Проблема захисту ґрунтів (15181)

Посмотреть архив целиком

Проблема захисту ґрунтів


Землеробство як спусковий механізм інтенсивного ерозійного процесу разом із скотарством у вигляді єдиного господарчого комплексу, з'явилося в проміжку часу 10 000-8000 рр. до н.е. Якщо в Середземноморському регіоні, на Близькому Сході та в Передній Азії, а також в Індії, Китаї та в Північно-Східній Африці цей комплекс став розвиватися у вигляді переважно землеробства, то на території Середньої та Центральної Азії, Аравії, Західної та Південної Африки - як скотарство (Петров, 1998).

Античні цивілізації Середземномор'я, які базувались на рослинництві (пшениця, ячмінь), плодівництві (виноград, олива) та, частково, скотарстві й рибальстві, були представлені низкою держав, що існували з ХУ-ХП ст. до н.е. до V ст., головними етносами яких були фінікійці, греки, римляни тощо. Локальні (здебільшого) екологічні проблеми були пов'язані із нестачею земельних ресурсів у густонаселених районах Середземномор'я, перевипасами та інтенсивним землеробським використанням ерозійно-небезпечних схилів («Кози з'їли Римську імперію»), знищенням лісів і, як наслідок, поширенням ерозії ґрунтів. Екологічні кризи в землеробстві та тваринництві Стародавнього Світу мали кумулятивний ефект. Відбитки цих криз, започаткованих 2000 років тому назад, легко спостерігати в агроландшафтах та перехідних природно-територіальних системах і сьогодні.

Ерозія ґрунтів привертала увагу багатьох стародавніх вчених. Зокрема, грецький законодавець Солоній у IV ст. до н.е. запропоновував заборонити розорювати крутосхили — щоб уникнути ерозії ґрунту. Через двісті років Платон так писав про руйнування, нанесене античній землі: «І от залишився ...порівняно з колишнім станом лише кістяк виснаженого недугою тіла, коли вся м'яка і гладка земля виявилася змитою - і тільки один остов ще перед нами...» (Греко, 1983)

Середні віки в Європі визначались поширенням християнства, а також певним застоєм у розвитку економіки, однак уже в XIIIXVI століттях екстенсивний шлях розвитку сільського господарства призвів до практично повного винищення лісів не тільки з метою розширення посівних площ, але й для будівництва, суднобудування, металургії. Розвивалася поверхнева та лінійна ерозія. Влада на державному та місцевому рівні забороняє розорювати схили та корчувати ліси, заохочує будувати тераси. Починаючи з XVIIXVIII століть, як показують архівні документи, особливу увагу на ерозійні процеси та ґрунтозахисні заходи звертають у Німеччині та Франції. Вже в епоху Великої Французької революції можновладці заявляють про небезпеку оранки вздовж схимі в, шукають раціональні підходи при розташуванні виноградників та просапних культур, приділяють велику увагу заходам, спрямованим на боротьбу з ярами.

Окремі видатні науковці та мислителі вже тоді визначали небезпеку ерозії для добробуту націй та пропонували протиерозійні заходи. Зокрема, ще в 1813 році відомий американський державний діяч Т. Джеферсон писав: «Ми оремо тепер горизонтально, по заокругленням пагорбів та лощин, якими б не були :пшвисті ці лінії. Таким чином, кожна борозна стає резервуаром, що приймає та затримує воду. Навряд чи хоч один грам ґрунту тепер буде втрачено».

Проте лише швидка експансія землеробства в степу помірного та субтропічного поясів у Євразії та Північній Америці в XIX сторіччі, перехід рослинництва на індустріальні рейки, привернуті прискіпливу увагу широкого загалу до проблеми ерозії ґрунті н. Це пов'язано з тим, що ерозія ґрунту в деяких країнах набуті ознак національної катастрофи. Зокрема, ще в 1939 р. видатний американський ерозієзнавець X. Беннєтт підрахував, що за І 60 років історії СІПА на площі в 313 млн га прискорена ерозія внесла значну частину верхнього найбільш родючого ґрунтового шару. Щодня деградація захоплювала близько 600 га (з них 120 га орних земель), або 220 тис. га в рік. Щороку з полів та пасовищ США через ерозію втрачається близько 2,7 млрд тонн твердого матеріалу, з яких 650 млн. тонн виноситься під час паводків у річку Міссісіпі. Саме катастрофічне становище з експлуатацією земельних ресурсів у США зумовило необхідність створення в 1933 році І Національної служби охорони ґрунтів, яка нині є взірцем реалізації державної політики в галузі збереження родючості ґрунту. На Службу охорони ґрунтів США керівництвом країни були покладені функції наукових досліджень з проблем визначення причин ерозії, її характеру в певних умовах, наслідків та впровадження практичних заходів щодо боротьби з цим явищем. Зазначена служба створила мережу спеціалізованих дослідних стани і іі, де протягом останніх 70 років проводилися систематичні дослідження в галузі моделювання ерозійних процесів, вивчення ефективності окремих протиерозійних прийомів (контурне землеробство, мульчування, смугове землеробство, лісомеліорація, ґрунтозахисні сівозміни, терасування тощо).

На території України найбільш швидкі зміни в степових ландшафтах відбулися після переходу чорноморського і азовського степового узбережжя у володіння Російської імперії. Надзвичайне збільшення абсолютних розмірів орної площі у всіх губерніях спостерігалося вже в другій половині XIX століття, коли внаслідок зростання попиту на світових ринках на пшеницю, ця культура стала займати значні площі. Це стимулювало процеси водної та вітрової ерозії, що, до речі, спричинило першу масштабну екологічну кризу в Степу України кінця 19 століття - великої посухи у 1891 р., яка викликала голод. Наслідки цього голоду відбилися на економіці всієї Російської імперії. Відповіддю на кризу сільського господарства став перший в історії стратегічний план оптимізації степового природокористування - докучаєвський план боротьби з посухою. Це перший план свідомого конструювання ґрунтозахисного степового ландшафту. Докучаєвський план був суто сільськогосподарським і спрямований на одержання стійких врожаїв та збереження родючості ґрунтів шляхом масового лісорозведення - створення суцільної мережі лісосмуг різних рангів, певної структури і організації. Система лісосмуг повинна розділяти територію на прямокутні ділянки, оконтурювати балки та яри. Лісосмуги, згідно з планами вчених, повинні були зайняти 10-20% загальної площі степових територій. Найбільш інтенсивно роботи з реалізації докучаєвського плану проводилися до 1903 р., однак потім темпи лісорозведення зменшилися з цілої низки економічних та політичних причин.

У колишньому Радянському Союзі роботи з питань вивчення водної ерозії були розпочаті в 20-ті роки минулого сторіччя. У 1925 р. Н.О. Розовим за статистичними даними була складена картограма розповсюдження ярів на території України. На виконання декрету «Про охорону природи» в цей час почала створюватися мережа протиерозійних станцій і опорних пунктів. Але реально після докучаєвської кампанії наукова діяльність щодо вирішення екологічних, зокрема ерозійних, проблем України припадає на 1948-1953 рр. у рамках «сталінського» плану перетворення природи. Він був викладений у постанові ЦК КПРС та Радянського уряду від 20 жовтня 1948 р. «Про план полезахисних лісонасаджень, упровадження травопільних сівозмін, будівництво ставків і водойм для забезпечення високих і стійких врожаїв у степових і лісостепових районах європейської частини СРСР». Ідеологами цього плану стали В.Р. Вільямс і Л.І. Прасолов. Однак уже в 1953 р. (після зміни керівництва країни) роботи з лісомеліорації були припинені, а «сталінський» план забутий.

Отже, в 20-50 рр. XX століття як у Радянському Союзі в цілому, так і в Україні зокрема систематичні дослідження в галузі ерозієзнавства не проводилися. Але вже були відомі окремі роботи М.К. Шикули, О.С. Скородумова, К.Л. Холуп'яка та інших українських вчених з оцінки ерозійної ситуації в республіці та вивчення ефективності окремих ґрунтоохоронних заходів.

У той же час з початку 50-х років XX століття інтенсивність землеробства в країні почала поступово зростати. Просапні та інтенсивні системи землеробства, що були впроваджені н останні сорок років в Україні, на тлі високої загальної роз-ораності території країни призвели до тотального поширення процесів водної ерозії і дефляції. Втрата гумусу з орного шару чорноземних ґрунтів набула характеру національної катастрофи, що взагалі загрожувала втратою чорнозему - головного ґрунтового багатства України. Саме радянський період землекористування зробив найбільш вагомий внесок в ерозійне та дофляційне руйнування ґрунтів, яке щорічно становить близько 7-24 т/га (Чорний, 2003).

Певним стимулом розвитку ерозієзнавства в Україні була Постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР «Про невідкладні заходи щодо захисту ґрунтів від вітрової та водної ерозії» (1967), яка була реакцією радянського керівництва на тотальне ерозійне руйнування ґрунтів. Збільшення державного фінансування на наукові дослідження в галузі охорони ґрунтів сприяло поступо-ному утворенню в Україні кількох наукових центрів, які вирішу-ііііли проблему охорони ґрунтів від ерозії. Розквіт ерозієзнавства її Україні припадає на 70-80-ті роки XX сторіччя.

Зокрема, у 1974 в Луганську був створений Український науково-дослідницький інститут захисту ґрунтів від ерозії (УкрНДІ-ЗГЕ) (у 1990-ті роки - Інститут охорони ґрунтів Української аграрної академії наук), який переймався проблемами ґрунтозахисного землеробства, зокрема формування ерозійно-стійких по-нерхонь ґрунтів, розробкою і впровадженням контурно-меліора-тивного землеробства (М.М. Шелякін, В.О. Білоліпський, Н.Х. Графік, О.Р. Зубов та ін., прогнозуванням ерозійних процесів та районуванням території України за їх інтенсивністю (А.Б. Лавровський), еколого-економічною оцінкою протиерозійних заходів (І І.В. Медведєв, В.Л. Дмитренко).


Случайные файлы

Файл
153678.rtf
49497.rtf
ref-19180.doc
129377.rtf
72770.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.