«Братковский» язык (187089)

Посмотреть архив целиком

Ідейно-тематичний перегук поезії 20-х і 60-х років


Ідейно-тематичний перегук поезії 20-х і 60-х років ХХ ст. як втілення генетичної спадкоємності ренесансних поколінь.

Лощинська Н.В.


В історії розвитку вітчизняної літератури бували такі періоди, коли поет ставав центральною постаттю в суспільстві. Як правило, вони збігались із епохальними суспільно-політичними подіями, докорінними змінами на різних рівнях життя. Поети наділені здатністю реагувати на них раніше від інших сучасників: від політиків, економістів, істориків і т. ін., навіть раніше своїх творчих побратимів-прозаїків і драматургів.

Літературну карту ХХ ст. В україні визначили два покоління письменників, відокремлені значним часовим проміжком, що, проте, не завадило їм перебувати “на відстані серця” (Л. Костенко) одне від одного. Це – “двадцятники” і шістдесятники. “Поняття “покоління” -- конкретно-історичне й безумовно необхідне для усвідомлення соціально-художніх зрушень у мистецтві. Однак було б спрощенням вважати, що лише одне покоління, навіть таке небуденне і яскраве, як шестидесятники, може виступати носієм новаторства і цим відрізнятись від інших”, -- так вважає Ю. Ковалів1 і не погодитись з цим немає підстав. Поезія 60-х змогла досягнути значних успіхів і впевнено знайти шлях виходу після кількох десятиліть застою завдяки надійному фундаменту, закладеному поколінням поетів 20-х рр. Адже література 40-50рр. Перебувала у справді загрозливому мертвотному стані, що засвідчила хоч би антологія “Українська радянська поезія” (1951р), де пісні про Леніна, Сталіна, партію, комсомол складають основу. “Із усіх 474 віршів, вміщених в антологію, тільки 14 можна зарахувати до лірики”.2 Якщо прогрес людства є рух по спіралі, то 60-і в літературі були її наступним витком після 20-х. Надто багато спільних рис обєднує ці розрізнені відрізки шляху української літератури.

Друге десятиліття ХХ ст – було часом плідної творчості цілого сузіря поетів першої величини. Ще працювати корифеї: І.Франко, Л. Українка, В. Самійленко, М.Вороний. До них приєднуються поступово молодші – М. Філянський, М. Чернівський, А. Кримський, пізніше – М. Рильський, П. Тичина, М. Семенко. Після громадянської війни входять в літературу В.Сосюра, Д. Фальківський, М. Йогансен, і т.д.

У 60-і рр. живими класиками вважались ті що в 20-і були початківцями-В.Сосюра, М.Бажан, В. Мисик,М.Рильський. Зєднуючою ланкою між 50-ми і 60-ми була творчість Д.Павличка і Л.Костенко, у 60-і прийшли цілі “косяки талантів” (Л.Костенко), серед них : І.Драч, М.Вінграновський, Б.Олійник, І.Світличний, В.Симоненко та багато інших. Наведені приклади такого співіснування в часі численної плеяди поетів “хороших і різних”- явища в літературі неординарні і в кожному випадку щасливі. За існуючою на сьогодні в літературознавстві шкалою виміру можемо характеризувати їх ще одним поняттям - ренесансні. Однак і в період 20-х і в 60-і рр. стосунки між представниками молодших і старших неформальних угруповань митців не варто спрощувати: вони були далеко не однозначними. Ставлення до старших братів по перу набувало іноді гостро критичних форм. Пояснювалось це різними причинами: для “двадцятників” поезія кінця XIX ст. Символізувала занепадництво, провінціалізм; виступи проти деяких поетів диктувались прагненням покінчити з “хуторянською” філософією, “хатньою” замкненістю літератури. “Для того, щоб ми не зупинялись в творчості, ми повинні дивитись куди й до чого ми йдемо, а не оглядатись весь час туди, звідки вийшли... Цебто: одгетькувати якомога рішучіше “селозовані” традиції дотеперішньої української культури. Нехай Косинки, Осьмачки і навіть Тичини оглядаються і тримають міцний звязок з Нечуєм-Левицьким, Васильченком та ін.”,3 - писав В.Поліщук. А М.Семенко навіть зважився посягнути на національну святиню-прославився символічним спаленням Шевченкового “Кобзаря”. Може комусь ці факти видадуться непереконливими- що ще чекати від представників “мистецтва майбутнього”. Але й цілком відмінного за естетичними переконаннями члена групи “неокласиків” обурював “старосвітський смак” деяких “мрійників без крил”:

От Петька Стах, містечковий сіряк

От Вороний, сентиментальна кваша

О, ні, Пегасові потрібна інша паша,

А то - не вивезе, загрузне неборак.4

Для шістдесятників подібні виступи уособлювали протест проти закостенілості, фальші, декларативності літератури, проти інерції поетичного мислення. В “Оді чесному боягузові” І.Драч не називає імен, але цей твір викликав особливу лють літапаратчика з членівським квитком СПУ. Не може пробачити літераторам їх лицемірства і фальші Б.Олійник. Він не хоче згладжувати гострі кути триваючих в 60-і суперечок між письменницькими поколіннями, коли викриває “безбарвність”, бездарність, честолюбство деяких поетів “з народу”:


О, скільки пройшло вас під небом високим і гордим

Порожніх на мисль, зате самолюбством - ущерть.

Безбарвність свою самозванно прикривши народом

Пялись на котурни: Я ваш! Я народний поет!5

В такій ситуації не дивно, що поети вдались до пошуків пророка поза межами своєї Вітчизни. Критично сприймаючи досвід попередників (і не набувши власного), заперечуючи їх емоційну стихію, громадську позицію, засоби образності і т.д. молоде покоління усвідомлювало потребу вдосконалення. Для шістдесятників було властиве захоплення Хемінгуеєм, Ремарком, Рільке. “Неокласики” обожнювали “парнаських зір незахідне сузіря”; футуристи сформувались як угруповання під безпосереднім впливом Верхарна, Рембо, Бехера, Уітсона. Незаперечними зразками творчості для символістів були твори Метерлінка, Гауптмана, Верфеля і т.д. В цьому контексті неможливо не згадати і про всеукраїнську дискусію 1925-1928 рр., одним із центральних суперечливих моментів якої було гасло М. Хвильового “дайош психологічну Європу!”.Примітивізму гаркун-задунайських протиставляється творчий тип представника європейської культури і не лише як психологічної категорії, але й як уособлення грандіозної цивілізації, що виплекала Гете, Байрона і т.д. Українська література не лише збачувалась досвідом іноземних літератур, але й сама активним чинником їх збагачення. “Українська художня культура в періоди свого піднесення функціонувала в загальноєвропейському контексті, була відкритою для світових духовних процесів. І її занепад завжди був повязаний зі штучною герметизацією, блокадою, а відродження- із зусиллями прорвати цю блокаду”.6

Європеїсти” 20-х на чолі з М.Хвильовим були прогресивною силою літератури, когортою відважних, що рушили “проти течії”. Нонконформісти 60-хтакож пішли “проти течії”, порушивши уставлені канони запліснявілої соцреалістичної доктрини, віднайшовши нові, свіжі форми поетичного вираження думки. На боці молодих завжди була готовність до творчого ризику, молодечій ентузіазм, навіть деяка зухвалість. Активність їх ідейно-стильових пошуків говорить про прагнення розширити розмиті обрії поетичного мислення, сягнути життєвих сфер, що особливо бентежили душу, вивільнились від впливу попередників. Вони відстоювали своє право на правду, свободу творчості, протистояли зловживанню ідеологією. Сукупність наведених факторів і є поясненням надзвичайної популярності поетичного слова в 20-і і 60-і роки.

Важливою особливістю перших років після громадянської війни було значне посилення інтересу до поезії. Як тільки змовкли гармати, музи заявили про себе з відновленою силою. Виступи поетів збирали великі аудиторії. У свій час надзвичайно популярними були вечори “Гарту” і “Плугу”. Ця захопленість поширювалась як на читачів, так і на митців, як на інтелігенцію, так і на маловчених селян. Вірші постійно друкуються на сторінках масових революційних видань. Статистика тих таки “Гарту” і “Плугу” нараховувала понад 15 тисяч самих тільки літературних гуртків. А скільки ще було незареєстрованих офіційно “українців з рукописами в кишенях” (Ю.Липа) можна тільки здогадуватись.

Аналогічною була ситуація в 60-і рр. Поезія панувала повсюдно: на сторінках радянської (“Літературна Україна”, “Дніпро”, “Вітчизна”) та зарубіжної (чеські журнали “Дукля”, “Дружно вперед”, “Народний календар”; польський “Український календар”, німецький часопис “Сучасність”) періодики; на сценах концертних і театральних залів і в студентських аудиторіях; під час творчих зустрічей з робітниками в заводських і фабричних корпусах; на літературних вечорах в Клубі творчої молоді та численних регіональних клубах такого типу і т.д. Але й цих завоювань їй було замало: поезія поширюється у сферу самвидаву, панує на неофіційних літературних вечірках, квартирних зібраннях молоді, спраглої за живим, правдивим словом. Вечори молодої поезії проходили в атмосфері повного ажіотажу. Як свідчить Г.Касьянов величезний резонанс викликав вечір памяті В. Симоненка в Києвському медінституті, вечір сучасної поезії на заводі верстатів-автоматів у Києві, вечір в Київському парку культури і відпочинку, присвячений творчості Лесі Українки7. Трибуною шістдесятників були також деякі радіо і телепередачі. Як писав Ю. Ковадів “такого широкого кола шанувальників поетичного слова поезія не мала ще з 20-х років”.8

Особливим у досліджувані десятиліття став вимір особистості, яка відчула свою причетність до руху історії. У 60-і, може вперше після тривалої сталінської “зими”, людина перестала бути гвинтиком суспільного механізму; відчула свою неповторність і навіть велич особливо гостро в роки національного підйому. У 20-і, після численних обмежень царського уряду розвиткові української культури, довгожданим ковтком свіжого повітря здавалась більшовицька політика українізації. Як писав І. Кошелівець, здобуток мистецького ренесансу 20-х полягає не лише у створенні багатьох талановитих творів, а й у “витворенні окремого типу творчої людини доби ренесансу, яка увійшла в конфлікт з тоталітарним режимом, хоч проти нього не виступала, а навпаки, старалась стояти осторонь політики. Цій людині... був властивий індивідуалізм, незалежність думання. Чужа їй була партійна догма, що вимагала послуху й покори”9. Хіба все це, дослівно, не можна було б сказати і про шістдесятників? Адже, в першу чергу, це було покоління нонконформістів, незгодних, появу яких Г. Касьянов назвав “явищем революційного характеру”.10 Щоправда це був мовчазний спротив, який у 20-і з легкої руки Д. Загула назвали “внутрішньою еміграцією”. Ні шістдесятники, ні “двадцятники” не чинили активного опору системі, але були його підгрунтям. Кращі їх представники прагнули звертатись до сучасників тільки голосом на найвищому регістрі, і якщо в ньому вчувався маршовий мотив, то це був мотив соціалістичного гуманізму, нещадного до класового зла і побутової аморальності:


Случайные файлы

Файл
103898.rtf
35554.rtf
149736.doc
ZEMLIA.DOC
14404-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.