Гетьман Іван Мазепа та його державотворчість (26844)

Посмотреть архив целиком


Київський національний університет імені Тараса Шевченка








РЕФЕРАТ


З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ


ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ





НА ТЕМУ:


Гетьман Іван Мазепа та його державотворчість ”




Виконав Кураєв О.В.





2001 рік



ПЛАН


І. Діяльність гетьмана Івана Мазепи


ІІ. Державотворчість у діяльності Івана Мазепи


III. Боротьба за відновлення незалежності України


VI. Наслідки діяльності Івана Мазепи









Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.” – писав 1860 року М. Костомаров. Минуло 140 років, але Мазепа залишається найбільш загадковою і неоднозначною особою в українській історіографіі.

У праці “Іван Мазепа” В. Шевчук зазначив, що в історичній літературі існує три погляди на гетьмана Мазепу: патріотичний, антипатріотичний та псевдооб’єктивний (С.5). Традиційно у російській та радянській історіографії діяльність гетьмана змальовувалася у найчорніших барвах, а “мазепинець” слугувало синонімом зрадника і ворога до появи “петлюровця” і “бандеровця”. Костомаров, хоча й писав, що “Він [Мазепа] хотів незалежності й свободи своєї батьківщини…”, але у своїй монографії розтрощив “Мазепу і мазепінців" На противагу російській, в українській історіографії Мазепу було реабілітовано і навіть у деяких працях створено образ національного героя – борця за Незалежність України, видатного діяча, який найвищою метою ставив добробут населення України, але відповідь на питання хто він, герой чи зрадник залишається відкритим. Між тим Мазепа є найбільш значущою після Богдана Хмельницького особою в історії України у Нову добу. Цей реферат є ще однією спробою оцінити події кінця XVII – початку XVIII сторічь і дати відповідь на питання, якими ж були мотиви і наслідки діяльності Івана Степановича Мазепи.


За “Енциклопедією Українознавства”, Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року (щоправда, Ілько Борщак вважав, що ця подія сталася близько 1640 року, а Д. Дорошенко навіть раніше:1629 – 1632). Батько майбутнього гетьмана Степан-Адам (? - 1665) з 1654 року був білоцерківським отаманом, з 1662 – чернігівським підчашим. Мати – Марина, - із шляхетського роду Мокієвських, - ігуменія Києво-Печерського Вознесенського (1686 - 1707) та Глухівського (з 1688) жіночих монастирів (В. Шевчук “Козацька Держава” – С. 168). Сам Іван Мазепа вірогідно навчався в Київській Академії, хоча можливо в єзуїтській колегії у Варшаві чи Полоцьку. Був покойовим короля Яна Казиміра. У 1656 – 1659 роках продовжував навчання в Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах (тож розмовляв польською, латинською, італійською, німецькою, трохи французькою і татарською). Повернувшись до короля, знову ніс службу покойового дворянина, виконував дипломатичні доручення, зокрема возив листи до Виговського і Ю. Хмельницького, клейноди до П. Тетері. У 1663 Мазепа несподіванно залишив королівську службу і з’явивися у Чернигові, де після смерті батька обійняв посаду черніговського підчашого. Чому так сталося? Версій багато: від амурних пригод до королівської немилості, але, здається, жодний дослідник не висловив думку про те, що І. Мазепа сплановано повернувся на Батьківщину, щоб зробити свій внесок у розбудову Української Держави. (Метафоричний степовий кінь з “Історії Русів”, до якого буцімто прив’язали майбутнього гетьмана виглядає в цьому контексті правдоподібніше.) Та в будь-якому випадку, молода людина із освітою та здібностями І. Мазепи не могла залишитися непоміченою у тогочасній Руській землі. Одружившись з донькою генерального обозного Семена Половця, Мазепа спочатку служив ротмістром надвірної хоругві П. Дорошенка, а згодом і генеральним осавулом. Та доля не була схильною до П. Дорошенка, і, переконавшись, що справу патрона програно, Мазепа перейшов на бік Самойловича, “відверто переказавши у Москві всі його [Дорошенка] турецько-татарські зносини”. (Цей момент уникають змальовувати у своїх працях І. Борщак та В.Шевчук, адже він не вписується до портрету Мазепи-лицаря, однак для Мазепи така модель поведінки є характерною, що побачимо пізніше). Знайдобилося 8 років (1674 – 1682), щоб молодий дипломат знову став генеральним осавулом, але на цьому він вже не зупинився, і у 1687 на Коломацькій раді, яка принесла князю Голіцину 10 000 червонців, Мазепу було обрано гетьманом.

Гетьман повинен діяти так, щоб сприяти цілям та намірам царя”, - ці слова І. Мазепи можуть характеризувати його діяльність на посаді гетьмана майже протягом всього терміну перебування. Коломацькі статті ще більше, ніж попередні, обмежили автономію гетьманщини: побори відтепер мали надходити до царської скарбниці, а вже звідти розподілятися на 30 000 реєстрових козаків; гетьман вже не в змозі без царського відома змінювати своєї старшини; на території України вводилися російські гроші (чехи); заохочувалися мішані шлюби. Повна покірність І. Мазепи може бути виправданою негативним досвідом попередніх гетьманів, які намагалися проводити більш жорстку лінію у відносинах із північним володарем. Може, навіть скластися враження, що гетьман справді вирішив віддано служити царю, тим більше, що царські накази не завжди стояли у протиріччі до особистих прагнень І. Мазепи: побудова фортець на річці Самарі давала йому змогу присмирити запорожців; захоплення Правобережної України і арешт Палія поставило його гетьманом обох берегів; російсько-турецько війна 1695 – 1699 років піднесли його авторитет та робили незамінним Петру І; російські війська страхували його від повстань на кшталт Петрикового; довіра царя – від заколотів старшини. Міцна підтримка Москви - найкраща запорука його правління, і він вірно відпрацьовував свій хліб (князівство Святої Римської Імперії, перший орден св. Андрія Первозваного, найбільші в україні маєтки), посилаючи козаків на будівництва і війни, виконуючи всі московські постанови по утриманню російського війська, обмеженню української економічної та політичної свободи.

У 1689 році Мазепа знову успішно змінив ворожі табори. Софія разом з Галіцином тонули, натомість підіймався енергійний Петро. Іван Степанович не лише реабілітував себе в очах нової влади, - адже був ставлеником Галіцина.- але й перетворився на вірного прибічника молодого царя.

Аналізуючи події 1687 – 1708 років, важко побачити свідоме державотворення у внутрішній або зовнішній політиці І. Мазепи. Створення ним бунчукового товариства та інші заходи щодо укріплення старшинського стану могли мати за мету утворення потужного державотворницького прошарку, але вірогідно лише копіювали бачене ним у Речі Посполита становище шляхти. Придушення повстань Петрика і Палія могли бути викликані розумінням їх слабкості та неминучості краху (хоча, за підтримки гетьмана, хто зна), але напевно були продиктовані мотивами боротьби за владу. Покірність у впровадженні антиукраїнських заходів може бути трактована як мудрість, а може – як слабкість і байдужість до долі посполитів. Але усе разом показує відсутність бодай інтенцій до унезалежнення країни.


Пр Незадоволення народу московськими порядками перекинулося і на козацьке військо. Відомо щонайменше десять сутичок між козацькими загонами і московськими військами. Найкривавіша розігралася у місті Пскові. Сотня козаків хотіли закупити фураж у місцевого населення і розрахуватися “чехами”, які отримували від царського уряду за службу. Проте московські люди відмовились приймати “чехи”. Козаки звернулись до московського управителя тих земель, мотивуючи, що є закони, як постановив сам уряд самодержавної Москви. Але і тут їм було відмовлено. Тоді козацький загін відмовився підчинятися московському командуванню. У відповідь проти них було вислано стрілецький полк. Сорок козаків було втоплено або вбито, у решти забрали зброю і коней. Козаки скаржилися на це самому Шереметьєву, але він нічого не зробив. Більше того звинуватив у всьому самих козаків.

З того часу у листах Мазепи до царя постійно бачимо неприязне ставлення. Мазепа не виступав відкрито проти царської волі, але й вже не підкорявся їй так, як раніше.

Зростало незадоволення і на Січі. Запорожці прямо відмовились приймати присягу на вірність цареві, поки не буде знесено всіх фортець навколо Січі. Більше того в одному із листів до гетьмана була пряма погроза піти на Батурин і вбити гетьмана за те, що він підтримує Москву.

У 1700 році Петро І розпочинає похід на північ проти Швеції. Гетьман знарядив військо під командуванням полтавського полковника Іскри, та приходить новий наказ, в якому Петро вимагає, щоб Мазепа особисто очолив десяти тисячне козацьке військо. Як тільки гетьман зібрав військо приходить ще один наказ від Петра – не йти зовсім, бо Петро не зміг організувати належної підтримки московськими військами, а кинути саме козацьке військо проти шведів цар не наважився. Але все таки через місяць Петро збирає армію і знову кличе Мазепу, але вже з дванадцяти тисячами козаків. Поки козацьке військо дійшло до Нарви, Карл маючи двадцять тисяч війська розбив вісімдесят тисяч московського війська. Наказним козацького війська був Обидовський. Коли він привів козаків на північ, йому нічого не залишалося, як зимувати там і чекати поки Петро збере нові сили. Не маючи ніякої підтримки з боку царського уряду і місцевого населення, козаки дуже важко переносили це зимування. Почалося масове дезертирство. Щоправда гетьман карав втікачів, але написав ряд гнівних листів до царя, в яких вже прямо вимагав припинити знущання над українським військом.

На зміну війська Обидовського гетьман посилає 7 000 козаків під командуванням гадяцького полковника Боруховича. Але ті, що верталися з півночі почали розповідати про всі біди яких зазнали на півночі і військо Боруховича постановило вертатись назад, лише гетьманський наказ з погрозами перевішати всіх хто не підчиниться його волі йти на підмогу Петрові спинив їх. Петро, дізнавшись про це пробачив Мазепі листи, які отримав раніше і навіть видав ряд наказів посприяти пересуванню козацького війська до московських воєвод.

В лютому 1701 року Петро заключає військовий союз з польським королем Августом про спільну війну проти шведів. У договорі крім того було ще обговорено поділ замель між Польщею і Росією. За такої нагоди Август попросив Петра віддати йому назад і Правобережну Україну. У Петра вистарчило розуму порадитися з Мазепою перед прийняттям такого рішення. Гетьман роз`яснив цареві, що за таких умов люди з лівого берега почнуть селитися на правому, Січ тоді відокремиться взагалі з-під гетьманської влади і буде слухати гетьмана і будуть його слухатися лише за крайніх умов. Повернення до Польщі, яка, ще й до того союзна з Москвою, зруйнувало б гетьманську владу.

Невдовзі Петро знову віддає наказ гетьману відрядити військо на війну. Мазепа відряджає загін на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом. Цей загін самостійно без царської підтримки розбив військо шведського генерала Шліппенбаха. І знову московський уряд несправедливо повівся з козаками, після бою в козаків забрали всю здобич і ще й познущалися з них. Почало зароджуватися незадоволення царським урядом в рядах козацької старшини..

В 1702 році стародубський полковник Миклашевський вдало проводить ряд боїв і виграє велику баталію під Биховим. Полковник Раїч проводить переможний рейд по Литві. Козаки беруть Нарву. Чернігівський полковник Юхим Лизогуб бере Орішок. Петро відряджає частину козацького війська воювати з башкирами, іншій частині доручає утримувати Нарву, та стояти дозором на Неві. Москалі не давали козакам ні крупи, ні сухарів, а хліба видавали лише половину від призначеної пайки.

В 1704 році Петро відсилає все козацьке військо на чолі з Мазепою до Польщі. Попереду війська йде 3 000 козаків під командуванням Апостола. Загін Апостола підпорядковується на місці царському посланцю німцеві Паткулю. Паткуль, бувший німецький військовий, почав муштрувати козаків на німецький лад. Учив козаків німецькому військовому строю. Хоча й козацьке військо було досить організованою армією, але німецькі порядки дуже сильно відрізнялися від звичних козакам. За непокору Паткуль мало не повісив сотника Родзянко, який відважився сказати, що козаків таким премудростям потрібно навчати щонайменше півроку, аби з того хоч щось получилось. Апостол відправив гетьману листа в якому говорив, що козацьке військо зазає великої наруги з боку Паткуля, в них позабирали коней і провізію, майже голих і босих женуть у бій, якщо таке буде продовжуватися то козаки, навіть під страхом смертної кари розбіжаться. Паткуль відпустив козаків без коней, відібравши їх для свого німецького гарнізону. Зазнавши декілька поразок від шведів назад з того загону повернулося близько 80 чоловік.

В 1705 році Мазепа отримав наказ йти на Волинь, потім на Брест, а потім наказ іти самому на Садомир і відіслати у Литву відділ козацького війська. Мазепа йшов по Галичині і 14 серпня був під Львовом. Новий король Станіслав Лещинський чотири рази присилав до Мазепи листи, в яких досить прозоро натякав на допомогу у звільненні з-під московської тиранії. Мазепа всі ці листи відіслав Петрові.

Мазепа послав під Ригу прилуцького полковника Горленка. І ось що той писав:

“… Панове полковники драгунські з полками своїми стоять по селах, а козакам не дозволяють не тільки в селах ставати, але й випросити корму в села не пускають, а як хто піде то драгуни б`ють…”

Писав і Орлик, що козакам дають хліба вдвоє менше ніж московським військам, не дають круп, сала, м`яса, солі. Коні козацькі знесилені від піврічної роботи, а козаки всі голі і босі.Про наругу над українським народом неслися до гетьмана листи і з України.

Коли цар сподівався приходу короля Карла із шведським військом на Україну, він виставив проти нього корпус війська на чолі із Меншиковим. Мазепі ж цар наказав стати під командування Меншикова. Вже раніше цар грозився нагородити Мазепу титулом “князь Римської імперії”, з козацьких полків зробити загони драгун, з українських земель викроїти княжество для герцога Мальборо, а гетьманську булаву віддати Меньшикову. Останню крапку у списку терпіння козацької старшини було поставлено у Києві під час візиту царя. Меньшиков прилюдно, при всій старшині, заявив, що вже пора перевішати всю старшину і найкращий момент це негайно, поки тут цар з усім своїм військом. Гетьман, який вже вирішив піти на великий крок і заключити союз із шведами, побачив, що йде не сам. Вже перед цим Мазепа мав зносини з княгинею Дульською, яка була посередником між ним і королем Карлом. Гетьман дуже обережно пробував грунт перед тим як зробити свій крок.

Петро вирішив у Києві будувати фортецю. Коли почали закладати цю фортецю рознесли багато дворів, повирубувано було багато садів, а людей просто вигнано на вулицю і наказано йти жити куди хочуть. Жодної компенсації московський уряд не надав. Будувати фортецю було зігнано козаків. Будівництво йшло 5 місяців силами козаків і за їх же кошти. Над козаками цар приставив німецького полковника Гейнса із московськими стрільцями.

Тим часом армія Карла ХІІ отримувала одну перемогу за іншою. Петро шукав підтримки по всій Європі. Відбулась велика зустріч між Польщою і Росією у Жовкві. Мазепу також було туди запрошено, але не для поради, а для того, щоб сказати йому рішення Петра віддати Польщі Правобережжя, скасувати козацьке військо. Цар сказав це Мазепі 20 квітня на великій військовій раді. Мазепа після ради не пішов на вечерю до царя і нічого не повідомивши розпустив козацьку старшину. Старшина дізналася про ці царські плани не від гетьмана, а з інших джерел. Звістка про близький кінець їх сильно схвилювала. Проводилися таємні ради в обозного Ломиковського і в миргородського полковника Апостола. Назрівав великий бунт. І коли пізно вночі Мазепа отримав перший лист від польського короля Станіслава, ставленика шведського Мазепа прийняв рішення прийняти бік Карла ХІІ.

Частина військової старшини незалежно від Мазепи теж прийшла до рішення, що теперішня історична хвиля – єдина для звільнення України від Москви. Прилуцький полковник Горленко, лубенський Зеленський, миргородський Апостол і військовий обозний Ломиківський вже порозумілися між собою і лише думали як перетягти на свій бік Мазепу. Перша ж спроба переговорів показала, що і гетьман думає про те саме, що і старшина. Як і в кожної великої ідеї, був і свій зрадник. Таким виявився генеральний писар Кочубей. Кочубей склав донос в Москву про зраду гетьмана і старшини, цей донос налічував 32 пункти. Щоправда з кочубеївського доносу нічого вийшло: московський уряд не повірив Кочубею і Іскрі (бувшому полтавському полковнику) і приговорив їх до страти. Після їх смерті донос був ліквідований. В доносі брали ще участь сотник Кованько, піп Святайло і вихрест жид Яненко їх наказано було взяти на муки і бити кнутом.

Тим часом шведський король все ж таки направив свої війська на Україну. Цар Петро наказав Мазепі йти на з`єднання з московськими військами. Мазепа зібрав нараду на якій було вирішено не йти на це з`єднання, а направити листа Карлові, аби він навіть не пустив московських військ на Україну. Гетьман не поїхав сам, зіславшись на хворобу, а послав лише частину козаків. З листом до короля Швеції все відтягувалося, аж поки не напосіла старшина. В листі була просьба прийняти український народ під свою протекцію. Король шведський нічого не відписав, але усно передав, що буде коло річки Десни 22 жовтня. Темп подій все прискорювався і гетьман вирішує їхати на зустріч до Карла ХІІ. Батурин залишає сердюцькому полковнику Чечелю, якому було залишено чотири сердюцьких полки та частину полків Лубенського, Миргородського та Прилуцького. Сам гетьман взяв з собою 5000 козаків, стільки ж поставив по цей бік Десни. Але це були не свідомі повстанці. Це були не люди які йдуть за ідею на смерть, це були “солдати”. Козакам досі нічого не сказали про зносини Мазепи із шведами. Офіцери робили революцію, а солдатам про це нічого не сказали. Думали, що досить видати наказ, а солдат послухає, і діло революції буде зроблене. Вцьому і полягає головна помилка ініціаторів тієї революції, трагічний момент революції 1708 року. Лише в останній момент перед лицем швецького війська Мазепа проголосив військові про своє рішення. Не вся й старшина пішла за Мазепою. Ось імена тих хто пішли:

  1. з генеральної сиаршини обозний Ілля Ломиківський, суддя Семен Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осаул Антін Горленко, хорунжій Іван Сулима, бунчужний Дмитро Максимович. Племінник Мазепи Андрій Войнаровський, бунчуковий товариш Федір Миронович, Клим Довгополенко, Григорій, Іван і Афанасій Герцики, Федір Нахимовський, Федір Третяк, Антін Гамалія, Семен Лизогуб.

  2. З канцелярії: писарі Михайло Ломиковський, Яків Гречаний, Іван Максимович та канцеляристи Антонович і Григорович.

  3. Полковники: київський Мокієвський, прилуцький Горленко з зятем Бутовичем, лубенський Зеленський, миргородський Апостол, компанейські Гнат Галаган та Кожуховський, сердюцький Яків Покотило, усі з своїми полками але такими яким навіть не сказано куди вони ідуть.

Перше офіційне побачення Мазепи і шведського короля відбулося 29 жовтня, при чому гетьманові з огляду на його літа (на той час Мазепі вже було 70 років) було дозволено сидіти, а король його слухав стоячи.

На цей час Петро І вже знав про крок Мазепи. Положення було грізне. Сильне шведське військо, підкріплене козацькими військами могло повернути московське колесо історії в небажаний для Москви бік. Петрові було потрібно терміново щось робити. Перш за все він наказав Меньшикову “сколь возможно ласково призывать” козацьку старшину, а сам кличе всю старшину до Глухова обирати нового гетьмана. Видається маніфест в якому Мазепу безпідставно звинувачується в накладені аренди та податків на народ України без відома царя.

Меньшиков же з великим військом виступає в Батурин. Козаки мужньо відстоювали гетьманську столицю і Меньшиков вже почав відступати, якби не зрада сотника прилуцького полку Носа. Він послав уночі свого прибічника Соломаху доганяти Меньшикова і провести його в місто насвітанку, коли всі оборонці сплять, потайним ходом. Меньшиков так і зробив: увійшов в місто і напав на сонних козаків. Москалі перебили всіх козаків, спалили мість, а Меньшиков з катами вішав і мучив всіх хто був у місті.

Шведи ж йшли по землях України зовсім інше. Під страхом смерті король заборонив своїм військам грабувати чи вимагати будь-що у місцевого населення. Війська обходили поля і пашні, не торкаючись жодної власності українців. Все, що було потрібно військові виторговувалося шляхом вільної торгівлі за справжні гроші. Кожен швд був навчений фрази: “Не бійтеся: ми ваші, а ви наші.” Сам же Карл випустив універсал до українського народу в якому говорив, що на цих землях він не як завойовник, а лише переслідує царя московського, який осмілився напасти на нього. Там же він говорив, що хоче повернути всі права і свободи українців, за які ще його предки вступалися перед польськими королями.

Петро також випустив подібний універсал, який був цілковитою брехнею. В ньому говорилося, що цар ніколи не помишляв чинити безчинства на Україні, а все, що чинилося, чинилося без його відома, а з відома і дозволу Мазепи. Зрештою на протязі всієї історії співіснування українського народу і москалів ми бачимо подібні універсали. Розпускалися найнеймовірніші чутки про Мазепу з метою дискредитувати його в очах народу. Говорили, що Мазепа в церкві в селі Дехтярі зірвав зі стіни образ Матері Божої став на нього ногами і відрікся від своєї віри та прийняв католицтво.

У Глухів на вибори нового гетьмана з`їхалося лише чотири полковники. Вибори відбувалися в оточені полку московських стрільців. Все ж таки у старшини вистарчило духу вимагати у царя перед виборами потвердити всі права і свободи, які до цього мала козацька старшина. Цар на це пристав. Спочатку було обрано Полуботка, але ця кандидатура не сподобалася царю і тому вибраним став старий стародубський полковник Скоропадський.

В кінці цих театралізаваних виборів цар, не маючи живого, повісив опудало Мазепи. Потім зібрав всіх попів і дяків під проводом свого архієрея Прокоповича. Одгнув їх всіх у чорні ряси і дав до рук чорні свічки. Знявши опудало Мазепи з шибениці, його втягнули до церкви і проголосили анафему. З того часу, ще довго співалася по московських церквах анафема Мазепі. Так Петро познущався над Мазепою, принизивши його по всій Україні.

Новий гетьман аби піддобритися цареві, 8 грудня видав універсал в якому дякував цареві за його заступництво за Україну, говорив, що святий обовязок кожного українця пристати до московського війська і піти на оборону землі великої московської перед лицем ворожим шведським.

Мазепа ж був у той час у Ромнах. Гибель Батурина справила на старшин велике враження. Старшина почала боятися московського гніву і тікати до Петра. Першими втекли до царя Апостол, Сулима, Галаган, Гамалія, Кандиба, Бунтович і Антонович. Всіх їх цар прийняв і не тільки повернув їм колишні посади, а й возвисив. Зате кожного, хто підозрювався в прихильності до Мазепи хапав, мучив, а потім убивав.

Єдиним відразним моментом був перехід на бік Мазепи запорізького кошового Кості Гордієнка. З 15 000 запорожців він вітав гетьмана в Диканці. В той же час був підписаний договір з королем Швеції, в якому Карл ХІІ присяга піти на мир з Москвою лише за умови, що Україна відділиться від Москви і стане незалежною державою. У відсутності Гордієнка на Січ прийшов полковник Яковлєв з Галаганом. Вони запевнили козаків, що цар не хоче Україні зробити нічого поганого, а Мазепа – зрадник українських та козацьких інтересів. І козаки повірили.

27 червня 1709 року відбулася рокова для тогочасної України Полтавська битва. Вже значно послаблена тривалими боями на чужій території, шедська армія і трохи більше 15 000 козаків виступили проти царського війська. Битву було програно. Це був кінець не тільки автономії України, а й взагалі Української державності. Україна стала житницею Росії, український народ власністю великоросійських панів, українська мова – мужицькою, ім`я рідного краю – забороненим звуком.

Захоплених у полтавській битві українців цар віддав на страшні муки. Мазепа і Карл ХІІ змушені були втікати під протекцію турецького султана. Де і 22 серпня 1709 року Іван Мазепа помер. Похований він був у Яссах. Король Швеції Карл ХІІ сам супроводжував гріб. Попереду їхали шведські трубачі, за ними на шести білих конях везли труну гетьмана, оббиту червоним оксамитом. По обох боках катафалку йшло козацтво з голими шаблями. Попереду бунчужний ніс булаву, а за домовиною йшли українки, жінки тих, хто був з Мазепою до самого кінця. А за ними вже йшла старшина і козачество з опущеними прапорами і зброєю.

Так ховали українці всю майбутню долю рідного краю і рідного народу.



отягом 21 року свого правління гетьман показав себе талановитим адміністратором і політиком, але не державотворцем. Та у 1708 році Мазепа здійснив вчинок, який 300 років викликав і викликає бурю емоцій і протилежних оцінок. Теофан Прокопович вважав: “Мазепа… не вдовольнившись всіма благами, забажав добути собі незалежність…” Маркіз де Бонак писав: “… він утомився від своєї вивищеності… і вирішив за краще бути рядовим у вільному краї, аніж головним управляючим України під п’ятою Москви”. О. Рігельман зазначив: “Він заключив союз зі шведським королем, щоб таким чином позбутися залежності від російського государя і утвердити своє положення в Україні як самостійного князя”. М. Брайчевський вірив, що будь-які спроби пояснити поведінку гетьмана через особисті мотиви не мають сенсу. Олекса Мартос: “Він був друг свободи….” В. Шевчук: “… вчинок Мазепи з моральної точки зору – це самооборона від хижака”.

На мою думку, перехід І. Мазепи на бік шведського короля, не може свідчити про прагнення до утворення держави. Адже за умовами шведсько-української угоди, укладеної у Бахмачі у жовтні 1708 року, Україна переходила під протекторат Швеції, шведські гарнізони мали перебувати в Стародубі, Мглині, Батурині, Полтаві та Гадячі (Вивід прав України. – Нью-Йорк, 1964. – С.88 - 89), що нагадує аналогічні пункти т. зв. Березневих статтей, і важко уявити, до якої нової Руїни міг завести Україну цей новий протекторат. Наврядчи хоча б ще і тричі побитий Петро змірився б з втратою України та зрадою Мазепи.

Мені здається,що три основні причини спричинили до відмови Мазепи від виконання союзницьких функцій по відношенню до Петра І.

На першому місці слід поставити військовий успіх Карла ХІІ і реальну перспективу для Мазепи опинитися віч-на-віч з переможною шведською армією без жодної допомоги з російського боку.

По-друге, у 1707-1708 роках посилюються чутки і таємні перестороги гетьману, що цар його збирається замінити Меншиковим, а гетьманат ліквідувати, про що згадує Орлик (Вивід прав україни. – с.80 - 82). Про це також свідчать події у Жовкві у 1707 році, де гетьмана не було запрошено до царського столу. До цього також відноситься істория із нібито побиттям Мазепи царем по щоках, що теотетично могло статися.

На третьому місці, як мені здається, зіграла стара звичка, не тонути разом із потопаючим човном. Петро І був добрим правителем для Івана Степановича, не зважаючи на нестриманий характер, (так само як і Голіцин, і Самойлович, і Дорошенко), але його час, здавалося минув, і треба було орієнтуватися на нову зірку.

Серед інших причин дослідники називають також вплив найближчого оточення: І. Скоропадський, Горленко, Апостол, Ломиковський, Зеленко наполягали, щоб гетьман використав важке становище Москви для відокремлення. Але їх поведінка підчас подальших подій настільки відрізняється від їх попередніх слів, що мимоволі, починаєш підозрювати старшину у нещирості та бажанні зпровокувати гетьмана до вистпів проти царя.

У будь-якому разі від самого початку стало ясно, що змінювати табори одному набагато легше, ніж усій країні разом. Мазепа нічого не підготував для гідного наступу на Петра І. Більша частина українських військ була розкидана в різних містах. Виступ гетьмана проти царя булв несподіваний не лише для простого населення та козаків, але й для більшості офіцерського складу гетьманських військ. Найкраще, що зміг придумати Мазепа – удавати з себе важко хворого аж до того моменту, коли далі не діяти було вже неможливо. Невідомо чому залишив власну столицю, невідомо чому порадив Карлові йти на Новгород-Сіверськ. На власній території не зміг забезпечити союзникам надійних квартир і провіанту. Звичайно, Мазепі було б важко, не викликаючи підозри готувати виступ проти Петра, але, не готуючись, виступати міг лише авантюрист, ким старий гетьман можливо і був.


Україні не пощастило із гетьманом. Він не зміг обєднати розрізнені території; за 21 рік правління не зміг набути популярності та авторитету, або принаймні виховати відданих послідовців. Щасливий у вирішенні особистих справ Іван Степанович Мазепа виявився неспроможним очолити державу у скрутний час, і тому важко однозначно відповісти, чи привів би Мазепа Україну до незалежності, чи взагалі планував такий розвиток подій. Принаймні на основі того матеріалу, що маємо, напевно щось сказати здається неможливим.

Конкретними наслідками діяльності І. Мазепи стала жахлива пацифікація країни, загибель тисяч українців, дискримінація, обмеження автономії і активний наступ на саму українську ідею.

























ЛІТЕРАТУРА


  1. Борщак І. “Іван Мазепа – людина й історичний діяч”. К., 1992.

  2. Будзиновський В. “Гетьман Мазепа”. К., 1993.

  3. Готвальд В. “Мазепа”. К., 1993

  4. Мацьків Т. “Легенда й правда про Мазепу”К., 1993.

  5. Шевчук В. “Іван Мазепа”. К., 1992.

  6. Д. Дорошенко “Нарис історії України”

  7. М. Грушевський “Історія України – Русі”

  8. Субтельний “Історія України”

  9. Субтельний, Жуковський “Нарис історії України”




Случайные файлы

Файл
4.9.doc
CUR.DOC
29834.rtf
177424.rtf
102725.rtf