Концепції країнознавчого синтезу в регіональній географії (24152)

Посмотреть архив целиком

Концепції країнознавчого синтезу в регіональній географії


Актуальність комплексних країнознавчих досліджень для практики народного господарства, міжнародних контактів, освіти населення не потребує особливої аргументації. Сучасний світ поруч з усвідомленням загальнолюдських цінностей переживає яскравий злет національних (етнічних) процесів. Їх територіальне нівелювання, пов’язане із глобалізацією, все ж таки не приводить до втрати специфіки окремих регіонів. Природа, історія, мова зберігають основні риси регіональних відмінностей, вивчення яких входить до кола завдань географів-країнознавців. Згадаймо, що саме країну або район видатний географ ХХ століття М.М. Баранський вважав головним об’єктом дослідження, а їх характеристику - головним змістом географічних робіт. Країнознавці, за його словами, зобов’язані виробляти "візитні картки" країн. Звідси й витікало визначення країнознавства як географічної дисципліни, яка займається комплексним вивченням країн, систематизацією та узагальненням різнорідних даних про їх природу, населення, господарство, культуру і соціальну організацію.

Але і досі не вщухають дискусії з приводу того, чи можна вважати країнознавство наукою? М.М. Баранський був першим, хто проаналізував світову історію розвитку країнознавства та, по суті, сформулював його наукові засади, зокрема концепцію географічного країнознавчого синтезу у вигляді "районної школи". Але водночас у знаменитій своїй праці "Країнознавство і географія фізична та економічна" (1946 р) він написав, що країнознавство не претендує на роль особливої науки, а являє собою лише організаційну форму об’єднання знань про ту чи іншу країну. Саме цей вислів призвів до появи погляду на країнознавство, як на своєрідний "купол" над географією, який не має власного предмету дослідження.

Регіональна географія (у більш вузькому розумінні - країнознавство та краєзнавство) традиційно пов’язується з видатними досягненнями географічної науки в минулому. Тривалий час вона була серцевиною, ядром описової географії. Але в період панування галузевої географії, регіональні дослідження відійшли на другий план (показово, що у відомих поняттєво-термінологічних словниках Е.Б. Алаєва (1977, 1983) поняття "країнознавство" взагалі відсутнє). Тепер ці дослідження відроджуються на новому рівні під впливом потреби в інтегральному осмисленні соціально-економічних, культурних, політичних і екологічних процесів в межах визначених територіальних утворень - країн, районів. Наукове значення країнознавства полягає в поєднанні знань про природу, населення, господарство окремих країн і районів, у виявленні їх взаємозв’язків і взаємозалежностей. Поглиблення міжнародного поділу праці теж підвищує значення країнознавчих студій.

Згідно сучасних уявлень сформувалося два головних види країнознавства:

Інформаційне країнознавство, яке відбиває переважно емпіричний рівень пізнання. Його завдання полягає у збиранні, зберіганні та систематизації знань про країни і райони. Дійсно, таке країнознавство є лише організаційною формою знань. У свою чергу воно поділяється на інформаційно-популярне та інформаційно-довідкове. Прикладів таких видань - безліч.

Наукове країнознавство, яке виконує дослідницькі функції, спирається на науковий географічний синтез та робить суттєвий внесок у формування наукової географічної картини світу. Це і є найважливіша функція регіональної географії, яку в цьому розумінні слід вважати "самою географічною" серед усіх географічних дисциплін.

Ще наприкінці 80-х років минулого століття географи досить різко висловлювалися стосовно відставання методології та методики наукового країнознавства від попередньо досягнутого рівня. Ярлик описовості призвів до відходу від фундаментальних витоків географії, від того країнознавства, де вирішальну роль відігравало слово. Повернення до старого країнознавства неможливо, але відхід від шаблонізації потрібен. Сучасні країнознавчі підручники для вищої школи вирізняються особливим жанром: вони наукові, багатофактологічні, але мають "сухий" стиль, слабкі типологічні підходи, в них відсутні "образи" країн. Мистецтво популяризації втрачено.

У аналітиків поступово окреслилося скептичне відношення до традиційного країнознавства, в якому велика частка інтуїції, літературності, культурологічних підходів, але все це неможливо перевірити формалізованими методами. Вказане протиріччя має загальнонауковий характер, поки що не знайдені універсальні методи його подолання. Але вже зараз ціла низка культурних рухів сучасного суспільства будується на негативній реакції використання науки в зв’язку з протиріччями наслідків наукових досягнень і нездатністю сучасної науки пояснити деякі суспільні процеси. Така ситуація вимагає принципово нового гуманітарно-енциклопедичного (синтетичного, холістичного1) осмислення оточуючого світу. Низка західних регіональних робіт, що виконані в дусі феноменалістської географії, являє собою швидше витвори мистецтва. В них є "гра масштабів". Образ країни створюється шляхом погляду на неї зсередини, з боку малої територіальної спільності людей або навіть індивіду.

В таблиці 14.1 представлені основні концепції країнознавства, в яких відбиваються різні підходи до проблеми синтезу географічних знань. В усіх запропонованих для огляду концепціях є спільне: підготовка комплексних географів без приставок "фізико-" або "економіко-", а також розуміння того, що своєї власної теоретичної бази країнознавство не має. Воно організує матеріал за допомогою тих принципів і законів, що встановлені на даний час природничою та суспільною гілками географії. Саме тому і М.М. Баранський, і В.Б. Сочава підкреслювали, що країнознавство являє собою особливу форму організації географічного матеріалу.

В сучасних умовах все рішучіше утверджується точка зору, що країнознавство являє собою особливий вид мистецтва (в зв’язку з тим, що його провідними поняттями стають "образ місця", "образ країни"), на підтвердження цього можна згадати відомі журналістські країнознавчі твори В. Овчинникова, М. Стуруа, В. Цвєтова.


Таблиця 1. Провідні концепції країнознавства

п/п

Концепції

Критерії їх виділення

Провідні методи

синтезу

1.

Районна школа М.М. Баранського

Форма організації знань про країну на основі переходу від реґіоналізму галузей до реґіоналізму територіальних комплексів

Синтетичне картографування, порівняння "від місця до місця", систематизація, генералізація, районування

2.

Проблемне країнознавство (В.М. Гохман, Я.Г. Машбиц)

Ключові проблеми розвитку окремих країн та груп країн

Побудова комплексних характеристик навколо ключових проблем

3.

Синтез країнознавства з геоглобалістикою (С.Б. Лавров, Г.В. Сдасюк)

Реґіоналізація глобальних проектів і моделей, дослідження дії глобальних процесів на країну

Міждисциплінарні дослідження, порівняльні міждержавні дослідження

4.

Середовище суспільного розвитку як предмет країнознавства (В.О. Анучін)

Подолання дуалізму країнознавства (поділу на фізико - та суспільно-географічне)

Дослідження результатів взаємодії природи і суспільства

5.

Країновлаштування: ландшафтний підхід (А.Б. Басалікас, Г. Ріхтер, О.Г. Топчієв)

Оптимізація господарського освоєння території (ландшафтів)

Геосистемна організація, генералізація, метод картоїдів

6.

Гуманітарно-образне країнознавство (Р. Міншул, Дж. Паттерсонс, І-Фу Туан)

Створення образів територій (країн)

Емоційно-художні форми пізнання


Проаналізуємо табл.14.1 виходячи із головного завдання регіональної соціально-економічної географії - поєднання різноманітних знань про певні території (в нашому випадку - країнознавчого синтезу), адже шкільний вчитель географії у першу чергу повинен "бачити за деревами ліс" - тобто цілісну, єдину географію.

1. Найдавнішою за часом виникнення є "районна школа".М. М. Баранський хотів створити географію, в якій була б реалізована принципова неподільність на галузеву і регіональну. Якою б не була проблема, в географії, на його думку, вона повинна розглядатися в системі територіальних (районних) зв’язків. Баранський намагався відійти від старої уяви про регіональні описи, як компілятивні зведення даних про окремі сторони життя районів і країн. Він трактував країнознавство як специфічну форму організації знань про країну на основі переходу від реґіоналізму галузей до реґіоналізму територіальних комплексів. На жаль, в дійсності від ідей "районної школи" в багатьох випадках залишилася лише схема покомпонентного опису.

Формула "від геології до ідеології", яка зараз фактично забута, означає вміння вивчати і характеризувати дійсність у широкому тематичному діапазоні, що надзвичайно важко зробити при тому рівні наукової культури, яким володіють галузеві географи. Від мети залежить результат дослідження, тому цілком можливі "часткові" види країнознавства: економіко-, соціально-, еколого-географічне та ін. Але дуже важливо розвивати й не прикладні його форми, робити спроби надприкладного синтезу. Умовно кажучи, це і був би університетських підхід, який враховує традиції світової та вітчизняної науки.

2. Концепція проблемного країнознавства виникла в 70-х роках минулого століття як реакція на кризу в країнознавстві. Проблема синтезу вирішувалась як побудова комплексних характеристик навколо ключових проблем країн та їх груп. До складу ключових проблем В.М. Гохман та Я.Г. Машбиц включили: місце країни у світогосподарських процесах, ресурсозабезпеченість, структурні проблеми економіки і суспільства в цілому, проблеми розселення, образу життя і соціальної рівності в територіальному аспекті, проблеми екології, характеристики проблемних районів та ін. Глибинна сутність концепції полягає в переході від енциклопедичності до характеристики ключових географічних проблем країн та районів з відповідною їх типологією.

3. Дещо пізніше, як вихід з "методологічного тупика", пропонується концепція синтезу країнознавства з вирішенням глобальних проблем людства. Такий синтез потрібен, з одного боку, для реґіоналізації глобальних проектів, а з іншого - для вивчення впливу глобальних процесів на країни, який являє собою в даному контексті "локальний відгук" на загальнопланетарні процеси. Глобальний підхід, за думкою авторів концепції, використовується для проникнення в глибинну сутність явищ. Дана концепція повертає нас до країнознавства загальногеографічного, а не "розірваного" на фізичне та економічне. Вона сприяє освоєнню країнознавством загальнонаукових підходів і методів побудови моделей та сценаріїв розвитку людства, методів і технологій управління.

На жаль, в Інституті Географії НАН України дві останні концепції "не відбулися", а після створення Інституту стратегічних досліджень країнознавство в структурі НАН України було практично "демонтовано".

4. Концепція середовища суспільного розвитку як предмета країнознавства сформована В.О. Анучіним. Географічне середовище розглядається ним на території, що окреслена державними або історико-географічними кордонами. Недолік цієї концепції полягає у тому, що у визначенні предмету немає цілком суспільних явищ, які вивчаються виключно соціально-економіко-географічним країнознавством. В той же час, саме даний підхід сприяв подоланню дуалізму в географії (поділу її на природничу і суспільну). Крім того, в цій концепції закладалися теоретичні основи для країнознавства з еколого-географічним напрямком.

5. Термін "країновлаштування" з’явився спочатку в прикладному ландшафтознавстві, яке ставило завданням вирішити проблему оптимізації господарського освоєння ландшафтів країни. Узагальнення країнознавчих знань відбувалося шляхом відкидання дрібних деталей. Для цього використовуються такі узагальнені структури як опорний каркас розселення та ін. Широко застосовується метод картоїдів для розкриття загальних принципів "влаштування" країни.

6. Ідеї гуманітарно-образного країнознавства розвивалися головним чином в англомовній географічній літературі. В якості методу синтезу виступають емоційно-художні форми пізнання. Вивчення образу країни і регіону пов’язано з установкою на їх розуміння, а не на пояснення. Досить ефектно та ефективно ця концепція почала працювати в школі. "Образ країни", "образ місця" - ці поняття поступово відвойовують собі місце під "географічним сонцем", незважаючи на те, що цілі покоління географів намагалися обійти такі "ненаукові" терміни. Між тим, можна згадати, що самий популярний географічний термін "ландшафт" з’явився в сфері мистецтва і прийшов в науку через романтичну літературу ХІХ століття. До речі, він містить в собі у неявному вигляді "образну" компоненту. Далеко не випадково ландшафтознавці свої наукові доповіді ілюструють фотографіями, розуміючи, що жоден текст і жодна найточніша карта не можуть передати слухачам повного враження і створити у них образ місця. Ця двоїста (природно-матеріальна й образно-символічна) сутність ландшафту вдало передається польським словом krajobraz. Образне сприйняття ландшафтів можна з повною підставою розглядати як третю модель їх пізнання, після освоєння і наукового вивчення. В зв’язку з цим важко втриматися від цитування Яна Амоса Коменського: "Нехай буде для вчителів золотим правилом: усе, що тільки можна, подавати для сприйняття почуттями".

Людина живе у світі образів. Через образи засвоюється значна частка інформації про навколишній світ. Образ будь-якого об’єкта може формуватися ("синтезуватися") людиною під час особистого контакту із самим об’єктом - і може бути навіяний (точніше викликаний) без будь-якого контакту: при читанні текстів, розгляданні зображень, прослуховуванні усних розповідей, музики тощо. Людина може ніколи не бувати в Австралії і навіть нічого не читати про неї "серйозного", але чітко уявляти собі "материк кенгуру й аборигенів з бумерангами". Той, хто спробує простежити конкретне джерело формування подібного образу, зіштовхнеться з певною трансцендентністю подібних уявлень.

У суспільствах, що вступили в постіндустріально-інформаційну стадію розвитку, роль "образного спілкування" з оточуючим світом буде безупинно зростати, що об’єктивно підвищить статус географічних знань.

Роль образів в географії і роль географії у формуванні образної картини світу можне звести до трьох основних аспектів.

1. Пізнавальний: образи як інструмент одержання наукового знання, виявлення розбіжностей між складними географічними об’єктами.

2. Освітній: використання образного представлення знань на всіх рівнях географічної освіти.

3. Інформаційно-прикладний: використання географічних знань для формування образних уявлень про території (країни) у широких верств населення, у тому числі з певними політичними, ідеологічними, економічними та соціальними цілями.

Образне пізнання в географії має таку ж історію, як і сама наука. Першими географічними текстами були описи, які в античну епоху не могли обходитися без образів. Так, Страбон у полеміці з Ератосфеном та іншими авторами обґрунтовував науково-пізнавальне значення поем Гомера й водночас вважав доречним те, що Гомер вводив міфологічні елементи для наочності, "принесення задоволення і викликання подиву" у читача.

З географів нового часу до цілісного географічного опису прагнув О. Гумбольдт, який вважав, що "описи природи не мають бути позбавлені подиху життя". Він же одним із перших вітав творчі контакти науки і мистецтва та звернувся до художників із закликом здійснювати подорожі й доносити до широких кіл населення образи різних куточків Землі. М.В. Гоголь у "Думках про географію" (1829 р) закликав географів-педагогів звернутися до найбагатшого матеріалу описів подорожей: "…потрібно намагатися познайомити якомога ширше зі світом, з усім незліченим розмаїттям його, але щоб це ніяк не обтяжило пам’яті, а уявлялося б світло написаною картиною. Багатий для цього запас міститься в численних описах мандрівників, звідки, здається, донині в цьому відношенні мало вміли здобувати користі".

У 80-х роках ХХ століття до цих ідей повернулися американські географи Дж. Демко і П. Мюллер: "…географам життєво необхідно підтримувати мистецтво опису (увага до якого в останні десятиріччя знизилася) на високому рівні"; "описи місць … мають таке саме значення, як таблиця множення для математики чи періодична система елементів для хімії".

Все реальне різноманіття виробничої та невиробничої діяльності населення окремих місцевостей, поселень і навіть окремих підприємств чи закладів значною мірою формується як наслідок суспільно-географічного процесу, який називається географічним поділом праці. Географічний поділ праці є об’єктивним результатом розвитку суспільства, пов’язаним із зростанням товарного виробництва й обміну.

Методологічна розробка цього поняття належить М.М. Баранському. Підкреслюючи фундаментальну роль географічного поділу праці, він показав його системний, інтеграційний зміст: "Географічний поділ праці є дуже важливим поняттям, точніше кажучи, цілою системою понять, що пов’язує і галузі, і економічні райони, тобто весь "інвентар" економічної географії".

Зовсім не випадково М.М. Баранський назвав географічний поділ праці основним поняттям СЕГ, а Е.Б. Алаєв - наріжним принципом та стимулом розвитку всіх господарських територіальних процесів, таким джерелом зростання продуктивності суспільної праці, що створює умови, за яких продукт і його виробник удосконалюються.


Висновки


В сучасних дискусіях про країнознавчий синтез вододіл між точками зору проходить між розумінням синтезу, як дослідницької операції, та розумінням синтезу як процесу, що має характер мистецтва.

Таким чином, в сучасному країнознавстві простежуються дві тенденції - з одного боку суворо науковий підхід з жорсткою програмністю операцій, а з іншого - спроба створення образу країни в контексті гуманітарних підходів. Другий підхід завойовує все більше прибічників навіть серед професійних географів. Це можна розцінювати як реакцію на "засилля" редукціонізму в теоретичній географії.

Повертання до традиційної описової географії має відбутися, звичайно ж, на нових філософських засадах. Але, очевидно, не слід різко протиставляти наукове пояснення та суб’єктивно-художній опис. Слід серйозно зайнятися пошуком також і позанаукових форм створення образів країн і регіонів. "Образний" підхід по своїй меті і результатам близький до суто наукового країнознавства та об’єктивно його доповнює. Образ слід розглядати як синтетичну форму знань.

Географи відповідальні за створення картини Землі, у якій різноманіття передається через образи. Всебічна популяризація географічних образів, особливо з огляду на можливості сучасних комунікативних засобів (наприклад, мережі Інтернет), - основне завдання нової прикладної дисципліни - географії образів, або імажинальної географії.


1 В історії географії відомо використання декількох протилежних філософсько-методологічних концепцій, що суттєво вплинули на «зліти і падіння» регіональної географії. Найбільш відомі з них – редукціонізм та холізм. Методологія редукціонізму при вивченні складних систем передбачає спрощення і дезагрегацію об’єктів дослідження з метою доведення їх до більш простих. Холізм же передбачає розгляд певних ділянок території тільки як функціонально цілісних явищ. Реальна єдність світу слугує основою для інтеграції різних гілок географічної науки саме у межах регіональної географії. Своєрідною змістовною формулою холізму є відомий вислів «Ціле більше, ніж сума окремих його частин».


Случайные файлы

Файл
157606.rtf
7476-1.rtf
18559-1.rtf
133396.rtf
5556-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.