Країни південно-східної Європи (23991)

Посмотреть архив целиком

Країни Центральної і Південно-Східної Європи



Під Центральною і Південно-Східною Європою в нашому випадку розуміється та частина Європи, яка лежить на схід від Німеччини, Австрії й Італії та обмежена західними кордонами Російської Федерації. У меридіональному напрямку регіон простягається від Балтики на півночі до Адріатики й Чорного моря на півдні (при цьому слід враховувати, що Греція відноситься до Південної Європи, а невелика ділянка Нижньофракійської низовини належить азійській державі Туреччині).

Поняття «Центральна і Південно-Східна Європа» не є загальновизнаним. Вчені США і російські географи теж називають цей регіон Центральною і Південно-Східною Європою, в публікаціях Європейського Союзу його іменують Центральною Європою, а в документах ООН – взагалі Східною Європою.

Об’єднання в одну групу цих 19 країн (див. рис. 1.1.) викликане спільністю їх історії та сучасної проблематики соціально-економічного розвитку.

Ще в середні віки в межах досліджуваного регіону стикалися між собою різні мовні групи і сім’ї (германські, слов’янські, фіно-угорські й тюркські етноси), різні конфесії (християнство та іслам, католицизм і православ’я). Пізніше регіон був полем кривавої військової боротьби між Німеччиною (Пруссією), Австро-Угорською, Османською і Російською імперіями. Вже у ХХ столітті тут проходив дуже жорсткий кордон (сумновідома «залізна завіса») між двома світовими системами – капіталізмом і соціалізмом. Таким чином, вся історія існування та розвитку Центральної і Південно-Східної Європи супроводжувалася нескінченими протиріччями в політичній, соціально-економічній, релігійній, етнічній та інших сферах, війнами, суттєвими територіальними змінами і трагічними депортаціями мільйонів сімей.

Країни регіону не змогли скористатися наслідками НТР другої половини ХХ століття. СРСР для більшості з них став головним торговим партнером. Його внутрішній ринок був величезним, але невибагливим. В умовах «дефіцитної» командно-адміністративної економіки поступово якість експортних товарів погіршувалась, а їх конкурентоспроможність з урахуванням вимог світового ринку ставала недостатньою.

Труднощі в розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи в цей період посилювалась і тим, що в умовах протистояння двох світових систем вони були практично позбавлені можливості отримати на Заході необхідні їм кредити, технології та ринки збуту.

Допомогу в індустріалізації та урбанізації регіону надавав майже виключно Радянський Союз. До певних досягнень тих часів можна віднести створення розгалуженої міжнародної транспортної інфраструктури: нафтопроводи «Дружба» і «Дружба-2», газопроводи «Союз», «Братерство» та інші; високовольтні лінії електропередачі (ЛЕП-750 кВ «Вінниця – Альбертірша», «Нетішин – Жешув» та ін.), що створили єдину енергосистему (ЕС «Мир») країн Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ); поромні переправи «Іллічівськ – Варна», «Клайпеда – Мукран» тощо.

Але головний наголос при цьому робився на розвитку капітало-, енерго- і ресурсомісткої важкої промисловості. Беззастережна перевага надавалася великим (якщо не сказати – гігантським) виробничим об’єктам. Не враховувалось, що деякі країни за чисельністю свого населення, розмірами території, обсягами природних ресурсів не мали для цього необхідних умов. Імпорт палива і сировини здійснювався в першу чергу з Радянського Союзу, включаючи й Україну. Капіталовкладення у розвиток сільського господарства або сфери послуг були недостатні, що вело до спотворення структури національних економік країн Центральної і Південно-Східної Європи.

На початку 90-х років ХХ століття країни регіону стали на шлях повернення до ринкового господарства. Так виник термін «постсоціалістичні країни з перехідною економікою».

Різка й кардинальна перебудова господарської системи, стрімка переорієнтація зовнішньоторговельних зв’язків із східного на західний напрямок, спричинили небажані негативні наслідки. Чимало величезних підприємств, втративши свої традиційні джерела сировини та енергії, а також ринки збуту, припинили своє існування. Почався процес деіндустріалізації, зросло безробіття.

Істотні зміни в галузевій і територіальній структурі господарства ведуть до суттєвих змін економіко-географічної карти регіону. Радикальні зміни відбулися й на політичній карті: Чехословаччина розділилася на Чехію і Словаччину; Югославія на Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Сербію, Чорногорію, Македонію, розпався Радянський Союз. Процес руйнації колишніх федеративних держав на цьому не зупинився (самопроголошені Республіка Косово в Сербії, Придністровська Молдавська Республіка в Молдові тощо). Слід зазначити, що розпад цих держав усунув одні протиріччя (етнічні, релігійні, культурні, нерівномірності економічного розвитку), натомість створив інші (геополітичні, військово-стратегічні, мовні, соціальні тощо).

Сьогодні практично всі держави регіону сформовані за етнічним принципом. Найбільш однонаціональним є населення Польщі та Угорщини. Щоправда не завжди державні кордони абсолютно точно співпадають з етнічними – близько 1 млн. угорців мешкає в Сербії (Воєводина), Румунії (Банат і Трансільванія), Україні (Закарпатська область). Специфічний статус має Боснія і Герцеговина, адже тут мешкають серби, хорвати і босняки (ті ж самі південні слов’яни, але які прийняли іслам).

Практично всі країни Центральної та Південно-Східної Європи за площею – малі (лише Україна і Польща – середні), мають компактну територію (окрім Хорватії, форма державної території якої нагадує літеру «С»). За чисельністю населення переважають середні країни (лише Україна – значна, а Чорногорія навпаки – дрібна).

Суспільно-географічне положення регіону має риси дуже вигідного:

1) центральноєвропейське положення на шляхах із Західної Європи до Росії та Азії (як через Балкани і Малу Азію, так і через Україну або Білорусь);

2) широкий вихід до морів, як басейну Середземного, що стало колискою європейської цивілізації, так і Балтійського, що дає вихід в Атлантику через Кільський канал або протоки Ересунн, Каттегат, Скагеррак; а для країн із внутрішнім положенням (Словаччина, Угорщина, Сербія) важливою транспортною магістраллю є р. Дунай, яка завдяки системі каналів «Рейн – Майн – Дунай» дозволяє пройти судам з Чорного у Північне море;

3) дуже густа транспортна мережа, в якій переважають полімагістралі (залізниці, автошляхи, трубопроводи, кабелі та ЛЕП, що йдуть майже паралельно), це полегшує реалізацію економічних, культурних та інших зв’язків, відповідно, збільшує можливості інтеграції в сучасне світове господарство;

4) вигідні сусіди, які можуть, з одного боку (переважно східного) забезпечити різноманітною сировиною, а з іншого (західноєвропейського) – надати фінансову і технологічну допомогу.

Таке вигідне суспільно-географічне положення слугує важливою передумовою активної участі в географічному поділі праці та підвищує ефективність функціонування національних економік країн Центральної та Південно-Східної Європи. Щоправда, у геополітичному відношенні така «центральність» крім зиску часто приносила і неприємності (світові й регіональні (зокрема – балканські) війни, радянське втручання, військові операції НАТО тощо).





Господарство



Переважають в регіоні середньорозвинені індустріальні країни. Єдина в усій Європі низькорозвинена країна – це Боснія і Герцеговина (ВНП на душу населення становить 690 $ на особу за рік). Новими індустріальними за структурою економіки є лише Албанія та Боснія і Герцеговина.

Виходячи із таких структурних особливостей економіки, галузевий огляд розпочнемо з промисловості.

На галузі «авангардної трійки» в регіоні припадає більше 50% вартості виробленої промислової продукції. Албанія та Боснія і Герцеговина, як нові індустріальні, мають нижчий показник – 30%. Порівняно невисокі показники у Македонії і Молдови – 40%.

Енергетика розвивається в усіх країнах регіону досить високими темпами. Але забезпечення ПЕБ ефективними енергоносіями (нафтою і газом) за рахунок власних ресурсів можливе лише в Румунії та Албанії. Всі інші країни від 80 до 100% потреб у нафті і природному газі задовольняють імпортом.

Головним власним паливом регіону є вугілля. Кам’яним вугіллям добре забезпечені Польща, Чехія та Україна. Іншим країнам доводиться видобувати у значних масштабах горючі сланці (Естонія), низькоякісне буре вугілля (Румунія, Сербія, Боснія і Герцеговина), лігніти (Болгарія) і навіть торф (Білорусь). Найгірше серед усіх забезпечені власним паливом Угорщина, Болгарія, Словенія та Чорногорія.

Гідроенергетика великого значення не набула. Чехія збудувала низку каскадів ГЕС невеликої потужності на Влтаві та інших річках й повністю використала їх енергоресурси; наблизилася до такої ситуації і Словаччина (каскади річки Ваг та її допливів). Зараз Україна, Чехія, Словаччина будують переважно ГАЕС для покриття пікових навантажень національних енергосистем.

Значні запаси гідроенергії мають лише деякі балканські країни та Румунія. Вони їх використали далеко не повністю. Найвідоміші і найпотужніші в регіоні ГЕС – це український Дніпрогес та «Джердап-1» і «Джердап-2», спільно збудовані Сербією і Румунією на Дунаї.

Атомні електростанції працюють в Україні, Литві, Польщі, Угорщині, Болгарії, Словенії. Розробляє проект будівництва АЕС Білорусь.

Найбільший валовий виробник електроенергії в регіоні – Україна (2% світового виробництва, 12-е місце в світі). Найкращі душові показники власного виробництва електроенергії мають Чехія (на рівні Великобританії) та Україна з Польщею (на рівні Італії). Найнапруженіший електробаланс мають Болгарія (¾ електроенергії доводиться імпортувати) та Угорщина (½ споживання забезпечує імпорт).


Случайные файлы

Файл
115399.rtf
11272.rtf
147526.rtf
312.doc
22390.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.