Адвокатура в Україні (26293)

Посмотреть архив целиком

Міністерство освіти і науки України









Реферат



Адвокатура в Україні

























Хмельницькій 2005



Зміст



Вступ 3

1 Поняття та сутність інституту адвокатури 4

2 Організаційні засади діяльності адвокатури 8

Використана література 16





1 Поняття та сутність інституту адвокатури



Слово “адвокатура” походить від латинського кореня “advocare”, ”advocatus” («закликати», «запрошений»)1. На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соці­альних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і дося­гти певного розквіту2. Зокрема, у стародавніх племенах півден­ної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів, У таких країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист роди­чам або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так звані, муфтії знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов’язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов’язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор’я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демосфен.

Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюєть­ся тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспру­денції, а з іншого, цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського.

На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.

Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професій­ної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презен­тації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів.

У середні віки (V—XV ст. ст.) принципи організації адво­катури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адво­катури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов’язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла от­римати права на заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк.

Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвя­тити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримувала звання «внутрішніх адвокатів» (inner barristers), оскільки вони не мали права виступати в судах. Ще через п’ять років навчан­ня, внутрішні адвокати перетворювалися на «зовнішніх» (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.

У Німеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно самоcтійними і незалежними від своїх колег по професії, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже з’являються зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворила­ся община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном об­щини, були її представниками у зносинах з урядовими устано­вами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об’єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів: суддів і адвокатів.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правоза­ступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.

Упродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово наби­рає іншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогод­нішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду «общи­ни адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Ні­меччині за статутом 1878 р. адвокати об’єднувалися у адвока­тську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об’є­дналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та повірені теж об’єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст Канади.

У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практич­ного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирі­чного практичного стажу або п’ятирічне стажування. У Німеч­чині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Анг­лії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його Повернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гоно-рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред’явити до клієнта судовий позов.

Отже, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людсь­кої культури та проходячи через різноманітні фази свого роз­питку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусід­ська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, гак і в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію. Такий перехід відбувся у напівцивілізованих державах.

Він розпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціа­льним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі за­конодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторо­ни адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки до­пуску до адвокатури та вирішило питання винагороди римсь­ких юристів. Організація республіканської адвокатури грунту­валася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відно­сної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принци­пів зайняли інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступниц­тво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судо­во-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертву­вання перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсу­тність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тіс­ний зв’язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У насту- пні часи (XVI—XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура оформилася у стані, знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.


Случайные файлы

Файл
97101.rtf
177817.rtf
106344.rtf
31443.rtf
41715.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.