Особливості моделей економічного розвитку країн, що розвиваються (180643)

Посмотреть архив целиком

Особливості моделей економічного розвитку країн, що розвиваються


Країни, що розвиваються або як їх ще називають – країни «третього світу», – це країни, які раніше були колоніями, напівколоніями, залежними державами. Вони охоплюють 4/5 усіх країн світу, тут проживає більше 80% всього населення планети, приблизно 3,2 млрд. чол. Це різні країни, розвиток яких теж відбувався по різному, але визначальною особливістю цих країн є зростання їхньої ролі та значення у світі.

Ці країни умовно можна поділити на окремі групи: перша – це найбільш розвинуті держави «третього» світу. До них належать низка країн Перської затоки, країни Південно-Східної Азії і Латинської Америки також Багами та Бермуди. Друга група – це близько 48–50 найбідніших країн, що розвиваються, які перебувають у стані фактичного застою. До них відносять: країни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М’янма. До третьої групи можна віднести всі інші країни, які не ввійшли до першої і другої груп.

Самостійний розвиток держав «третього» світу є досить складний. Характерними особливостями цих країн є те, що в багатьох з них ще не розв'язана продовольча проблема, гостро стоять проблеми зайнятості.

Для країн «третього світу» виділяють окремі моделі економічного розвитку, в яких основна увага спрямована на покращення економічної ситуації, зростання ВВП та розвиток країни.

Однією з таких моделей є двосекторна модель Льюїса, в якій акцентується увага на механізмі перетворення малорозвиненої аграрної країни в економічно розвинену з галузевою структурою та високим рівнем урбанізації.

Льюїс стверджував, що будь-яка економічна система складається з двох секторів:

  1. Традиційного (сільськогосподарського) сектору з натуральним господарством і нульовим рівнем продуктивності праці.

  2. Сучасного (промислового) сектору – конкурентоспроможного і капіталізованого з міською промисловістю та міграцією робочої сили з традиційного сектору.

Він вважав, що саме переважання одного сектору над іншим і визначає характер і темпи економічного розвитку. Основна увага у моделі Льюїса приділяється урбанізації та зростанню виробництва у промисловому секторі.

Головним недоліком моделі Льюїса є те, що високі темпи міграції населення з традиційного сектору можуть спричинити безробіття у місті, і як зазначають сучасні теоретики розвитку, наявність надлишкової робочої сили у промисловому секторі більш вірогідна, ніж у традиційному.

Інша модель розглядає країни, що розвиваються, як економічні системи, скуті інституційними, політичними й економічними обмеженнями та пов’язані з розвинутими країнами відношеннями залежності – це революційна теорія залежності. В ній виділяють три основні напрями.

Перший – неоколоніальна модель розвитку пов’язує нерозвиненість держав з існуючою нерівністю у правах бідних і багатих країн, що проявляється в експлуатації країн, що розвиваються розвиненими країнами. Основною причиною низьких темпів економічного розвитку є зовнішній вплив, який нав’язує економічну відсталість.

Другий напрям – хибна парадигма розвитку. Вона пов’язує низькі темпи економічного розвитку з помилковістю моделей, які розробляються та нав’язуються світовими консультантами. Неефективність таких моделей зумовлена тим, що при їх побудові не враховуються специфічні інституціональні чинники, притаманні країні: традиційні структури, нерівномірний розподіл ресурсів, існування елітних груп.

Третій напрям – теорія дуального розвитку ґрунтується на положенні про ієрархічність будови економічної системи. Основним недоліком теорії дуального розвитку є її описовий характер: вона фіксує існуюче положення, однак не пропонує шляхи та механізми вирішення виявлених проблем і сприяння економічного розвитку.

Особливостями моделі економічного розвитку країн, що розвиваються є їх слаборозвиненість і відсталість. Слаборозвиненість виражається в неоднорідності і невпорядкованості суспільства. Відсталість показує стан господарства цих країн, що характеризується низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Так історично склалося, що під час колонізації, захоплені країни були позбавлені самостійного розвитку і повинні були підкорятись потребам і інтересам метрополій. На мою думку, саме це було однією з основних причин гальмування розвитку країн Азії, Африки і Латинської Америки. Населення цих країн не мало ніяких прав, воно використовувалось лише в якості дешевої робочої сили, повністю і економічно і політично залежало від країн-колонізаторів.

Хоча країни, що розвиваються і відрізняються одна від одної не тільки розмірами територій, кількістю населення, природними умовами, історичними особливостями розвитку, можливостями наукового й технічного потенціалу, але можна виділити й спільні особливості, які характеризують їх економічний розвиток. Однією з особливостей є відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладним характером економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів з різними формами власності.

Афро-азіатські країни, наприклад, містять у собі класові, некласові (етнічні, релігійні, кастові й інші спільності) і позакласові утворення. Взаємодія між усіма цими утвореннями складна і хитлива. Повільний економічний розвиток, величезна убогість і голод приводить до періодичних різких загострень соціальної обстановки, що знаходить вираження в скасуваннях політичної демократії, у репресіях зверху й у виступах знизу.

В країнах Латинської Америки певна багатоукладність спостерігається в промисловості. Майже половину робочої сили регіону становлять ремісники, робітники кустарних підприємств або невеликих фабрик. Поряд з цим існують великі промислові підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним монополіям.

Спільною рисою економічного розвитку переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, високі темпи росту населення, спеціалізація у міжнародному поділі праці переважно на виробництві сировини, значна залежність від іноземного капіталу набагато істотніший і жорстокіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в індустріальних країнах.

За класифікацією ООН до так званих «найменш розвинутих держав» належать 47 країн з населенням майже 500 млн. чол., де середній рівень доходу на душу населення становить всього близько 250 дол. Середня тривалість життя в цих країнах невелика, вони відстають від розвинутих країн як за рівнем науково-технічного потенціалу так і за рівнем розвитку «людського капіталу». Рівень підготовки робочої сили тут у середньому складає 3,7 року шкільної освіти, тоді як у розвинених країнах 10 років.

Економічна залежність країн, що розвиваються від промислово розвинутих держав Заходу проявляється в різних формах, зокрема країни «третього світу» залежать від попиту на свою сировину з боку їх основних споживачів, також важливим чинником є імпорт іноземної техніки та технологій, до того ж в економіці цих країн величезну роль відіграє іноземний капітал.

Серед великого розмаїття економічних моделей країн «третього» світу можна виокремити певну спільність процесів формування їх грошово-кредитних систем. Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються, перебувають у зародковому стані, що зумовлено колоніальним минулим та помітною економічною відсталістю переважної більшості цих країн. Основною причиною нестабільності національних грошових одиниць є слабка їх контрольованість державою.

На мою думку, основною причиною гальмування економічного розвитку країн, що розвиваються є їх не самостійність, тобто залежність від промислово розвинутих держав. Саме через це вони потрапляють під значний вплив цих держав, кожна з яких намагається підпорядкувати країни «третього світу» під свої потреби та інтереси.

Я вважаю, що для покращення ситуації в країнах, держава повинна взяти під чіткий контроль іноземне інвестування. При правильному розподілі цих коштів можна було б спостерігати прогрес в економічному розвитку. Оскільки група країн, що розвиваються мають досить велику власну природно-ресурсну базу, то її можна було б також використати для власного розвитку. Для цього потрібно розширити промислове виробництво з тієї сировини, яка вже є на території країн, тобто зорієнтуватися на розвиток місцевої промисловості, яка б заміщувала імпорт. Так вчинила переважна більшість країн, які отримали незалежність. Завдання уряду обмежити доступ іноземних товарів за допомогою високого мита, підтримка національних підприємців, надання їм пільг, субсидій, знизило б частку імпортних товарів на внутрішньому ринку. Така політика сприяє зростанню промислового потенціалу, структурним зрушенням в економіці.

Необхідно інтенсивніше залучати іноземних вкладників саме для інвестування в промисловий сектор, зокрема використовувати кошти для оновлення вже існуючих технологічної бази і закупівлі нової. Завдяки розвитку промисловості, було б збільшення робочих місць, зниження рівня безробіття.

Однією з найважливіших галузей народного господарства країн, що розвиваються є сільське господарство, але воно водночас є найбільш відсталою галуззю. Для покращення цієї ситуації потрібно посилити механізацію, оновити технічну базу сільських господарств. Це б частково вирішили продовольчу проблему, та покращило економічну ситуацію країн.

Дуже важливо, щоб уряд країни «третього» світу більше уваги приділяв соціальній сфері – покращення медичного обслуговування, підвищення рівня освіти зокрема суттєво б вплинуло і на промисловий сектор. Адже зросла б середня тривалість життя, збільшилась би кількість кваліфікованих кадрів.


Случайные файлы

Файл
556.doc
22443-1.rtf
1.doc
15681-1.rtf
73057.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.