Історія криміналістики (28467)

Посмотреть архив целиком














Історія криміналістики


Виникнення і розвиток криміналістики


Окремі рекомендації криміналістичного характеру відомі здавна і зустрічаються в законодавчих пам’ятках. Історія виникнення криміналістичних знань розпочинається з появою перших типів держави і права, коли встановлювались і порушувались певні правила поведінки, звичаї і закони. Виникнення перших порушників законів зумовило потребу у введенні спеціальних правил і методів щодо розкриття і розслідування злочинів, встановлення злочинців. Призначаються певні чиновники, які повинні були розкривати окремі види злочинів, встановлювати істину (наприклад, у Стародавньому Єгипті — чиновники-писці, нубійські негри та ін., у Стародавньому Вавилоні — писці та судді). Правові документи (Закони царя Хаммурапі, Артхашастра, Книга законів та ін.) містили деякі рекомендації криміналістичного характеру щодо збору, дослiдження та оцінки доказів судом, але вони мали окремий, розрізнений характер і були пов’язані з певними клятвами, випробуванням вогнем, каліченням та клеймуванням засуджених.

Формування криміналістичних знань здійснювалося в межах процесу (процедури), який був притаманний суспільству (наприклад, інквізиційний процес був пов’язаний з отриманням зізнання від допитуваного за допомогою тортур). Безумовно, поява криміналістичних засобів, прийомів і методів пов’язана з відправленням правосуддя, слідчої, розшукової та експертної практики.

Цікава історія виникнення розшукових органів. Так, у Франції першу розшукову бригаду «Сюрте» («Безпека») в паризькій поліцейській префектурі очолив колишній рецидивіст Франсуа Єжен Відок. Бригада була створена з колишніх кримінальних злочинців за принципом: «Лише злочинець може побороти злочин». В історії російського розшуку відоме прізвище Ваньки Каїна (Івана Осипова) — злодія-рецидивіста, який не лише виконував розшукові функції, а й сам вчиняв злочини. Лише згодом виникло правило: особи, які притягувались до відповідальності за обвинуваченням у кримінальних злочинах, не приймаються на службу в розшукову поліцію.

Деякі засоби та прийоми криміналістичної спрямованості знайшли своє відображення у правових актах Київської Русі, а саме — у «Руській правді». Літописи XV—XVI ст. свідчать про використання криміналістичних знань, зокрема, при порівнянні підписів у рукописах, виявленні підробок документів. У XVIІІ ст. вже були здійснені спроби щодо узагальнення судової практики. Так, І. Т. Посошков у праці «Про бідність і богатство» (1724) аналізує не лише судочинство, а й прийоми проведення слідства: випробування вогнем і залізом, позбавлення їжі та води тощо.


Криміналістика в Україні в XIX — на початку XX ст.


Криміналістична література. Криміналістика як самостійна наука бере початок з кінця XIX ст. Засновниками її вважають австрійського професора Г. Гросса (1847-1915) і французького криміналіста А. Бертильона (1853-1914), які зробили великий внесок у створення цієї важливої для правосуддя науки.

Формування криміналістичних знань нерозривно пов'язане з розвитком кримінально-процесуальної науки. Саме у працях процесуалістів порушувалися питання про прийоми збирання, виявлення й дослідження речових доказів, тактику виконання слідчих дій тощо. У Росії одними з перших таких видань були праці П. Раткевича "Зерцало правосуддя" (1805), невідомого автора "Керівництво зі слідчої частини" (1831), М. Орлова "Досвід короткого керівництва для проведення слідств" (1833), Я. Баршева "Підстави карного судочинства стосовно російського карного судочинства" (1841), М. Калайдовича "Вказівки для проведення судових слідств" (1849), Е. Колоколова "Правила й форми проведення слідств, складені за Зводом законів" (1850).

Активного розвитку наукові дослідження засобів боротьби зі злочинністю дістали у другій половині XIX ст. Цьому сприяли судова реформа 1864 р. і досягнення науки, передусім у хімії та судовій медицині. У той час з'явились як вітчизняні, так і перекладні зарубіжні праці, присвячені різним аспектам криміналістики.

У 90-х роках було видано різноманітні інструкції, керівництва з розшуку, дізнання та слідства. Так, у 1883 р. київський прокурор М. Шепелєв розповсюдив "Інструкцію чинам поліції Київської судової палати по виявленню і дослідженню злочинів", де давалися вказівки щодо розслідування найнебезпечніших злочинів. Аналогічні інструкції видав у 1898 р. харківський прокурор В. Давидов.

Серед зарубіжних праць, які істотно вплинули на розвиток вітчизняної криміналістики, найпомітніша "Керівництво для судових слідчих, членів загальної та жандармської поліції" Г. Гросса. Ця праця російською мовою вийшла трьома випусками у Смоленську (1895-1897). У ній не тільки узагальнювався досвід слідчої роботи, а й пропонувалося застосовувати у слідчій практиці такі тактичні й технічні прийоми, у яких використовуються дані різних (переважно природничих) наук, спеціально пристосованих для розслідування злочинів. Нову галузь знання Г. Гросс визначив як науку "про реальності кримінального права", що базується на змішаному правовому та природничо-історичному методі, предметом якої є фактичний аспект злочину і відомості, необхідні для здійснення окремих слідчих дій. Цю науку Г. Гросс назвав криміналістикою. Згідно з таким розумінням криміналістики Г. Гросс вважав її предметом учення про виявлення й використання речових доказів, зокрема правила роботи зі слідами, підробними документами тощо; вивчення окремих видів злочинів; питання побуту злочинців (вивчення жаргону, забобонів тощо).

У системі поліцейських і жандармських установ використовувалися також праці вітчизняних криміналістів: монографія повітового поліцейською чиновника І. Снєгірьова "Про розшук" (1908), праця поліцейського генерала В. Лебедєва "Мистецтво розкриття злочинів" (І. Антропометрія. II. Судово-поліцейська фотографія. III. Дактилоскопія), яка вийшла трьома випусками (1909-1912). Зазначимо, що В. Лебедєв уперше ввів у російську криміналістику визначення поняття криміналістики: це наука, що розроблює методи виявлення й дослідження різних видів слідів (рук, ніг), з 'ясовує винних у злочинах, веде реєстрацію злочинців, встановлює "самоособистість ", прийоми кримінального дізнання (розпитування обізнаних осіб і свідків, допити обвинувачених, обшуки, виїмки та огляди) і особливі методи розслідування окремих категорій злочинів. Іншими словами, вона розглядає й систематизує прийоми кримінального розшуку з метою розкриття злочинів або з'ясування істини події.

В Україні в першому десятиріччі XX ст. вийшли праці Г. Брейтмана, В. фон Ланге, Г. Рудого, де порушувалися проблеми криміналістики. Ці праці ще не розглядалися в літературі, тому коротко охарактеризуємо їх.

Праця Г. Брейтмана "Злочинний світ. Нариси з побуту професійних злочинців" (1901) присвячена тактичним прийомам, які використовують професійні злочинці: кишенькові злодії ("марвіхери", "мийники"), конокради, аферисти, шахраї та ін. Хоча книга колишнього начальника харківської розшукної поліції В. фон Ланге "Злочинний світ. Мої спогади про Одесу та Харків" (1906) належить до жанру спогадів, у ній автор не тільки розповів про техніку розкриття того чи іншого злочину, а й докладно охарактеризував злочинців різних категорій: убивць, розбійників, грабіжників, злодіїв, шахраїв, фальшивомонетників, винокурів, розкриваючи професійні таємниці їх злочинної діяльності.

У 1905 р. за розпорядженням київського поліцмейстера було видано "Звіт про діяльність розшукного відділення київської міської поліції за 1902, 1903 і 1904 p.", автором якого був завідувач розшукного відділення колезький секретар Г. Рудий. Ім'я цього українського криміналіста-практика, як і його праця, донедавна залишалося невідомим, незважаючи на те що він зробив значний внесок у розвиток не тільки української, а й російської криміналістики.

За обсягом і змістом Звіт Г. Рудого більше нагадує наукову монографію, ніж службовий документ. Складається він з 12 глав, де крім питань організації й діяльності розшукного відділення розглядаються випадки підпалювання, конокрадства, бродяжництва, жебрацтва, проституції, підпільної адвокатури та інші злочини, а також чинники, що заважають успішній боротьбі зі злочинністю. Важливе місце у Звіті посідає проект організації дактилоскопічних бюро в Російській імперії, підготовлений автором і направлений керівництву київської поліції наприкінці 1903 р.

Нині цінність праці Г. Рудого полягає в тому, що вона вносить певні зміни до наявних у науковій літературі тверджень стосовно окремих питань історії вітчизняної криміналістики. Посилаючись на це джерело, можна впевнено говорити, що перше в Росії дактилоскопічне бюро було організоване в Києві і чини київської розшукної поліції першими в Російській імперії для розкриття злочинів використовували валізу слідчого та службово-розшукових собак.

Після судової реформи 1864 р. коло осіб, яким доручалося здійснювати експертизи, значно розширилося. Згідно зі Статутом кримінального судочинства (ст. 326) як обізнані особи могли бути запрошені лікарі, фармацевти, професори, учителі, техніки, художники, ремісники, скарбники та інші особи, які мали спеціальні знання і особливий досвід "...по якій-небудь службі або частині". Як експертів з порівняння підписів і почерку дозволялося залучати також чинів поліцейських управлінь.

До судово-медичних експертиз слідчі на місцях найчастіше залучали лікарські управи. Уже в 60-70-х роках XIX ст. майже всі вони мали штатних експертів, у розпорядженні яких були мікроскопи, хімічні реактиви та просте обладнання. їхню роботу контролювала лабораторія при Медичному департаменті, яка в разі потреби здійснювала повторне дослідження.


Случайные файлы

Файл
PDA-0537.DOC
66632.rtf
113858.rtf
100294.rtf
62636.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.