Новелістика Дніпрової Чайки, Степана Васильченка, Марка Черемшини, Леся Мартовича (73202)

Посмотреть архив целиком

Міністерство освіти і науки України














Новелістика Дніпрової Чайки, Степана Васильченка, Марка Черемшини, Леся Мартовича













Чернігів 2010


Економічні і суспільно-політичні умови життя населення західноукраїнських земель у період імперіалізму визначили зміст, форми і напрямки класової боротьби в його середовищі. Це, в свою чергу, знайшло відображення в розвитку суспільної думки, культури, мистецтва, художньої літератури.

Становище селянської бідноти і наймитства в західноукраїнському селі було в ті часи не просто нестерпно важким - воно було трагічне. Безправний, неписемний, затурканий селянин-трудівник жив у постійних безпросвітних злиднях; його щоденно підстерігала примара голодної смерті. Пани, підпанки і їх прихвосні з чиновно-урядового апарату жорстоко визискували селянську бідноту, дивились на нього як на дешеву робочу силу.

В таких історичних умовах жили і боролись робітники та селяни західноукраїнських земель в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Літературний рух в Західній Україні в цей період розвивався під знаком боротьби двох літератур - літератури демократичної проти літератури буржуазної. Література української буржуазії і її ідейних спільників з числа інтелігенції була наскрізь націоналістична, антинародна. Демократичну літературу творили вірні сини трудящих - захисники інтересів селянської бідноти, наймитства, робітників. Великим трудівником і натхненником демократичної літератури був Іван Франко і ті, хто йшов поруч з ним.

У формування революційно-демократичного світогляду Франка величезну роль відіграла творчість Шевченка.

"Ця маленька книжечка, - писав Франко про "Кобзар" Шевченка, - відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухнула, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову".

В 90-х р.р. ІХ ст. в літературу на Західній Україні прийшли нові письменники. В періодичних, художніх і громадсько-політичних виданнях з’явилися перші твори Леся Мартовича, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини - Івана Семанюка, Василя Стефаника.

Ставити поруч ці імена зобов’язує нас не тільки те, що вони майже одночасно виступили в літературі і що їх діяльність припадає на один історичний період, але насамперед той факт, що вони споріднені в ідейно- художньому відношенні.

В особі Ольги Кобилянської, Леся Мартовича, Василя Стефаника, Марка Черемшини західноукраїнська література кінця ХІХ - перших десятиліть ХХ століття має представників демократичного напрямку. Їх літературна діяльність була ідейно співзвучна з діяльністю Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленко, Степана Васильченка - письменників, творчість яких живилася революційно-демократичними ідеями Шевченка і Максима Горького.

Внаслідок діяльності письменників-демократів українська проза кінці ХІХ – початку ХХ ст. піднеслась на новий, вищий щабель.

"… Наша проза, - писав Франко, - під пером Кобилянської, Стефаника Черемшини, Яцкова набрала поетичного лету, мелодійності, ніжності грації та різнорідності…Це гарні здобутки нашого розвою і їх не годиться нам затрачувати".

На чолі групи талановитих представників нового напрямку галицької прози Франко ставив Ольгу Кобилянську, а поруч з нею називав Марка Черемшину

Переважно хлопські сини походженням, соціалісти з переконання, молоді письменники, - як говорив про них Франко, - взялися малювати те життя, - яке найліпше знали – сільське життя. Соціалістична критика суспільного ладу давала їм вказівки, де шукати в тім житті контрастів і конфліктів, потрібних для твору.

Крім ідейної і тематичної спорідненості прози Мартовича, Черемшини і Стефаника, знаходимо багато спільного і в їх творчій еволюції в художньому методі і стилі. Вони розробляли жанр новели і дали класичні зразки його. Беручи матеріал для своїх творів безпосередньо з життя, вони для більш глибокого відображення типових явищ дійсності дбайливо працювали над словом і внесли багато нового в техніку художньої прози. Пишучи про народ і для народу, вони використовували фольклорні багатства, талановито наслідуючи народну поезію, як це було у Черемшини.

Відзначаючи спільне в творчості трьох видатних західноукраїнських новелістів, водночас не слід забувати, що, як творчі індивідуальності, вони займають кожен своє місце в літературі.

Хочеться зупинитися на одному з них – Марку Черемшині.

Марко Черемшина – Іван Юрійович Семанюк народився 13 червня 1974 року в селі Кобаки Косівського повіту (тепер Кутського району Станіславської області) на Гуцульщині в сім’ї селянина.

Ще малим, коли Іванові було 2-3 роки, його взяли до себе на виховання ді і баба. Коли Іванові йшов восьмий рік, війт запропонував дідові записати хлопця до школи. Старий гуцул три дні оплакував свого улюбленого онука, а на четвертий таки відві до школи.

На десятому році, коли Іван був у третьому класі, батьки з села перейшли жити на садибу до діда. Юрію, батьку Івана, здавалося, що старі балують хлопця і він забрав його до себе. У батьків Іванові жилося гірше, ніж у діда, бо, крім нього, були ще Васюта, Оленка. Батько й мати з рання до пізньої ночі працювали по господарству. Дітей також рано ставили до роботи.

В сільській школі, де вчився Іван Семанюк, існували суворі порядки. Вчителі за дрібниці пороли різками.

Після закінчення школи, 1889 року, батько одвіз Івана до Коломії в гімназію, де навчання велося польською мовою.

Після закінчення гімназії в 1896 р. Черемшина жив кілька місяців у рідному селі. Восени, заробивши лекціями трохи грошей, Черемшина поїхав до Відня з наміром вступити вчитися на медичний факультет університету. Але там була висока плата, тому він змушений був вступити на юридичний, де плата була найнижча.

Ставши студентом юридичного факультету, юриспруденцією Черемшина цікавився мало, а головну увагу приділяв літературі.

Читаючи новини західноєвропейської літератури, він перекладає на українську мову твори Оттона Канови, Жюля Ренара ті інших модерністів, і пробує застосовувати у власній творчості їх манеру письма.

Крім перекладацької і поетичної діяльності, Черемшина відгукується рецензіями на літературні новини, зокрема на фольклористичні видання.

В роки навчання в університеті, поруч з літературною діяльністю, Черемшина багато уваги приділяє праці в різних студентських і громадських гуртках, товариствах.

У жовтні місяці 1901 року він закінчив навчання в університеті, яке тривало з зимового семестру 1896-1897 навчального року до літнього семестру 1900-1001 навчального року. В 1902 – 1902 рр. Черемшина складає річні іспити з юриспруденції, державознавства та інших дисциплін; готується до складання докторату права. Тільки 17 липня 1905 року, як це видно з докторського диплома, Черемшина оформив свою освіту. З 27 липня 1905 року до 31 вересня 1906 року Черемшина відбував судову практику у Відні, спочатку в карному, а потім у торговельному суді. "Та побачивши, що там на посаду судді треба ждати найменше двадцять п’ять літ" ("Моя біографія"), він записався в адвокатуру і виїхав з Відня до містечка Делятина.

В кінці 1912 року Черемшина відкриває власну адвокатську канцелярію у м.Снятині.

Заслуга Черемшини полягає в тому, що він чув стогони і бачив страждання передових людей, кинутих в середньовічні катівні, чув стогони народу і розказував усе це у своїх тужливих новелах.

В останні роки життя кволе від природи здоров’я Черемшини часто зраджувало його, а давня хвороба нирок і серця не раз приковувала письменника до ліжка. 1927 року на великодні свята Черемшина з дружиною поїхав у рідне село Кобаки в гості до старої матері і сестри Олени. 15 квітня письменник пішов на сільське кладовище на могилу батька. Хворе і вразливе серце не витримало переживань, викликаних спогадами, і Черемшина тут-таки на кладовищі раптово помер.

Поховано письменника 17 квітня у м.Снятині. На похороні були присутні селяни, міщани, заробітчани, що прийшли попрощатися із своїм захисником і перед судом і перед властями – адвокатом Іваном Семанюком, з своїм письменником Марком Черемшиною. Разом з народом в останню путь проводив Марка Черемшину його друг і побратим Василь Стефаник.

Марко Черемшина – тужливий поет. Але не вся його творчість останніх років війни і часів окупації Галичини та Гуцульщини панською Польщею вкрита хмарною тугою. Тоді ж він написав кілька творів на родинно-побутові теми, де навіть драматичні моменти не знижують його їх життєрадісного тону.

Про кохання, радість родинного життя Черемшина говорив мовою поета-лірика. У творах на цю тему розповідь, епічний момент займає незначне місце. Ліричний діалог, ліричні відступи автора близькі до римованої прози, становлять головну їх тканину. Сюжетний матеріал підпорядковано настроєві автору або героїв твору. Можна було б сказати, що новели Черемшини на родинно-побутові теми подібні до ліричних сюжетних поезій. З поезією ці новели Черемшини зближує їх глибокий ліризм, а також мелодійність, ритмічність мови, уподібненої в окремих місцях до віршованої.

Творчість Черемшини реалістична. Його новели переконливо доводять, що письменник всім своїм єством ненавидів капіталістичні порядки в західноукраїнському селі і захищав інтереси його трудящих прошарків. Герої черемшини здебільшого списані з натури. Прототипами їх були переважно мешканці села Кобаки. Курило Сівчук ("Святий Ніколай у гарті") був сусідою батька Черемшини, Митро Пасемків, Грипинюків Никифор, Прокіп Сенчук ("Лік"), Дзвиничук Мохнатий, Олена Несторієва ("Село вигибає"), Гушпани, Мочернаки ("Бодай їм путь пропала"), Орфенюк ("Верховина") і багато інших – це все земляки письменника – його односельчани.


Случайные файлы

Файл
36105.rtf
~1.DOC
9698-1.rtf
60199.rtf
16132.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.