Делікти в римському праві (27286)

Посмотреть архив целиком

План


Вступ 2

1. Поняття деліктних зобов’язань та їх відмінність від договірних 4

2. Іnjuria – особиста образа 6

3. Furtum – крадіжка 7

4. Damnum injuria datum – неправомірне знищення або пошкодження чужого майна 9

5. Угоди in fraudem creditorum 11

6. Зобов’язання нібито із деліктів (квазіделікти) 13

Список використаної літератури 17



Вступ


Римське право в історії людства посідає виняткове місце. Саме римське право проймається началом універсальності. Воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, воно надає їм юридичну ясність та міцність. Так виникло те римське право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу. Отже, по суті, творцем цього права був увесь світ. Рим же став лише тим лаборантом, який переробив розсіяні звичаї міжнародного обороту і звів їх у напрочуд за своєю стрункістю єдине ціле.

Слід, однак, зазначити, що римляни ще в стародавні часи поділили сферу правових відносин і приписів на дві великі основні галузі права: право публічне і право приватне. Класичне розмежування публічного і приватного права дав відомий римський юрист Ульпіан (кінець II - поч. III ст. н. е), яке перейшло у наступні століття. Він зазначає: "Публічне право є те, яке торкається положень держави; приватне - стосується користі окремих осіб".

Оскільки кількість галузей за даним поділом скорочується лише до двох, кожна з них тим самим стає дуже широкою і об'єднує в собі по декілька галузей та інститутів права.

До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов'язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь цивільного права). У Римській державі до приватного права відносили норми, які закріплювали право власності і правове становище певних категорій осіб. Норми приватного права фактично мають не категоричний, а диспозитивний характер. Це означає, що приватне право надає певну автономію, певний простір для сторін, які вступають у правові відносини. Людина може захищати свої права або відмовитися від захисту. Вона може подати позов до суду, а може цього і не робити. А це означає, що зміст договору визначається вільним міркуванням сторін. Ще в Законах XII таблиць зазначалося: "Якщо особа здійснює договір позики чи набуває у власність якусь річ, то її словесні розпорядження нехай будуть правом". Проте ця приватна автономія мала свої межі, визначені тими ж нормами цивільного права. Наприклад, римському громадянину уповноваженою нормою було надано право скласти заповіт і вказати у ньому, кого він хоче мати своїм спадкоємцем, але якщо цей громадянин таким правом не скористався, диспозитивна норма вказує, хто закликається до спадкування.

Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захищає інтереси держави, є публічне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це право приватне.

Треба зазначити, що, по-перше, критерій цього розподілу досить умовний, чітко невизначений; по-друге, лінія поділу на приватне і публічне право, не є постійною на різних етапах розвитку суспільно-державної організації. На ранніх етапах державної організації сфера приватноправових відносин була ширшою і охоплювала більшу частину тих відносин, які з часом незаперечно стали частиною публічноправових.

Незважаючи на всі складнощі, поділ римського права на публічне і приватне виявився настільки вдалим, що навіть тепер він зберігся в багатьох країнах світу.

У подальшому доля цих двох галузей римського права склалася неоднаково. Римське публічне право не пережило Римської держави, від нього залишилися лише деякі терміни. І, - навпаки, римське приватне право пережило епоху свого створення і вийшло далеко за межі Риму. Воно відіграло значну роль у розвитку цивільного права в середні віки та в Новий час і лягло в основу законодавства багатьох західноєвропейських країн шляхом прямого запозичення або прийняття його принципів


1. Поняття деліктних зобов’язань та їх відмінність від договірних


Група деліктних зобов’язань відноситься до позадоговірних зобов’язань, тобто зобов’язань, що виникли з цивільних правопорушень. Основу деліктних зобов’язань складали лише неправомірні дії.

Цей вид зобов’язань почав свій розвиток ще із Законів ХІІ таблиць та зазнав складної трансформації. Уже в той час було визнано, що приватне правопорушення породжує обов’язок порушника сплатити потерпілому штраф. Приватним правопорушенням (delictum privatum) на відміну від кримінального злочину вважалася неправомірна дія, що порушує інтереси окремих приватних осіб. Воно включало також протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, такі як каліцтво, крадіжка).

Деліктні обов’язки у найдавніші часи тягли відповідальність у вигляді кровної помсти “зуб за зуб”, “око за око”. Згодом ця санкція трансформувалася в систему штрафів.

Пізніше застосування помсти взагалі було заборонено, а штрафи все більше замінювались майновим відшкодуванням нанесених збитків. Тим не менше, певні особливості деліктних зобов’язань пояснюються їх давнім походженням. Так, на відміну від договірних зобов’язань, деліктні не завжди переходили у спадок. Спадкоємець боржника взагалі не відповідав за деліктним зобов’язанням. До нього можна було звернутися із позовом лише в тому випадку, коли він отримав певну користь в результаті делікту.

Деліктна відповідальність, на відміну від договірної, будувалася зовсім по іншому принципу, а саме – за принципом кумуляції. Договірна відповідальність могла бути або дольовою, або солідарною, тобто при наявності декількох боржників кожен з них відповідав або у своїй частці, або у повній мірі, звільняючи інших спів боржників від відповідальності. Деліктна відповідальність при вчиненні делікту декількома особами як би множилася на їх кількість. Кожен з тих, хто завдав шкоди, відповідав у повній мірі.

Не співпадала дієздатність осіб у договірному і деліктному зобов’язанні. Неповнолітні за римським правом не могли вступати у договірні відносини і, відповідно, нести договірну відповідальність. Деліктна відповідальність наступала і для них.

З часів Законів ХІІ таблиць зберігалась і так звана нок сальна відповідальність домоволодільця за шкоду, причинену його підвладними дітьми та рабами. Якщо делікт вчинювався підвладним або рабом, домоволодільцю надавалося право вибору – відшкодувати спричинений підвладним або рабом шкоду або видати винного для розправи, а пізніше – для відпрацювання завданої шкоди.

Проте, в усі часи римське право розглядало делікт як позадоговірне правопорушення. З цієї точки зору римське цивільне право знало два види правопорушень – договірне (порушення договору) та позадоговірне, коли порушник та потерпілий у договірних відносинах не перебувають. Римляни так і не дійшли до загального правила, у відповідності з яким деліктна відповідальність наступала за будь – яке неправомірне завдання шкоди. Як і система контрактів, так і система деліктів носила замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень. Деліктом визнавалося і тягло відповідальність лише правопорушення, яке в законі вказувалося в якості такого: а) injuria – особиста образа; б) furtum – крадіжка; в) damnum injuria datum – неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.

Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність складного юридичного складу: а) фактична шкода, завдана протиправною дією особи, що завдала шкоди; б) винна протиправність дій особи, що завдала шкоди; в) вказана протиправна дія визнана законом як приватноправовий делікт.


2. Іnjuria – особиста образа


Цим терміном позначалась будь – яка неправомірна дія, все, що вчинювалося не по праву – omne quod non jure fit. Термін мав і більш вузьке, соціальне значення – особиста образа. Уже в Законах ХІІ таблиць згадувалися основні види особистої образи: членоушкодження (пошкодження кінцівок людського тіла, внутрішніх кісток тощо) та інші особисті образи дією (нанесення побоїв без поранення, принижуючих ударів).

Таким чином, особиста образа передбачала посягання на тілесну недоторканість вільної людини і тягла за собою відповідальність у вигляді штрафів у твердо встановлених розмірах. Посягання на честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага вільної людини не охоплювались поняттям особистої образи.

Преторська практика суттєво розширила поняття особистої образи, включивши в нього згадані честь, гідність та інші нематеріальні блага. Крім того, претори стали практикувати певні розміри штрафів на свій розсуд в залежності від характеру особистої образи. Так, поняттям особистої образи стало охоплюватися не лише будь – яка образа дією, але і все, що принижує гідність, зневажливе ставлення до іншої особи.

Пізніше багато із вказаних протиправних дій переходять в категорію публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, і імператорське законодавство встановлює за їх вчинення кримінальну відповідальність. Згодом взагалі було встановлено правило, у відповідності з яким потерпілий міг вимагати визначення та стягнення майнової винагороди за нанесення образи або кримінального переслідування.


3. Furtum – крадіжка


Своєрідність римських деліктів виявлялася у віднесенні до них ще одного протиправного діяння, що визнається нині кримінальним злочином, - крадіжка. Проте термін furtum не зовсім співпадає з нинішнім поняттям крадіжки. Це поняття охоплювало собою і крадіжку у точному значенні цього слова, і інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес – привласнення, розтрату, не лише крадіжку речі, але також користування і володіння річчю. Іншими словами, поняття furtum, будучи більш широким у порівнянні із сучасною крадіжкою, охоплювало ряд посягань на чуже майно. І все ж таки найближче до нього стоїть сучасна крадіжка.

На відміну від особистої образи об’єктом посягання крадіжки були чужі речі, майно, власність, майновий інтерес. Відповідно необхідним елементом визнання крадіжки було створення майнової вигоди шляхом протиправного впливу на чужу і рухому річ, тобто animus furandi – намір отримати вигоду протиправним способом і проти волі власника.

Тому римські юристи до furtum відносили не лише таємне викрадення речей, але і привласнення чужої знайденої речі, набуте шляхом шахрайства тощо. Навіть побіг раба розглядався як furtum, оскільки, вчинюючи побіг, він ніби то крав сам себе у свого господаря.

Таким чином, furtum – це будь –яке протиправне і корисливе посягання на чужий майновий інтерес.

Відповідальність за крадіжку встановлювалася різними правовими засобами. Можна було подати віндикативний позов про витребування викраденого. Але цей речово – правовий засіб був незручним, оскільки вимагав покладення на позивача тягаря доведення (onus probandi). Для більш зручного та доступного захисту власника від посягань крадіїв слугував зобов’язально – правовий засіб – condictio ex causa furtive, що мав за мету повернути викрадене. Ще одним зобов’язально – правовим засобом захисту насамперед права власності від крадіїв був позов про крадіжку (actio furti). Він був підставою виникнення позадоговірного зобов’язання, за яким крадій зобов’язувався до сплати штрафу. Відповідальність за ним визначалася в залежності від характеру крадіжки: furtum manifestum і furtum nec manifestum. Якщо крадій схоплений на місці злочину або крадена річ знайдена у нього в результаті спеціального урочистого обшуку, то це furtum manifestum, якщо ж його відшукували протягом певного часу після крадіжки, то це furtum nec manifestum.

Крадій, схоплений на місці злочину, за Законами ХІІ таблиць піддавався негайній екзекуції і міг бути навіть убитий, якщо крадіжка вчинювалася зі зброєю або вночі. В інших випадках крадія віддавали на розправу потерпілому. Він утримував його протягом 60 днів в якості боржника. Якщо крадія ніхто не викупав, потерпілий мав право на свій розсуд або вбити, або продати його в рабство.

Преторська практика видозмінила встановлену в різні часи систему штрафів за крадіжку, яка була виявлена на місці злочину, і в праві Юстиніана визначався єдиний штрафний інфаміруючий позов (actio furti) проти крадіїв, посібників та переховувачів.

За furtum nec manifestum, тобто, якщо крадій не схоплений на місці злочину, за Законами ХІІ таблиць він за позовом зобов’язувався до сплати подвійної вартості викраденої речі. Ця санкція зберігалася до часів Юстиніана.

Крадіжка, що виявлена на місці злочину, за позовом actio furti тягла більш сувору відповідальність – крадій засуджувався до штрафу у чотирикратному розмірі вартості викраденої речі. Всі співучасники та переховувачі відповідали в такому ж розмірі, тобто мала місце кумулятивна відповідальність.

Таким чином, з факту крадіжки виникало два обов’язки. Перший, на підставі кондиції із крадіжки, за яку крадій засуджувався до повернення речі з усіма її прирощеннями. Другий – на підставі позову про крадіжку (actio furti), за яким крадій, схоплений на місці злочину, засуджувався до сплати штрафу у розмірі чотирикратної вартості викраденої речі, а крадій nec manifestum – до її двократної вартості.


4. Damnum injuria datum – неправомірне знищення або пошкодження чужого майна


У ранньореспубліканській період римське право ще не знало загального правила про відповідальність за неправомірне завдання шкоди чужому майну. У Законах ХІІ таблиць встановлювалася лише відповідальність за окремі випадки пошкодження або знищення чужого майна, обумовлених головним чином землероб ним характером господарства, так підлягав смерті той, хто навмисно підпалював чужий будинок або сніп хлібу, або вчинював інше таємне знищення врожаю. За злісну вирубку дерев призначався великий штраф тощо.

Більш загальні норми про відповідальність за неправомірно завдану шкоду чужому майну були сформульовані пізніше в законі Аквілія приблизно в ІІІ ст.д.о н. е. Проте і вони носили обмежений характер.

Ульпіан писав, що Аквіліїв закон відмінив усі закони, видані раніше і які говорили про протиправне завдання шкоди, - як (правила) ХІІ таблиць, так і інші. Цей закон являв собою плебісцит, оскільки був затверджений плебсом за пропозицією плебейського трибуналу Аквілія. Він складався з трьох глав, дві з яких (перша та третя) встановлювали деліктну відповідальність за завдання шкоди чужому майну. Гай наводить зміст першої глави: “Якщо будь – хто протиправно уб’є чужого раба або чужу рабиню, або чотириноге, або скотину, то він має бути засуджений до обов’язку надати власнику стільки меді, скільки найбільше це коштувало у даному році”. Третя глава встановлювала відповідальність за поранення чужого раба або тварини і за знищення або пошкодження чужої речі.

Для настання відповідальності за вбивство або поранення раба або тварини, а також за знищення або пошкодження чужих речей були необхідні наступні умови:

1. Смерть, поранення раба або тварини, а також інше пошкодження або знищення чужого майна повинно бути спричинено corpore, тобто безпосередньою дією правопорушника. Раб або тварина, наприклад, повинні бути вбиті правопорушником, а не загинути, стрибнувши у прірву, злякавшись правопорушника. Не буде відповідальності і у випадку, коли винуватець шкоди заморив голодом раба або тварину, закривши їх у приміщенні.

2. Відповідальність у цих випадках наступала також при умові, що шкоду завдано corpori, тобто матеріальним впливом на об’єкт посягання. Раб повинен бути вбитий або поранений, наприклад, дубинкою. Проте, якщо тварину було загнано у річку і там загинуло, відповідальність не наступала – тут немає безпосереднього матеріального впливу. Не буде відповідальності, якщо порушник відчинив двері приміщення і тварини загинули від холоду, збігли або розкрив дах і речі загинули від дощу.

3. Деліктна відповідальність за законом Аквілія наступала лише за наявності вини правопорушника, навіть найменшої. За випадок відповідальність не наставала.

4. Спричинена вбивством або пораненням раба або тварини, знищенням або пошкодженням чужих речей шкода відшкодовувалася лише їх власнику. Інші особи, зацікавлені у збереженні вказаних речей (володільці, заставодержателі, узуфруктуарії тощо), користуватися захистом закона Аквілія не могли – на них він не поширювався.

Винуватець шкоди був зобов’язаний сплатити власнику вбитого або пораненого раба або тварини, знищеної або пошкодженої речі найвищу ціну, що мала місце останнім часом. Якщо спричинювач шкоди намагався ухилитися від відповідальності, сума стягнення подвоювалася.

Таким чином, закон Аквілія мав обмежене застосування і не встановлював відповідальності за будь – яке неправомірне спричинення шкоди чужому майну. Крім того, відповідальність правопорушника носила штрафний характер, а не визначалася дійсним розміром шкоди. У випадку оспорювання вона могла бути подвоєна. Якщо шкода завдана декількома особами, то позов подавався до кожного з них (кумулятивна відповідальність). У випадку смерті правопорушника зобов’язання відшкодувати шкоду на його спадкоємців не переходило, однак, в період імперії вони відповідали в межах збагачення.

Все це свідчить про те, що позов, що витікає із факту вбивства або поранення чужого раба або тварини, пошкодження або знищення іншого майна, був за характером штрафним. Між тим способи завдання шкоди чужому майну не обмежувалися перерахованими, проте деліктами вони не визнавалися. Іншими словами, велика група позадоговірних правопорушень деліктами не визнавалася і не тягла за собою відповідальності. Преторське право і практика стали застосовувати вказаний закон у всіх випадках неправомірного спричинення шкоди чужому майну, а не лише corpore corpori. З часом цей позов стали надавати не лише власнику убитого або пораненого чужого раба або тварини, пошкодженого чи знищеного іншого майна, але і іншим зацікавленим особам (володільцям, детекторам, заставодержателям тощо) і навіть кредиторам власника убитого або пораненого раба, іншого пошкодженого або знищеного майна.

Так поступово виробилася практика, що забезпечувала відшкодування будь – якої шкоди, спричиненої неправомірною дією. Основи її лягли в основу деліктної відповідальності у сучасних правових системах.


5. Угоди in fraudem creditorum


Fraus creditorum - здійснення боржником операційугод, направленихспрямованих на зменшення його майна з метою укрити це майно від зверненнязвертання, ставлення, обігу на нього стягнення кредиторами. Зрозуміло, що такі діяння in fraudem creditorum могли бути визнані деліктом тількилише після того, як звичайноюзвичною формою примусового виконання судових рішеньрозв'язань, вирішень, розв'язувань стало зверненнязвертання, ставлення, обіг стягнення на майно боржника: введення кредитора у володіння майном боржника, missio in possessionem і потімі тоді продаж цього майна з публічнихприлюдних торгів (venditio bonorum). Позов до боржника, умиснінавмисні дії якого привели до зменшення майна, що служило джерелом покриття вимог кредиторів, одержавотримав назву actio Pauliana на ім'я претора, що залишився невідомим, застосовувався вже за часів Цицерона. Позов був направленийспрямований на поворот угодиугоди, здійсненої боржником на шкоду кредиторам, і повернення відповідних речей або прав до складу майна боржника.

Пред'явлення actio Pauliana припускалопередбачало наявність деяких певних умов:

1) Майно боржника повинно було бути зменшено відповідною дією, хоч би і негативноюзаперечним, наприклад, пропуском терміну для пред'явлення певного позову.

2) Боржник повинен був діяти, знаючи про те, що він зменшує своє майно. Наміри заподіятиспричинити шкоду кредиторам не вимагалося. Досить було, щоб боржник був conscius fraudis.

3) Нарештіурешті, для пред'явлення позову не до боржника, а до третьої особи - контрагенту боржника по угодіугоді, або особіобличчю, лицю, яка одержалаотримала певну вигоду від дії або бездіяльності боржника, треба було, щоб ця особаобличчя, лице також усвідомлювала шкідливі для кредитора наслідкирезультати дій боржника, також було conscius fraudis.

Преторський едикт, яким була введеназапроваджена actio Pauliana, вимагав наявність цієї умови у всіх випадках. Протеоднак, практика стала вважати його необхідним тількилише у випадках відшкодувального надання боржником вигоди третій особі, коли ця третя особа в суперечціспорі зіз кредиторами свого контрагента прагнула уникнути збиткушкоди, certat de damno evitando. Якщо ж вигода була надана боржником третій особі безоплатно, і ця особаобличчя, лице сперечалася зіз кредиторами в цілях збереженнязберігання цієї вигоди, certat de lucro cessando, ця особаобличчя, лице розглядаласярозглядувалося завжди як conscius fraudis.

За наявності цих умов позов пред'являвся від імені всіх кредиторів особливим curator bonorum, якого призначав претор. Відповідачем по позову був, на розсуд позивача, або боржник, або третя особа, до якої перейшло майно боржника. Зрозуміло, пред'явлення позову до третьої особи більш відповідало інтересам кредитора.

Предметом позову було відшкодування всього збитку, заподіяногоспричиненого кредиторам діями боржника або видача збагачення, якщо відповідач - третя особа не був conscius fraudis, а також після закінчення року з дня здійснення боржником дії, що заподіяласпричинила шкоду кредиторам. Тількилише в обсязіобсязі збагачення міг бути пред'явлений позов і до спадкоємців відповідальних осіб.

За зразком actio Pauliana склалося оскарження угодугод, здійснених на шкоду кредиторам, також і в сучасних капіталістичних державах.


6. Зобов’язання нібито із деліктів (квазіделікти)


Позадоговірні цивільні правопорушення, що завдавали шкоди будь – кому і які не підпадали під ознаки делікту, стали називати нібито деліктами (квазіделіктами). Вони стали четвертою групою підстав виникнення квазіделіктних зобов’язань. Загального визначення квазіделікта римські юристи не залишили, а перелік неправомірних дій, що охоплювався цим поняттям, досить великий. Найбільш поширеними серед них були декілька недозволених дій:

1. Відповідальність судді за винесення несправедливого вироку. Умисне неправильне або необережне вирішення судової справи, а також порушення інших суддівських обов’язків визнавалося неправомірною дією – нібито деліктом і тягло майнову відповідальність. Суддя, що ухвалив явно несправедливий вирок або не явився в призначений день для розгляду справи, зобов’язаний був відшкодувати завдану його неправомірними діями шкоду потерпілій стороні. У випадку умисних дій судді (dolus) він зобов’язаний відшкодувати всю суму поданого позову, а при наявності вини – штраф, визначений суддею.

2. Відповідальність господарів житлових будинків за викинуте або вилите. Проживаючий в житловому будинку, з якого викинуто або вилито на дорогу, площу або тротуар, де зазвичай ходять або їздять люди, відповідає за завдану шкоду. Не має значення, ким є проживаючий – власником будинку або наймачем, володільцем або утримувачем. Проте особа, яка тимчасово знаходилася в будинку відповідальності не несла. Спільно проживаючі мешканці відповідали солідарно.

Витікаючий із такої недозволеної дії позов не був деліктним, оскільки відповідальність за ним наставала без вини, а деліктна відповідальність мала місце лише за наявності вини, проте він межував з деліктним. Цей позов був введений преторським едиктом для забезпечення безпеки руху вулицями та іншими громадськими місцями міста. Він застосовувався і у випадках, коли будь – що викидалося або виливалося також з інших приміщень або споруд, наприклад, з возу, корабля тощо, аби в місці, куди воно потрапило, знаходилися люди. Відповідальність наставала у розмірі подвійної суми завданої шкоди. Особа, яка завдала шкоди, звільнялася від відповідальності лише у випадку дії непереборної сили.

3. Нібито деліктом визнавалося також небезпечна для перехожих вистава, підвішування або вивішування будь –чого, що може впасти на людей: необережне закріплена вивіска, небезпечно виставлені із вікна вази, підвішені на вікнах будинків предмети, виставлені або підвішені на балконах речі тощо. Все це, знесене вітром або з будь – яких інших причин зірване зі свого місця, може впасти на перехожих і завдати їм певну шкоду. Будь – хто, помітивши подібне, міг подати до власника будинку, у якого необережно підвішено або виставлено, позов про сплату штрафу в розмірі 10 тис. сестерцій і усунення небезпеки. Відповідальність наставала незалежно від вини та наявності шкоди.

4. Неправомірні дії слуг готелів, постоялих дворів і кораблів, що завдали шкоди майну постояльців і пасажирів, визнавалися квазіделіктами і тягли відповідальність власників, які зобов’язані були відшкодувати завдану слугами шкоду у подвійному розмірі.

Таким чином, постояльці і пасажири мали досить дієвий правовий захист своїх інтересів проти власників постоялих дворів, готелів та кораблів у випадку завдання їм будь – якої шкоди. У випадку пропажі речей, що були здані на зберігання, постояльці та пасажири могли подати кондикційний позов до власників постоялих дворів, готелів, кораблів. За шкоду, завдану слугами постоялих дворів, готелів та кораблів, постояльцям та пасажирам, потерпілі могли подати квазіделіктний позов безпосередньо до винуватців шкоди, а у випадку їх неплатоспроможності – до їх власників.

5. Шкода, завдана рабом або твариною чужому майну або особі, тягла квазіделіктну відповідальність їх власника. При цьому виною власника раба або тварини, що завдали шкоди, вважалося відсутність належного догляду за тваринами і рабами.

ВИСНОВКИ

В останні роки в Україні має місце значне зростання інтересу до римського права, зумовлене змінами в політичному, соціальному та економічному житті суспільства, переглядом національної концепції права з огляду на європейський вибір України, а також трансформаціями вищої освіти у цій галузі, зумовленими приєднанням нашої держави до Болонського процесу.

У зв'язку з цим, останнім часом правознавцями України римське право розглядається не лише як одна з базових для вищих юридичних навчальних закладів європейських держав навчальних дисциплін, але також як підґрунтя сучасної цивілістики, котре визначає магістральні тенденції розвитку українського права взагалі і цивільного права зокрема.

Цим пояснюється зростання інтересу до порівняльно-правових досліджень інститутів римського приватного права та сучасного цивільного права України.

Зобов'язання (“засоби придбання речей”) були одним з основних інститутів римського права. Визначаючи зобов'язання як правовий зв'язок між суб'єктами права, унаслідок якого одна особа (боржник) повинна щось дати, зробити або надати іншій особі (кредитору), римські правознавці наголошували на тому, що “сутність зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити якийсь предмет або сервітут нашим, але в тому, щоб зобов'язати іншого дати нам щось, або зробити, або надати (залишити, виконати) ”.

Із такого визначення зобов'язання випливає, що воно, передусім, стосується договорів, а його метою є вчинення певних дій боржником. Разом із тим, останні могли виникати і з інших підстав, що робило необхідним їх співвіднесення з договорами, установлення їхнього значення для виникнення правових наслідків.

У кінцевому підсумку, у римському приватному праві було розроблено достатньо чітку класифікацію зобов'язань залежно від підстав виникнення останніх, яка була спрямована, у першу чергу, на впорядкування цивільних відносин та більш повний захист інтересів сторін.

Система зобов'язань римського права виявилася настільки вдалою, що згодом без істотних змін була запозичена переважною більшістю європейських держав.

Разом із тим, у підходах до правової характеристики системи та окремих підстав виникнення зобов'язань, визначення характеру їх взаємозв'язку та взаємодії у сучасній правовій літературі намітилися зміни, викликані використанням у теорії права нової категорії “юридичні факти”, котра розглядається як більш універсальна і динамічна.




Список використаної літератури


1. Галанза П.Н. Государство и право Древнего Рима. - М., 1993.

2. Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов. – М.: Издат. ИНФА.М. – Норма, 1996.

3. Косарев А.И. Римское право – М.: Юрид. лит., 1986.

4. Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998.

5. Римское право /И.Б. Новицкий. – М.: Издат. "ТЕИС", 1996.

6.А. А. Подопригора. Основы римского гражданского права. Киев: Выща школа – 1990

7. И.С. Перетерский, И.Б. Новицкий. Римское частное право. Москва: юриспруденция - 1999



Случайные файлы

Файл
24258.rtf
21490.doc
145132.rtf
СН 511-78.doc
139974.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.