ), хоча така позиція вважається дискусійною.

Насамкінець слід зазначити, що єдність правового результату, який досягається в результаті дії різних норм, ще не свідчить про єдину правову природу правових інститутів, до яких ці норми належать. Отже, позиція ВГСУ, за якою можливе застосування двох видів забезпечення зобов'язання, тобто неустойки і притримання, узгоджується не лише з чинним законодавством, а й з сучасною правовою доктриною.


Случайные файлы

Файл
18513-1.rtf
143053.rtf
14249-1.rtf
.doc
113701.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.