Фінансова діяльність субєктів господарювання (162986)

Посмотреть архив целиком

1. ЗМІСТ ТА ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ


Інвестиційна діяльність. Згідно з П(С)БО, інвестиційна діяльність — це придбання та реалізація тих необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів.

Отже, ця діяльність пов’язана з ефективним вкладенням залученого капіталу.

Рух грошових коштів у результаті інвестиційної діяльності визначається на основі аналізу змін у статтях таких розділів балансу:

  • «Необоротні активи»;

  • «Поточні фінансові інвестиції» (фінансові інвестиції на строк, що не перевищує один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент).

До типових прикладів руху коштів у результаті інвестиційної діяльності можна віднести такі:

  • придбання фінансових інвестицій, необоротних активів, май­нових комплексів;

  • отримання відсотків, дивідендів;

  • дезінвестиції.

Під інвестиційними можна розуміти всі вкладення підприємства (як довгострокового, так і поточного характеру), що здійснюються з метою забезпечення приросту вартості його майна.

Операційна діяльність. Це основна діяльність підприємства, пов’язана з виробництвом та реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечує основну частку його доходу, а також інші види діяльності, які не підпадають під категорію інвестиційної чи фінансової діяльності. До типових прикладів руху коштів у рамках операційної діяльності належать такі:

  • грошові надходження від продажу товарів, робіт, послуг;

  • грошові виплати постачальникам за товари і послуги;

  • грошові виплати з оплати праці;

  • сплата податків.

Фінансова діяльність. Успішна інвестиційна та операційна підприємницька діяльність можлива лише за наявності надійного фінансового фундаменту, тобто достатнього обсягу капіталу. Мобілізація підприємством необхідних для виконання поставлених перед ним планових завдань фінансових ресурсів називається фінансуванням. З іншого боку, система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей називається фінансовою діяльністю. Згідно з П(С)БО фінансова діяльність — діяльність, яка веде до змін розміру і складу власного та позич­кового капіталу підприємства (який не є результатом операційної діяльності). Отже, основний зміст фінансової діяльності (у вузькому розумінні) полягає у фінансуванні підприємства. Рух грошових коштів у результаті фінансової діяльності визначається на основі змін у статтях балансу за розділами:

  • «Власний капітал»;

  • «Довгострокові зобов’язання»;

  • «Поточні зобов’язання».

До типових прикладів руху коштів у результаті фінансової діяльності слід віднести:

  • надходження власного капіталу;

  • отримання позичок;

  • погашення позичок;

  • сплата дивідендів.

Фінансова діяльність (у широкому розумінні) включає весь комплекс функ­ціональних завдань, здійснюваних фінансовими службами підприємства і пов’язаних з фінансуванням, інвестиційною діяльністю та фінансовим забезпеченням (обслуговуванням) операційної діяльності суб’єкта господарювання.


2 ОРГАНІЗАЦІЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

Суттєвою причиною кризового стану багатьох вітчизняних підприємств є неналежне виконання фінансовими службами покладених на них функцій і завдань, зокрема відсутність фінансового планування (бюджетування) та аналізу, управління ризиками, роботи щодо оптимізації структури активів та пасивів тощо.

Для підприємств малого бізнесу, як правило, характерною є централізація всіх управлінських функцій, у т. ч. і функції управління фінансами на рівні керівника підприємства, який досить часто є і його власником (або співвласником). Якщо необхідно він звертається до послуг зовнішніх консультантів, аудиторів. Бухгалтерську роботу на таких підприємствах досить часто виконує бухгалтер-сумісник.

На середніх за величиною підприємствах відповідальність за управління фінансами, як правило, покладається на головного бухгалтера, який підбирається таким чином, щоб його рівень кваліфікації дозволяв виконувати функції фінансового менеджера. Принципові рішення щодо управління фінансами на таких підприємствах приймаються за узгодженістю між головним бухгалтером і директором.

На великих підприємствах прийняття рішень у галузі управління фінансами є компетенцією фінансового директора. Розрізняють функціональну, дивізіональну та матричну організаційні структури.

Характерною для функціональної структури є концентрація на рівні окремих відділів однотипних чи споріднених функціональних завдань з метою забезпечення ефективності їх виконання за рахунок переваг спеціалізації

Як недолік такої структури можна відзначити низький рівень координації роботи різних функціональних підрозділів.

Для великих підприємств чи концернів типовою є дивізіональна організаційна структура. Переваги такої форми організації полягають у можливості поєднання стратегічної лінії центрального керівництва та переваг спеціалізації на місцях.

Серед недоліків дивізіональної структури організації підприємства здебільшого виділяють зростання адміністративно-управлінських витрат, певний рівень дублювання окремих функцій тощо.

Матричну організаційну структуру.В основі такої структури лежить виокремлення сегментів діяльності залежно від обраних критеріїв без утворення окремих функціональних одиниць. Сегментація здійснюється в розрізі окремих проектів, продуктів, цілей тощо за горизонтальним принципом.


3. ФОРМИ ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ

Основне завдання фінансової діяльності підприємств полягає в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності. Термін «фінансування» характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього випливають (платіжні відносини, контроль та забезпечення).

Форми фінансування здебільшого класифікують за такими кри­теріями:

а) залежно від цілей фінансування;

б) за джерелами надходження капіталу;

в) за правовим статусом капіталодавців щодо підприємства.

Залежно від цілей фінансування виокремлюють такі його форми:

  • фінансування при заснуванні підприємства;

  • на розширення діяльності;

  • рефінансування;

  • санаційне фінансування.

За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів — власний капітал і позичковий капітал. Власний капітал може бути сформований за рахунок внесків власників підприємства або шляхом реінвестування прибутку.

Позичковий капітал, як і власний, може бути мобілізований із зовнішніх та внутрішніх джерел. До зовнішніх джерел формування позичкового капіталу належать:

  • кредити банків (довго- і короткострокові);

  • кредиторська заборгованість за матеріальні цінності, виконані роботи, послуги;

  • заборгованість за розрахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, з оплати праці тощо).

До внутрішніх джерел формування позичкового капіталу можна віднести:

  • нараховані у звітному періоді майбутні витрати та платежі (у т. ч. так звані стійкі пасиви);

  • доходи майбутніх періодів.

Як джерела фінансування можна розглядати фінансові ресурси підприємств, що формуються в результаті реструктуризації активів, під чим розуміють заходи, пов’язані зі зміною складу та структури окремих позицій активів. У рамках реструктуризації активів розглядають також амортизаційні відрахування і кошти, які одержує підприємство в результаті дезінвестицій. Щоправда, дискусійним є питання віднесення дезінвестицій до зовнішніх джерел фінансування.


4. КРИТЕРІЇ ПРИЙНЯТТЯ ФІНАНСОВИХ РІШЕНЬ

Одним з головних завдань фінансового менеджера є обґрунтування рішень щодо вибору оптимальних для конкретних фінансово-економічних умов форм фінансування підприємства. У цьому зв’язку фінансисти досить часто постають перед необхідністю прийняття рішень щодо вибору найкращої з існуючих альтернатив:

  • емісія облігацій чи акцій?

  • залучення банківських позичок чи капіталу власників?

  • емісія простих чи привілейованих акцій?

  • реінвестування прибутку чи виплата дивідендів?

Для прийняття правильних фінансових рішень слід зважати на критерії, за допомогою яких можна оцінити переваги та недоліки залучення позичкового і власного капіталу, зовнішніх і внутрішніх джерел фінансування тощо. До типових критеріїв можна віднести такі:

  • Прибуток/рентабельність.

  • Ліквідність.

  • Структура капіталу (незалежність).

  • Накладні витрати, пов’язані із залученням коштів.

  • Мінімізація оподаткування.

  • Об’єктивні обмеження: відсутність кредитного забезпечення, необхідного для залучення позичок, низький рівень кредитоспроможності, законодавчі обмеження щодо використання тієї чи іншої форми фінансування, договірні обмеження тощо.

  • Особливості законодавства про банкрутство: черговість задоволення претензій кредиторів; переважання механізмів санації неспроможного боржника чи захисту інтересів кредиторів тощо.

  • Максимізація доходів власників (дивідендна політика).


5. КРИТЕРІЇ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ ПРО ВИБІР ПРАВОВОЇ ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ БІЗНЕСУ

Приймаючи рішення щодо створення нового суб’єкта господарювання чи реорганізації існуючого перед власниками і менеджментом постає питання щодо вибору найприйнятнішої з погляду оптимізації фінансової та інвестиційної діяльності органі­заційно-правової форми ведення бізнесу. Класифікація суб’єктів господарювання за правом власності та організаційно-правовою формою ведення бізнесу в Україні наведена в табл. 2.1.

За правом власності в Україні можуть діяти суб’єкти господарювання, що належать до державної та комунальної, колективної та приватної форм власності. В Україні можуть діяти підприємства таких видів:

  • приватні, засновані на власності фізичної особи;

  • колективні, у т. ч. господарські товариства, кооперативи;

  • комунальні, засновані на власності відповідної територіальної громади;

  • державні, засновані на державній власності, в т. ч. казенні;

  • суб’єкти господарювання з іноземними інвестиціями.

Найбільшою групою суб’єк­тів господарювання в Україні є підприємства колективної форми власності. Право такої власності виникає на підставі:

а) добровільного об’єднання майна громадян та (або) юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об’єднань;

б) передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу;

в) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства; державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян; інших цивільно-правових угод.

Основні критерії та чинники, які слід проаналізувати, приймаючи рішення щодо вибору форми організації бізнесу.

1. Рівень відповідальності власників та їх кількість.

2. Можливості участі в управлінні справами суб’єкта господарювання та контролю за ним.

3. Можливості фінансування. Форма організації бізнесу визначає також можливості та умови залучення власного і позичкового капіталу. Можливості використання різних інструментів фінансування залежать також від правових обмежень і рівня доступу суб’єкта господарювання до ринку капіталів, зокрема:

  • відкриті АТ можуть залучати кошти шляхом емісії акцій та облігацій;

  • ТОВ можуть залучати лише вклади учасників та шляхом емісії облігацій.

  • Партнерства не можуть залучати кошти шляхом емісії облігацій чи акцій.

4. Умови передачі права власності та правонаступництво.

5. Умови оподаткування суб’єктів господарювання різних форм організації бізнесу.

6. Накладні витрати, зумовлені окремими формами організації бізнесу.

7. Законодавчі вимоги щодо відповідності виду діяльності певним формам організації бізнесу.

Суб’єкти господарювання можуть утворювати різного роду об’єднання. До основних видів об’єднань належать асоціації, корпорації, консорціуми, концерни.

Асоціації (від лат. assotiatio — сполучення, з’єднання) — договірні об’єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників.

Корпорації (від. лат. corporatio — спілка) — договірні об’єд­нання, створені на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень цент­ралізованого регулювання діяльності від кожного з учасників.

Консорціуми (від. лат. consortium — спільність) — тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети, як правило, при здійсненні крупних фінансових операцій чи реалізації спільного інвестиційного проекту.

Концерни (від англ. concern — об’єднання) — статутні об’єд­нання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств, які перебувають під єдиним контролем.


6. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ БЕЗ СТВОРЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Згідно з положеннями Закону України «Про підприємництво» суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути не тільки юридичні, а й фізичні особи — громадяни України, а також громадяни інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності.

Фізична особа, подає до органу державної реєстрації реєстраційну картку за встановленим зразком, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності, та ряд інших документів, передбачених нормативними актами України.

Суб’єкт підприємницької діяльності без створення юридичної особи має право відкрити рахунок у будь-якому банку. Підставою для відкриття рахунка є свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі.

Фінансування. Власний капітал приватного підприємця формується виключно за рахунок його приватного майна.

Відповідальність і банкрутство. Приватний підприємець відповідає за боргами суб’єкта господарювання, власником якого він є, всім своїм майном, окрім майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством не може бути звернено стягнення.

Оподаткування. Законодавством передбачено кілька альтернативних способів оподаткування доходів приватних підприємців:

  1. традиційне оподаткування;

  2. фіксований податок;

  3. єдиний податок.


7. ОСОБЛИВОСТІ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИВАТНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Утворення приватного підприємства та його діяльність регламентуються Законами України «Про власність», «Про підприємництво» та «Про підприємства в Україні».

Приватне підприємство це юридична особа, заснована на власності окремого громадянина (в т. ч. нерезидента) з правом найму робочої сили. Фізична особа — засновник приватного підприємства є власником 100 % капіталу такого підприємства, вклю­чаючи право на управління та отримання відповідної частки прибутку у вигляді дивідендів.

Приватне підприємство повинно мати статут, власну печатку, складає самостійний баланс, відкриває розрахунковий рахунок у банку, тобто має всі атрибути юридичної особи.

Переваги форми організації бізнесу у вигляді приватного підприємства зводяться до такого:

  • максимально повне використання власником права на участь в управлінні підприємством;

  • спрощений порядок реалізації права на правонаступництво;

  • власник несе обмежену відповідальність за зобов’язаннями підприємства;

  • оплата внесків може здійснюватися як у грошовій, так і майновій формі;

  • практично повністю відсутні так звані агентські ризики та витрати.

До основних недоліків, які перешкоджають ефективній фінансовій діяльності приватного підприємства, можна віднести такі:

  • низький рівень мобільності прав власності на приватне підприємство;

  • фактична неможливість залучення власного капіталу від інших, крім власника, інвесторів;

  • відсутність детального нормативного регулювання діяльності приватного підприємства, що створює умови для свавілля бюрократії.

Фінансування приватного підприємства здійснюється на основі внесків його власника, тезаврації прибутку, одержання комерційних чи банківських позичок.

Оподаткування. Приватні підприємства сплачують усі податки, передбачені законодавством для суб’єктів господарювання — юридичних осіб на загальних підставах. Разом з тим ці підприємства здебільшого належать до сфери малого бізнесу, а отже, можуть обирати спрощену систему звітності та оподаткування, що зменшує їх накладні витрати та податкові платежі.

Юридична особа, яка перейшла на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, самостійно обирає одну з таких ставок єдиного податку: 6 % суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без урахування акцизного збору в разі сплати ПДВ або 10 % суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору, в разі включення ПДВ до складу єдиного податку.


8. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ КОЛЕКТИВНИХ ПІДПРИЄМСТВ(ГОСП.ТОВ,КООПЕРАТИВІВ, СП)


9. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬДЕРЖАВНИХ І КАЗЕННИХ ПІДПРИЄМСТВ

Згідно із законодавством України управління майном, що є у загальнодержавній власності, покладено на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади. Міністерства та інші відповідні органи виконують такі функції, що прямо чи опосередковано стосуються організації фінансової діяльності державних підприємств (ДП):

  • приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності;

  • затверджують статути (положення) підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв’язку з порушенням статутів (положень);

  • укладають і розривають контракти з керівниками підприємств;

  • здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємством державного майна;

  • дають згоду Фонду державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

  • готують разом з відповідними місцевими Радами народних депутатів висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування державного майна між загальнодержавною і комунальною власністю.

Пряме втручання в господарську діяльність підприємств, що перебувають у загальнодержавній власності, міністерствам та іншим підвідомчим Кабінету Міністрів України органам державної виконавчої влади забороняється.

Наймання керівника підприємства, що перебуває у загальнодержавній власності, здійснюється шляхом укладання з ним контракту.

Керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися під­приємницькою діяльністю. Це не виключає їхнього права отримувати дивіденди від акцій, а також доходи від інших корпоративних справ.

Підприємствам загальнодержавної власності забороняється передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам.

Державні підприємства не можуть бути учасниками комерційних банків. Правонаступниками державних підприємств стосовно комерційних банків, створених за їх участю, є Міністерство фінансів України (щодо підприємств, які перебувають у загальнодержавній власності) та відповідні органи, уповноважені управляти державним майном (щодо інших державних підприємств). Окрім цього, державні підприємства, за винятком будівельних організацій, підприємств будівельної індустрії та будівельних матеріалів, які є засновниками господарських товариств, що здійс­нюватимуть проектування та перспективне будівництво за кордоном, не можуть бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм і видів, господарських товариств, кооперативів (суб’єктів підприємницької діяльності).

Правонаступниками державних підприємств стосовно су­б’єктів підприємницької діяльності, створених за їх участю, є органи, уповноважені управляти державним майном та державні органи приватизації (щодо суб’єктів зі змішаною формою власності).

Казенні підприємства. На казенне підприємство, за рішенням Кабінету Міністрів України, може бути перетворене державне підприємство, яке відповідно до законодавства України не підлягає приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймається за наявності однієї з таких умов:

  • підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;

  • головним споживачем продукції підприємства (більше ніж 50 %) є держава;

  • підприємство є суб’єктом природних монополій.

Управління казенним підприємством здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном. Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Міністерство або інший центральний орган виконавчої влади:

  • призначає на посаду та звільняє з посади керівника казенного підприємства за погодженням з Кабінетом Міністрів України;

  • затверджує статут казенного підприємства та зміни до нього, здійснює контроль за додержанням статуту та приймає рішення у зв’язку з його порушенням;

  • здійснює контроль за ефективністю використання майна, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством;

  • здійснює планування і фінансовий контроль за господарською діяльністю казенного підприємства, затверджує фінансовий план і план розвитку казенного підприємства та обов’язково укладає з ним державні контракти на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) для державних потреб;

  • визначає порядок використання чистого прибутку казенного підприємства шляхом встановлення обов’язкових нормативів розподілу такого прибутку;

  • затверджує умови та фонд оплати праці казенного підприємства з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних засобів. У разі недостатності у казенного підприємства таких коштів та майна відповідальність за його зобов’язаннями несе орган управління.

Казенні підприємства мають право вступати до асоціацій, консорціумів, концернів та інших об’єднань підприємств лише за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Положення законодавства про банкрутство не застосовуються до юридичних осіб — казенних підприємств. До підприємств, що є об’єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, зазначене законодавство застосовується в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх у встановленому порядку з переліку таких об’єктів.


10. ВЛАСНИЙ КАПІТАЛ, ЙОГО ФУНКЦІЇ ТА СКЛАДОВІ

Власний капітал показує частку майна підприємства, яка фінансується за рахунок коштів власників і власних засобів підприємства.

Власний капітал підприємства — це підсумок першого розділу пасиву балансу, тобто перевищення балансової вартості активів підприємства над його зобов’язаннями. Основними складовими власного капіталу є статутний капітал, додатковий і резерв­ний капітал, нерозподілений прибуток. Відомості про розміри статутного і резервного капіталу містяться у статуті підприємства. Показник власного капіталу є одним з головних індикаторів кредитоспроможності підприємства. Він — основа для визначення фінансової незалежності підприємства, його фінансової стійкості та стабільності.

Основним елементом власного капіталу є статутний (номінальний) капітал — сума вкладів власників підприємства в його активи за номінальною вартістю згідно із засновницькими документами. Пайовий капітал — це сукупність коштів фізичних i юридичних осіб, добровільно розміщених у товаристві відповідно до установчих документів для здійснення його господарсько-фінансової діяльності. Нерозподілений прибуток (непокритий збиток) - або сума прибутку, яка реінвестована у підприємство, або сума непокритого збитку.

Функції:

  1. Функція заснування та введення в дію підприємства.

  2. Функція відповідальності та гарантії.

  3. Захисна функція.

  4. Функція фінансування та забезпечення ліквідності.

  5. База для нарахування дивідендів і розподілу майна.

  6. Функція управління та контролю.

  7. Рекламна (репрезентативна) функція.

Абсолютна та відносна величини власного капіталу підприємства залежать від фінансових можливостей підприємства та обраної ним політики щодо структури капіталу. Фінансування діяльності підприємства за рахунок власного капіталу є альтернативою до залучення позичкових коштів. Основні переваги і недоліки фінансування за рахунок власного капіталу пояснюються, виходячи з його функцій, цілей зменшення та збільшення.

11. СТАТУТНИЙ КАПІТАЛ І КОРПОРАТИВНІ ПРАВА ПІДПРИЄМСТВА

Статут.капітал – це частина майна та сума коштів, яка надана власникам для забезпечення діяльності підп-ва. Зміст категорії статут. капіталу залежить від орган. правов. форми господарювання. Для держ.підприємства – це загальна вартість майна закріпленого деож.за підпр.на праві повного господар.розпорядження. Для ТОВ це загальна сума внесків засновників, АТ – сукупна номінальна вартість акцій, для орендного підприємства – сума внесків працівників, тощо.

Цілі збільшення СК: 1)розширення діяльності підпр-ва, 2)реалізація інвестиційного проекту, 3)забезпечення вимог щодо мінімізації розміру СК, 4)придбання контрольного пакету акцій інших підприємств, 5)зменшення ринкової ціни акцій.

Методи збільшення СК у ТОВ:1)залучення додаткових коштів, 2)реінвестування прибутку.

У акціонерного товариства СК можна збільшувати шляхом:1)збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості, це можна робити за рахунок резервів, додаткових внесків, за рахунок дивідендів, 2)збільшення номінальної вартості акцій, 3)обмін облігації на акції.

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує часткову участь у статутному капіталі акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Цілі зменшення СК:1)згортання діяльності підпр-ва,2)концентрація капіталу в руках окремих власників, 3)вихід окремих власників із складу товариства, 4)санація балансу, 5)приведення у відповідність обсягу власного капіталу, майна підпр-ва.

Чисті активи – частина активів профінансована за рахунок власного капіталу.

1250 мін зарплат для АТ, якщо на звітній період ЧА менші, то постає питання про недоцільність АТ.

Способи:1)вихід одного або кількох учасників з підпр, 2)На основі зменшення частки всіх або окремих підприємців.

Зменшення в АТ:1)зменшення номінальної вартості, 2)зменшення кількості акцій існуючої номінальної вартості – це зменшення здійсн.на основі конверсії, на основі без кошт.передачі акцій на анулювання, на основі їх викупу з метою анулювання.


12. РЕЗЕРВНИЙ КАПІТАЛ ПІДПРИЄМСТВА, ЙОГО ВИДИ ТА ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ

  • У широкому розумінні до резервного капіталу належать усі складові капіталу, призначені для покриття можливих у майбутньому непередбачених збитків і втрат. У вузькому розумінні з резервним капіталом ідентифікується капітал, який формується за рахунок відрахувань з чистого прибутку і відображений за статтею балансу «Резервний капітал».

За джерелами формування резерви поділяють на:

  • капітальні резерви — формуються за рахунок коштів власників та інших осіб (відображаються за статтями «додатковий вкладений капітал» та «інший додатковий капітал»);

  • резервний капітал, сформований за рахунок чистого прибутку підприємства (резервний капітал у вузькому розумінні);

  • резерви, які створюються за рахунок збільшення витрат підприємства.

За способом відображення у звітності резерви поділяють на відкриті та приховані. Відкриті резерви можуть бути засвідчені в балансі за статтями «Додатковий капітал» та «Резервний капітал», а приховані резерви жодним чином не фігурують у балансі (див. розд. 4).

За обов’язковістю створення виокремлюють обов’язкові та необов’язкові резерви. Створення перших регламентується чинними нормативними актами. Останні ж формуються з ініціативи менеджменту підприємства та його власників. До обов’язкових резервів належать резерв сумнівних боргів і резервний капітал. Усі інші резерви, наприклад резерв дивідендів, резерв виконання гарантійних зобов’язань, є необов’язковими.

Згідно із законодавством України на кожному підприємстві, заснованому у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо, повинен бути сформований резервний (страховий) капітал. Розмір цього капіталу регламентується засновницькими документами, але він не може бути меншим за 25 % статутного капіталу підприємства. Для акціонерних товариств мінімальна величина резервного капіталу повин­на становити 15 % акціонерного капіталу. Розмір щорічних відрахувань у резервний капітал також передбачається засновниць­кими документами, але не може бути меншим за 5 % суми чистого прибутку підприємств.

Отже, резервний капітал (у вузькому розумінні) — це сума резервів, сформованих за рахунок чистого прибутку в розмірах, установлених засновницькими документами підприємства та нор­мативними актами.

Резервний капітал використовується на покриття збитків СГ, на виплату боргів у разі ліквідації підприємства, на виплату дивідендів, якщо розмір цього резерву більше від мінімально встановленого.

Додатковий капітал — це сума приросту майна підприємства, яка виникла в результаті переоцінки (індексації), безоплатно одержаних необоротних активів та від емісійного доходу.

Капітальні резерви формуються у вигляді додаткового капіталу, який представляє собою суму приросту майна, яка виникло в результаті переоцінки необоротніх активів, безоплатно одержаних цінностей, а також емісійного доходу.

Додатково включений капітал відображає суму емісійної різниці одержаної товариством в разі перевищення ринкової ціни акцій над їх номіналом.

Інший додатковий капітал включає інші вкладений капітал – сума внесків засновників, яка переважає розмір статутного капіталу, раніше внесених засновниками, без прийняття рішення про зміну статутного капіталу, суму безоплатно одержаних необоротніх активів, а також індексацію вартості активів.

Цілі використання капітальних резервів: на покриття балансових збитків, якщо на ці цілі вже використовувались інші джерела; на збільшення статуту або пайового капіталу.

Резерви (резерв сумнівних боргів) – обов’язків резерв, який формується з метою покриття можливих збитків підприємства у результаті непогашення боржником сумнівної, чи безнадійної заборгованості. Нарахування суми резерву відображається в складі інших операційних витрат і поскільки в результаті формування резерву зменшується чистий прибуток, то це опосередковано впливає на формування власного капіталу.


13. ЗВІТ ПРО ВЛАСНИЙ КАПІТАЛ

Звіт складається у формі шахової таблиці в розрізі статей, які включаються до складу першого розділу пасиву балансу та причин їх зміни. Шаховий принцип побудови звіту передбачає розміщення по горизонталі елементів (статей) власного капіталу, а по вертикалі — основних операцій, які можуть призвести до зміни окремих статей і власного капіталу в цілому.

Звіт про власний капітал складається на підставі балансу, звіту про фінансові результати, а також аналітичних даних до відповідних облікових регістрів.

Показники залишку за окремими статтями власного капіталу на початок періоду переносяться з відповідної графи балансу підприємства. Далі по вертикалі відображаються операції, які можуть призвести до змін у власному капіталі. На перетині відповідних вертикальних рядків і горизонтальних граф відображаються дані, що характеризують вплив тих чи інших операцій на стан позицій власного капіталу.

Якщо на підприємстві мали місце зміни в обліковій політиці, виправлення помилок, допущених при складанні звітів у попередніх періодах чи інші зміни, то на відповідну величину здійснюється, як правило, коригування сальдо нерозподіленого прибутку на початок звітного року.

Власний капітал підприємства може змінитися в результаті переоцінки необоротних активів, зокрема уцінки чи дооцінки нематеріальних активів, основних засобів, незавершеного будівництва. Сума дооцінки збільшує інший додатковий капітал, якщо така дооцінка є першою переоцінкою необоротних активів, тобто до дооцінки не провадилася уцінка необоротних активів, суму якої було списано на інші витрати. Сума уцінки необоротних активів зменшує інший додатковий капітал у разі, якщо до уцінки вже було проведено дооцінку таких необоротних активів (сума якої збільшила додатковий капітал). Суми переоцінок необоротних активів, що проводяться протягом звітного року, відображаються у Звіті про власний капітал розгорнуто.

Важливим чинником, який впливає на величину власного капіталу підприємства, є обсяг чистого прибутку (збитку) та порядок його використання (чи покриття) у звітному періоді.

У разі прийняття рішення щодо використання чистого прибутку звітного року, нерозподіленого прибутку чи частини резервного капіталу на виплату дивідендів величина дивідендів відображається за відповідними позиціями власного капіталу у дужках і зменшує власний капітал підприємства.

Вилучення капіталу може здійснюватися з допомогою таких операцій:

  • вилучення частки в капіталі;

  • викуп акцій;

  • анулювання викуплених акцій;

  • перепродаж раніше викуплених акцій;

  • зменшення номінальної вартості акції.

До інших змін у капіталі можна віднести:

  • зменшення статутного, пайового, додаткового капіталу, нерозподіленого прибутку у зв’язку зі списанням невідшкодованих збитків;

  • збільшення додаткового капіталу внаслідок безоплатного отримання необоротних активів (відображається з урахуванням змен­шення додаткового капіталу на суму амортизації таких активів).


14. КЛАСИФІКАЦІЯ ВНУТРІШНІХ ДЖЕРЕЛ ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА

До внутрішніх джерел фінансування підприємств здебільшого відносять такі:

  • чистий прибуток;

  • амортизаційні відрахування;

  • забезпечення наступних витрат і платежів.

Дискусійним є питання віднесення до внутрішніх джерел фінансування грошових надходжень від інвестиційної діяльності, зокрема, процентів, дивідендів, виручки від реалізації необоротних активів, фінансових інвестицій тощо. Прихильники віднесення зазначених надходжень до зовнішніх фінансових джерел обґрунтовують свою позицію тим, що дезінвестиції та фінансові доходи не є результатом операційної діяльності, а отже, не можуть розглядатися як внутрішнє фінансування.

На нашу думку, віднесення згаданих надходжень до внутрішніх є виправданим, оскільки за їх рахунок можна покрити потребу підприємства в капіталі, не вдаючись до зовнішніх фінансових джерел, які мобілізуються на ринку капіталів. Принциповим є те, що при внутрішньому фінансуванні капітал, який був вкладений в необоротні та оборотні активи (за винятком грошових еквівалентів), вивільняється і трансформується в ліквідні засоби, у вигляді частини виручки від реалізації та інших доходів, які залишаються на підприємстві після сплати всіх податків. Інакше кажучи, це та частина фінансових ресурсів підприємства, джерелом формування якої є операційна та інвестиційна діяльність і яка не пов’язана із залученням ресурсів на ринку капіталів.

Внутрішню природу мають також фінансові ресурси, які формуються завдяки впровадженню раціоналізаторських заходів. Метою цих заходів є зменшення грошових видатків підприємства в результаті поліпшення організації оборотних активів, зокрема шляхом скорочення операційного циклу та економії на витратах.

Для підприємств, які не мають можливості залучити кошти із зовнішніх фінансових джерел (через низьку кредитоспроможність чи інвестиційну привабливість, недостатнє кредитне забезпечення), внутрішнє фінансування є єдиним способом забезпечення фінансовими ресурсами. Однак суттєвою проблемою, яка при цьому виникає, є проблема контролю власниками за ефективним використанням фінансових ресурсів.


15. ПОНЯТТЯ САМОФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ ТА ЙОГО ВИДИ

Основним внутрішнім джерелом фінансування є самофінансування, пов’язане з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритій чи прихованій формі. Амортизаційні відрахування не належать до самофінансування. Ефект самофінансування проявляється з моменту одержання чистого прибутку до моменту його визначення, розподілу та виплати дивідендів, оскільки отриманий протягом року прибуток вкладається в операційну та інвестиційну діяльність. Виокремлюють:

а) приховане самофінансування;

б) відкрите самофінансування (тезаврація прибутку).

Приховане самофінансування

Ця форма фінансування підприємства пов’язана з використанням прихованого прибутку. Приховування прибутку здійснюється (у розумінні західних фахівців) у результаті формування прихованих резервів. Оскільки приховані резерви проявляються лише при їх ліквідації, приховане самофінансування здійснюється за рахунок прибутку до оподаткування. Отже, відбувається відстрочка сплати податків і виплати дивідендів.

Приховані резерви — це частина власного капіталу підприємства, яка жодним чином не відображена в його балансі, отже, обсяг власного капіталу в результаті формування прихованих резервів буде меншим, ніж це є насправді.

Є два способи формування прихованих резервів у балансі:

1) недооцінка активів (передчасне списання окремих активів, застосування прискореної амортизації, незастосування індексації, використання методу ЛІФО при оцінці запасів тощо);

2) переоцінка зобов’язань (наприклад, за статтями «Забезпечення наступних витрат і платежів», «Поточні зобов’язання із внутрішніх розрахунків» тощо).

Мобілізація прихованих резервів здійснюється:

  • шляхом реалізації окремих об’єктів основних та оборотних засобів;

  • у результаті індексації балансової вартості майнових об’єктів, які неможливо реалізувати без порушення нормального виробничого циклу (даний метод реструктуризації активів не пов’язаний з реальним поліпшенням платоспроможності, однак безпосередньо впливає на підвищення кредитоспроможності підприємства).

До суттєвого недоліку прихованого самофінансування слід віднести порушення принципу достовірності при складанні звітності та підвищення рівня асиметрії в інформаційному забезпеченні її зовнішніх користувачів.

Тезаврація прибутку — це спрямування його на формування власного капіталу підприємства з метою фінансування інвестиційної та операційної діяльності.

Збільшення власного капіталу в результаті тезаврації прибутку підприємства позначається також як відкрите самофінансування.

Для визначення рівня самофінансування розраховують коефіцієнт самофінансування:

.

Тезаврований прибуток відображається в балансі за такими позиціями:

  • у пасиві за статтями: нерозподілений прибуток; резервний капітал; статутний капітал. При тезаврації прибутку, як правило, підвищується курс корпоративних прав підприємства;

  • в активі він може бути спрямований на фінансування будь-яких майнових об’єктів: оборотних і необоротних; короткострокових і довгострокових.

До основних переваг самофінансування слід віднести такі тезаврації:

  • залучені кошти не потрібно повертати та сплачувати винагороду за користування ними;

  • відсутність затрат при мобілізації коштів;

  • не потрібно надавати кредитне забезпечення;

  • підвищується фінансова незалежність та кредитоспроможність підприємства.

Недоліки самофінансування (тезаврації) у тезовому вигляді можна охарактеризувати таким чином:

  • оскільки на реінвестування спрямовується чистий прибуток, попередньо він підлягає оподаткуванню, в результаті чого вартість цього джерела фінансування збільшується;

  • обмежені можливості контролю за внутрішнім фінансуванням знижують вимоги до ефективного використання коштів;

  • помилковість інвестицій (оскільки рентабельність реінвестицій може бути нижча за середньоринкову процентну ставку, можливе зниження ефективності ринку капіталів у цілому).


16. ЗБІЛЬШЕННЯ СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ БЕЗ ЗАЛУЧЕННЯ ДОДАТКОВИХ ВНЕСКІВ

Збільшення статутного капіталу підприємства без залучення додаткових внесків власників здійснюється шляхом підвищення номінальної вартості акцій або на основі безплатного розміщення серед держателів додаткових корпоративних прав (акцій) пропорційно до належної кожному власнику частки статутного капіталу. При цьому використовуються такі основні джерела:

1. Чистий прибуток звітного періоду (одночасно із тезаврацією збільшується власний капітал).

2. Додатковий вкладений капітал або інший додатковий капітал у межах суми дооцінки необоротних активів.

3. Прибуток, тезаврований у попередніх періодах (резервний капітал чи нерозподілений прибуток минулих років).

Порядок збільшення розміру статутного капіталу акціонерного товариства за рахунок раніше сформованих резервів чи реінвестицій включає таку послідовність дій:

а) прийняття рішення про збільшення розміру статутного капіталу акціонерного товариства та оформлення відповідного протоколу;

б) публікація у друкованих органах Верховної Ради України або Кабінету Міністрів України, або офіційному виданні фондової біржі повідомлення про збільшення розміру статутного капіталу товариства;

в) надання протоколу рішення щодо збільшення розміру статутного капіталу та копії надрукованого повідомлення до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку не пізніше 10 днів після його опублікування;

г) внесення та реєстрація змін до статуту товариства, пов’яза­них зі збільшенням розміру статутного капіталу;

д) реєстрація випуску акцій;

е) оформлення та депонування нового глобального сертифіката випуску акцій (у разі бездокументарної форми випуску акцій);

є) внесення інформації до системи реєстру власників іменних цінних паперів (у разі документарної форми випуску акцій);

ж) виготовлення бланків та видача акціонерам сертифікатів акцій (у разі документарної форми випуску акцій).

У разі збільшення статутного капіталу акціонерного товариства за рахунок реінвестиції чи резервів інформація про випуск акцій реєстрації не підлягає, відкрита підписка на акції не здійснюється.

Повідомлення про збільшення розміру статутного капіталу товариства має містити такі відомості: реквізити підприємства; спосіб та розмір збільшення статутного капіталу; дату і номер рішення (протоколу) про емісію акцій; загальну суму випуску акцій із зазначенням номінальної вартості, кількості, типу та категорії акцій; термін початку та закінчення приймання заяв від акціонерів у разі їх згоди на спрямування нарахованої кожному з них суми дивідендів на збільшення розміру статутного капіталу (виплату дивідендів акціями); обсяг прав, що надаються у разі випуску привілейованих акцій, порядок і місце отримання акціонерами додаткової кількості акцій (акцій нової номінальної вартості).


17.ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАСТУПНИХ ВИТРАТ І ПЛАТЕЖІВ

Забезпечення наступних витрат і платежів формується шляхом нарахувань у звітному періоді майбутніх витрат і платежів, величина яких може бути визначена лише на основі прогнозних оцінок.

Ефект фінансування проявляється завдяки існуванню розриву в часі між моментом нарахування платежів і моментом їх фактичного використання. Нарахування цих коштів можна здійснити за рахунок витрат і за рахунок прибутку. За своєю суттю ці забезпечення можна розглядати як позичковий капітал з невизначеними сроками та сумами повернення.

Види забезпечення: забезпечення виплат персоналу; забезпечення гарантійних зобов’язань; додаткове пенсійне забезпечення; реструктуризація; забезпечення виконання ризикових контрактів.


18.ЧИСТИЙ ГРОШОВИЙ ПОТІК

Грошовий потік – це сукупність розподілених вчасі поступлень і виплат грошових коштів.

Грошові потоки поділяються на такі види:

  1. за видами діяльності: від операційної діяльності; від фін. діяльності; від інвестиційної діяльності.

  2. За напрямками Рузу: вхідні і вихідні;

  3. За методом визначення обсягу: валовий грошовий потік; чистий грошовий потік = різниці між надходженнями і витратами грошових коштів.

На практиці поширення набули два основні методи розрахунку Cash-flow від операційної діяльності:

1. Прямий метод, при використанні якого чистий грошовий потік (Cash-flow) від операційної діяльності розраховується як різниця між вхідними та вихідними грошовими потоками, що мають безпосереднє відношення до операційної діяльності підприємства. До вхідних грошових потоків належать: грошові надхо-
дження від продажу товарів у звітному періоді; погашення дебіторської заборгованості; інші грошові надходження від операційної діяльності (від реалізації оборотних активів, операційної оренди активів тощо). До вихідних грошових потоків належать грошові видатки на покриття витрат, які включаються у собівартість продукції, адміністративних витрат, витрат на збут, інших витрат у рамках операційної діяльності, а також податки на прибуток та проценти за користування позичками.

2. Непрямий метод. Вихідною величиною при використанні цього методу є фінансові результати від операційної діяльності. Здійснюється зворотний до прямого методу розрахунок: операційні прибутки (збитки) коригуються на статті до­ходів (зменшуються) і витрат (збільшуються), які не впливають на обсяг грошових засобів (амортизація, забезпечення наступних витрат і платежів), а також на суму змін в оборотних активах та поточних зобов’язань, що пов’язані з рухом коштів у рамках операційної діяльності та сплатою процентів за користування позичками.

Ефективне управління грошовими потоками дозволяє:

  • забезпечити ліквідність і платоспроможність підприємства;

  • зменшити потребу в позичковому капіталі;

  • забезпечити ритмічність операційного процесу;

  • забезпечення фівн.стійкості підприємства;


19. ЗМІСТ, ЗНАЧЕННЯ ТА ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ

Дивіденди — частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) відповідно до частки їх участі у статутному капіталі підприємства.

Дивідендна політика — це набір цілей і завдань, які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, а також сукупність методів і засобів їх досягнення. Оптимізація дивідендної політики — це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.

Основною метою ДП є встановлення оптимальних попорцій між прибутком, який направляється на споживання і на розвиток.

Рішення в галузі ДП впливає на такі параметри діяльності підприємства : величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та ряд інших.

Зв’язок між дивідендною політикою і ринковим курсом корпоративних прав описується класичним алгоритмом: курс акцій прямо пропорційний дивіденду та обернено пропорційний процентній ставці за альтернативними вкладеннями капіталу на ринку.

До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації дивідендної політики, слід віднести:

  • виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;

  • визначення оптимального співвідношення між розподіленим і тезаврованим прибутком;

  • оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну привабливість;

  • визначення оптимальної для підприємства величини статутного і власного капіталу;

  • узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим законодавством;

  • вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати дивідендів;

  • оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.


20. ТЕОРІЇ В ГАЛУЗІ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ

Теза щодо «іррелевантності (нейтральності) дивідендної політики». Ф. Модільяні, М. Міллер, Ф. Блек вважають, що між сумою сплачуваних дивідендів і ринковим курсом акцій не існує зв’язку, оскільки курс акцій визначається нинішніми та майбутніми доходами підприємства, а також потенціалом його зростання. Найраціональнішою з їх погляду є фінансова політика, в рамках якої відбувається відмова від виплати дивідендів і весь прибуток спрямовується на реінвестиції. Правило використання прибутку відповідно до цієї концепції формулюється таким чином: спрямовувати на виплату дивідендів слід лише ту частину прибутку, яку неможливо ефективно реінвестувати.

Теза про пріоритетність дивідендів. Факт виплати дивідендів усе ж таки впливає на вартість корпоративних прав. Це зумовлено тим, що ряд інвесторів, зокрема дрібні акціонери, віддають перевагу реальним дивідендам порівняно з майбутніми доходами від зміни курсу, зумовленими тезаврацією прибутку. На цьому припущенні ґрунтується американська модель оптимізації дивідендної політики - синиці в руках (Дж. Лінтнер та М. Гордон). Згідно з цим підходом, актуальний курс акцій визначається теперішньою вартістю очікуваних доходів на ці акції, які включають усі майбутні дивіденди, а також очікувану виручку від реалізації акцій.

Концепція мінімізації податкових платежів. Є група інвесторів, які при прийнятті своїх рішень виходять насамперед з критерію мінімізації податкових платежів.

Теорія сигнальних дивідендів. За цією теорією при визначенні ринкової ціни акцій основним показником вистуває розмір виплачуваних дивіденді, якщо компанія виплачує високі дивіденди, то це сигналізує про те, що вона очікує зростання доходів в майбутньому, а це відразу відображається на зростанні ринкової ціни акцій;

Теорія клієнтури. Передбачає що ДП повинна відповідати очікуванню більшості акціонерів. Якщо на загальних зборах більшість голосів за поточні дивіденди, то прибуток направляється на споживання, а якщо віддають перевагу розвитку компанії, то прибуток направляється на капіталізацію.


21. ФАКТОРИ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ

До основних факторів належать:

  1. Стадія життєвого циклу підприємства (для нещодавно створених підприємств доцільним є максимальне реінвестування прибутку).

  2. Наявність у підприємства прибуткових інвестиційних проектів. Якщо в підприємства відсутні обґрунтовані плани щодо прибуткового реінвестування прибутку, то найраціональнішим буде максимальний розподіл прибутку (виплата дивідендів).

  3. Альтернативні джерела капіталу. Цей чинник пов’язаний з доступністю і вартістю залучення коштів із зовнішніх джерел, які можна використати для покриття потреби в капіталі, що залежить від:

  • кредитоспроможності підприємства та наявності в нього кредитного забезпечення;

  • вартості залучення позичкового капіталу;

  • інвестиційної привабливості та можливостей залучення додаткового акціонерного чи пайового капіталу (шанси розміщення нової емісії);

  • накладних витрат, пов’язаних із залученням власного капіталу із зовнішніх джерел.

  1. Обмеження. Обмеження можуть застосовуватися, як правило, в таких випадках:

  • у разі заборгованості власників (учасників) за внесками до статутного капіталу;

  • за наявності на момент виплати дивідендів підстав щодо порушення справи про банкрутство підприємства чи виникнення таких підстав у результаті виплати дивідендів;

  • власний капітал підприємства є меншим за обсяг його статутного та резервного капіталу;

  • повністю не сплачені поточні та накопичені дивіденди за привілейованими акціями;

  • відсутність відповідних фінансових джерел виплати дивідендів;

  • наявність договірних обмежень, наприклад з банком-креди­тором.

  1. Преференції найважливіших груп власників: більшість з них орієнтовані на споживання (дивіденди) чи заощадження (тезаврація та збільшення вартості підприємства).

  1. Податкові наслідки застосування того чи іншого типу дивідендної політики: для власників та для самого підприємства.

  2. Рівень процентних ставок на ринку капіталів, а також ставки дивідендів у конкурентів та в інших підприємств, які належать до тієї самої чи суміжних галузей виробництва.


22. ПОРЯДОК НАРАХУВАННЯ ДИВІДЕНДІВ

Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за корпоративними правами кожної категорії приймають власники (загальні збори власників) підприємства за рекомендацією наглядової ради чи пропозицією виконавчих органів. Порядок повідомлення власників корпоративних прав про виплату дивідендів регламентується статутом товариства. Як правило, підприємства дають відповідне оголошення у заздалегідь визначених друкованих засо­бах масової інформації. В оголошенні про виплату дивідендів має міститися така інформація:

  • назва підприємства;

  • дата прийняття загальними зборами власників рішення про виплату дивідендів;

  • період, за який виплачуються дивіденди;

  • величина дивідендів на одну акцію (у відносному чи абсолютному виразі) в розрізі окремих їх категорій;

  • строки та місце виплати;

  • особливості оподаткування дивідендів.

Величина дивідендів залежить від трьох показників:

  • величини чистого прибутку, резерву дивідендів (інших джерел виплати);

  • встановленого співвідношення між розподіленим і нерозподіленим прибутком;

  • частки учасника (власника) в статутному капіталі.

Сума коштів, яка рішенням зборів власників спрямовується на виплату дивідендів, називається масою дивіденду. Дивіденди можуть виплачуватися в таких формах:

  • грошова;

  • негрошова;

  • змішана форма;

  • приховані дивіденди.


23. МЕТОДИ НАРАХУВАННЯ ДИВІДЕНДІВ

Тип дивідендної політики визначає порядок формування фонду дивідендних виплат при цьому виділяють різні підходи: консервативний; помірний; агресивний.

Кожному з них відповідають такі типи ДП:

Консервативний:

  1. політика залишкових дивідендів;

  2. політика мінім., стабільного розміру дивідендів.

Помірний:

  1. політика «екстра-дивіденду»

Агресивний:

  1. політика стабільного рівня дивідендних виплат;

  2. політика зростання розміру дивідендів.


Методи нарахування та виплати дивідендів:

  • залишковий метод і стратегія припинення дивідендних виплат;

  • метод стабільних дивідендів;

  • метод гнучкої дивідендної політики;

  • метод стійкого приросту дивідендів;

  • метод стабільної та бонусної частини.

Загальний огляд методів нарахування дивідендів, їх переваги та недоліки наведено у табл. 5.2.

Залишковий метод. На дивіденди повинна спрямовуватися частина чистого прибутку, що залишилася у підприємства після здійснення всіх необхідних реінвестицій.

Метод стабільних дивідендів. Не прив’язується до фактичних фінансових результатів за звітний період.

Метод гнучкої дивідендної політики. Цей метод ґрунтується на принципі залежності розміру дивідендів від фінансових результатів у періоді, за який виплачуються дивіденди.

Метод стійкого приросту дивідендів. Метод ґрунтується на моделі виплати дивідендів М. Гордона і передбачає стабільне їх зростання, як правило, в твердо встановленому проценті приросту до розміру дивідендів у попередні роки.

Метод стабільної та бонусної частин. Використовуючи цей метод, підприємство регулярно виплачує стабільні невисокі дивіденди плюс додаткові бонуси за наявності високих прибутків чи у разі святкування знаменних подій, ювілейних дат тощо.


24.ОПОДАТКУВАННЯ ДИВІДЕНДІВ


Згідно із законодавством України підприємство, нараховує та утримує податок на дивіденди в розмірі 30 % нарахованої суми виплат за рахунок таких виплат, незалежно від того, чи є емітент платником податку на прибуток.

Емітент корпоративних прав зменшує суму нарахованого податку на прибуток на суму внесеного до бюджету податку на дивіденди. Якщо сума сплаченого податку на дивіденди перевищує суму податкових зобов’язань підприємства-емітента за податком на прибуток звітного періоду, різниця переноситься на зменшення зобов’язань за податком на прибуток такого підприємства у майбутніх податкових періодах.

За прийняття рішення про спрямування чистого прибутку на збільшення статутного капіталу та виплату дивідендів у формі корпоративних прав (акцій, часток, паїв), податок на дивіденди не застосовується за умови, що така виплата жодним чином не змінює пропорцій участі власників у статутному капіталі підприємства-емітента.

Якщо одержувачем дивідендів є юридична особа, то цей вид доходів не включається до складу валового доходу такого підприємства для цілей оподаткування за умови, що з дивідендів утримано податок на рівні емітента корпоративних прав. Для фізичних осіб: до сукупного оподатковуваного доходу, одержаного громадянами, не включаються суми дивідендів, що були оподатковані під час їх виплати.

Дивіденди, що виплачуються в грошовій формі або у формі цінних паперів (корпоративних прав), не оподатковуються також податком на додану вартість.

На суми виплачених дивідендів не нараховуються збори на: обов’язкове пенсійне страхування; обов’язкове соціальне страхування (в т. ч. на випадок безробіття) тощо, оскільки дивіденди не є платежем у рамках оплати праці.

Ставку податку на доходи нерезидентів, отримані у вигляді дивідендів, установлено в розмірі 15 %.


25 ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ

Висновки щодо ефективності дивідендної політики можна зробити на основі аналізу показників прибутковості корпоративних прав, від значення яких залежать обидві складові доходів власників. До таких показників можна віднести:

  1. Чистий прибуток, що припадає на одну просту акцію: розраховується діленням суми чистого прибутку, який належить власникам простих акцій, на кількість простих акцій.

  2. Дивіденди на одну просту акцію: розраховується діленням суми оголошених дивідендів на кількість простих акцій, за якими сплачуються дивіденди.

  3. Коефіцієнт цінності акцій: розраховується діленням ринкової ціни однієї акції на дивіденд на одну просту акцію.

  4. Рентабельність акції — виражений у процентах показник, який є обернено пропорційним до коефіцієнта цінності акцій.

  5. Коефіцієнт дивідендних виплат: відношення маси дивіденду до суми чистого прибутку.

  6. Відношення ринкового курсу до чистого прибутку на одну акцію (price earnings ratio, PER): характеризує взаємозв’язок між чистим прибутком підприємства та курсом його акцій і показує, скільки річних прибутків на одну акцію потрібно, щоб окупилися кошти, вкладені в акцію.

  7. Відношення ринкового курсу акцій до показника Cash-flow на одну акцію: характеризує взаємозв’язки між ринковим курсом і чистим грошовим потоком підприємства.

В інформації про фінансово-господарську діяльність АТ, що публікується емітентом у друкованих виданнях, наводяться окремі показники, які характеризують ефективність дивідендної політики, зокрема:

  • частка чистого прибутку, спрямована на виплату дивідендів на привілейовані акції (тис. грн);

  • чистий прибуток, що припадає на одну просту акцію (грн);

  • дивіденди, нараховані на одну просту акцію (грн).

За певних обставин ефективною буде така дивідендна політика, за якої забезпечується зростання ринкової ціни корпоративних прав. У традиційному розумінні рішення власників щодо дивідендів чи реінвестування прибутку залежить від очікуваної рентабельності власного капіталу підприємства (Рв) та від ставки зовнішніх доходів (p) за альтернативних вкладень відповідного обсягу капіталу на ринку. Якщо на ринку є можливість вкласти капітал з вищою нормою дохідності, ніж у підприємство-емітент (за однакового рівня ризику), то доцільно приймати рішення щодо виплати дивідендів. Якщо ж навпаки, то найраціональнішою буде тезаврація прибутку. Отже, доти, доки Рв > p, з погляду прибутковості власникам доцільно реінвестувати весь чистий прибуток. У такому разі ринковий курс акцій зростатиме. Згідно з класичним підходом алгоритм розрахунку ринкового курсу корпоративних прав має такий вигляд:

КА = , (5.1)

де КА — ринковий курс корпоративних прав (акцій); П — чистий прибуток на одну акцію; Д — дивіденди на одну акцію.


26, ПОЗИЧКОВИЙ КАПІТАЛ ПІДПРИЄМСТВА, ЙОГО ОЗНАКИ ТА СКЛАДОВІ

Якщо між капіталодавцем і підприємством виникають відносини позички, то це означає, що фінансування відбувається за рахунок позичкового капіталу: капіталодавець набуває статусу кредитора.

Кредитор — юридична та (або) фізична особа, яка має підтверджені належними документами грошові вимоги до боржника, в тому числі вимоги з виплати заробітної плати, зі сплати податків, інших обов’язкових платежів тощо.

Найважливіші параметри позичкового капіталу підприємства:

* Строковість. Класифікація:

--короткостроковий позичковий капітал (до 12 місяців

--довгостроковий позичковий капітал (понад рік)

* Капіталодавець. Класифікація:

-- банки та інші фінансово-кредитні інститути

-- постачальники та клієнти

-- власники

-- персонал

-- держава

*Умови одержання.

Класифікація:

-- згідно з кредитним чи іншим договором

-- за відсутності договору

* Цілі використання. Клас.:

-- здійснення інвестицій

-- поповнення оборотних активів

* Форми залучення. Клас.:

грошові кошти

-- товарна форма

* Забезпечення. Клас.:

-- забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами)

-- гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи)

-- з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації)

-- незабезпечені

* Плата за користування капіталом. Клас.:

-- виплата процентів

- без процентів

* Порядок погашення. Клас.:

-- одноразовий платіж

-- багаторазові платежі

-- з регресією платежів

-- у заздалегідь визначений термін чи без такого


Згідно з П(С)БО 2 під довгостроковими зобов’язаннями слід розуміти зобов’язання, що будуть погашені протягом строку, який перевищує 12 календарних місяців, або протягом строку, що перевищує операційний цикл, якщо він більший 12 календарних місяців

До складу позичкового капіталу належать також зобов’я­зання, які відображаються за розділом «Доходи майбутніх періодів». У цій статті показуються доходи, отримані протягом поточного або попередніх звітних періодів, які належать до наступних звітних періодів

До основних зовнішніх джерел формування позичкового капіталу підприємств належать:

  • банківські (фінансові) кредити;

  • кошти, залучені в результаті емісії облігацій;

  • комерційні позички.


27. ПОРЯДОК ЗАЛУЧЕННЯ БАНКІВСЬКИХ КРЕДИТІВ

Етапи залучення банківської позички:

1,Попередні переговори з обраним банком 2, Рішення про доцільність подальших переговорів з банком 3, Рішення зборів власників щодо залучення банківського кредиту 4, Підготовка пакета документів відповідно до переліку банку 5, Передача пакета документів до банку 6, Відкриття поточного рахунку в банку (якщо такий рахунок відсутній) 7, Фінансово-економічна експертиза діяльності підприємства 8, Узгодження величини процентної ставки та інших параметрів кредиту 9, Укладення кредитної угоди 10, Моніторинг та контроль

Типовий список необхідних для отримання кредиту документів містить

а) клопотання (лист, заявка) позичальника на ім’я Голови Правління банку

б) протокол рішення зборів власників щодо згоди на залучення кредиту у визначеній сумі та про надання майна в заставу

в) документи фінансової та податкової звітності

г) інформація щодо розмірів заборгованості за банківськими кредитами

д) висновки аудитора щодо фінансово-майнового стану підприємства та копії актів перевірок державними податковими органами;

е) бізнес-план, необхідними складовими якого є розрахунок потреби в капіталі, терміни освоєння та окупності залучених коштів, прогноз Cash-flow на період, на який залучаються кошти, тощо;

ж) копії контрактів, договорів, рахунків-фактур (інвойсів), митних декларацій, інших документів, пов’язаних із досягненням цілей, на які береться кредит;

з) документи, які засвідчують той чи інший вид кредитного забезпечення;

и) довідки з банків, де відкриті рахунки позичальника, про відсутність заборгованості за кредитами.

Дата одержання від потенційного позичальника пакета документів у повному обсязі вважається датою офіційного звернення підприємства за кредитом

Перед тим, як прийняти рішення щодо надання кредиту, банк проводить ретельну фінансово-економічну експертизу діяльності потенційного позичальника. Аналіз здійснюється за такими основними напрямами:

  • оцінка якості менеджменту;

  • ситуація підприємства на ринку факторів виробництва та збуту продукції;

  • фінансовий стан потенційного позичальника;

оцінка кредитного забезпечення

У разі прийняття позитивного рішення щодо видачі кредиту банк оформляє відповідні документи, що регламентують кредитні взаємовідносини. До таких документів належать:

  • кредитний договір (укладається між кредитором і позичальником тільки у письмовій формі);

  • договори поручительства (гарантії);

договори застави


28. ФІНАНСУВАННЯ ЗА РАХУНОК ВИПУСКУ ОБЛІГАЦІЙ

Облігація — це цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ньому строк з виплатою доходу, порядок визначення якого передбачається умовами випуску

Облігації підприємств повинні мати такі реквізити:

  • найменування цінного папера — «облігація»,

  • фірмове найменування і місцезнаходження емітента облігацій;

  • фірмове найменування або ім’я покупця (для іменної облігації);

  • номінальну вартість облігації;

  • строки погашення, розмір і строки виплати процентів (для процентних облігацій);

  • місце і дату випуску, а також серію і номер облігації;

підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це особи, печатку емітента

До основних переваг фінансування на основі емісії облігацій можна віднести такі:

  • диверсифікація капіталодавців, зокрема кредиторів;

  • залучення коштів здійснюється на довгостроковий період;

  • податкові переваги, оскільки проценти за облігаціями відносяться на зменшення оподаткованого доходу емітента;

  • порівняно з акціями облігації є менш ризиковим об’єктом вкладення коштів для інвесторів.

Серед найсуттєвіших недоліків цього інструменту фінансування найчастіше наводяться такі:

  • порівняно високий рівень накладних витрат, пов’язаних із випуском облігацій;

  • ризик сплати завищених процентів, передбачених умовами випуску облігацій, у разі зменшення ставок на ринку капіталів;

  • через значну кількість держателів облігацій і широку географію їх знаходження можуть виникнути труднощі ведення переговорів з капіталодавцями у разі необхідності пролонгації строків погашення.

На відміну від акцій, курс емісії облігацій (за винятком конвертованих облігацій) може збігатися з номіналом, бути вищим чи нижчим за нього.

Акціонерні товариства випускають облігації на суму не більше 25 % від розміру статутного капіталу і лише після повної оплати всіх випущених акцій.


29, ОСОБЛИВОСТІ ЗАЛУЧЕННЯ КОМЕРЦІЙНИХ КРЕДИТІВ

Одним з джерел формування позичкового капіталу підприємства є комерційні кредити. Комерційний кредит — це форма кредиту, яка характеризує відносини позички між двома суб’єк­тами господарської діяльності, що виникають у результаті одержаних авансів у рахунок наступних поставок продукції (робіт, послуг) чи одержання товарів з відстрочкою платежів. Ці кредити принципово відрізняються від банківських, оскільки кредитором виступають комерційні партнери підприємства. До основних різновидів комерційних кредитів належать:

* товарні кредити; *одержані аванси.

У результаті залучення товарного кредиту у підприємства виникає кредиторська заборгованість за товари (роботи, послуги). Здебільшого товарні кредити мають короткостроковий характер і спрямовуються на фінансування оборотних активів, як правило, запасів.

Основною метою надання товарних кредитів є стимулювання збуту продукції та прив’язка окремих перспективних клієнтів до постачальника

Важливим питанням, пов’язаним з комерційним кредитуванням, є вартість кредиту. Ця вартість залежить від таких основних чинників:

*рівня знижки до базової ціни (сконто) товару у разі здійснення дострокових розрахунків;

* періоду, протягом якого надаються знижки;

* періоду відстрочення платежів.

Ефективна ставка процента для позича­льника (Re) за товарним кредитом може розраховуватися за такою формулою:

Re =  · 360, (6.3)

де SK — величина знижки (%); h — період дії знижки (днів); z — тривалість відстрочки платежу (днів).

До основних переваг товарного кредиту належать:

* відносна швидкість і технічна зручність отримання;

* кредитори здебільшого не вимагають додаткового кредитного забезпечення, окрім застереження щодо заборони застави майна під інші кредити;

* вимоги до кредитоспроможності позичальника є нижчими, ніж при банківському кредитуванні (кредитори, як правило, не здійснюють оцінку кредитоспроможності позичальника);

* порівняно легший процес узгодження пролонгації кредиту.

Слід враховувати також типові недоліки залучення товарних кредитів:

* процентна ставка, як правило, перевищує вартість банківського кредиту;

* небезпека високої залежності від постачальників;

* застереження щодо заборони надавати в заставу майно під інші кредити, що є типовим видом забезпечення товарних кредитів, звужує кредитні рамки позичальника;

* знижується контроль за ефективністю використання позичкового капіталу.

Оцінка вартості залучення короткострокових авансів здійснюється за тією ж методологією, що і товарних кредитів. Одним з чинників виникнення поточної заборгованості за авансами одержаними є уникнення ризику неплатежів за поставлені товари.

Довгострокові аванси як джерело формування позичкового капіталу використовуються при виконанні крупних замовлень, зокрема в будівництві, суднобудуванні, великому верстатобудуванні та в деяких інших галузях. Аванси від замовників відіграють такі функції:

* фінансування та підтримання ліквідності позичальника;

* перевірки платоспроможності замовника;

* гарантії, що замовник викупить замовлення у разі його готовності.

З метою зменшення ризику нецільового використання авансів і невиконання замовлення в зарубіжній практиці замовники за кредитне забезпечення, як правило, вимагають надання банківських гарантій

Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті можуть регулювати свої господарські відносини та створювати платіжні засоби у вигляді векселів — зобов’язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін. У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя інших угод про надання кредиту не укладається.

Погашення комерційного кредиту, оформленого з допомогою векселя, може здійснюватися шляхом:

* сплати боржником за векселем;

* передачі (індосаменту) векселя іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);

* врахування векселя — придбання векселя банком до настання строку платежу за ним у векселедержателя за грошові кошти з дисконтом (переоформлення комерційного кредиту на банківський).


30. НЕТРАДИЦІЙНІ ФОРМИ ЗАЛУЧЕННЯ ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ

Досить часто підприємства вдаються до використання так званих субститутів кредиту. Одним з таких субститутів є факторинг, який можна трактувати як спосіб короткострокового фінансування діяльності підприємства. За визначенням, факторинг — це продаж дебіторської заборгованості на користь фінансового посередника (факторингової компанії чи банку). Зміст операції факторингу зводиться до переуступки першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору (фактору) з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору. На основі договору про проведення розрахункових операцій через факторинг банк, наприклад, може придбати у підприємства-продавця право вимоги за поставлені товари та надані послуги, строки сплати за які минули (прострочена дебіторська заборгованість) або по поточних розрахунках.

До найважливіших функцій факторингу належать:


Случайные файлы

Файл
169395.rtf
169451.rtf
99614.rtf
18390.rtf
29901.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.