Тропічні рослини (10746)

Посмотреть архив целиком

План


І. Дивовижні плоди акажу 2

ІІ. Смачні банани 5

ІІІ. «Горіхи» коли 8

ІV. Чудодійні плоди 11

V. Найважливіші та найбільші горіхи в світі 12

VI. Хлібини на дереві 16

VII. «Мавпячий хліб» 19

VIII. Прославлений дуріан 22

IX. «Дині на дереві» 24

X. Авокадо 27

XI. Кофейне дерево 30

XII. Звідки походить шоколад 36

XIII. Цукеркове дерево 42

XIV. «Наркотичний кактус» 43

XV. Маніок 45

XVI. Найбільша у світі квітка 48




Людину оточує справжній зелений океан різнома­нітних рослин, який є важливою, невід’ємною складо­вою частиною біосфери Землі. Він відіграє незамінну роль у житті як людини, так і всієї природи. Без пере­більшення можна сказати, що без зелених рослин жит­тя на нашій планеті в такій формі, в якій воно існує, було б неможливе. Саме зелені рослини постачають життєдайний кисень, годують все живе, будучи джере­лом органічної речовини. Разом з тим вони є важливою складовою частиною екологічного середовища, без яко­го неможливе нормальне, повноцінне життя всього жи­вого, в тому числі і людства.

Мільярди рослин утворюють смарагдово-зелені ки­лими лук, левад, трав’янистих схилів, гущавину кучеря­вих лісів, заквітчані мальовничі галявини, узлісся, плетиво трав болотяного руна, неозорі лани польових культур, сади, городи, парки, сквери, квітники, придо­рожні насадження, пасовища тощо. Але якщо особин рослин на Землі чи навіть в окремому її районі маємо незліченну кількість, то їх видів є певне обмежене чис­ло. Адже один вид може бути представлений сотнями тисяч і навіть мільйонів екземплярів. Проте бувають і та­кі види, які налічують лише кілька сотень екземплярів або й ще менше.

Цікавий і неповторний світ тропічних рослин. Щиро дивують і викликають захоплення своїм різноманіттям представники флори – цікаві, рідкісні, незвичайні види рослин.


І. Дивовижні плоди акажу


Загальновідомо, що яблука достигають на яблунях, а смачні поживні горіхи — на інших деревах чи кущах. Та є на світі дуже дивне дерево, на якому яблука й горіхи ростуть разом, причому нерозривно зв’язані між собою. Якщо доводиться про таке розповідати, то дале­ко не всі хочуть вірити в таку чудасію. Але це правда і нічого тут не вдієш. Йдеться про анакардій західний (Аnacardium оссіdentalе L.), або, як Його ще назива­ють, кеш’ю, чи акажу. Належить анакардій до родини сумахових. Батьківщина його Бразилія, причому в при­родному стані це ендемік цього краю. В наші часи ака­жу поширене в культурі у тропічних країнах як Нового, так і Старого Світу. Цікаво зазначити, що дерево акажу в багатьох країнах здичавіло і увійшло до складу дико­рослих лісів, наприклад, часто зустрічається в Півден­ній Індії. Загалом це невеликі, лише 7—20 м заввишки тропічні вічнозелені дерева. Листя цілісне яйцеподібне, дещо шкірясте.

Запашні зеленкувато - або жовтувато-білі невеликі двостатеві п’ятичленні квітки анакардію західного зібра­ні в суцвіття на кінцях пагонів. Цвітіння дуже розтяг­нуте, тому на дереві одночасно бувають достигаючі пло­ди і квітки. Це властиво багатьом тропічним деревам.

Загалом існують певні стислі строки масового цві­тіння та плодоношення. Так, скажімо, в Бразилії акажу масово цвіте в липні — серпні, а плоди достигають у листопаді — лютому. В свою чергу на півдні Індії масово цвіт» в грудні — січні, а плоди достигають у березні — квітні.

Плоди цього дерева своєю оригінальністю виклика­ють подив навіть у бувалих людей, яким доводилося бачити чимало цікавого на світі. Після запилення і за­пліднення із зав’язі розвивається справжній плід—бобовидно зігнутий горіх. Він досягає 2,5—3 см довжини. Разом з достиганням горіха розростається ще й плодоніжка. Вона поступово перетворюється в утвір, який формою та величиною схожий на грушу. Всередині розрослої плодоніжки міститься світло-жовтий соковитий кисло-солодкий смачний м’якуш, багатий на мінеральні солі, цукру, органічні кислоти, різні вітаміни. Ці не­справжні плоди — роз рослі плодоніжки — називають яблуками кеш’ю, або акажу. За розмірами вони варію­ють від 5 до 10 см завдовжки, вкриті тонкою, ламкою шкірочкою. Яблука анакардію настільки ніжні, що зов­сім непридатні до навіть нетривалого зберігання, Тому їх вживають в їжу лише свіжими або відразу ж пере­робляють на джеми, соки та освіжаючі напої чи виго­товляють спеціальне, вельми смачне анакардійове вино. Отож, коли увесь комплексний плід достигає, він на­буває вигляду яскраво-жовтої, рожевої або червоної груші, на вершині якої сидить бобовидно зігнутий, зовні сірий чи рудий горіх. Цікаво зазначити, що шкаралупа горіха пронизана численними порожнинами — вмісти­щами, в яких знаходиться своєрідний анакардійовий бальзам — смолиста олія. Вона настільки їдка, що викликає на шкірі та губах і на язику пухирі, довго незаживаючі виразки. Ці отруйні речовини, на щастя, руй­нуються при сильному нагріванні. Тому перед вживан­ням горіхи неодмінно добре просмажують на великих, відкритих пласких жаровнях. Люди, які перемішують горіхи лопатами з дуже довгими держаками, обов’язко­во стоять при цьому з навітряного боку, аби пара їдкої олії не потрапила їм на тіло.

Смолисту речовину — бальзам із шкаралупи горіхів анакардію називають кардойолем. В останні роки його все ширше використовують у техніці та промисловості. Насамперед, з нього виготовляють особливо стійкі лаки, що своїми цінними властивостями схожі на славнозвіс­ний японський лак. Крім того, використовують при ви­робництві ізоляційного матеріалу для підводного кабе­лю, а також пластмас, стійких проти лугів та кислот, фарб для лінолеуму тощо. Анакардійова кислота, яка входить до складу цього бальзаму, є чудовим антисептиком і захищає тканини від гниття. Кардойоль вико­ристовують ще для лікування дуже небезпечної хворо­би — прокази.

Вилущені ядра горіхів білі, маслянисті, смачні, як усі горіхи взагалі, дуже поживні. За смаком вони при­близно такі, як мигдаль чи фісташки. Містять у собі близько 28% білків, 50—60% жирів, різні цукри, крох­маль, вітаміни, солі та інші поживні речовини. Нічого дивного, що з них одержують чудову, високоякісну хар­чову олію. Ядро горіхів споживають свіжим, смаженим, додають до м’ясних страв, варять юшку, печуть коржі, готують пудинги, але особливо широко використовують у кондитерському виробництві.

Змелені ядра горіхів змішують з какао і виготовля­ють смачний шоколад.


ІІ. Смачні банани


У Державному Нікітському ботанічному саду, який знаходиться на Південному березі Криму неподалік від Ялти, можна побачити екзотичні рослини бананів. Від­відувачі з цікавістю оглядають могутній стовбур у кіль­ка метрів заввишки та віяло велетенських листків на верхівці. Не йметься віри, що це трав’яниста рослина, а не дерево. То росте декоративний банан японський (Musa basjoo Sieb. Et Zucc). Його батьківщина — архі­пелаг Рюкю у Південній Японії. Плоди цього виду не їстівні, але його культивують у тропіках та субтропі­ках як текстильну та декоративну рослину.

До палеотропічного роду банан (Миза) з родини ба­нанових належить понад шість десятків видів, пошире­них у природному стані в тропічній Африці, Південній і Південно-Східній Азії, на Малайському архіпелазі та почасти в північній частині Австралії.

У наш час культура бананів поширена у всій тро­пічній зоні земної кулі та в прилеглих найбільш теплих субтропічних районах. Оптимальні умови для росту й розвитку бананів складаються в районах з середньоріч­ною температурою понад 20°С та кількістю опадів від 2000 мм і більше на рік, причому рівномірно розподілених. Там, де опадів менше, застосовують штучне зро­шення.

Банани — багаторічні гігантські трави, своєрідні трав’янисті дерева, що можуть досягати 10—15 м зав­вишки. Від товстого кореневища відходять величезні листки (до 4 м завдовжки та до 0,9 м завширшки). Міц­ні, могутні піхви листків щільно охоплюють один одного, утворюючи несправжній стовбур, який всередині має циліндричну порожнину. Виходить щось подібне до багатошарової труби. Крізь цю порожнину виходять на­зовні як молоді листки, так і волоте- або колосоподібні пониклі суцвіття з великою кількістю квіток (до 1000— 1500 штук). Квітки різностатеві: у верхній частині суц­віття — лише тичинкові, а в нижній — маточкові, поміж ними розташовані у невеликій кількості двостатеві не­плідні квітки. На кожному несправжньому стовбурі мо­же утворюватись лише одне суцвіття. Після достигання плодів стовбур банана відмирає, але кореневище постій­но утворює нові листки на зміну відмерлим, забезпе­чуючи вегетативне оновлення.

Плід— усім відомий банан — велика, звичайно три­гранна ягода, коротка або витягнута в довжину, зігнута, з товстою шкіркою та ніжним м’якушем (у плодових сортів). У культурних сортів плоди переважно партено-карпічні, тобто такі, які утворюються без попереднього запліднення і тому не містять у собі насіння. У зв’язку з цим культурні сорти бананів розмножуються тільки вегетативно. Вони є стерильними триплоїдними клонами, що утворились в результаті мутації.

М’якуш плодів їстівних бананів ледь борошнистий, солодкий, ароматний, поживний і дуже легко засвоюєть­ся організмом. У сирому вигляді він містить близько 71—75% води, 1.5—20% цукрів, переважно сахарози, близько 2—7 — крохмалю, 1,3 — протеїну, 0,3—0,6 — жи­рів, близько 1% пектинових речовин. Калорійність плодів бананів вища, ніж картоплі, винограду, яблук, апельси­нів та багатьох інших плодів. Банани містять також у собі провітамін А (каротин), вітаміни С, Е, рибофлавін, тіамін.

Для населення багатьох тропічних країн банани є важливим, повсякденним харчовим продуктом, а поде­куди вони повністю заміняють хліб.

Супліддя банана складається з окремих китиць. їх кількість залежно від сорту та умов вирощування ста­новить 6—14. У кожній китиці розвивається приблизно 12—18 плодів. Таким чином, в одному суплідді достигає до 250 і навіть більше плодів. Маса окремого плода ста­новить 70—100 г, а в окремих випадках досягає 200 г. Середня маса цілих суплідь становить 14—32 кг, а най­більші супліддя деяких сортів досягають 60 кг.

Урожай­ність бананових плантацій часто неоднакова і залежить від грунтово-кліматичних умов вирощування та від сорту. З гектара збирають від 5 до 40 і навіть 60 тонн пло­дів. У світовому виробництві фруктів і торгівлі ними банани займають одне з перших місць. Світова продук­ція їх досягає приблизно 25 млн. тонн, причому більшу частину — близько 1.6 млн. тонн — дають країни Латин­ської Америки. Урожай збирають вручну, переважно на початку до­стигання, зрізуючи супліддя спеціальними ножами. Для транспортування упаковують цілими супліддями.

Найпоширенішими в культурі є банан культурний usа раrаdіsiaса L.) з великою кількістю сортів, ба­нан смачний usа sаріеntum L.) та банан карликовий usa саvndihіi Lamb.). Як плодові ще культивують банан загострений usa асumininata Colla), банан ріжко­вий usa соrniculata Lout).

Вчені вважають, що батьківщиною культурних со­лодких бананів є Малайзія. Саме там виникли первинні їх їстівні форми. Після проникнення в Індію утворились гібридні форми, які дали початок сучасним сортам. Вва­жають також, що банан є однією з перших культурних рослин. Адже ж культивувати його дуже легко. На дум­ку деяких вчених, їх почали культивувати ще в ранню епоху розвитку людства, причому спочатку, мабуть, ви­користовували в їжу не плоди, а кореневище, і лише пізніше люди почали вживати плоди. Мабуть, уже перші переселенці з Азії в Африку принесли з собою кореневи­ща бананів і вони швидко поширились тут. Очевидно також, що в Південну Америку банани потрапили за­довго до славнозвісного плавання Колумба. Тут, у Південній та Центральній Америці, вони знайшли другу батьківщину.


ІІІ. «Горіхи» коли


Світову популярність здобули собі тонізуючі напої «кока-кола» та «пепсі-кола» американської компанії «Пепсіко». Чим же цінні ці тонізуючі безалкогольні напої, що вони здобули таку популярність? Звичайно, чималу роль відіграла чудово поставлена реклама. Але основна та­ємниця успіху полягає в тому, що при їх виробництві використовують натуральний продукт— «горіхи» коли, які містять у собі стимулюючі речовини.

Рід кола (Соlа) з великої тропічної родини стеркулієвих налічує у своєму складі понад півсотні видів, що в природі поширені тільки в тропічній частині Африки. Проте практичне використання як тонізуючі рослини ма­ють лише кілька з них. Взагалі екваторіальні ліси тро­пічної Африки дуже багаті на різних представників фло­ри, які з того чи іншого боку корисні для людини. Міс­цеві племена негрів здавна чудово знають такі рослини і широко їх використовують. Зокрема, вони здавна використовували «горіхи» коли блискучої, або справжньої (Соla nitida (Vent.) Schott et Endl .- Cola vera K. Schum ))для жування як прекрасний засіб, що стимулююче впливає на діяльність серця та центральної нервової си­стеми. Разом з тим вживання коли значно підвищує працездатність, витривалість та стійкість організму, притупляє відчуття голоду, спраги. Європейців завжди ди­вувала витривалість негрів-носіїв під час далеких експе­диційних походів, які вони організовували в минулому та на початку нинішнього століття для дослідження чор­ного континенту. Вони не здогадувались, що причиною цього є жуйка з «горіхів» коли, яка містить стимулюючі речовини.

Кола блискуча—це гарне вічнозелене дерево з пря­мим стовбуром заввишки 10—20 м. Листки великі, че­решкові, цілокраї, овальні або широколанцетні. Квітки різностатеві, невеликі, п’яти-, шестипелюсткові, жовтува­ті за забарвленням. Пелюстки з гарними червоними жил­ками. Після відцвітання утворюється збірний плід, який складається з чотирьох-п’яти зірчасто розташованих листянок. У кожній з них знаходиться від двох до шести великих насінин (2,5—4 см завдовжки та до 3 см зав­ширшки, масою близько 8 г). В цілому зірчастому склад­ному плоді міститься 10—12 і навіть 16 насінин. За забарвленням шкірки насіння виділяють чотири підвиди: червоний, білий, змішаний та блідий (rubra, aiba, mixta, pallida). Слід зазначити, що насіння білого підвиду ці­нується найдорожче.

Саме це насіння в побуті називають «горіхи» коли, або «гуру». Із стиглих плодів виймають насіння, очища­ють від оболонок та зачатків корінців і бруньок, залишаючи лише сім’ядолі, й після цього висушують. При цьому червоний колір сім’ядолей набуває темного чер­воно-рудого забарвлення. Саме в такому вигляді насін­ня коли надходить у продаж на місцевих ринках Афри­ки та на експорт. На смак гіркувато-в’яжуче, проте при жуванні цей смак поступово звикає і воно стає солод­куватим.

Стимулююче-тонізуючі властивості «горіхів» коли зумовлені їх своєрідним складом. Насамперед в них міститься від 0,8 до 2,5% кофеїну, 0,5% специфічного алкалоїду колатину та невелика кількість теоброміну (0,01%). Окрім цих стимулюючих речовин, вони багаті на крохмаль (46%), містять у собі жири (3%), дубиль­ні речовини (1,5—2%)»’.

У природному стані кола блискуча поширена в тро­пічних лісах Західної Африки: в Ліберії, на Березі Сло­нової Кістки, де зростає в тропічних лісах. Проте в наш час цей вид широко культивують у багатьох тропічних країнах: у всій тропічній Африці, Індії, Індокитаї, на Антильських островах, у Гвіані, Бразилії.

Розмножується кола свіжозібраним насінням. Висі­вають його у плетені кошички із землею. Сіянці через 5—6 місяців, під час чергового сезону дощів, обережно, щоб не пошкодити кореневу систему, висаджують на по­стійне місце. Розроблена техніка, і вегетативного роз­множення укоріненням живців та щепленням.

Так само, як і колу блискучу, використовують колу загострену [Соlа асuminata (Веаuv.) Shоtt et Endi]. Це гарне вічнозелене тропічне дерево, лише 6—12 м заввишки з шкірястими, яйцеподібно-ланцетними, ціло­країми листками 7—22 см завдовжки. П’яти- або шести­пелюсткові квітки роздільностатеві, жовтуваті, пелюстки з червонястими жилками. П’ятизірчастий складний плід з листянок наповнений червоними насінинами. Цікаво, що останні мають по 4—8 сім’ядолей.

У природному стані росте в тропічних лісах Захід­ної Африки: в Того, Дагомеї, Нігерії, Камеруні, Конго, аж до Анголи. Поширений цей вид і в культурі у всій тропічній Африці, а також у Південній Америці.

«Горіхи» коли дає також кола кільчаста [Соlа vеrticillata (Stарf.). Сhеv.], яка зростає в тропічних лісах Гани та Конго. Культивується у Західній тропічній Африці, як і попередні види. Окрім згаданих напоїв, із насіння коли виготовляють ще спеціальний тонізуючий шоколад-колу для туристів, альпіністів, а також тонізуючі таблетки.

Насіння використовують африканці в народній ме­дицині, а також і в офіційній медицині у вигляді екс­тракту, настою та олії як тонізуючий та збуджуючий засіб.

Деревця коли можна вирощувати в оранжереях але тут вони не цвітуть і не плодоносять.


IV. Чудодійні плоди


У тропічних лісах Західної Африки в дикому стані росте невелике дерево до 4,5м заввишки, а іноді кущ. Це путерія солодкувата (Роuteria dulcsfsa (Sсhum. еt Тhоnn.) Ваесhni), у якої є й інша синонімна назва — сінсепалум солодкотворний (Synsepalum dulcificum Dannell). Місцеві назви його також різні: так, у Конго цю рослину називають діка, а в Нігерії ассаа. Це деревце охоче культивують у Гані, Нігерії, Конго та інших тро­пічних країнах заради великої кількості плодів, які формою та величиною схожі на наш терен. Кісточка плода оточена нетовстим шаром їстівного м’якуша, посеред­нього на смак. Спочатку плоди зелені, а в міру дости­гання вони стають матово-червоними. Та вирощують путерію солодкувату не заради смаку плодів, а заради чудодійного впливу їх на смаковий апарат людини. Європейські поселенці в Африці нерідко їх називають чародійними або чудотворними ягодами. Таке наймену­вання дається цим плодам зовсім недаремно. Справа в тому, що вони мають справді унікальні властивості, єди­ні серед всіх рослин світу: після того як людина з’їсть кілька плодів, усе, що б вона не вживала в їжу пізніше, буде здаватись надзвичайно солодким. Такий стан три­ває протягом однієї-двох годин, а часом і довше, залеж­но від кількості спожитих плодів. Встановлено, що ре­човини м’якуша плодів путерії солодкуватої притупляють чутливість сосочків язика, які сприймають кислий та гіркий смак. Навіть дуже гіркі та надзвичайно кислі дикі лимони здаються людині після вживання плодів путерії вельми солодкими, а тим більше редька чи ква­шений огірок. Цікаво використовують ці плоди місцеві жителі. У тропічній Африці охоче вживають пальмове вино, але само по собі воно досить-таки кисле. Тому спочатку з’їдають трохи плодів путерії, а тоді вже вволю п’ють вино, яке здається дуже смачним і солод­ким. Чудодійні плоди вживають і з найрізноманітніши­ми кислими фруктами. Такий дивовижний вплив плодів на смакові органи людини довгий час залишався загадкою для науки. Вче­ні не знали, які саме речовини мають таку неймовірно унікальну дію. Лише порівняно недавно в цих чудо плодах відкрито речовину, яка так чудодійно впливає на сприйняття смаку. Нею виявилась особлива речовина — глюкопротеїн, тобто специфічне поєднання білків з цукрами. Назвали цю невідому раніше сполуку міракуліном. Так була розкрита ще одна таємниця дивосвіту рослин. Вчені вважають, що при багатьох захворюван­нях, при яких протипоказано вживання солодощів, міракулін може виявитись справді цілющим замінником, бо в людини лише виникає відчуття солодкого, а на­справді цукри в організм не надходять.

Цікаво зазначити, що путєрія солодкувата має ряд близьких родичів, поширених у Південній Америці, на Антільських островах. Проте плоди жодного з них не мають таких чудодійних властивостей. Інші види роду під назвами антільські абрикоси, каіміто, каністель, лу-кум та інші вирощують у Південній Америці як плодові культури. Всі вони дають досить смачні плоди, які уза­гальнено називають мармеладовими сливами.

V. Найважливіші та найбільші горіхи в світі

Усім добре знайомий хрестоматійний малюнок узбе­режжя тропічних морів: на самому березі, біля приплив­ної лінії, понад бірюзовими хвилями прибою дугою вигнуті височезні стовбури з пучком перистого листя на вершині. Дуже образно і влучно називають цю чудову тропічну рослину королевою океанських берегів.

Кокосова паль­ма (Сосоs nuсіfеrа L.) з великої родини пальмових, яка поширена по морських узбережжях всієї тропічної зони землі.

Вона досягає 20—25 м заввишки при діаметрі стовбура в нижній частині 50—60 см, Цей стовбур не має гілок ї листя, гладенький і лише на верхівці увінчаний розкішним віялом з 20—30 перистих листків. Кожен з них досягає 3—6,5 м завдовжки та понад 1 м завширшки. Там же на верхівці розвиваються суцвіття з тичин­кових та маточкових квіточок завдовжки до 1,5 м. Спо­чатку відцвітають тичинкові квітки на верхівці суцвіть і тільки потім починають квітувати маточкові. Цвітіння триває цілий рік, відповідно розтягнуте і плодоношення. Запилення відбувається завдяки комахам.

Плід кокосової пальми — фіброзна, тобто волокниста кістянка овальної форми до 30 см завдовжки та 20 см завширшки, яку повсюдно називають кокосовим горіхом. Середня маса його становить до 1,5 кг, хоч окремі екземпляри досягають 7 кг. Завдяки особливостям будо­ви плоди чудово плавають і не псуються в морській во­ді, розносяться океанськими течіями на нові місця. Ви­кинуті на берег, вони проростають і дають нові пальмові гаї. Наприклад, на острові Кракатау внаслідок грандіоз­ного вулканічного виверження була повністю знищена вся рослинність. Проте через десяток років на узбереж­жі цього вулканічного острова з’явились різні рослини, в тому числі й кокосові пальми, плоди якої були занесе­ні сюди морськими течіями без будь-якого втручання людини.

Будова плода досить складна. Зовні він обгорнутий дуже щільною тонкою плівкою, яка не пропускає води, потім волокнистою товстою оболонкою, під якою знахо­диться тверда шкаралупа, а вже всередині останньої — малий зародок та ендосперм. В міру достигання плода з останнім відбуваються цікаві зміни. Спочатку увесь ендосперм рідкий, прозорий, кисло-солодкий і приємний на смак. Якщо в цій фазі у горісі пробити отвір, можна одержати приблизно півлітра прохолодної рідини, яка чудово вгамовує спрагу в жаркі дні. Для тропіків це має особливу цінність. Добре, що прохолодні напої рос­туть собі прямо на дереві. Поступово в цій рідині з’яв­ляються краплини жиру, які перетворюються в емульсію, за кольором та консистенцією схожу на молоко. У цій фазі плоди дають кокосове молоко, його вживають свіжим, а також збродженим. Воно містить 7% цукрів, близько 1 % протеїнів та жири.

Якось прибережного жителя Індонезії запитали: «Чому ви зовсім не утримуєте молочних тварин, скажімо, корів? — «А навіщо вони нам, — відповів той, — ось наша корова! — і показав на кокосову пальму. — Вона поїть нас своїм молоком від дитинства до глибокої ста­рості».

Справді, кокосове молоко відіграє важливу роль в харчуванні народів Океанії та Індонезії. Взагалі коко­сові горіхи є основним джерелом харчування жителів багатьох тропічних країн.

При остаточному достиганні ендосперм твердіє і пе­ретворюється на м’якуш молочного кольору, схожий на білок круто звареного яйця, але трохи дерев’янистої консистенції. З внутрішнього боку він прилягає до шка­ралупи товстим шаром, а сама середина ще залишається рідкою. Цей затверділий шар ендосперму і є знамени­тою копрою, заради якої так широко культивують ко­косову пальму. Копра дуже багата на жир: свіжа міс­тить його 30—35%, а висушена — аж 55—70%. Кокосо­вий жир має велике харчове значення при виробництві маргаринів, у харчуванні місцевого населення, а також промислове значення в миловарінні, парфюмерії, виготовленні свічок тощо. Кокосове масло майже не посту­пається за калорійністю перед вершковим. Воно без­барвне, твердне при температурі 23°С, має приємний запах та смак, широко використовується в кулінарії, хлібопеченні, приготуванні багатьох страв для повсяк­денного харчування місцевих жителів. Кокосову макуху використовують як чудовий концентрований корм.

Завдяки копрі кокосові пальми у світовій економіці є найважливішими серед горіхоплідних рослин. Судіть самі: загальна площа їх плантацій становить близько 3,5 млн. гектарів, а річне виробництво кокосових горі­хів досягає астрономічної цифри — близько 28 млрд. штук. Найбільші площі під цією культурою мають такі країни, як Філіппіни, Індонезія, Індія, Шрі-Ланка, Малайзія, Мексика, Бразилія. Перші п’ять дають 90% світо­вого збору копри.

В середньому на гектарі росте 100 кокосових пальм, а одна пальма щорічно дає 60 плодів, тобто з гектара одержують близько 1 т копри. Світове виробництво коп­ри становить понад 3 млн. тонн. Та використовують не лише саму копру. Вимочуючи волокнисту частину обо­лонки плода протягом трьох тижнів, одержують грубе волокно — койру, яке використовують для виробництва шнурків, канатів, килимів, доріжок, щіток та інших по­дібних виробів. З гектара плантації одержують 400— 800 кг койри. Наприклад, в Індії мільйони селян-кустарів виробляють близько 120 тис. тонн такого волокна. Ця країна щороку його експортує близько 50 тис. тонн.

Не залишається без використання і стовбур пальм, який дає добру деревину для будівництва, виготовлен­ня човнів, столярних і токарних виробів, а також па­ливо.

Великі листки використовують як чудовий покрі­вельний матеріал, а також для добування волокна. Та й на цьому ще не кінець різнобічного використання кокосової пальми. На місці зрізаного суцвіття виділяється дуже багато солодкого соку протягом тривалого часу. В ньому міститься від 12 до 17% цукрів. Сік використо­вують свіжим, випаровуючи його, одержують рудуватий пальмовий цукор. Крім того, після бродіння з соку ви­готовляють пальмове вино, а після перегонки — пальмо­ву горілку.

Як говорить старовинна поговірка індусів, кількість видів використання кокосової пальми дорівнює кількос­ті днів у році. Народна мудрість народів Океанії ствер­джує, що хто посадив кілька кокосових пальм, залишив у спадщину своїм дітям житло, одяг і харч на все життя.

Слід ще зазначити, що кокосова пальма відома тільки в культурі, причому налічують понад вісім десят­ків її різноманітних сортів.

А ось родичка кокосової — сейшельська пальма (Lоdoicea maldivca Pers.) у дикому стані відома тіль­ки на Сейшельських островах у західній частині Індійського океану, Але в наш час її культивують у багатьох ботанічних садах тропічної зони як вельми цікаву вузькоендемічну рослину.

Дорослі пальми з пучком великих, до 5 м завбільш­ки, віялоподібних листків досягають висоти 25—30 м. Одні екземпляри мають лише тичинкові квітки, інші — маточкові. Саме на останніх розвиваються дивовижні плоди — найбільші в світі горіхи з найбільшим на на­шій планеті насінням. Один такий «горішок» може мати в окружності понад 1 м і важити від 13 до 18 кг, а де­які навіть 25 кг. Уявляєте собі, якби такий «горішок» упав на голову з висоти 30 м. Отож, перебування під цими пальмами, особливо під час сильного вітру, не таке вже й безпечне. На одній пальмі виростає до 70 таких велетенських горіхів. Особливо цікаво те, що окремий горіх дозріває протягом 6—7 років. Звільнений від зовнішньої оболонки горіх сейшельської пальми має ори­гінальний вигляд: він складається з двох овальних часток, з’єднаних між собою посередині. Інколи таких час­ток буває три або й ще більше — чотири чи шість, хоч останнє — це велика рідкість. У віці 10—12 місяців го­ріхи досягають максимального розміру. В цей час міс­цеве населення вживає їх в їжу. Желеподібний ендо­сперм горіхів у цій фазі свого розвитку вважається делікатесом на всіх Сейшелах. Пізніше, в міру дости­гання ендосперм поступово твердіє й перетворюється у тверду, наче слонова кістка, масу. Оболонка стиглих горіхів також дуже тверда й стійка. Місцеве населення виготовляє з неї чудовий посуд.

Горіхи важчі від води і не мають волокнистої обо­лонки, як кокосові, тому спочатку тонуть, але коли внут­рішня частина підгниє, спливають і розносяться течією. Перебуваючи в морській воді, горіхи втрачають схо­жість, і тому за межі Сейшельських островів природним способом пальма не поширилась.


VI. Хлібини на дереві


Мабуть, всім добре відомо, якими корисними для здоров’я людини являються плоди таких рослин, як фі­нікова пальма, банан, ананас, манго тощо. Та, певно, не всі знають, що у тропічних країнах зростає дерево, яке дає людині хліб, йдеться про хлібне дерево (Atrocarcuc altilis) поширене на островах Тихого океану, яке також зустрічається в культурі у тропіках обох півкуль. Хлібне дерево належить до роду артокарпус (Atrocarcuc) родини шовковичних (Моrасеае). Рід артокарпус включає до 40 видів, розповсюджених переважно в Індо-Малезійській флористичній області.

Хлібне дерево надзвичайно красиве і своєю розло­жистою пишною кроною здалека нагадує наш каштан. Його розводять тепер майже у всіх країнах тропічної смуги: воно годує багато людей у світі.

Хлібне дерево невисоке, до 10—20 м заввишки, дов­говічне, з великими овальними від 0,3 до 0,6 м завдовж­ки шкірястими, біля основи цільнокраїми, на верхівці розділеними на 3—9 загострених лопатей листками схожими на листки фікуса. Рослина однодомна, але чоловічі та жіночі квітки зібрані в окремі суцвіття: чоловічі—в густі жовті дубиноподібні сережки, а жіночі— у досить великі колючі голівки, кожна з яких за фор. мою нагадує булаву. Після запилення квітки протягом кількох місяців розвиваються, а потім зростаються у суцільну м’ясисту масу, яка і є «плодом», а насправді— супліддям хлібного дерева.

Отже, плід хлібного дерева формується так само, як і супліддя шовковичного дерева, але замість цукру та соку в ньому міститься крохмаль. Плід збірний і складається з великої кількості дрібних плодиків, має круг­лу або овальну форму, у діаметрі досягає 10—25 см. Незрілі плоди — зелені, а стиглі набувають буроватого відтінку з жовтими смужками. Плід хлібного дерева дещо нагадує плід маклюри (Масіига), яка вирощуєть­ся у нас на півдні. Зовнішня оболонка плоду часто вкри­та невеличкими восьмикутними випуклинами, проте є й бородавчасті плоди, і такі, що вкриті лусками або шпичками, трапляються також і гладенькі. М’якуш во­локнистий, білий та твердий у незрілих плодів і жовтий, м’який та тістоподібний у стиглих. Плоди розміщуються на дрібних гілках і коротких товстих плодоніжках, ча­сто групами по два-три.

Культура хлібного дерева, можливо, виникла в Ма­лайзії і є дуже древньою. До цього часу тут у лісах зустрічається чимало диких форм хлібного дерева, супліддя яких містять насіння, подібне до каштана. Кращі культурні різновидності цього дерева насіння не утворюють і їх розмножують вегетативним способом. Зустрічаються напівкультурні форми з насінням.

Плоди хлібного дерева містять у середньому близько 55% води, 12 цукру, 19 крохмалю, 1,5 білку, 0,2 жиру та 1 % клітковини. їх вживають у їжу в сирому, вареному та печеному вигляді. Напівстиглі плоди йдуть на приготування різних напоїв, а стиглі — на пудинги, ви­пічку хліба та бісквітів тощо. Крім того, стиглі плоди обгортають листям і запікають у вогні, після чого одер­жують паляниці, що за своїми властивостями не по­ступаються перед тим хлібом, який ми, європейці, споживаємо. Насіння хлібного дерева, як і м’якуш, остро­в’яни вживають в їжу.

Хлібне дерево відіграє велику роль у харчуванні народів Океанії: одне восьмирічне дерево дає 700—800 плодів щороку. Відомо понад 100 форм хлібного дерева, які культивуються у багатьох тропічних країнах світу.

Чимале значення мають й інші два види: хлібне дерево кемпедак (Аrtocarpus integer) та індійське хліб­не дерево, дерево джек, або джекфрут (Аrtocarpus heterophyllus).

Хлібне дерево кемпедак — високе довговічне вічнозе­лене дерево з густою кроною темно-зелених, опушених довгими волосками простих еліптичних листків, кожний із яких буває від 4 до 25 см завширшки. Стовбур дерева прямий, з сірувато-коричневим відтінком, деревина жов­та, при надрізанні витікає клейкий білий молочний сік. Квітки одностатеві, однодомні, з простою оцвітиною, зібрані у кауліфлорні (що ростуть на стеблах) суцвіття, які з’являються на стеблах і гілках. Супліддя до 20— 25 см завдовжки і 10—15 см завширшки, видовжено-циліндричні, кремово-жовті або злегка коричнуваті, мають неприємний запах. Пульпа плодів схожа з пла­центою гарбуза, вона золотисто-жовтого кольору, напів­прозора, хрумка. Плоди їдять сирими, варять або пе­чуть. Вони нагадують гарбуз або картоплю. Насіння за своїм смаком нагадують каштани. На одному дереві у середньому дозріває понад 100 плодів.

Хлібне дерево кемпедак — культурний вид, пошире­ний у Малайзії, на островах Океанії, Антільських ост­ровах і в Бразилії. Проте у лісах півострова Малакка і Молуккських островів зростає дике хлібне дерево, дикий кемпедак (Atrocarcuc integer var. sylvestris), що має сіруваті листки і видовжено-еліпсоподібні без запаху плоди. Пульпа у них кислувато-солодка. Цей вид хлібного дерева надзвичайно цінується завдяки твердій деревині, яка йде на виготовлення меблів, різних музичних інструментів, використовується для будівництва. Деревина не пошкоджується білими мурашками та грибками.

Близьким родичем кемпедака є хлібне дерево джек (джекфрут), що зростає переважно в Індонезії і рідше— у Полінезії. Хлібне дерево джек відрізняється від кем­педака меншою вибагливістю до умов вирощування і значно кращою пристосованістю до мусонного клімату. Воно велике, красиве, до 15—20 м заввишки, з видов­женими овальними або еліпсоподібними до 10—18 см завдовжки і 7—8 см завширшки листками, блискучими, шкірястими, темно-зеленими. Листки та молоді пагони опушені дрібними волосками. На міцних гілках або просто на самому товстому стовбурі виростають гігант­ські довгасті кремово-золотисті плоди, які за своєю формою нагадують диню або величезну грушу. За роз­міром вони бувають 30—100 см завдовжки і 25—50 см у діаметрі. Це, власне, і є «хлібини», які важать 8— 16 кг кожна, а інколи навіть і 32 кг.

Зовнішня оболонка (шкіра) плодів джекфрута блі­до-зелена у недозрілому стані та кремова або кремово-жовта у стадії стиглості. Зверху вона вкрита твердими шпичками. Всередині плід розділений на окремі плоди­ки, кожний із яких має насінину, оточену пульпою. Пульпа напівпрозора, приторно солодка, має своєрідний гострий, досить приємний запах. Насінини у цьому Плоді 2—3,3 см завдовжки і 1,1—2,3 см завтовшки. Ві­домий американський- ботанік Корнер називає плід хлібного дерева джек «найбільшим і найскладнішим у світі».

Походження цього культурного дерева дов’язують з Індією, хоча воно широко поширене в усіх тропічних країнах. Плід джекфрута складається із 75% води, 20 крохмалю, 15 цукру, 0,5 жирів при 1% клітковини. 7 насінні міститься 49% води, до 24 крохмалю, 2 цукру, 5 білків та 0,25 жирів при 2% клітковини.

Населення Індії дуже любить ці плоди, особливо їм подобається підсмажене на кокосовій олії насіння.

Росте дерево джек надзвичайно швидко і інколи починає плодоносити на третьому році життя, досягаю­чи при цьому до 9 м заввишки.

Достигають плоди хлібних дерев протягом тривалого часу, з листопаду по серпень місяць. Починаючи з серп­ня дерево продовжує рости, цвіте, щоб знову дати плоди. Хлібні дерева плодоносять понад 70 років. Жителі ост­рова Таїті кажуть, що три хлібні дерева можуть про­годувати двох-трьох чоловік, а 5—7 дерев забезпечують їжею велику сім’ю протягом цілого року.


VII. «Мавпячий хліб»


Навіть коли бачиш його фотографію або читаєш до­кладний опис у книжці, то й тоді важко уявити, наскільки дивовижним є дерево, на якому рясніють великі, до 20 см у діаметрі, білі квітки, а пізніше на довгих гілках-плодоніжках звисають численні плоди, що мають форму дині або якогось величезного товстого, по 3—4 кг кожен, жовтувато-зеленого огірка. Зовні вони густо вкриті ко­роткими волосками, мов замшею, всередині трохи во­локнисті, соковиті, кисло-солодкі. Ними ласують мавпи, звідки й умовна назва плода — «мавпячий хліб». А на­укова назва дерева, на якому вони розвиваються,— баобаб, або адансонія пальчаста (Аdansonia digitata ), з тропічної родини дводольних рослин, близької до на­ших мальвових,— родини бомбаксових (Воmbасеае). Ця родина об’єднує понад 140 видів, що належать до 22 родів тропічної флори. Серед них, крім баобаба, харчове плодове дерево дуріан (Durio zibethinus), ба­вовняне, або шерстяне, дерево—сейба (Сеіba реntandra) та ін.

До роду адансонія, крім баобаба, входить ще 9 ін­ших тропічних видів, поширених в Африці, Північній Австралії, на Мадагаскарі, але ті не досягають таких великих розмірів.

Уявіть собі безкраї трав’янисті простори, подібні до наших степів, з розкиданими деревами справжніх ака­цій, в яких крона має вигляд величезної парасольки (звідси і назва — «зонтиковидні акації»), пальм, деякими чагарниками. А серед них — поодинокі дерева-велетні. Такий вигляд має африканська савана. Зупиниш­ся біля баобаба і здається, що то не одне дерево, а цілий дім перед очима. Висота його не така вже й ве­лика— 18—25 м, але стовбур у нижній частині дуже товстий — до 40—45 м в окружності. Це одне з найтовстіших і найдовговічніших дерев у світі.

Ботанік М. Адансон, на честь якого названо рід адансонія, знайшов 1794 р. у Сенегалі (західній ча­стині Африки) дерево баобаба, що мало у діаметрі 9 м. Підрахувавши річний приріст дерева, він визначив, що вік його— 5150 років.

Видатний німецький природознавець і мандрівник О. Гумбольдт (1769—1859) назвав баобаб «найстарі­шою органічною пам’яткою нашої планети».

Ботанік Палгрейв, котрий 1956 р. подав опис дерев Центральної Африки, поставив під сумнів визначення віку баобаба, оскільки річні кільця у баобаба чітко не виявлені. Його стовбур не має закономірних щорічних потовщень, а річний приріст залежить від кількості во­логи — тропічних опадів. Коли її недосить, стовбур зсихається і зменшується в окружності, а коли багато до­щів — він розширюється, начебто «бубнявіє».

Взагалі стовбур баобаба, як і його корені, що не­рідко розростаються на сотні метрів від дерева, є ре­зервуаром для запасної води. Деревина його м’яка, пориста і є надійним вмістилищем для запасної вологи. У стовбурі легко зробити дупло, де може розміститися 20—30 осіб.

Туземці клали у дупла баобаба трупи, і там вони, без будь-якого попереднього оброблення або бальзамуван­ня, муміфікувалися, що свідчить про антибіотичні властивості дерева.

Десь від середини і до самого верху стовбур баобаба досить галузистий. У той час коли у наших широтах і взагалі у Північній півкулі стоїть зима, у тропіках — літо з властивими цьому сезону дощами. Трав’яний по­крив савани тоді зелений, і баобаб також стоїть у зеле­ному вбранні. Всі його гілки густо вкриті довгочерешковими великими пальчасто-складними, як у кінського каштана, листками, поміж яких видніються численні плоди — той самий «мавпячий хліб».

На сухий (зимовий) сезон листя баобаба і плоди і його опадають, і тоді дерева набувають дуже химерних форм, схожі на «гігантські воронячі гнізда»,— пише про них Е. Уілсон.

Кора баобаба зовні сіра, гладенька, а всередині — волокниста, завдяки цьому вона широко використовуєть­ся для виготовлення грубих тканин та дуже міцних мо­тузків. Після зрізування кора легко поновлюється, так само як і в коркового дуба ((Quercus suber) та бархата амурського (Рhеllodendron amurense).

Взагалі баобаб вважається однією із найцінніших африканських рослин, його зелені листки використо­вуються для виготовлення закваски, їх вживають у свіжому вигляді як салат, добавляють до інших страв. Вважається, що листки діють прохолоджуюче і зменшують пітливість. Висушені і потовчені кору і листки бао­баба туземці застосовують так, як європейці перець і сіль. Плоди з мучнистим кислуватим м’якушем і великою кількістю насіння за смаком нагадують імбир (Zіngiber officsnale). Баобабом — цілими його гілками з листям та плодами — харчуються і слони, які нерідко з’їдають і величезні стовбури дерева.



VIII. Прославлений дуріан


Важко сказати, які плоди найсмачніші. Ніжний м’я­куш мають деякі груші, розпливається у роті серцевина кавунів, дуже смачні деякі сорти динь, славетні анана­си, духмяні апельсини, плоди манго тощо.

Та є плоди, які по праву вважаються одними із найніжніших та найсмачніших у цілому світі. В Індо-Малезійській області зростає майже 15 видів роду дуріан (Durio) з родини баобабових (Воmbaceae). Один вид цього роду — дуріан цібетиновий (Dуrіо zіbеthinus) — здобув всесвітню славу. Цей вид представлений ве­личними тропічними плодовими деревами до 30 м зав­вишки з яйцевидними великими листками на гілках, їх батьківщина — Індонезія. У дикому стані вони зараз не зустрічаються, а культивують їх у багатьох тропічних країнах (в Індонезії, Індії), на півдні Китаю, Філіппінах, в Африці та Південній Америці тощо.

Вирощують ці дерева заради великих яйцевидно-кулястих плодів до 30 см у діаметрі та вагою до 2—3 кг. Такий плід можна побачити в одній із вітрин Ботанічного музею . Зверху він вкритий товстою шипуватою шкіркою. По суті, це — п’ятигнізда коро­бочка. У кожному гнізді є по кілька досить великих насінин, які смажать або варять і вживають в їжу, подіб­но до їстівних каштанів. Нестиглі плоди використовують вареними.

Після достигання насінини оточені біло-жовтим м’я­кушем — кровелькою. Власне це і є основна їстівна ча­стина плодів — найніжніший та найсмачніший у світі плодовий м’якуш. Знавці плодів так описують його: м’якуш дуріана, наче сиркова маса найвищої якості, розтерта із солодкими вершками, до яких додано найвишуканішого крему та рідкого морозива з розтертим мигдалем. Погодьтеся, що така суміш справді здатна танути у роті й може задовольнити найвишуканіші смаки.

^


Але попри такі достоїнства цими надзвичайно смачними плодами можуть ласувати далеко не всі люди. Тут ми стикаємось з дивовижним явищем: найніжніший у світі м’якуш плодів має найнеприємніший аромат. Цей запах важче описати, аніж смак плодів: уявіть собі су­міш запахів гнилого часнику та підгнилої цибулі з до­датком «аромату» зіпсованих яєць та залежалого сиру, ще й з домішкою терпентинового духу. Недаремно один, із вчених, який набрався рішучості і з’їв шматок кровельки, висловився приблизно так, що за смаком це най­краще французьке кремове тістечко, але вся біда у тому, що його наче витягнули з каналізаційних труб. Цікаво відзначити, що саме завдяки сполученню та­кого «аромату» та смаку стиглі плоди дуріана страшенно полюбляє майже все тваринне населення тропічних лісів.

При бажанні й певній рішучості можна поласувати цими плодами. Та після такого бенкетування розпочи­нається найгірше: кілька годин підряд у людини, що з’їла смачного плодового м’якуша дуріана, триває від­рижка і з рота тхне сумішшю усіх тих запахів, про які згадувалось вище. Незважаючи на цей недолік, місцеве населення вважає ці плоди за делікатес. Та ось найго­ловніше: їм приписують омолоджуючу дію на людський організм.

^Неприємний запах плодів дуріана є однією з основних перешкод для їх експорту та популярності в усьому світі. Можливо, з часом селекціонери спроможуться ви­вести сорти цієї рослини, плоди яких будуть позбавлені малопривабливого аромату, і тоді ми зможемо ними ласувати, як ананасами, бананами та іншими плодами, що їх завозимо з тропічних країн.

До речі, в цьому роді є вид, плоди якого цілком позбавлені поганого запаху, навіть мають порівняно приємний аромат. Щоправда, вони дуже дрібні та не такі ніжні й смачні. Йдеться про дуріан кутейський (Durio kutejensis), що у природному стані росте на Ка­лімантані. В Індонезії та Малайзії зустрічається ще ряд дикорослих представників цього роду з їстівними, але дрібними плодами.

Цілеспрямована селекційна робота з дуріанами щой­но розпочинається. Вчені вважають, що дуріани варті цього, бо плоди їх — одні із найкорисніших: вони багаті на протеїн, жир, цукри, крохмалі, сполуки різних металів, містять у собі чимало вітамінів, зокрема про­вітамін А, вітаміни С, Р та ін.

Дуріани цвітуть у жаркий сезон у березні — квітні, а плоди достигають з червня по вересень. Саме у цей пе­ріод базари великих міст у тропічних країнах буквально завалені горами плодів дуріана. Звичайно при збиранні ждуть, поки плоди самі опадуть з гілок дерев. Зважаючи на те, що вони ростуть переважно на висоті 10—20 м над землею, це найкращий спосіб збирання. До того ж цілком достиглі плоди, що самі опадають, мають най­кращі смакові якості.

Проте свіжими вони залишаються всього кілька днів. Для тривалішого зберігання та далекого транспорту­вання плоди зривають на початку їх достигання. Місцеве населення розмножує дуріан щепленням і насінням, яке висівають спочатку у шкілки. Лише після того, як сіянці підростуть, їх пересаджують на постійне місце. За своїми вимогами щодо середовища дуріан близький до хлібного дерева.


ІХ. «Дині » на дереві


Жителям багатьох тропічних країн з давніх-давен добре знайоме чудове дерево папайя, яке має надзви­чайно корисні властивості. Європейці ж вперше поба­чили цю рослину значно пізніше у Панамі.

Каріка папайя, динне дерево звичайне, або мамон (Сагіса рарауа), належить до роду каріка (Саrіса) із родини папайових (Саrісасеае). Представники цієї родини (близько 45 видів) поширені головним чином у тропічній та субтропічній Америці від Південної Калі­форнії до Чілі та Аргентини. Рід каріка включає 25 ви­шів, що ростуть переважно у Південній та Північній [Америці.

У культурі найбільше відома каріка папайя. Це до­сить високе, до 10 м заввишки і 30—50 см у діаметрі, швидкоростуче недовговічне дерево з трав’янистим стовбуром. Стовбур не галузиться і своєю міцністю зо­бов’язаний корі, яка містить численні товстостінні волокна. Верхівка стовбура увінчана кроною світло-зелених надзвичайно гарних і ніжних листків. Листки великі, до 60 см у діаметрі, пальчасто-семироздільні, на довгих товстих черешках. За зовнішнім виглядом динне дерево нагадує невисоку пальму. Деревина у папайї дірчаста, кора гладенька, зеленкувато - буроватого відтінку, несе на собі залишки листкових піхв.

Папайя — рослина дводомна. Квітки одностатеві, розвиваються у пазухах листків. Чоловічі квітки з кре­йдовими пелюстками зібрані у довгасті китиці, що зви­кають. Жіночі квітки білі, у малоквіткових щитках або поодинокі. Коли папайя квітне, навкруги стоїть надзви­чайно ніжний, тонкий аромат. Рослина так і вабить до себе... А згодом під кроною листків з’являються великі аро­матні плоди папайї, які за формою та розміром нагадують величезну грушу або диню. Плоди соковиті, м’ясисті, завдовжки 8—50 см, вагою 2—8 кг. Зверху плоди динного дерева гладенькі або злегка ребристі, незрілі — зелені, а стиглі — жовтувато-оранжеві або оранжеві. Коли розрізати плід упоперек, то він нагадує відкриту банку з паюсною ікрою. Безліч насінин заповнює по­рожнину всередині плоду. У різних сортів і навіть у одного дерева бувають різні за смаком плоди.

Розмножують папайю насінням. Через два-три роки сіянці вже плодоносять, на плантаціях їх розміщують на відстані 6—7 м. Динне дерево живе недовго і плодоносить лише близько десяти років.

Тубільці давно помітили, що сік плодів динного де­рева має дивну властивість: кілька краплин розчиненого у воді соку папайї пом’якшують найжорсткіше м’ясо. З часом цей секрет був розгаданий. Виявилось, що у плодах динного дерева міститься протеолітичний фер­мент папаїн, який за своєю дією близький до шлунко­вого соку і позитивно впливає на травлення та засвоєн­ня їжі організмом людини. Саме тому сік папайї і пом’якшує сире тверде м’ясо і зсідає молоко.

Папаїн належить до групи протеїназ; він, подібно до пепсину, контролює розкладання білків на амінокисло­ти у нейтральному середовищі. Добувають цей фермент у вигляді порошку з молочного соку папайї (звідки й назва ферменту). Усі частини дерева мають молочні трубки, проте для одержання папаїну використовують висушений молочний сік з недозрілих плодів.

Папаїн знайшов визнання і в медицині при лікуван­ні дифтериту, виразок, гастриту, він виступає як анти­коагулянт крові, а тому ним лікують тромбози. Цей фермент застосовують також для дубління шкіри, об­роблення тканин, у кулінарії тощо.

Народи тропічних країн, де культивується динне де­рево, використовують не тільки плоди з цілющим соком, а й листя та молочний сік— латекс, який одержують, надрізаючи плоди, гілки та молоді стовбури. Добувати латекс починають з двомісячних плодів. Сік плодів па­пайї має глистогінну дію. Крім того, латекс застосо­вують при лікуванні різних шкірних і шлункових захворювань. У листки динного дерева тубільці загортають м’ясо, щоб воно стало м’якішим, а витяжкою з листків папайї африканці лікують різні недуги.

Плоди папайї їстівні, і тому рослину культивують в усіх тропічних країнах як фруктове дерево. Вони містять 86—88% води, 8—11% цукру, 0,5%—0,9% кислоти, майже 0,5 % білку і до 0,25% жиру, а також вітаміни. Це чудовий харчовий продукт. Стиглі плоди динного дерева вживають на десерт, недостиглі — як овочі. А які цукати, маринади, різні джеми та напої роблять з папайї! Сік використовують також для виготовлення особливих сортів морозива, сиропів, застосовують у пивоварінні. Усі, кому доводилося бувати у тропіках, неодмінно ласували чудовим делікатесом, який виготовляють з морозива, папайї, ананаса та вишні.

Насіння папайї має пряний смак і використовується при готуванні їжі.

Як ми вже зазначали, відомо чимало видів динних дерев, проте найбільше значення мають дуболисте (Саrіса quercifolia) золотопелюсткове (Саrіса сhrуsореtаrica), кундинамарське (Саrіса сundinamrensis).

Динне дерево дуболисте зустрічається у вологих суб­тропіках Болівії, Аргентини, Парагваю, Уругвай та пів­денної частини Бразилії. Зростає воно у світлих лісах, серед заростей ксерофітних чагарників, звичайно на су­хих скелетних грунтах. Листки у нього як у дуба, іноді майже списовидні. Плоди дрібні, до 4—5 см у діаметрі, солодкі, ароматні. Молочний сік міститься у плодах, корі, навіть черешках, його використовують при ліку­ванні диспепсії, гастритів, екземи та плям на шкірі лю­дини. Це найхолодостійкіший вид динного дерева, при­датний для вирощування у найтепліших районах Чор­номорського узбережжя Кавказу.

Динне дерево золотопелюсткове поширене в Андах Еквадору. Росте воно на висоті 1500—3000 м над рівнем моря. Його плоди, 10—15 см завдовжки, споживають вареними.

Динне дерево кундинамарське, або хамбуру, зустрі­чається на півночі Південної Америки в Андах. Зростає воно на висоті 1800—3000 м над рівнем моря. Це неви­соке дерево з пальчастороздільними, знизу сизуватими, до 40 см завдовжки листками і дрібними зеленкуватими квітками, зібраними у суцвіття, що розвиваються прямо на стовбурі. Плоди гранчасті, гострокінцеві, яскраво-оранжеві, зовні схожі на плоди какао, до 10 см завдовж­ки. Дерево широко культивується у тропіках заради смачних, з тонким ароматом плодів, які споживають вареними.

Та найбільш цінним і поширеним є динне дерево звичайне, за яким і закріпилася назва «папайя». Воно було відомо майя і ацтекам, його здавна культивують в усій тропічній Америці. У Полінезію папайя попала, можливо, ще до Колумба. У XVI ст. вона з’явилася на Сході, де знайшла свою другу батьківщину.

Більшість вчених вважають, що папайя має гібридне походження. Проте дехто з дослідників доводить, що папайя зрідка зустрічається в дикому стані на узліссях лісів у північній частині Аргентини.

Головними центрами культури папайї являються Ве­ликі Антильські острови,

Шрі-Ланка, Індія, Малайзія, Гавайські острови, Мексика, Бразилія, Індонезія, Таїті, Ямайка.

Промислові плантації папайї, що дають високоякісні плоди, закладають у тропіках не вище 1000 м над рів­нем моря. Динне дерево за своєю природою надзвичайно ніжне і тому погано росте там, де ночі бувають вогкі та прохолодні. Воно гине не лише від морозу, а навіть від низьких позитивних температур. До ґрунтів ця рос­лина невибаглива, але не витримує болотних і надмір­но сухих ґрунтів.


Х. Авокадо


Звичай прикрашати лавровим вінком людей, що від­значилися в різних сферах людської діяльності, дістав­ся сучасному людству від древніх еллінів, у яких лавр був присвячений Аполлону — богу мудрості, покровите­лю мистецтв. Листя лавра благородного (Laurus nobilis ) здавна широко відоме як прянощі, його застосо­вують при виготовленні м’ясних та рибних консервів та для інших цілей.

А от родича лавра благородного мексіканське вічно­зелене дерево персею американську (Реrsеа аmеrісаnа), що також належить до родини лаврових (Lauraceае), мало хто знає. А між тим персея відома з глибокої дав­нини: при розкопках усипальниці фараона Рамзеса II, що правив Єгиптом близько 3000 років тому, знайдено ритуальні гірлянди з листків персеї.

Рід персея (Реrsеа) включає 50 видів рослин, поши­рених переважно в тропічних і субтропічних країнах Америки та на Канарських островах. Цей рід представ­лений в основному деревами і лише зрідка кущами. Листки у персеї прості, чергові, більш-менш шкірясті. Квітки дзвоникуватої форми, двостатеві, з простою оцві­тиною, 8—12 тичинок розміщені у 3—4 колах, є стамі­нодії (редуковані тичинки), пиляки відкриваються кла­панами. Плід — однонасінна ягода грушовидної або круглястої форми.

Найцікавішим і широко розповсюдженим видом є персея американська, дерево авокадо або, як ще кажуть, алігаторова груша, що в дикому стані зустрічається у Мексіці, Центральній та Південній Америці до Півден­ного Перу.

Росте авокадо у лісах на схилах гір, у вологих райо­нах з рівномірним розподіленням опадів, головним чи­ном на висоті від 600 до 1500—1800 м над рівнем моря. У Гватемалі воно іноді підіймається до висоти 2400— 2700 м і росте у дубово-соснових лісах разом з лузітанським кипарисом (Сuprеssus lusitаnіса). Авокадо тіньовитривале, але гине на надмірно зволожених грунтах.

Авокадо — високе дерево, до 20—30 м заввишки, з довгастими або еліптичними, 10—12 см завдовжки і З—10 см завширшки, темно-зеленими, наче лакованими, листками. Суцвіття розташовані у пазухах листків.

Плоди авокадо дуже оригінальні і варіюють за своєю формою, розмірами та кольором. Форма їх найчастіше буває грушовидною, яйцевидною або сферичною, зав­довжки 7—20 см, а колір — зелений, каштановий, пур­пурний, пурпурно-чорний і навіть фіолетовий. Важать вони залежно від сорту 50—600 г. Жовтувато-зелений м’якуш плодів має маслянисту консистенцію.

Плоди авокадо надзвичайно цінні, високохарчові, дієтичні та лікувальні за своїми властивостями. Вони складаються з 60—70% води, 5—10% вуглеводів, 10—30% жирів, які засвоюються організмом людини так само, як і вершкове масло, і 1,2—1,8% протеїну. В них є ві­таміни В, В2, С, Е, РР, К і Н, а також провітамін А. У складі зольних речовин міститься 14 елементів, серед них калій, натрій, фосфор, залізо та кальцій, необхідні для організму людини.

100 г плодів авокадо еквівалентно 218 калоріям. Ці плоди перевищують за калорійністю у 2 рази нежирне м’ясо, калорійніші за яйця, але поступаються перед ри­сом та пшеничним хлібом.

Плоди авокадо відрізняються від усіх знайомих нам овочів та фруктів. У них, як вже зазначалось, незвично багато жирів, білків, різних мінеральних солей, є великий набір вітамінів, проте мало цукру, тому вони дуже корисні для діабетиків. А деякі спеціалісти взагалі до­держуються думки, що плоди авокадо можуть замінити людині всю їжу і людина зможе нормально існувати, якщо вона їстиме лише ці плоди та питиме воду. За своїм хімічним складом плоди авокадо скоріше овочі, ніж фрукти. їх вживають в їжу сирими, приправ­ляючи такими гострими спеціями, як перець, оцет тощо. Найчастіше з плодів авокадо роблять салат або ви­користовують як приправу у вигляді пюре, іноді го­тують супи. Застосовують їх також для приготування різних сортів морозива. Авокадова олія цінується як високоякісна приправа для салатів. Вона використо­вується в косметиці та медицині, зокрема з неї виготов­ляють різні мазі, якими лікують опіки та різні захворю­вання шкіри. Невелику кількість її одержують в основ­ному з дикорослих дерев або з понівечених плодів куль­турних сортів рослини. Листки, гілки та шкірку плодів рекомендують вживати при шлункових захворюваннях, а плоди — при катарах шлунка та для зниження кро­в’яного тиску.

Авокадо розводять вирощуванням прищеплених сад­жанців у розсадниках з наступною висадкою їх на план­тації. Рослини розташовують на відстані 6—8 м одна від одної так, щоб на одному гектарі було 200—300 де­рев авокадо. Одне дерево дає за сезон понад 100 плодів. Різні сорти авокадо мають різну шкірку плодів, яка найчастіше буває тонша за 1 мм. Сорти, які дозрівають влітку та восени, мають тоншу шкірку, а в тих, що до­зрівають взимку та весною, вона буває трохи дерев’янистою.

Аборигени Центральної Америки та Вест-Індії за­довго до відкриття Америки протягом багатьох століть вирощували авокадо. Було відомо понад 500 сортів трьох географічних рас: мексиканської, гватемальської, вест-індської. У Мексиці, Центральній та частково Південній Аме­риці плоди авокадо є одним із найпоширеніших харчо­вих продуктів.

Велика увага культурі авокадо поза межами її ареа­лу приділяється в США, особливо у Каліфорнії та Флориді. В посушливих районах ця культура потребує зрошення.

Авокадо досить добре пристосувалося до континен­тального клімату Мексики, і тому це дерево може пере­носити незначні зниження температури. І все-таки морозостійкість його незначна — така, як у апельсина та лимона. У Західному Закавказзі в районі Зеленого Мису, Сухумі, Гагри та Сочі вирощують персею дрімісолисту (Реrsеа drymifoliа), яка є древньою мексиканською культурою. Дерево росте швидко і вже в 10—12 років досягає 8—12 м заввишки, однак у суворі зими потребує захисту. Плодоносить воно рясно, але врожайність цього виду авокадо нестабільна. Плоди дрібніші, ніж у аво­кадо, вони грушовидні, м’ясисті, важать 300—400 г, містять від 18 до 30% цінної твердої олії, значну кіль­кість білкових речовин, а також вітаміни А, С, Б і Е. Ефірна олія, що її одержують з листків персеї дрімісолистої, має запах анісової олії.

На Азорських і Канарських островах, а також на островах Мадейра зростає персея індійська (Реrsеа іndisa), яка разом з ендемічною персеєю азорською (Реrsеа аzоrіса) утворює ліси в нижньому поясі гір. Персея індійська — високе, до 40 м заввишки, дерево з темнопурпурними малом’ясистими плодами. Дерево досить декоративне, воно зрідка зустрічається в парках Сухумі, де цвіте і плодоносить.


ХІ. Кофейне дерево


Всім добре відомо: ніщо так швидко не знімає втоми, як чашечка гарячої кави.

Кофейне дерево займає значно більші площі, ніж чай: у світовому виробництві гарячих напоїв воно посі­дає перше місце. На початку другої половини XX ст. вироблялось близько 2,5 млн. т кофе. Незважаючи на те що батьківщина кофе — Африка, найбільші площі під цією рослиною знаходяться у Латинській Америці.

Довгий час центром культури кофе була Бразилія, яка давала понад 50% світової продукції. Проте 5—6 років тому кофейні плантації тут померзли і їх площі значно скоротилися. Це призвело до кофейної кризи, до підвищення цін на кофе на світовому ринку. А порівняно недавно, в 60—70-х роках у Бразилії викорчовували цілі кофейні плантації. У роки кризисів «у плановому порядку» знищували величезну кіль­кість цінного продукту. Кофе топили в океані, спалю­вали, переробляли на пластмасу — і все це робилося заради підтримання високих цін на нього. І відбува­лося це в країні, яка, за висловом прогресивного бразильського вченого Жозуе де Кастро, є країною го­лоду.

Друге місце по вирощуванню кофе належить Колум­бії. Країни Центральної Америки дають до 15% світо­вої продукції.

Майже 13% кофе експортує тропічна Африка, де близько 5% виробництва кофе припадає на Ефіопію і 2—3%—на країни північно-західної частини.

Із азіатських країн до 1% світової продукції вироб­ляє Індонезія і приблизно стільки ж — Океанія.

А взагалі, цю тропічну рослину вирощують 31 краї­на Америки, 14 країн Азії, Океанії й Австралії і 36 країн Африки.

Рід кофейне дерево (Соffеа), що належить до ро­дини маренових (Rubiaceaе), об’єднує понад 40 видів рослин, поширених у Центральній і Південній Америці, Південно-Східній Азії, на Шрі-Ланка, Яві, в Африці.

Найбільше значення має кофейне дерево аравійське (Соffеа аrаbіса), що займає 90% площі усіх кофейних плантацій. Це великий гарний кущ або невисоке вічно­зелене дерево, до 5—9 м заввишки. Стовбур стрункий, кора зеленкувато-сірового відтінку. Крону дерева скла­дають довгі гнучкі розложисті або звисаючі гілки, які несуть численні листки. М’які листки цільнокраї, злегка хвилясті, яскраво-зелені, блискучі, 5—20 см завдовжки та 1,5—5 см завширшки, на коротких черешках. Розмі­щені вони супротивно. Квітки білі або трохи зеленку­ваті, двостатеві, правильні, п’ятичленні, з тонким ніжним ароматом, по 3—7 у пазухах листків. Довжина трубочки віночка 1 —1,2 см завдовжки, часточки ланцетні, до 0,7 см завдовжки.

Плід — двонасінна, овальна або округла ягода 1—1,5 см у діаметрі, оплодень м’ясистий. Плоди кофей­ного дерева дозрівають, поступово змінюючи своє забарвлення від зеленого через жовте та червоне до ма­линового і навіть фіолетового. Дерево квітне і плодоно­сить одночасно протягом всього року. Цвітіння залежить від раптового падіння температури, що відбувається після сильної грози. Можливо, йому сприяє і озон, що виникає у повітрі після сильних розрядів блискавки, ад­же тропічна гроза незрівняна з грозою помірних широт.

У кожній ягоді міститься дві зеленкувато-сірих з сріблястою оболонкою насінини. У деяких сортів, що дуже високо цінуються, буває по одній насінині в плоді. У дикому стані кофейне дерево аравійське зростає в Ефіопії, у річкових долинах на висоті 1350—1800 м над рівнем моря. Цілі лісові зарості його зустрічаються і зараз у провінції Каффа. Кофейні дерева — надзви­чайно теплолюбні тропічні рослини. Температури нижче 15° для них занадто холодні. Кофейні дерева для свого росту потребують достатнього зволоження, і тому їх плантації закладають звичайно лише в тих областях, де річна кількість опадів становить не менше 1250 мм на рік, причому з рівномірним випаданням протягом веге­таційного періоду без різких періодів посухи.

Плантації кофейного дерева аравійського, як прави­ло, розміщуються не нижче 1200 м над рівнем моря. Ці дерева погано переносять жару тропіків, і тому в нижньому гірському поясі вирощують більш жаровитрива­лий вид — кофейне дерево могутнє (Соffеа rоbusta). При недостатній кількості вологи застосовують штучне зро­шення. Кофейні дерева добре розвиваються і на вулка­нічних грунтах.

Розмножується кофейне дерево насінням, яке зви­чайно висівають у спеціальних розсадниках. Через один два роки сіянці, що досягли заввишки 30—50 см, висаджують на постійні плантації на відстані 3,5—4,5 м один від одного. У Бразилії існує й інший спосіб: посів відбу­вається прямо на плантацію. По кілька насінин кидають у гнізда, розташовані на певній відстані одне від одного, а потім сіянці розріджують. Плантації кофе іноді при­тіняють. Притінювачами можуть бути банан, інколи моринда або якісь інші рослини. Одначе питання, чи треба притінювати кофейні дерева, і досі лишається спірним. Кофейні дерева починають плодоносити у віці 3—5 років. Найбільші врожаї одержують, коли дерева досягають 15—18 річного віку, а потім продуктивність план­тації значно знижується і в віці 30—40 років стає вже нерентабельною. Плоди збирають вручну.

Існує два способи одержання кофейних зерен: «мок­рий» та «сухий». При першому плоди током води по­даються у спеціальну машину — пульпер, усередині якої обертається борозенчастий валик. Плоди, які попадають у проміжок між валиком і оточуючим його напівциліндром з поздовжніми металевими смужками на його внутрішній поверхні, звільнюються від м’якуша і над­ходять у підставлені посудини. Далі насіння вміщують у цистерни з водою, де воно поступово очищається від залишків пульпи. Потім його знову пропускають через пульпер і висушують.

При другому, «сухому», способі плоди спочатку ви­сушують на сонці, а потім пропускають через спеціальні машини, де хрумкі залишки м’якуша розпадаються на дрібні часточки, від яких вони звільнюються за допомо­гою сильного струменя повітря. З 1 га одержують у середньому 2,5 т «бобів» кофе. Насінини тверді, з світло-сірим відтінком, мають овальну форму, плоскоопуклі, з глибокою борозенкою на плоскому боці. Зверху вони вкриті тонкою «срібля­стою» або пергаментною оболонкою.

Найкращим за якістю здавна вважається Йєменське кофе. Широко відомий дрібнонасінний сорт мокко одер­жав свою назву від одноіменного порту, через який від­бувається вивіз цього сорту кофе. Справжнє Йєменське кофе виробляється у невеликій кількості й вивозиться переважно в Англію та деякі інші країни. Бразильське та колумбійське кофе також високоякісні. Існуючі зараз сорти кофе задовольняють різні смаки, проте чи не найбільшою популярністю користується те, що виробляє Колумбія.

Природні умови Колумбії виключно благодатні для вирощування «брунатного золота», як кажуть у цій країні. Кофейні плантації розміщуються, як правило, на схилах гір і їх доводиться обробляти вручну. «Кофе під­тримує третину колумбійців, але нікого не робить бага­тим» — ці слова часто можна чути серед збирачів пло­дів на кофейних плантаціях.

Стрункі ряди кофейних дерев зростають у тіні тро­пічних велетнів, які немовби прикривають плантацію від пекучого сонця. Кращі сорти колумбійського кофе розводять у затінку, і це є однією з особливостей місце­вого способу вирощування кофейних дерев.

Кофейні дерева обов’язково підрізають, щоб вони не були вище 2 м. Це не тільки посилює плодоношення, а й поліпшує якість плодів. Грона кофейних плодів обліплюють усі гілочки. Плоди, як правило, різнобарв­ні, бо на гілках одного й того самого дерева і навіть на одній гілці в одному гроні вони дозрівають у різний час. Для одержання високоякісного кофе вибираються вруч­ну лише зовсім стиглі ягоди, таким чином до однієї і тієї ж гілки збирачу доводиться повертатися кілька ра­зів. Плоди не повинні також перезріти, бо це знижує їхню якість.

Ґрунт під деревом регулярно прополюється, і лише де-не-де видніються невеликі килимки з дрібних росли­нок, що трохи нагадують наші фіалки.

Проте не лише чудовий клімат, тінь, належний до­гляд за плантацією та збирання виключно стиглих пло­дів визначають якість кофе. Біля домівок колумбійців, серед квітучих гібіскусів та яскравих бугенвілей, можна побачити спеціальні машини, котрі служать для від­окремлення м’якуша від насіння. Одержане сухе на­сіння і є товарною продукцією, яка надходить у країни, що споживають кофе. Там воно піддається остаточному обробленню: з нього знімають оболонки, полірують, сортують. Сухі зерна кофе містять 34% клітковини, 12 води, 10—13 жирів, 15—16 цукрів, декстринів і кислот, 10% білків. Цінність кави залежить від наявності в ній ал­калоїдів кофеїну, якого залежно від сорту буває від 0,65 до 2,7%.

Високі і лікувальні властивості кофе. Першим звер­нув увагу на нього як на лікувальний засіб італійський лікар і ботанік П. д’Альпіно. Вже давно доведено, що кава знімає головний біль, покращує кровообіг, обмін речовин, посилює дихання. Настій сирого кофе корис­ний при коклюші та нервових розладах, а також при артриті та подагрі. Напій з піджарених зерен кофе збу­джує нервову систему, серцеві м’язи, зменшує виділення вуглекислоти у легенях. Кофе позитивно діє при спазмах шлунка, його вжи­вають від зубного болю та при отруєннях наркотиками. Настояне, але не кип’ячене кофе ефективно впливає на перистальтику кишечнику. Не так давно з’явилися дані, які стверджують, що кава у суміші з молоком або червоним угорським вином допомагає при тифі та епі­демічній дитячій холері. Корисна дія кофе при загроз­ливій анемії головного мозку, коли людина знепритомніє. Його не слід вживати при повнокров’ї та високому кров’яному тискові, при певних видах іпохондрії, тубер­кульозі та деяких інших захворюваннях.

Відходи від оброблення кофе, що становлять 60% урожаю, багаті на кальцій, фосфат, фосфорну кислоту, і тому їх використовують як добриво, йдуть відходи на паливо і на виробництво кофелїту — пластичного мате­ріалу з високими ізоляційними властивостями.

Про кофе немає літературних даних до початку XV ст., і тому можна вважати, що це порівняно молода культура. Походження її пов’язане з двома країнами — Ефіопією, як зазначалося вище, та Йєменом.

У XVXVI ст. Аравія була єдиною країною кофе — «кахва». З того часу йємен утопає у кофейних садах. Кофейні дерева вирощують на терасах, застосовуючи штучне зрошення. Відомо, що відносини Ефіопії з Йєме­ном існували ще в IV ст. і тому природно, що кофе було запозичене Йєменом з Ефіопії.

В Ефіопії кофейні дерева не культивувалися; ще довго після того, як в Йємені їх почали вирощувати, ефіопи все-таки не вживали його, бо, будучи христия­нами, вони дотримувались заборони на каву, накладе­ної церквою та негусом. Кава вважалась магометан­ським винаходом.

Дикоросле кофейне дерево аравійське було знайде­но ботаніком Ротом 1843 р. у Південній Ефіопії. Вчений писав, що в Ефіопії вживали каву таємно, нехтуючи законом. Відомо також, що кочівники та караванщики в цій країні давно знали про збуджувальні властивості кофе. Дію кофе на нервову систему помітили пастухи Ефіопії, спостерігаючи, як кози та вівці, наївшись пло­дів, що опали з диких чагарників кофе, не спали вночі.

Каву могли вживати провідники караванів, бедуїни. І зараз, виряджаючись в дорогу, вони беруть з собою все необхідне для приготування кави. Та ніхто, мабуть, не вміє приготувати такий ароматний, густий і міцний напій, як араби Йємена та бербери Північної Африки. Європейці же дізнались про кофе значно пізніше, у пер­шій половині XVII ст., а першу кав’ярню відкрито у

Лондоні 1652 р.

Наприкінці XVII ст. голландці почали культивувати кофейні дерева на острові Шрі-Ланка, де з 1825 р. план­тації їх зайняли значні площі. Через кілька десятків років вони були знищені грибом-паразитом Неmileia vastatrix.

У Південну Америку кофе було завезене 1740 р., а дещо пізніше у Бразилію, де його культура швидко по­ширилась. Крім кофейного дерева аравійського, культивуються і інші, серед яких заслуговують на увагу кофейне дере­во ліберійське (Соffеа liberica) та кофейне дерево мо­гутнє (Соffеа гоbustа).

Кофейне дерево ліберійське — досить високе, до 12 м заввишки, з пірамідальною кроною із великих, 16—35 см завдовжки і 6—15 см завширшки шкірястих листків. Плоди трохи більші, ніж у кофейного дерева аравійського, видовжені, 2—3 см у діаметрі. Насіння містить 1,06—1,45% кофеїну.

У дикому стані зростає у тропічній Західній Африці, а культивується від Сенегалу до Східної Африки, на Шрі-Ланка, в Індонезії. В культурі воно не потребує притінення, стійке до грибкових захворювань листків. Якість цього виду кофе задовільна.

Кофейне дерево могутнє — невисокий чагарник, 2—5 м заввишки, з світло-зеленими еліптичними або ланцетними листками до 20 см завдовжки та 5—11 см завширшки. Квітки білі або рожеві, квітує дерево 2—3 дні. У дикому стані зростає в екваторіальних лісах і саванах Конго, до 1300 м над рівнем моря.

Вирощується нині на великих площах, бо цей вид виявився найпридатнішим для одержання розчинного кофе. Кращі посадки його розміщуються на рівнині. Культивується воно на Яві, Шрі-Ланка, в Індії, Малай­зії, на острові Суматра, а також в Конго, на Мадагаска­рі, в Кенії та інших країнах.

В Європі плоди цього дерева відомі з 1900 р.Кофейне дерево могутнє надзвичайно врожайне, містить 1,5—2,4% кофеїну. Напій, виготовлений з його зерен, за смаком нагадує каву з кофе аравійського з легким ароматом шоколаду. Цей вид кофе дуже перспективний.

ХІІ. Звідки походить шоколад

Зараз важко знайти людину, якій не доводилося ла­сувати шоколадною цукеркою або смакувати напій какао. Та, мабуть, не всім відомо, що шоколад є про­дуктом дерева, яке зростає у тропічних країнах.

Шоколадне дерево, або дерево какао, (Тheobroma caсао) належить до родини стеркулієвих (Sterсuliaceae). 60 родів і до 1000 видів представників цієї родини є переважно мешканцями тропічних та зрідка субтропічних областей обох півкуль. Рід теоброма (Тhеоbrоmа), за останніми даними, об’єднує 22 види, поширені у Південній та Центральній Америці і в Південній Мексиці.

Культивують в основному шоколадне дерево. Загаль­на площа під його насадженнями становить близько 1 млн. га; щорічний збір плодів какао на Землі — 1,2 млн. т, або 900 тис. т порошку. Основну масу на сві­товий ринок постачає не Америка — батьківщина ка­као, а Африка, де воно вирощується на площі понад 500 тис. га: Гана дає 36% світової продукції, Нігерія — 13, Бразилія—18—20%; за ними йдуть Берег Слонової Кості та Камерун (5—6%), потім Еквадор, Венесуела, Домініканська Республіка (2—4%)- Близько 1% при­падає на Океанію.

Дерево какао називають шоколадним, бо саме його насіння є основою сировини, з якої виготовляють шоколад. Напій какао готують з порошку, одержаного з ферментованих насінин шоколадного дерева. Достоїн­ством какао є не лише своєрідний смак і аромат, а й наявність алкалоїда теоброміна, що тонізує і підбадьорює.

В Європі какао вперше з’явився в XVI ст. його першовідкривачем мало не став Колумб. Роз­повідають, що 1502 р. Колумб під час свого четвертого і останнього плавання у Новий Світ побачив поблизу одного з островів біля північного узбережжя Гондурасу велике каное майя і загарбав його. Ні золота, ні коштовностей в каное не було. Увагу Колумба привернули великі череп’яні глечики з маїсовим пивом незвичного смаку та велика кількість якогось «мигдалю», який індіанці, мабуть, цінили досить дорого. Але Колумб не надав значення цим червоним «бобам».

І лише через сімнадцять років іспанці при завою­ванні Південної та Центральної Америки звернули ува­гу на те, що індіанці, жителі тропічних лісів, широко використовують насіння дерева какао.

Ацтекам какао було відомо ще до приходу європей­ців, вони називали плоди цього дерева «какухуатль», звідки, можливо, і походить назва «какао». Піджарені насінини какао очищали від дерев’янистої оболонки, варили з водою, домішуючи трохи кукурудзяного бо­рошна. Потім цю масу ароматизували ваніллю і збива­ли в піну. Споживали її застиглою і холодною. То була щоденна їжа мексіканських індіанців — «чокоатл», По­ходить ця назва від слів: чоко — піниста, атл — вода, або ще гірка вода.

Іспанські солдати спостерігали, як ацтекський імпе­ратор Монтесума щодня випивав п’ятдесят золотих чаш шоколаду, виготовленого в такий спосіб.

Коли Кортес 1528 р. з тріумфом повернувся до Іспа­нії, він привіз з собою не лише значну кількість бобів, а й описав, як їх використовують мексиканці. Шоколад дуже сподобався у метрополії і колоніях Іспанії, і його почали привозити в Європу спочатку в тому вигляді, в якому споживали ацтеки.

Величезна популярність какао відображена К. Ліннеєм у назві самої рослини, що в перекладі з грецької мови означає «їжа богів» — від слів «теос» — бог і «брома» — їжа.

Гарячим і солодким напій какао почали виготовляти в Іспанії ще у XVI ст. Цей напій за своїми якостями значно кращий за холодний, який вживали в їжу інді­анці. Деякий час Іспанія мала монополію на продукти Нового світу, але недовго, бо вже в цьому ж столітті какао знала вся Європа.

Напій какао настільки сподобався, що навіть під час богослужіння у провінції Чьяпас (Мексика) його пода­вали знатним дамам.

Зростає шоколадне дерево у вологих тропічних лісах Америки, де утворює підлісок, місцями досить густий. Дерево невисоке, 3—8 м заввишки, інколи досягає 12 м, із стрижневим (завдовжки 1 м) і численними боковими коренями. Стовбур дерева прямий, гілки мутовчасті.

Темно-зелені листки овальні за формою, цільнокраї, блискучі і досить великі. Довжина листка коливається в середньому від 20 до 40 см, а ширина від 7 до 15 см.

Дрібні білі, жовті, рожеві або злегка червонуваті 5-членні квітки зібрані у невеликі багатоквіткові кауліфлорні суцвіття, що з’являються на стовбурі або на корі так званих основних, «скелетних» гілок, причому досить часто біля самої основи стовбура, а не на кінцях тонких гілок, як у більшості наших дерев.

Кауліфлорія характерна і для інших рослин тро­пічного лісу і є біологічним пристосуванням до запи­лення метеликами. Метелики, як відомо, літають не дуже високо, вони не можуть підніматися до верхівок дерев. Проте навіть і за таких умов не всі квітки запи­люються і дерево дає лише 20—50 плодів, які розміщуються на стовбурі в 5—8 рядів. А взагалі, процес запилення у шоколадного дерева вивчений недостатньо. Науковці відзначають, що йому властиве і самозапи­лення. Шоколадне дерево цвіте і плодоносить протягом цілого року, цвітіння інколи може перериватися посухою та зниженнями температури, але те й те дуже шкодить рослині. Так, посуха викликає повне опадання зав’язей. За сприятливих умов цвітіння настає на 2—3 році жит­тя сіянця і триває до 25—50-річного віку. Переважна більшість зав’язей опадає і лише 0,4—0,6% квіток дають плоди. Дозрівання плодів відбувається від 4 до 9 місяців залежно від сорту та умов догляду за де­ревами.

Плоди шоколадного дерева великі, видовженоовальні, сегментовані, на кінці загострені, нагадують товстий ребристий огірок до ЗО см завдовжки і 10 см у діаметрі. Вони зморшкуваті, важать від 300 до 800 г кожний. Зрілі плоди зрізають спеціальними ножами і складають у купи для пом’якшення оболонки. Плід містить рожеву кислувато-солодку пульпу з 25—60 червонуватими або брунатнуватими мигдалеподібними насінинами, розмі­щеними у 5 рядів по 5—12 насінин у кожному. Плоди розкривають і виймають насіння, а кислувато-солодку пульпу споживають на місці. Овальні насінини («боби») завдовжки 2,5 см, більш-менш стиснуті. Основну їх масу складають м’ясисті маслянисті сім’ядолі. Одне дерево дає 1—4 кг насінин на рік. Насіння складають у купи, ящики або спеціаль­ні баки і піддають ферментації. Всю масу час від часу перелопачують, не допускаючи нагрівання вище 50°. Бро­діння відбувається за допомогою особливого дріжджо­вого грибка, що руйнує причеплену до насіння пульпу. Після тижневого бродіння насіння відстає від пуль­пи, набуває фіолетово-брунатного або червонуватого відтінку, втрачає гіркоту, стає ніжним, характерним для какао, солодкуватим на смак, має тонкий аромат, що залежить від особливої ефірної олії, якої в їх складі лише 0,004%. Потім насіння повільно сушать. Висушене насіння білуватого кольору, терпке, трошки гіркувате, без за­паху. Якість насіння залежить від його оброблення. Насінини какао вкриті темно-брунатною, тонкою крих­кою дерев’янистою оболонкою, містять дрібні кам’я­нисті та великі слизисті клітини. Тканина сім’ядолей тонкостінна, до складу паренхими входять жирна олія, алейронові зерна і незначна частина крохмальних зерен, темно-фіолетові пігменти.

Насіння какао переробляють на спеціальних фаб­риках. Спочатку його піджарюють, після чого оболонка легко знімається машиною. Оболонка, що займає 10— 15% об’єму насінини, називається какаовелою; у ній до 1% теоброміну. Деякі промисловці добавляють какаовелу у дешеві низькосортні сорти шоколаду. Очищене від оболонки насіння містить 45—55% жирної олії, білкові речовини, 1—2% теоброміну. Ядро насінин по­дрібнюють в однорідну напіврідку пасту — так званий гіркий шоколад. Ця маса і є тим матеріалом, з якого потім виробляють плитки шоколаду та шоколадні цу­керки, какаові порошок та олію. Для приготування плиток у «гіркий шоколад» до­дають цукор, ваніль, деякі спеції і обов’язково какаову олію. Так одержують шоколад, що містить 40—60% цукру, 20—25 жиру, 1—2 води, 1—2 клітковини і близь­ко 3% мінеральних речовин. Залежно від того, які ре­човини і в якій кількості додають у пасту, виготовляють різні сорти шоколаду: з молоком — молочний, з «горі­хами» кола — шоколад для туристів. У діабетичний шоколад замість цукру входить сахарин.

Щоб одержати какаову олію, пасту піддають гаря­чому пресуванню. Гарячу олію фільтрують і виливають у форми, де вона швидко застигає при кімнатній температурі. Подріблений жмих, що залишається після пре­сування, дає порошок, відомий у побуті під назвою «какао». І шоколад, і какаова олія містять алкалоїд теобромін, який збуджує нервову систему і посилює серцеву діяльність.

Какаова олія являє собою куски жовтуватого кольо­ру, які при прогорканні біліють, з приємним запахом і шоколадним смаком. Вона містить тригліцериди — прості й змішані з кислотами: стеариновою, пальмітино­вою, лауриновою, арахіновою та олеїновою. За кімнат­ної температури вона має тверду консистенцію, пла­виться при 30—34°, тобто нижче температури людсько­го тіла, на чому й грунтується її застосування у ме­дицині.

Какаова олія під назвою Оlеum сасао входить в усі фармакопеї і використовується при виготовленні супо­зиторіїв, глобул та інших лікарських препаратів. Використовується вона в основному в кондитерському вироб­ництві. Крім того, її застосовують у косметиці для виробництва губних помад.

Шоколадне дерево — надзвичайно теплолюбна рос­лина і може розвиватися лише при середній температурі близько 21° (мінімум — не нижче 15°). Оптимальною температурою для нього є 40°. При 28° ріст дерев при­пиняється. Тому плантації розміщуються в дуже низь­ких широтах (між 20° північної і 20° південної широ­ти) і не дуже високо (450—600 м над рівнем моря). Саме у цих районах випадає 1100—1200 мм опадів на рік, що є оптимальною дозою для нормального існуван­ня шоколадного дерева. Проте слід зазначити, що воно не переносить близьких ґрунтових вод.

За природних умов шоколадне дерево росте без пе­ріоду спокою. Основним способом закладання планта­цій є насіневе розмноження, в той час як дикі форми відновлюються паростками від лежачих гілок. Галу­ження симподіальне, тому дерево утворює багато гілок.

Насіння вирощують у розсадниках з наступною висад­кою сіянців на плантації на відстані 3—4 м. У перші три роки сіянці досягають 1 м приросту щороку, а на третьому році життя ріст уповільнюється і від 3 до 10 років дерева збільшуються лише на 2 м. Таким чином, за 10 років шоколадне дерево досягає звичайної висоти.

Будучи за своєю природою елементом підліску, шо­коладне дерево в перші роки свого життя не переносить прямої сонячної радіації і тому потребує притінення, для чого на молодих плантаціях використовують маніок і банан, а для старших плантацій — високорослі дерева.

На плантаціях шоколадне дерево починає плодоно­сити у 4—5 років, найбільші врожаї вони дають у 12— 50 років. З 1 га одержують 1,5—2 т «бобів».

У культурі переважно поширені досить примітивні, близькі до диких, форми, відомі під назвою форастеро (fоrаstеrоs), з товстою кожурою у плодів. На зміну їм приходять досконаліші форми з ніжними плодами, такі, як кріольо (сriоllоs) і тринітаріо (trіnitаrіоs). Але ос­танні дві ще мало розповсюджені.

Найповніші колекції шоколадного дерева є на Три­нідаді, в Гані, Камеруні, Коста-Ріці, Флоріді (Міамі). Велика секційна робота провадиться в Гані, Еквадорі та Тринідаді.

Поряд з шоколадним деревом мають певне значення й інші види цього роду. Так, дерево какао вузьколисте hеоbrоmа аngustifolia), поширене у Південній Мексиці і Центральній Америці, дало якісні сорти «соко-пуско» і «есмеральда», а другий вид — дерево какао пе­руанське (Тhеоbrоmа bісоlоr), що містить мало теобро­міну і багато олії, йде для приготування різних напоїв, а також використовується як притінювач та підщепа для шоколадного дерева.

Дерево какао великоцвітне (Тhebrоmа grandiflorа), поширене у Бразилії, має великі, до 1 кг вагою, аромат ні та смачні плоди. З нього виготовляють освіжаючі напої.

Різні сорти шоколаду роблять з двох інших дерев какао: дрібноплодного (Тhеоbrоmа mісrосаrра) і пре­красного (Тhеоbrоmа sресіоsа).



XIII. Цукеркове дерево


Мало хто, особливо в дитинстві, не любить смачні цукерки. Всім добре відомо, що виготовляють їх на кондитерських фабриках і, мабуть, нікому не спаде на думку твердити, що груші ростуть на вербі, а цукерки — на деревах.

Та не поспішайте з висновками, бо на світі є вид дерева, на якому ростуть справжнісінькі «цукерки». У побуті його так і називають — цукеркове дерево, бо­таніки ж іменують його говенія солодка (Ноvеnіа dulcis) і відносять до родини крушинових (Rhamnaceae), тобто тієї самої родини, до якої належить відомий свої­ми лікувальними властивостями чагарник крушина лам­ка (Franguia alnus).

У природному стані цукеркове дерево поширене на півдні Китаю, в Індії, Японії, Кореї. Це невеликі ли­стопадні дерева, 8—15 м заввишки, з прямими стовбу­рами та шатровидними кронами, за зовнішнім виглядом дещо нагадують липу. Листки широкоовальні з гострим кінчиком, рідкозубчасті на краях, зверху яскраво-, а знизу білувато-зелені. Квітки запашні, зеленкуваті, зібрані у напівзонтичні суцвіття. Після відцвітання на їх місці утворюються кулясті, завбільшки з горошину, сухі плоди-коробочки з насінням.

А звідки «цукерки», якщо плоди сухі та неїстівні? А ось тут і розпочинається найдивовижніше.

Сухі плоди сидять на м'ясистих крохмалистих розрослих плодоніжках, які восени, на час достигання, на­бувають червонувато-брунатного кольору. Вони зав­довжки до 4 см, химерно покручені, завтовшки з олі­вець, їстівні, солодкі, чуть кислуваті, мають приємний аромат, а на смак нагадують ізюм у суміші з високо­сортною динею. Недаремне говенію називають не лише цукерковим, а й ізюмним деревом, солодконіжником і навіть кривим фініком.

Вживають плодоніжки свіжими, та ще смачнішими вони стають, коли їх підв'ялити або висушити. Висушені та спресовані плодоніжки містять майже 50% цукрів — справжнісінькі цукерки! Використовують їх також у кондитерському виробництві та для одержання спирту.

Говенія солодка є єдиною плодовою культурою, в якої вживають не самі плоди, а плодоніжки. Варто від­значити, що у народній медицині Східної Азії ці плодо­ніжки та насіння використовують для лікування астми, а також від алкоголізму.

Деревина говенії, відома під назвою «японського червоного дерева», застосовується у виробництві меблів та музичних інструментів.


XIV. «Наркотичний кактус»


Кактуси... Хто не знає цих оригінальних колючих рослин? їх колекціонують, вирощують у кімнатах, оран­жереях, теплицях, провадять цікаві досліди по щеплен­ню, гібридизації.

Родина кактусових (Сасtасеае) налічує понад 2000 видів, поширених переважно в Америці. Саме до цієї родини належить одна з найдивовижніших за своїм впливом на людський організм рослин земної кулі: лю­дина, яка пожувала або з’їла кусочок висушеної чи свіжої рослини, половину доби відчуває надзвичайну фі­зичну і розумову активність, в неї зовсім зникає від­чуття втоми, голоду, спраги, немає потреби у сні, з’яв­ляється почуття всемогутності. Після цього ейфорічного піднесення настає депресія, і людина впадає у нарко­тичний сон, під час якого виникають яскраві галюцинації.

Так що ж то за рослина, здатна так впливати на лю­дину? Про її надзвичайні властивості знали ще старо­давні ацтеки. їхньою мовою цей кактус називається пейотль. В Європі ця рослина стала відомою тільки з 1790 р.У стародавній державі ацтеків вживати пейотль мали право лише жерці та імператорська родина, всі інші за це каралися смертю. Пізніше іспанці, які вог­нем і мечем насаджували на завойованих землях хри­стиянство, оголосили вживання пейотлю одним із найтяжчих гріхів, а повинних у цьому спалювали на вог­нищах. Проте всі ці заборони були марними. Індіанці продовжують користуватися пейотлем.

Й у наш час у США пейотль оголошений поза зако­ном як наркотична рослина і навіть його вирощування у колекціях заборонене.

Де ж росте ця дивовижна рослина і як вона вигля­дає? На обох берегах річки Ріо-Гранде у прикордонних районах США та Мексики, а також у Центральній Мексиці на високогірних степах і глинистих чи кам’янистих схилах зустрічається дивний кактус без шпичок. На как­тусі замість шпичок розвиваються пасма шерстистих утворів. Це і є знаменитий пейотль, або лофофора Вільямса (Lорhорhоrа wіllіаmsіі).

Невелика сукулентна, тобто соковита, надземна ча­стина рослини зростається з підземною, утворюючи ра­зом щось подібне до редьки або моркви. М’якуш рослини має дуже неприємний смак, що захищає її від поїдання тваринами. М’ясисті сіро-зелені надземні па­гони нагадують камінці, тому рослина малопомітна се­ред каміння. Найлегше її побачити, коли розкриваються невеличкі багатопелюсткові рожеві квітки. Пейотль зби­рають у період бутонізації, коли в ньому найбільше діючих речовин. У наш час цей вид кактуса зустрічається все менше, бо з’явилося надто багато бажаючих його вживати.

Зрозуміло, що дивовижні властивості пейотлю заці­кавили вчених. Вивченню їх присвячено чимало тракта­тів, книг, статей. Дослідження показали, що лофофора Вільямса містить 9 основних алкалоїдів. Одні з них на­лежать до групи стрихніноподібних, які збуджують ор­ганізм, інші — до морфієподібних, що викликають галь­мівні реакції. Наприклад, алкалоїд аналонін заспокоює, але не викликає сну. Алкалоїд мескалін спричиняється до втрати відчуття часу, викликає яскраві зорові та слухові галюцінації. Саме цей алкалоїд і є найголовні­шим у пейотлі.

За свідченням багатьох авторів, вживання пейотлю не призводить до хворобливої наркоманії, але це, без­перечно, сильнодіючий наркотичний засіб різносторонньої дії. Індіанці здавна використовували пейотль як лі­карську рослину.

Внаслідок впливу на нервову систему лофофора Вільямса стала предметом релігійного культу деяких племен північно-американських індіанців, основним стрижнем особливої релігії — пейотизму. Прихильники цього культу приписують непоказному, невеличкому кактусові зв'язок із всемогутніми силами природи, вважають його за втілення божества.

Неодмінний ритуал релігійних зборів — споживання пейотлю, по суті, є не чим іншим, як своєрідною втечею від тяжкого життя у резерваціях у світ наркотичного забуття.

ХV. Маніок


Поряд з хлібними злаками людина здавна вживає в їжу багато рослинних продуктів, де вуглеводи є май­же єдиною речовиною, що засвоюється.

Особливе місце серед них посідають рослини, що постачають крохмаль. Головніші з них — картопля, ба­тат, маніок, діоскореї, з вмістом крохмалю у бульбах 20—30%.

Із тропічних рослин-крохмалоносів найбільше зна­чення має маніок.

Рід маніок (Маnіhоt) належить до родини молочай­них (Еuрnоrbіасеае) і включає до 150 видів рослин, се­ред яких є як харчові, так і каучуконосні. У культурі досить давно відомі хлібні види — маніок їстівний (Маnіhоt еsсulеntа) та маніок солодкий (Маnіhot dultis). Маніок їстівний (касава, тапіока) — багаторічний чагарник, який за рік виростає до 3—4 м заввишки, з витким стеблом і п'яти-семилопатевими, а іноді й ціль­ними довгочерешковими листками. Квітки одностатеві, однодомні, з простою оцвітиною, зібрані у китиці до 20 см завдовжки. Чоловічих квіток у китиці буває до 200, жіночих — до 20. Плід — тригніздна коробочка.

Бічне коріння маніока потовщується, утворюються бульби, які розміщуються по 5—10 при основі стебла. У бічних коренях, що мають циліндричну форму і до­сягають 1 м завдовжки при загальній вазі до 15 кг, відкладаються поживні речовини. Щорічно одержують до 100 млн. т бульб цієї рослини.

Маніок активно культивують на його батьківщині — у Бразилії, а також у Мексиці, Аргентині, Перу, Індоне­зії, Таїті, Мадагаскарі. Понад половину площ, зайнятих маніоком, розташовано у тропічній Африці. До речі, тропічна Африка, Ява, а також східна частина Бразилії за виробництвом маніока посідають перші місця у світі.

Маніок часто вирощують у країнах з примітивною агротехнікою. Іноді випалюють дику рослинність, а по­тім обробляють лише місця посадки маніока.

Розмножують маніок черенками, які закопують у рихлу землю у вертикальному положенні в рівень з по­верхнею ґрунту з інтервалом 1 м. Через 8—10 місяців після посадки рослини зацвітають і утворюють крохмалоносні потовщення.

Врожай збирають залежно від сорту, через 5—10— 18 місяців, коли листя починає жовкнути та опадати. У цей час у коренях нагромаджується найбільша кіль­кість крохмалю. Якщо маніок призначений для безпосереднього вживання в їжу, його виконують у віці близько одного року, а в разі його переробки на крох­маль— у віці 18—20 місяців. Урожай коренів маніока з 1 га у Бразилії досягає 45—60 ц, Малайзії —до 30 ц,

а в країнах тропічної Африки — лише 10—15 и або навіть менше.

Найкращі врожаї маніок дає на легких ґрунтах, він посухостійкий. Важкі ґрунти малопридатні для цієї культури, вони різко знижують його врожайність, та й вибирати бульби важче.

Культура маніока позбавлена серйозних захворю­вань, мозаїки, її не чіпає навіть сарана. Черенки ма­ніока добре витримують тривале зберігання, і тому їх можна транспортувати в різні країни.

До складу коренів деяких сортів маніока входить отруйний ціаногенний глюкозид (звичайно 30—67 мг на 1 кг). Коли вміст цього глюкозиду становить більше 80 мг/кг, корені маніока вживати не можна. Для їжі придатні сорти, в яких отруйний глюкозид майже від­сутній або не перевищує 50 мг/кг. Отруйний глюкозид частково руйнується, коли корені маніока зварити. Підсушені скибочки маніока, а такж вимитий з м'якуша крохмаль зовсім позбавлені цього глюкозиду.

Звільнені від глюкозиду потовщені корені маніока варять і їдять. Цей продукт містить 80—85% крохмалю, 0,4—2,4 цукру, 1—2,5 протеїну та 0,5—1,2% жирів.

Аборигени тропічних країн переробляють бульби маніока на так зване гарі. Для цього їх спочатку ви­мочують у воді протягом 3—5 діб, потім промивають і очищають від шкірки, в якій майже в 20 разів більше глюкозидів, ніж у м'якуші. Підготовлені бульби проти­рають на тертках вручну або на спеціальних машинах; на деяких островах для цього використовують великі кам'яні ступки. Подріблені бульби кладуть під прес, внаслідок чого отруйні речовини витікають разом з со­ком. Потім масу варять і висушують або протягом двох годин прожарюють, на слабкому вогні, помішуючи дере­в'яними ложками, щоб не утворювалися грудочки.

Одержане таким чином борошно — «гарі» — стано­вить 1/4 ваги вихідних бульб. Воно містить 10—15% води, 80—85 крохмалю та цукру, 0,5—1,4 протеїну і до 1 % жирів. Таке борошно дуже якісне, довго зберігаєть­ся і йде на виготовлення печива, його кладуть у супи, каші, різні соуси тощо. При випіканні хліба маніокове борошно краще змішувати з пшеничним у пропорції 2:1. З бульб маніока виготовляють крупу, використову­ють при виробництві пива. Маніок вважається високорентабельною технічною крохмаленосною культурою, з якої одержують спирт, декстрин, глюкозу та ацетон.

Маніок, крім того, є цінною лікарською рослиною. Шматочки м'якуша бульб застосовують для припікан­ня, сік з маніока — чудовий антисептик. Використо77вується маніок і як проносне. Ця рослина широко відома в народній медицині. Макуха з його бульб йде на відгодівлю коней, сви­ней та великої рогатої худоби.

Особливо цінним продуктом, що його одержують з маніока, є тапіока, яку виготовляють, просіюючи дріб­нозернисте маніокове борошно на гарячу плитку, вна­слідок чого утворюються грудочки. Тапіока йде на ви­готовлення вищих сортів кексу та інших кондитерських виробів, а також дієтичних продуктів.

Світовими продуцентами тапіоки є Бразилія та Індо­незія. На заводах Сінгапура в тапіоку переробляється весь крохмаль, що вивозиться з Малайського архіпе­лагу. Продукти, одержані з маніоки, експортують в Англію, Францію, Нідерланди, Бельгію, Германію та інші країни.

У маніока солодкого зовсім відсутній отруйний глю­козид. Можливо, цей вид є наслідком тривалої селекції маніока їстівного. Поширений він у південній Бразилії, північній Африці і Парагваї. Вживають його з цукром і медом.

Ці два види маніока у природному стані невідомі. Походження їх пов'язують з найменш вологими районами басейну Амазонки в Бразилії. Припускають, що звідси культура цієї рослини поширилась по всій тро­пічній Америці, а після експедиції Колумба португальці занесли її в південно-східну частину Азії і тропічну Африку. Зараз маніок є пантропічною рослиною.

У Мексіці ареал маніока досягає 20° північної ши­роти, далі його північна межа проходить між Флорідою та Великими Антільськими островами. На заході Аф­рики межа маніока їстівного підіймається до островів Зеленого Мису та Сенегалу, далі спускається до низо­вин Нігеру, північного басейну Конго і верхів'я Голу­бого Нілу, звідки стрімко спускається на південь.

В Азії культура маніока характерна для Індії. У Південній півкулі маніок доходить до півдня Перу, звідки підіймається до 30° північної широти. Маніок не росте в Австралії. У зв'язку з великим ареалом і від­повідною еколого-географічною диференціацією маніок їстівний має від 75 до 100 сортів.

Крім крохмаленосних видів маніока певне значення має також маніок Глазіова, або цеара каучук (Маnіhot glaziovii). Це невеличке дерево, що зростає на сухих кам'янистих грунтах пустельних районів південної Бразилії, досягає 12—15 м заввишки. Зараз його вирощують на острові Шрі-Ланка, в Індії та деяких інших тропічних країнах. Починаючи з 5-річного віку шляхом підсочу­вання одержують високої якості латекс, а потім каучук. Олія, яку виготовляють з ядер насіння, не висихає, її використовують при виробництві мила.


XVI. Найбільша у світі квітка


Кожен з відвідувачів Ботанічного музею м. Києва, потрапляючи у зал, присвячений особливостям рослин­ного світу флористичних царств земної кулі, неодмінно звертає увагу на муляж найбільшої у світі квітки. Він вміщений серед спеціально зафіксованих мохів та інших ґрунтових рослин з тропічних лісів тихоокеанських ост­ровів. Наче жива, красується на стеблі ліани у своїй неповторності квітка рафлезії Арнольді (Rafflesia arnodіі).

Цей вид відкритий 1818 р. німецьким мандрівником і ботаніком Ж. Арнольді та представником Ост-Індської компанії Т. Рафлезом у нетрях тропічних лісів понад річкою Манна на острові Суматра. Ж. Арнольді невдов­зі після відкриття загинув від тропічної лихоманки. Т. Рафлезу поталанило більше. Він повернувся в Євро­пу і привіз із собою багату колекцію тропічних рослин і серед них небачену досі паразитичну квітку. Ботаніки зберегли імена першовідкривачів чудо-рослини у родо­вій та видовій назві цього виду. Виглядає ця рослина дуже дивовижно. П'ять веле­тенських м'ясистих пелюсток, до 5 см завтовшки кожна, розташувалися навколо центральної глечико- чи миско-подібної частини квітки. В одних квітках — багато ти­чинок, в інших — маточок. Отже, квітки одностатеві. Поверхня криваво-червоних пелюсток вкрита білявими бородавчастими плямами, хаотично розкиданими на всіх пелюстках та центральній частині квітки. Загалом все виглядає так, наче квітка вирізана з плоского куска м'яса. Вражає не лише фактура квітки і те, що вона ніби лежить прямо на землі, але й її велетенські роз­міри: адже вона досягає понад 1 м у діаметрі. Повідом­лялось, що була знайдена квітка рафлезії Арнольді, діаметр якої становив 140 см. Особливо цікаво, що рослина не має нормально розвинених ані стебла, ані листя, ані коріння. Всі ці ча­стини редуковані та змінені, пристосовані до парази­тичного життя за рахунок соків інших рослин. Здебіль­шого рафлезія паразитує на стеблах та коренях ліан із виноградних, зокрема на представниках роду цісус (Сіssus). Ці стебла на корені часто стеляться просто по по­верхні ґрунту. Саме на них і розвивається рафлезія.

Рослина, власне, складається лише із клітинних тяжів-присосок, а на час цвітіння — з дуже вкороченого стебла та редукованого листя і велетенських репродук­тивних органів — квіток, а пізніше плодів з насінням. Вчені вважають, що то вершина пристосування до пара­зитичного способу життя серед вищих рослин на нашій планеті. У хащах тропічного лісу здалеку можна відчути своєрідний «аромат» рафлезії Арнольді. Квітки цієї рослини виділяють надзвичайно неприємний запах гнию­чого м'яса, чим приваблюють велику кількість мух та жуків, які збирають на себе чимало клейкого пилку і переносять його на маточкові квітки. Після запилення і запліднення розвивається багато­камерний кулястий ягодоподібний плід. На час повного достигання стінки камер всередині плода руйнуються; там утворюється своєрідна клейка маса — пульпа із ве­ликою кількістю дрібнесенького насіння. Масивні тварини, пересуваючись тропічним лісом, розчавлюють ці плоди і розносять насіння рафлезії. Потрапивши на стебла чи відкрите коріння ліан, насін­ня проростає і спочатку розвиває лише тяжі під корою у деревині. Згодом утворюється невеличка куляста квіт­кова брунька завбільшки з горошину, а потім — з горіх. Поступово вона досягає розміру капусти і нарешті розкривається велетенською м'ясистою квіткою.

Зараз відомо 12 видів роду рафлезія (Rаfflesia). Всі вони паразитують на коренях та стеблах ліан, дерев і ро­стуть у тропічних лісах Індо-Малазійського регіону. Слід сказати, що квітки у всіх інших видів меньші, ніж у рафлезії Арнольді: вони досягають лише 40—60 см у діаметрі.

А в цілому родина рафлезієвих (Rаfflesiaceae) налі­чує 9 родів та близько 55 видів, поширених переважно у тропічних країнах. Лише кілька видів росте у субтро­піках і Середземномор'ї. Зокрема, на Чорномор­ському узбережжі Кавказу зустрічається лише один вид з цієї тропічної родини — підладанник червоний (Суtіnus rubrа). Ця паразитична рослина оселюється на ко­рінні чисту (Сіstus).


15




Случайные файлы

Файл
0001.doc
91077.rtf
Upr_per.doc
121668.rtf
73366-1.rtf