Міжнародне приватне право (96132)

Посмотреть архив целиком

В1Загальні засади цивільного законодавства.


Стаття І.Відносини, що регулюються цивільним законодав­ством

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівно­сті, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншо­му владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо Інше не встановлено законом.

Стаття 2. Учасники цивільних відносин

1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи).

2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна' Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави іа інші суб'єкти публічного права.

Стаття 3. Загальні засади цивільного законодавства

І. Загальними засадами цивільного законодавства є:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2)неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, вста­новлених Конституцією України та законом;

3)свобода договору;

4)свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5)судовий захист цивільного права та Інтересу;

6)справедливість, добросовісність та розумність.

Стаття 4. Акти цивільного законодавства України

1. Основу цивільного законодавства України становить Конституція України.

2. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які при­ймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон).Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розгляд. ВР України одночасно з відповідним проектом за­кону про внесення змін до Цивільного кодексу України.

3. Цив. відн. можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених КУкраїни.

4. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Мі­ністрів України.

Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

5. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регу­люють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.

6. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

Стаття 5. Дія актів цивільного законодавства у часі

1. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

2. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випад­ків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом ци­вільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з момен­ту набрання ним чинності.

Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір

1. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений акта­ми цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивіль­ного законодавства.

2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані ними актами.

3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивіль­ного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивіль­ного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про цс, а також у разі, якщо

обов'язковість для сторін положень актів цивільного законо­давства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

4. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосову­ються і до односторонніх правочинів.

Стаття 7. Звичай

І. Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм лілового обороту.

Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законод.але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. 2. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодав­ства, у цивільних відносинах не застосовується. Стаття 8. Аналогія

1. Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, Іншими ак­тами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

2. У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Стаття 9. Застосування Цивільного кодексу України до вре­гулювання відносин у сферах господарювання, ви­користання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин

1. Положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відно­син, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охоро­ни довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

2. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майно­вих відносин у сфері господарювання.

Стаття 10. Міжнародні договори

1. Чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є час­тиною національного цивільного законодавства України.

2. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що вста­новлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.


В2Виникнення цивільних прав та обов'язків


Стаття 11. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків

1. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків,зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

4. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

5. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

6. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язківможе бути настання або ненастання певної події.


В3 Здійснення цивільних прав та виконання цивільних обов'язків


Стаття 12. Здійснення цивільних прав

- Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

-нездійснення особою своїх прав не є підставою для їх припинення,крім випадків, встановлених законом

-особа може відмовитися від свого майнового права

відмова від права власності на транспортні засоби,тварин,нерухомі речі- у порядку,встановленому ЦЗ

-особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі,крім випадків,встановлених законом

-якщо законом встановлені праовові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права,вважається, що поведінка особи є добросовісною, якщо інше не встановлено судом

Стаття 13. Межі здійснення цивільних прав

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права Інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шко­ди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися мо­ральних засад суспільства.

5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправо­мірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші на­слідки, встановлені законом.

Стаття 14. Виконання цивільних обов'язків

1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.


В4 Захист цивільних прав та інтересів судом.


Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересі.

1. Кожна особа мас право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

2. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не супере­чить загальним засадам цивільного законодавства.

Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

2. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4)відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10)визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.


В5 Відшкодування збитків


Стаття 22. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди

1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цив права, має право на їх відшкодування.

2. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа,яка порушила право,одержала у зв'язку з цим доходи,то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено,не може бути меншим від доходів,одержаних особою, яка порушила право.

4. На вимогу особи, якій завдано шкоди,та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості,полагодження пошкодженої речі тощо).


В6 Відшкодування моральної шкоди.


Стаття 23. Відшкодування моральної шкоди

1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

2. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях,яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

3. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин,які мають істотне значення.

При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.


В7Цивільна правоздатність та дієздатність фізичної особи


Стаття 24. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Стаття 25. Цивільна правоздатність фізичної особи

1. Здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздат­ність) мають усі фізичні особи.

2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її наро­дження.

У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

3. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.

4 Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Стаття 26.Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи

1. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки.

2. Фіз. ос. має усі особисті немайнові права, встановлені К України та цим Кодексом.

3. Фіз.ос. здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом.

4. Фіз. ос. здатна мати інші цивільні права, що не встановлені К України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суп. закону та моральним засадам суспільства.

5. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

Стаття 27. Запобігання обмеженню можливості фізичної особи мати цивільні права та обов'язки

1. ІІравочин, що обм. можливість фізичної особи мати не заборо­нені законом цивільні права та обов'язки є нікчемним.

2. Правовий акт Президента України,органу державної влади,органу шади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування,їх­ніх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, крім ви­падків, коли таке обмеження передбачено К України.

Стаття 28. Ім'я фізичної особи

І. Фіз ос набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.

Ім'я фіз. ос, яка є громадянином У, складається із призвиша, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

2. При здійсненні окремих цивільних прав фіз. ос. відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені.

3, ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

Стаття 29. Місце проживання фіз. ос.

1. Місцем проживання фіз.ос.є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель, тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фіз. ос. прож.постійно, переважно або тимчасово.

2. Фіз.ос., яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце прожив., за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фіз.ос. у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи за­кладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між діл нною та батькам.У разі спору місце проживання фіз.ос.у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом.

4. Місцем проживання фіз.ос., яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким во­на проживає, опікуна або місцезнаход.навчального закладу чи за­кладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

5. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опі­куна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Стаття ЗО. Цивільна дієздатність фіз.ос.

І. Цивільну дієздатність має фіз.ос., яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, само­стійно їх виконувати та нест и зідповідальність у разі їх невиконання.

2. Обсяг цивільної дієздатності фіз. ос. встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.


В8Часткова і неповна цивільна дієздатність.


Стаття ЗО. Цивільна дієздатність фіз.ос.

І. Цивільну дієздатність має фіз.ос., яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, само­стійно їх виконувати та нест и зідповідальність у разі їх невиконання.

2. Обсяг цивільної дієздатності фіз. ос. встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

Стаття 31. Часткова цивільна дієздатність фіз. ос., яка не досягла 14 років

1. Фіз.ос.,яка не досягла 14 років (малолітня особа), має право:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати ос. нем. права на результати інтелек., творчої діяльності, що охороняються законом.

2. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Стаття 33. Цивільна відповідальність неповнолітньої особи

1. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону.

2. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

3. Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану нею іншій особі.


В9Обмеження цив.дієздатності та визнання фіз. ос. недієздатною.


Стаття 36. Обмеження цивільної дієздатності фіз.ос.

1. Суд може обмежити цивільну дієздатність фіз.ос., якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Суд може обмежити цивільну дієздатність фіз.ос., якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсични­ми речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріаль­не становище.

3. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встанов­люється Цив. процес. кодексом України.

4. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту на­брання законної сили рішенням суду про це.

Стаття 37.Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності фізичної особи

1. Над фіз.ос., цивільна дієздатність якої обмежена, вста­новлюється піклування.

2. Фіз.ос., цивільна дієздатність якої обмежена, може само­стійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.

3. Правочини шодо розпорядження майном та інші правочини, що ви­ходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздат­ність якої обмежена, за згодою піклувальника.Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що вихо­дять іа межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

4. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивіль­на дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фіз. ос., цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

5. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відпо­відальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклуваль­ника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Стаття 38.Поновлення цивільної дієздатності фіз. ос., цивільна дієздатність якої була обмежена

1. У разі видужання фіз. ос., цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.

2. У разі припинення фіз. ос. зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд понов. її цивільну дієздатність.

3. Піклування, встановлене над фіз. ос., припиняється на підставі рішення суду про поновлення цив.дієздат.

4. Порядок поповнення цивільної дієздатності фіз.ос., цивіл на дієздатність якої була обмежена, встановлюється Цивільним процес.код. У.

Стаття 39. Визн. фіз.ос.недієздатною

1. Фіз.ос. може бути визнана судом недієздатною, якщо вон внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомл вати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Порядок визнання фіз. ос.недієздатною встанов.Цивільним процес.код.У..

3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздат і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без де статньої для нього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдан моральної шкод», має право вимагати від заявника її відшкодування.

Стаття 40. Момент визнання фіз. ос.недієздатною

1. Фіз. ос.визнається недієздатною з моменту набрання закон рішенням суду про це.

2. Якщо від часу виникнення недігєздатності залежить визнання нед. шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висповку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психіч. стану ос.може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визна ється недієздатною.

Стаття 41. Правові наслідки визнання фіз.ос. недієзд.

1. Над недієздатною фіз. ос. встановлюється опіка.

2. Недієзд. фіз. ос. не має права вчиняти будь-якого право чину.

3. Правочини від Імені недієздатної фізичної особи та в її інтерес вчиняє її опікун.

4. Відповідальність за шкоду, завдану недієзд. фіз. ос., несе ЇЇ опікун.

Стаття 42. Поновлення цив. дієздат. фіз. ос., яка була визнана недієздатною

1. За заявою опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка булл визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

2. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка бу­ла визнана недієздатною, встановлюється Цивільним процесуальним ко­дексом України.

В10 Безвісна відсутність та оголошення фіз.ос. померлою.


Стаття 43. Визнання фіз. ос. безвісно відсутньою

1. Фіз. ос. може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом 1 року в місці її постійного прожив. немає відомостей про місце її перебування.

2. У разі неможл.встановити день одержання останніх відомос­тей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вва­жається 1число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць.

3. Порядок визнання фіз.ос. безвісно відсутньою встановлю­ється Цив. процес. Код. У.

Стаття 44. Опіка над майном фіз. ос., яка визнана без­вісно відсутньою, а також фіз.ос., місце перебування якої невідоме

1. На підставі рішення суду про визнання фіз.ос. безвісно від­сутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.

2. За заявою зац. особи або органу опіки та піклування над майном фіз.ос., місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

3. Опікун над майном фіз.ос., яка визнана безвісно відсут­ньою, або фіз.ос., місце перебування якої невідоме, приймає ви­конання цив.обов'язків на її користь,погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.

4. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фіз.ос., яка визнана безвісно відсутньою,або фіз.ос., місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких во­ни за законом зобов'язані утримувати.

5. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фіз.ос. безвісно відсутньою, а також у разі появи фіз.ос., місце перебування якої було невідомим.

Стаття 45. Скасування рішення сулу про визнання фіз.ос. безвісно відсутньою .Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою,з''явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересова­ної особи скасовує рішення про визнання фіз.ос. безвісно відсут­ньою.

Стаття 46.Оголошення фіз.ос.померлою І. Фіз.ос. може бути оголошена судом померлою, якщо у місці постійного проживання немає відомостей про місце її перебування 'прот. 3 р., а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом 6 міс.

2. Фіз.ос., яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діям може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дн закінч.воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фіз.ос. померлою і до спливу цього строку, не раніше спливу шести місяців.

3. Фіз.ос. оголош. померлою від дня набрання закони сили рішенням суду про це. фіз.ос, яка пропала безвісти за о ставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її з гибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діям може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

4. Порядок оголошення фіз.ос. померлою встановл. Цив. процесуальним кодексом У..

Стаття 47.Правові наслідки оголошення фіз.ос. померлою

1. Правові наслідки огол. фіз.ос.померлою прирівнюється до правових наслідків, які настають у разі смерті.

2. Спадкоємці фі.ос., яка оголошена померлою, не мают права відчужувати протягом 5 років нерухоме майно, що перейш. до них у зв'язку з відкриттям спадщини. і

Стаття 48. Правові наслідки появи фіз.ос., яка оголошена померлою

1. Якщофіз. ос, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебув.цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтер. ос. скасов. рішення про оголошення фізичної особи померлою.

2. Незалежно від часу своєї появи фіз.ос., яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернені цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголош. фіз. ос.померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника, і

3. Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором,зоб. повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фіз. ос., яка була оголошена помер­лою, жива.В разі немож. повернути майно особі, яка була оголо­шена померлою, відшкодовується вартість цього майна.

4. Якщо майно фіз.ос., яка була оголошена померлою і з'явилася, перейшло у власність держави, А.Р. Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій особі поверта­ється сума, одержана від реалізації цього майна.


В11Опіка та піклування.


Стаття 55. Завдання опіки та піклування

1. Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особис­тих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Стаття 56. Орган опіки та піклування

1. Органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які поі требують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нор­мативно-правовими актами.

Стаття 57. Обов'язок повідомляти про фіз. осіб, які по­требують опіки або піклування

1. Особа, якій стало відомо про фіз. ос., яка потребує опіки або пік­лування, зобов'язана негайно повідомити про це орган опіки та піклування.

Стаття 58. Фіз.особи, над якими встановлюється опіка

1. Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені бать­ківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.

Стаття 59.Фіз.особи,над якими встановлюється піклу­вання

1. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які по­збавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна діє­здатність яких обмежена.

Стаття 60. Встановлення опіки та піклування судом

1. Суд встановлює опіку над фіз.ос. у разі визнання її не­дієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.

2. Суд встановлює піклування над фіз.ос. у разі обмеження її цив. дієздат.і призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.

3. Суд встановлює опіку над малоліт. ос., якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.

4. Суд встановлює піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклу­вання, і призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.

Стаття 61.Встановлення опіки та піклування органом опіки та піклування

1. Орган опіки та піклування встановлює опіку над мал.ос. та піклування над неповноліт. ос., крім випадків, встанов­лених частинами першою та другою статті 60 цього Кодексу.

Стаття 62. Місце встановлення опіки або піклування

1. Опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізич­ної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника.

Стаття 63. Призначення опікуна або піклувальника

1. Оп.або піклув. призначає орган опіки та піклування.

2. Оп.або піклув. може бути лише фіз.ос. з повною цив. дієздат.

3. Фіз.ос. може бути призначена оп. або піклув. лише за її письмовою заявою.

4. Оп. або піклув.призначаються переважно з осіб, які переб. у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника.

При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні пік­лувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного.

5. Фіз.ос.може бути призначено одного або кількох оп.чи піклув.

Стаття 64. Фіз.ос., яка не може бути опікуном або піклув.

1. Оп.або піклув.не може бути фіз.особа:

1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені

2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.

Стаття 65. Оп. або піклув.над фіз. ос., щодо якої не призначено опікуна або піклувальника

1. До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування.

Стаття 66. Оп.або піклув. над фіз. ос., яка перебув. у спец. закладі

1. Якщо над фіз.ос., яка перебуває у навч. закладі і закладі охор. здоров.або закладі соц. захисту насел., не встановлено оп.чи піклув.або не призначено оп. чи піклув, опіку або піклування над нею здійснює цей заклад.

Стаття 67. Права та обов'язки опікуна

1. Оп. зобов.дбати про підопічного, про створення йому необ.поб. умов, забезпечення його доглядом та лікуванням. Оп. малол.ос.зобов'язаний дбати про її виховання, навч.та розвиток. 2. Оп. має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави.

3. Оп. вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного.

4. Оп. зобов.вживати заходів щодо захисту цив. та інтересів підопічного.

Стаття 68.Правочини, які не може вчиняти опікун

1. Оп., його дружина, чоловік та близькі родичі не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички.

2. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а та­кож зобов'язуватися від його імені порукою.

Стаття 69. Права та обов'язки піклувальника

1. Піклув.над непов.особою зобов'язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчан­ня та розвиток.Піклувальник над фіз.ос., цив. дієздат. якої обмежена, зобов'язаний дбати про її лікування, створення необхідних поб. умов.

2.Піклув. дає згоду на вчинення підопічним правочинів.

3. Піклув. зобов.вживати заходів щодо захисту цив. прав та інтересів підопічного.

Стаття70. Правочини, на вчинення яких піклувальник не може давати згоду

1. Піклув. не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близьки­ми родичами, крім передання майна підопічному у власність за догово­ром дарування або у безоплатне користування на підставі договору по­зички.

Стаття 71. Правочини, які вчиняються з дозволу органу опіки та піклування

1. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:

1) відмовитися від майнових прав підопічного;

2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обмі­ну житлового будинку, квартири;

4) укладати договори щодо іншого цінного майна.

2. Піклув. має право дати згоду на вчинення правочинів, перед­бачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Стаття 72. Управління майном особи, над якою встановлено опіку

1. Оп. зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах.

2. Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен враховува­ти її бажання.

3. Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення по­треб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопіч­ного тощо.

4. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в Управління іншій особі.

Стаття 73. Право оп.та піклув. на плату за вико­нання ними своїх обов'язків

1. Підстави виникнення права на оплату послуг опікуна та піклуваль­ника, її розмір та порядок виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 74. Опіка над майном

1. Якщо у особи, над якою встановлено оп.чи піклув., є майно що знаход. в іншій місцевості, опіка над цим майном встановлюється органом оп. та піклув.за місцезнаходженням майна.

Опіка над майном встановлюється також в інших випадках, встано лених законом.

Стаття 75. Звільнення оп.та піклув.

1. Суд, якщо він призначив оп. чи піклув., або орган опіки та піклув.за заявою особи звільняє її від повноважень оп.або піклув. Ця заява розглядається судом або органом опіки та піклу­вання протягом 1 місяця.

Особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесен­ня рішення про звільнення її від повнов. оп. або піклув.чи до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо вона на була розглянута протягом цього строку.

2. Суд, якщо він призначив піклув., або орган опіки та піклу­вання може звільнити піклувальника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування.

3. За заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень оп.або піклув.у разі невиконання нею своїх обов'язків порушення прав підопічного, а також у разі поміщення підопічного до навч. закладу, закладу ох. зд. або закладу соц. захисту.

Стаття 76. Припинення опіки

1. Оп. припиняється у разі передачі малолітньої особи батька (усиновлювачам).

2. Оп. припиняється у разі досягнення підопічним чотирнадцяти років. У цьому разі особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклу­вальником без спеціального рішення щодо цього.

3. Оп. припиняється у разі поновлення цивільної дієздатності фізич­ної особи, яка була визнана недієздатною.

Стаття 77. Припинення піклування

1. Піклув. припиняється у разі:

1) досягнення фізичною особою повноліття;

2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

4) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздат­ність якої була обмежена.

Стаття 78. Надання дієздатній фіз.ос. допомоги у здійс­ненні її прав та виконанні обов'язків

І. Дієздатна фіз.ос., яка за станом здоров'я не може самостій­но здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника.Помічником може бути дієздатна фізична особа.За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її помічника реєстру­ється органом опіки та піклування, що підтверджується відповідним до­кументом.

2. Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, зар.пла­ти поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги.

3. Помічник має право вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень.

4. Помічник представляє особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення.

Помічник може представляти фізичну особу в суді лише на підставі окремої довіреності.

5. Послуги помічника є оплатними, якщо інше не визначено за домов­леністю сторін.

6. Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка по­требувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиня­ються.

Стаття 79. Оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та піклування

1. Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, в тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду.

2. Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до від­повідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або

до суду.

В12 Загальні положення про юр.ос.


Стаття 80. Поняття юр.ос.

Юр. ос. є організація, створена і зареєстрована у вста­новленому законом порядку.

Юр. ос. наділяється цивільною правоздатністю і дієздат-н'стю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Стаття 81.Види юр.осіб

1. Юр.ос. може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

2. Юр.ос., залежно від порядку їх створення, поділяються на юРидичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юр.ос. публічного права створюється розпорядчим акт. Президента України, органу державної влади, органу влади Автономні Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційні правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.

4. Юр. ос.може бути створена шляхом примусового поді (виділу) у випадках, встановлених законом.

Стаття 82. Участь юр.осіб публічного права у ішвіл них відносинах

1. На юр.осіб публічного права у цивільних відносинах пош рюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 83. Організаційно-правові форми юридичних осіб

1. Юр. ос. можуть створюватися у формі товариств, устана та в інших формах, встановлених законом.

2. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути ств. однією особою, якщо інше не встановлено законом.Тов.поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

3. Установою є організація, створена однією або кількома особам (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднай ня (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновнн ками, за рахунок цього майна.

Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

4. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встаноа лені законом.

Стаття 84. Підприємницькі товариства

1. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метон одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (під приємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з об меженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) аб( виробничі кооперативи.

Стаття 85. Непідприємницькі товариства

1. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають нг меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасни ками.

2. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких] товариств встановлюються законом.

Стаття 86. Здійснення підприємницької діяльності непідприєм­ницькими товариствами та установами

1 Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено зако­ном і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.


В13 Створення юр.ос.


Стаття 87. Створення юр. ос.

1. Для створення юр. ос. її уч. (заснов.) розроб­ляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма уч. (заснов.), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

2. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встано­влено законом.Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвер­дженого цією особою.

3. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником. Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома ос., може бути скасований за­сновником.

4. Юр. ос. вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Стаття 88. Вимоги до змісту установчих документів

1. У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, ор­гани управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рі­шень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові ви­моги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

2. У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені цим Код. або іншим законом.

3. В установчому акті установи вказується її мета, визначаються май­но, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, струк­тура управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює °Рган, що здійснює державну реєстрацію.

Стаття 89. Держ.реєстрація юр.ос.

1. Юр. особа підлягає держ. реєстрації у порядку, встанов­леному законом. Дані державної реєстрації вкл.до єдиного –Дер. реєстру.

2. Порушення встановленого законом порядку створення юр.ос. або невідповідність її установчих документів закону є підставо для відмови у державній.

3. Відмова у держ.реєстрації, а також зволікання з її проведеї ням можуть бути оскаржені до суду.

4. До єдиного держ.реєстру вносяться відомості про організ.-правову форму юр.ос., її найменування, місцезнах., органи управління, філії та представництва, мету установи, також інші відомості, встановлені законом.

Стаття 90. Найменування юр.ос.

1. Юр.ос.повинна мати своє найменування. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяі ності. Юр.ос. може мати крім повного найменування скорочеі найменування.

3. Найменування юридичної особи вказується в її установчих докумеь тах і вноситься до єдиного державного реєстру.

4. У разі зміни свого найменування юридична особа крім виконань інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошенні) про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та повідомити прсі це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

5. Юр. ос.не має права використовувати найменування ін.юр.ос.

Стаття 91. Цивільна правоздатність юр. ос.

1. Юр.ос. здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фіз.ос., крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

2. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

3. Юр.ос. може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозво­лу.

4. Цив. правозд.юр.ос. виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Стаття 92. Цив.дієздатність юр.ос.

1. Юр. ос.набуває цив. прав та об. і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до ус.док. та закону.

2. У випадках, встановлених законом, юр.ос. може набувати цив. прав та об.і здійснювати їх через своїх учасників.

3. Орган або особа, яка відповідно до уст. док. юр.ос. чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юр.ос., добросовісно і розумно та не перевищувати своїх пов­новажень.У відносинах із 3ос. обмеження повноважень щодо пред­ставництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

4. Якщо члени органу юр.ос. та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юр. ос., порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть со­лідарну відповідальність за збитки, завдані ними юр.ос.

Стаття 93. Місцезнаход. юр.ос.1. Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону ви­ступають від її імені.


В14 Припинення юр.ос.


Стаття 104. Припинення юр.ос.

1. Юр.ос. припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам- правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.Учасники юр.ос., суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.Кредитор юр.ос., що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання.Якщо правонаступниками юр.ос.є кілька юр. ос. і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи - правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася.Перетворенням юр. ос. є зміна її орг.-пр. форми.Виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.

Юр.ос. ліквідується:

1) за рішенням її учасників або органу юр.ос., уповноваженого на це установчими документами,в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юр.ос., досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

2) за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.

Задоволення вимог кредиторів

1. У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості:

1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

2. У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.

3. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

4. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними.


В15 Об'єкти цивільних прав.


Стаття 177. Види об'єктів цив.прав

1. Об. цив. прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результаті інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальи і нематеріальні блага.

Стаття 178. Оборотоздатність об'єктів цив.прав

1. Об'єкти цив. прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадку вання або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного оборо або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фіз.чи юр.особи.

2. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному об роті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту), ма бути прямо встановлені у законі.

Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певни; учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допуск; ється за спеціальним дозволом (об'єкти, обмежено оборотоздатні), вст новлюються законом.

Глава 13 РЕЧІ. МАЙНО

Стаття 179. Поняття речі- річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Стаття 180. Тварини

1. Тварини є особливим об'єктом цивільних прав. На них поширюєть­ся правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом.

2. Правила поводження з тв. встановлюються законом.

3. Тв., занесені до Чер. книги України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадках та порядку, встановлених законом.

Стаття 181. Нерухомі та рухомі речі

1. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

2. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Стаття 182. Державна реєстрація прав на нерухомість

1. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

2. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо неру­хомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зо­бов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

3. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочи­нів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання ін­формації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. '

4. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Стаття 183. Речі подільні та неподільні

1. Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового при­значення.

2. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового "Ризначення.

Стаття 184. Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками

1- Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

2. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Стаття 185. Речі споживні та нсспоживні

І. Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знн щується або припиняє існувати у первісному вигляді.

2 І Іеспоживною і річ, призначена для неодноразового викор. яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

Стаття 186. Головна річ і приналежність

1. Річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.

2. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлш но договором або законом.

Стаття 187. Складові частини речі

1. Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлені від речі без її пошкодження або істотного знецінення.

2. При переході права на річ п стадові частини не підлягають віда кремленню.

Стаття 188. Складні речі

1. Якщо кілька речей утворюють гдине ціле, що дає змогу використовЛ вати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ).

2. Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі І складові частики, якщо інше не встановлено договором.

Стаття 189. Продукція, плоди та доходи

1. Продукцією, плодами та доходами с все те, що виробляється, добд вається, одержується з речі або приноситься річчю.

2. Продукція, плоди га доходи належать власникові речі, якщо інша не встановлено договором або законом.

Стаття 190. Майно

1. Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупнісЛ речей, а також майнові права та обов'язки.

2. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнають™ речовими правами.

Стаття 191. Підприємство як єдиний майновий комплекс

1. Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовуєте ся для здійснення підприємницької діяльності.

2. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входятш усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукі цію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або за­коном.

3. Підприємство як єдиний майновий комплекс € нерухомістю.

4. Підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-про-яажу. застави, оренди та інших правочинів.

Стаття 192. Гроші (грошові кошти)

1. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номі­нальною вартістю на всій території України, с грошова одиниця України -гривня.

2. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Стаття 193. Валютні цінності

І. Види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними встановлюються законом.

Глава 14

ЦІННІ ПАПЕРИ

Стаття 194. Поняття цінного паперу

1. Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними рекві­зитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовід­носини між особою, яка його розмістила (видала), і власником та передба­чає виконання зобов'язань згідно з умовами його розміщення, а також мож­ливість передачі прав, що випливають з цього документа, Іншим особам.

Стаття 195. Групи та види цінних паперів

1. В Україні в цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів:

1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержан­ий частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при -тіквідації емітента;

2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передба­чають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відпо­відно до зобов'язання;

3) похідні цінні папери, механізм розміщення та обігу яких пов'язаний 1 правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого догово­рам, цінних'паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому дєржате.ід право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Законом можуть визначатися також інші групи цінних паперів.

2. Види цінних паперів та порядок їх обігу встановлюються законом

3. Цінні папери можуть існувати в документарній та бездокументні. ній формі відповідно до закону.

Стаття 196. Вимоги до цінного паперу

1. Обов'язкові реквізити цінних паперів, вимоги щодо форми цінної паперу та інші необхідні вимоги встановлюються законом.

2. Документ, який не містить обов'язкових реквізитів цінних паперів і не відповідає формі, встановленій для цінних паперів, не є цінним папером.

Стаття 197. Передання прав за цінним папером

1. Права, посвідчені цінним папером, можуть належати:

1) пред'явникові цінного паперу (цінний папір на пред'явника);

2) особі, названій у цінному папері (іменний цінний папір);

3) особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці прая або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважеи особу (ордерний цінний папір).

2. Законом може бути виключена можливість розміщення цінних па­перів визначеного виду як іменних або як ордерних, або як паперів щ пред'явника.

3. Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій особі.

4. Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядки встановленому для відступлення права вимоги. Особа, яка перем право за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність віл повідної вимоги і не відповідає за її невиконання.

5. Права за ордерним цінним папером передаються шляхом вчиненЯ на цьому папері передавального напису. Індосант відповідає за існування та здійснення цього права. За передавальним написом (індосаментом), вчиненим на цінному па­пері, до особи, якій або у розпорядження якої передаються права за цій ним папером (індосата), переходять усі права, посвідчені цінним пан ром. Індосамент може бути бланковим (без зазначення особи, якій може бути здійснене виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якій абі за наказом якої має бути здійснене виконання). Індосамент може буя обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінніш папером, без передання цих прав індосату. У цьому разі індосат виступя як представник.

Стаття 198. Виконання за цінним папером

1. Особа, що розмістила (видала) цінний папір, та особи, що індосува-ли його, відповідають перед її законним володільцем солідарно. У разі задоволення вимоги законного володільця ордерного цінного паперу про виконання посвідченого цим папером зобов'язання однією або кількома особами з числа тих, хто зобов'язався за цінним папером, вони набува­ють право зворотної вимоги (регресу) щодо інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером.

2. Відмова від виконання зобов'язання, посвідченого цінним папером, з посиланням на відсутність підстави зобов'язання або на його недійс­ність не допускається.

Володілець незаконно виготовленого або підробленого цінного папе­ру має право пред'явити особі, яка передала йому папір, вимоги про на­лежне виконання зобов'язання, посвідченого цим папером, та про від­шкодування збитків.

Глава 15 НЕМАТЕРІАЛЬНІ БЛАГА

Стаття 199. Результати інтелектуальної, творчої діяльності

1. Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти пра­ва інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов'язки від­повідно до книги четвертої цього Кодексу та інших законів.

Стаття 200. Інформація

1. Інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

2. Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення по­рушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завда­ної такими правопорушеннями.

3. Порядок використання інформації та захисту права на неї встанов­люється законом.

Стаття 201. Особисті немайнові блага

1. Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, науко­вої і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.

2. Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її Честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціаль­ною цінністю.


В16 Загальні положення про правочини.


Стаття 202. Поняття та види правочинів

1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.

Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Ознаки право згідності правочинів. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства і моральним засадам суспільства. особа, яка вчинила правочин, повинна мати відповідний обсяг дієздатності

волевиявлення учасника правочину повинно бути вільним і відповідати його внутрішній волі. правочин повинен вчинятися у формі, яка передбачена для цього правочину. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною.

Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

У письмовій формі належить вчиняти:

1) правочини між юр.ос.;

2) правочини між фіз. та юр.ос.

3) правочини фіз.ос.між собою на суму,що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин, який вчинений у пис. формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встанов. законом або домовленістю сторін. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встанов. законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;

Стаття 214. Відмова від правочину

1. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

2. Особи, які вчинили дво- або багатост.правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

3. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

4. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.


В17 Недійсність правочинів.


Стаття 215. Недійсність правочину

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог,

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом - нікчемний правочин. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3. Якщо нед. прав.прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Цивільним законодавством передбачаються таки види недійсності:

Абсолютна- никчемний правочин

Оспорима недійсність( або відносна)- тягар доказу лягає на того, хто буде доводити недійсність правочину.

ЦК передбачає фіктивні та удавані правочини:

Фіктивні- правочин, який спрямований на інші наслідкі, ніж ті, що передбачені самим правочином

Удаваний правочин- це правочин, під яким приховується зміст іншого правочину (пр: договір купівлі-продажу, а насправді- дарування)

Недійсний правочин не породжує наслідків, передбачених законом. Наступає двостороння реституція (повернення кожного в той стан, в якому він був до цього), якщо інше не передбачене законом.

Цивільне законодавство регулює особливості недійсності правочину у випадках:

1.Недотриманя форми

2.Укладення правочину особою поза межою її дієздатності

3.правочинів, укладенних під впливом обману, помилки, насильства та іншими пороками волі.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.


В18 Представництво в цивільному праві.


Представництво- це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вжити правочини від імені другої сторони, яку вона представляє.

Пр-во може виникати на підставі:

1.Договору

2.Закону

3.Акту органу юридичної особи

4.Інщі підстави, передбачені законодавством

Представник може бути уповноваженний на вчинення лише тих правочинів, на які має право особа, яку він представляє

Пр-ик не може вчиняти правочини, які відповідно до закону можуть вчинятися особою лише особисто.

Пр-ик не може вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або інтересах іншої особи, якуу він одночасно представляє, окрім випадків, передбачених законом (наприклад, комерційне представництво- особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.).Правочин, який вчинений пр-ом, створює, змінює чи припиняє цивільні права та обов'язки для особи, яку він представляє.Пр-ик зобов’язаний діяти особисто. Він може передати свої повноваження іншой особі, якщо це передбачено договором або законом або він змушений до цього і в зв’язку з охороною інтересів особи, яку він представляє, негайно повідомивши про це її.В данноу випадку за дії замісника відповідальність несе представник.Пр-во за договором може здійснюватися за довіреністю:

Вимоги до форми довіреності:

1.Довіреність повинна відповідати тій формі, яку закон встановлює для правочину, який необхідно вчинити. Передорученя підлягає нотаріальному посвідченню.

ЦК встановлює коло осіб, посвідчення якими прирівнюється до нотаріального.

Строк дії довіреності:

Довіренность повинна містити дату її вчинення. Строк закінчується з припиненям дії довіреності.

Довіренность припиняється:

1.За закінченням строку, на який вона видана

2.Скасуванням довіреності особи, яка її видала

3.Відмова пр-ка від вчинення дії, передбаченої довіреністю

4.Припинення юридичної особи, яка видала довіреність

5.Припинення юридичної особи, якій видана довіреність

6.Смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, обмеження її дієздатності, визнання її недієздатною.


В19 Позовна давність.


Стаття 256. Поняття позовної давності

1. це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Стаття 257. Загальна поз. дав.

1. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Стаття 258. Спеціальна поз.дав.

1. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

2. Позовна давність в 1 рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли ос. довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);

4) у зв'язку з недоліками проданого товару

5) про розірвання договору дарування

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти

7) про оскарження дій виконавця заповіту

3. Поз.дав. у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

4. Поз. дав.у 10 років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Стаття 261. Початок перебігу поз. дав.

1. Перебіг поз. дав.починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

2. Перебіг поз. дав. за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства.

3. Перебіг поз. дав.за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Стаття 263. Зупинення перебігу поз. дав.

1. Перебіг поз.дав. зупиняється:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія

2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого норм.-прав. акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

2. У разі виникнення обставин, встановлених частиною першою цієї статті, перебіг поз.дав. зупиняється на весь час існування цих обставин.

3. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Стаття 264. Переривання перебігу поз. дав.

1. Перебіг поз. дав. переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

2. Поз. дав. переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

3. Після переривання перебіг поз.дав.починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Стаття 268. Вимоги, на які поз. дав. не поширюється

1. Поз. дав. не поширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади А.Р. Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);


В20 Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичних осіб.


Стаття 281. Право на життя

1. Фіз.ос.має невід'ємне право на життя.

2. Фіз.ос. не може бути позбавлена життя.

Фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.

3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фіз.о. за її згодою.

4. Забор. задов. прохання фіз.ос. про припинення її життя.

5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фіз.ос.

Стерилізація недієздатної фіз. ос. за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом.

6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує 12 тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від 12 до 22 тижнів.

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.

7. Повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством.

Стаття 282. Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю1. Фіз.ос.має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю.


Стаття 283. Право на охорону здоров'я


1. Фіз.ос. має право на охорону її здоров'я.

2. Ох. здоров.забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій

Стаття 284 Право на мед.доп.

1. Фіз.ос. має право на надання їй медичної допомоги,

2. Фіз.ос., яка досягла 14 років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.

3. Надання мед. допомоги фіз.ос., яка досягла 14 років, провадиться за її' згодою.

4. Повнолітня дієздатна фіз. ос., яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування

5. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фіз.ос., медична допомога надається без згоди фіз. ос.або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.

6. Надання фіз.ос.психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

Стаття 285. Право на інформацію про стан свого здоров'я

1. Повнолітня фіз.ос. має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, утому числі на ознайомлення з відповідними мед.док., що стосуються її здоров'я.

2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.

3. Якщо інформація про хворобу фіз.особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я фіз.ос., визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фіз.особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

4. У разі смерті фіз.ос. члени її сім'ї або інші фіз.ос., уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

Стаття 286. Право на таємницю про стан здоров'я

1. Фіз. особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

2. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фіз.ос..

3. Фіз.ос. зобов'язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.

4. Фіз.ос. може бути зобов'язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законод.

Стаття 287. Права фіз.ос., яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я

1. Фіз.ос., яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї інших мед. працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката.

2. Фіз.ос., яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.

Стаття 288. Право на свободу

1. Фіз.о. має право на свободу.

2. Забор.будь-які форми фіз. чи псих. тиску на фіз. особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу.

Стаття 289. Право на особисту недоторканність

1. Фіз.о. має право на особисту недоторканність.

2. Фіз.о.не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

3. Фіз.покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається.

У разі жорстокої, аморальної поведінки фіз. особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені цим Кодексом та іншим законом.

4. Фіз.о. має право розпорядитися щодо передачі після її' смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.

Стаття 290. Право на донорство

1. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором

2. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фіз.особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом.

3. Фіз.о. може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його.

Стаття 291. Право на сім'ю

1. Фіз.о. незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю.

2. Фіз.о. не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом.

3. Фіз.о. має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває.

4. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених К. України.

Стаття 292. Право на оп. або піклув.

1. Малолітня, неповнолітня особа, а також фіз.о., яка визнана недієздатною або цив. дієздат. якої обмежена, має право на оп. або піклув.

Стаття 293. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля

1. Фіз. особа має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та пошир.

2. Діяльність фіз.та юр.о, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною і може бути припинена за рішенням суду.

3. Фіз.о. має право на безпечні для неї продукти споживання

4. Фіз.о. має право на належні, безпечні і здорові умови праці,проживання, навчання тощо.


В21 Особисті немайнові права, що забезпечують соцільне буття фіз. осіб.


Стаття 294. Право на ім'я

1. Фіз.о. має право на ім'я.

2. Фіз.о. має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.

3. У разі перекручення імені фіз.о. воно має бути виправлене.Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручення імені здійснене у змі, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації.

Стаття 295. Право на зміну імені

1. Фіз.о., яка досягла 16 р., має право змінити своє прізв.та ім'я у порядку, встановленому законом.

2. Фіз.о., яка досягла 14 років, має право у порядку, встановленому законом, за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає,чи піклувальника змінити своє пріз.та ім'я.

3. По батькові фіз.о. може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені.

4. Пріз.,ім'я та по батькові фіз.ос. можуть бути змінені у разі її усиновлення відповідно до закону.

5. Прізвище фіз.о. може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його недійсним.

Стаття 296. Право на використання імені

1. Фіз.о. має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності.

2. Використання імені фіз.о. в літературних та інших творах як персонажа допускається лише за її згодою, а після її смерті - за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів та сестер.

3. Використання імені фіз.о. з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації,в якій вона працює чи навчається, що грунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди.

4. Ім'я фіз.о., яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адмін. правопорушення, може бути використане лише у разі наб. зак. сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про правопорушення.

5. Ім'я потерпілого від правоп.може бути обнародуване лише за його згодою.

6. Ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою.

7. Використання початкової літери прізвища фіз.о. у змі, літературних творах не є порушенням її права.

Стаття 297. Право на повагу до гідності та честі

1. Кожен має право на поаагу до його гідності та честі.

2. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними.

3.Фіз.о.має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Стаття 298. Повага до людини, яка померла

1. Кожен зоб. шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла ті місця поховання.

Стаття 299. Право на недоторканність ділової репутації

1. Фіз.о. має право на недоторканність своєї ділової репутації.

2. Фіз.о. може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Стаття 300. Право на індивідуальність

1. Фі.о. має право на індивідуальність.

2. Фіз.о.має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Стаття 301. Право на особисте життя та його таємницю

1- Фізс.має право на особисте життя.

2. Фіз.о.сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб.

3. Фіз.о.має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя.

4. Обставини особ.життя фіз.о. можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, Що пщтверджено рішенням суду, а також за її згодою

Стаття 302. Право на інформацію

1 Фіз.о.має право вільно збирати, зберігати, використовувати поширювати інформацію.бирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте 3 фіз.о. без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

2. Фіз.о., яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов'язана робити посилання на таке джерело.

Стаття 303. Право на особисті папери

1. Ос.папери (документи, фотографії, щоденники, Інші записи, особисті архівні матеріали тощо) фіз.о.є її власністю.

2. Якщо особисті папери фіз. о.стосуються ос.життя іншої особи, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

4. У разі смерті фіз.о., визначених частинами 2 і 3 цієї статті, особисті папери можуть бути використані, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів та сестер.

Стаття 304. Розпоряджання особистими паперами 1. Фіз. о., якій належать особисті папери, може усно або у письмовій формі розпорядитися ними, у тому числі і на випадок своєї смерті.

Стаття 305. Право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів

1. Фіз.о. має право вільно ознайомлюватися і використовувати, зокрема шляхом опублікування, будь-які особисті папери, передані до фонду; бібліотек або архівів, з додержанням прав фізичних осіб, якщо інше не встановлено договором, на підставі якого були передані особисті папери.

Стаття 306. Право на таємницю кореспонденції

1. Фіз.о. має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.Листи, телеграми тощо є власністю адресата.

2. Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися, зокрема шляхом опубл., лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата.

3. У разі смерті фіз.о., яка направила кореспонденцію, і адресата використання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою фізичних осіб.У разі смерті фіз.о., яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті фізичних осіб, кореспонденція, яка має наукову, худ., історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.

4. Кореспонденція, яка стосується фіз.о., може бути долучена до судової спрааи лише у разі, якщо а ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи.

5. Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом у випадках, встановлених законом, з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Стаття 307. Захист інтересів фіз.о. при проведенні фото-, ніно-, теле- та відеозпомок

1. Фіз.о. може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою.

2. Фіз.о.яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле-чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя. Витрати відшкодовуються цією ос..

Стаття 308. Охорона інтересів фіз.о., яка зображена на фото-графіях та в інших художніх творах

1. Фотографія, інші художні твори, на яких зображено фіз.о., можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті - за згодою осіб.Згода, яку дала фіз.о., зображена на фотографії, іншому художньому творі, може бути після її смерті відкликана особами.

2. Якщо фіз.о. позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без ії згоди.Фіз.о., яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, а після її смерті - її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків.

3. Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

Стаття 309. Право на свободу літературної, художньої, наукової і техніч-ноїтворчості

1. Фіз.о. має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

2. Фіз.о. має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості.

Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

Стаття 310. Право на місце проживання

1. Фіз.о. має право на місце проживання.

2. Фіз.о.має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 311. Право на недоторканність житла

1. Житло фіз.о. є недоторканним

2. Проникнення до житла чи до іншого володіння фіз.о., проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням.суду.

3. У невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, законом може бути встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку.

4. Фіз.о. не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встанов. з.

Стаття 312. Право на вибір роду занять

1. Фіз.о. має право на вибір та зміну роду занять.

2. Фіз.о.може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Використання примусової праці забороняється.

Не вважаються примусовою працею військова або невійськова служба, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Стаття 313. Право на свободу пересування

1. Фіз.ос. має право на свободу пересування

2. Фіз.ос., яка досягла 14 років, має право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування.

Фіз.ос., яка не досягла 14 років, має право пересуватися по території У лише за згодою батьків (усиновлювачіе), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

З Фіз.о., яка є гром. У., має право на безперешкодне повернення на У.

Фіз.о., яка досягла 16 р, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.До 16 р.лише за згодою батьків

4. Фіз.о.може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом,

5 Фіз.о.не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений з.

6. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей.

Стаття 314. Право на свободу об'єднання

1. Фіз.о. мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації.

2. Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг

Стаття 315 Право на мирні зібрання

1. Фіз.о. мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо.

2. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.


В22 Загальні полодження про право власності.


Стаття 316. Поняття права власності

1. П. вл. є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

2. Особ. видом пр. вл. є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

Стаття 317. Зміст права власності

1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Стаття 318. Суб'єкти права власності

1. Суб'єктами є Український народ та інші учасники цивільних відносин

2. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Стаття 319. Здійснення права власності

1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зоб. додержуватися мор. засад суспільства.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власний може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осі лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8. Особливості здійснення права власності на національні, культ.та іст. цінності встановлюються законом.

Стаття 320. Використання власником свого майна для здійснення підпри ємницької діяльності

1. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

2. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

Стаття 321. Непорушність пр. влас.

1. П.в. є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

2. Ос. може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і а порядку, встановлених законом.

3. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності' на підставі І в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості

Стаття 322. Тягар утр.майна

1. Власник зоб.утрим. майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 323. Ризик випадкового знищення та випадкового пошк.майна

1. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо Інше не встановлено договором або законом.

Стаття 324. Право власності Українського народу

1. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Укр.народу.

2. Від імені Укр.нар. права власника здійснюють органи державної впади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених К.У.

3. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Укр.народу відповідно до закону.

Стаття 325. Право прив.власн.

1 Суб'єктами є фіз.та юр.о..

2. Фіз. та юр. ос. можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих вадів майна, які' відповідно до закону не можуть їм належати.

3. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

Стаття 326. Право держ.власн.

  1. у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі У.

2. Від імені та в інтересах держави У. право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Стаття 327. Право комун.власності

1. У ком. власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

2. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею орг.місц.самовряд.


В23 Набуття права власності.


Стаття 328. Підстави набуття пр. влас.

1. Пр. вл. набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

2. Пр. вл.вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стаття 329. Набуття права власності юридичною особою публ. права

1. Юр.о.публ.пр. набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах,не заборонених законом.

Стаття 331. Набуття пр.влас.на новостворене майно

1. Право власності на нову річ, яка виготовлена особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

2. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

3. До зав. будів. (створення майна) особа вваж. власником матеріалів, обладнання тощо, які були

використані в процесі цього будівництва.

Стаття 332 Набуття пр.влас. на перероблену річ

1. Переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.

2. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.

3. Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, наб. влас. матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі ос., яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду.

5. Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.

Стаття 333. Привласнення загальнодоступних дарів природи 1. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявоюоргану місцевого самоврядування на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Ос., яка знайшла заг. річ, зобов'язана негайно повідомити про це ос., яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка

представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ. Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.


В24 Припинення права власності.


Стаття 346. Підстави прип. пр.влас.

1. Пр. влас. прип. у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Стаття 347. Відмова від права власності

1. Ос.може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

2. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

3. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають Держ.реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Стаття 348. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати

1 Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, ^айно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі и відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається а виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

2. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.

Стаття 349. Припинення права власності внаслідок знищення майна

1. Право власності на майно припиняється в разі його знищення.

2. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення аа заявою власника змін до державного реєстру.

Стаття 350. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю

1. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю здійснюється за згодою власника або за рішенням суду а порядку, встановленому законом.

2. Рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.

3. Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше ніж за рік до викупу земельної ділянки.

4. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору - судом.

5. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

6. За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

Стаття 351. Припинення права власності на нерухоме майно у зв 'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене

1. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені (стаття 350 цього Кодексу), може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов'язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі.

2. Позов про викуп житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути поданий органами, встановленими частиною другою статті 350 цього Кодексу.

Вимога про викуп зазначеного майна підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викуп

3. Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.

У разі знесення або перенесення цих об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упущеної вигоди.

4. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.

5. Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї', а також особи, яка проживала в ньому як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом.

6. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділянки.

7. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викуп/ у зв'язку з суспільною необхідністю, не є власником житлового будинку, інших будівель, споруд та насаджень, що розміщені на ній, власник цих об'єктів залучається до участі у справі.

8. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд.

Стаття 352. Викуп пам'ятки історії та культури

1. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам'яток Історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження.

2. Якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.

З У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

4. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави.

5 Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору -судом.

Стаття 353. Реквізиція

У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

2 В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

3. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

4. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

5. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.

6 Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов"язується повернути грошову суму або річ. яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна

Стаття 354. Конфіскація

1 До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація; у випадках, встановлених законом Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

2. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.


В25 Захист права власності.


Стаття 386. Засади захисту пр.вл.

1. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

2. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

3. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Стаття 387. Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння

1. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконна, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного

набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі,

якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного кабувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Стаття 389 Витребування грошей та цінних паперів 1. Гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані-від добросовісного набувача.

Стаття 390. Розрахунки при витребуванні майна із чужого незаконного

володіння

1. Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним.

2. Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.

3. Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

4 Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Стаття 391. Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння

1. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним праеа користування та розпоряджання своїм майном.

Стаття 392 Визнання права власності

1. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрата ним документа, який засвідчує його право власності.

Стаття 393. Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності

1. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові 1 порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

2. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення т°го становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості 'Дновлення попереднього становища власник має право на відшкодування "винової та моральної шкоди.


В26 Право користування чужим майном.


Стаття 401. Поняття користування чужим майном

1. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Стаття 402. Встановлення сервітуту

1. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Стаття 403. Зміст сервітуту

1. Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.

2. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.

3. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

4. Сервітут не підлягає відчуженню.

5. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Стаття 406. Припинення сервітуту

1. Сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;

4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

2. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

3. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

4. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.


В27 Поняття зобов'язання, сторони зобов'язання.


Стаття 509. Поняття зобов'язання та підстави його виникнення

1. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

2. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

3. Зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Стаття 510. Сторони у зобов'язанні

1. Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

2. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб.

3. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Стаття 511. Третя особа у зобов'язанні

1. Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Стаття 512. Підстави заміни кредитора у зобов'язанні

1. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок:

1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги);

2) правонаступництва;

3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем);

4) виконання обов'язку боржника третьою особою.

2. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом.

3. Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Стаття 513. Форма правочину щодо заміни кредитора у зобов'язанні1. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.2. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.Стаття 514. Обсяг прав, що переходять до нового кредитора у зобов'язанні1. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.Стаття 515. Зобов'язання, в яких заміна кредитора не допускається

1. Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Стаття 516. Порядок заміни кредитора у зобов'язанні

1. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Стаття 517. Докази прав нового кредитора у зобов 'язанні

1. Первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

2. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.

Стаття 518. Заперечення боржника проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні

1. Боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора.

2. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання-

Стаття 519. Відповідальність первісного кредитора у зобов'язанні

1. Первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

Стаття 520. Заміна боржника у зобов'язанні

1. Боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора.

Стаття 521. Форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні

1. Форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні визначається відповідно до положень статті 513 цього Кодексу.Стаття 522. Заперечення нового боржника у зобов'язанні проти вимоги кредитора

1. Новий боржник у зобов'язанні має право висунути проти вимоги кредитора всі заперечення, що грунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником.

Стаття 523. Правові наслідки заміни боржника у зобов 'язанні, забезпеченому порукою або заставою

1. Порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником.

2. Застава, встановлена первісним боржником, зберігається після заміни боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 524. Валюта зобов'язання

1. Зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

2. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Стаття 525. Недопустимість односторонньої відмови від зобов'язанняОдностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

В28 Забзпечення виконання зобов'язання.

Стаття 546. Види забезпечення виконання зобов'язання

1.Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

2. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Стаття 547. Форма правочину щодо забезпечення виконання

зобов'язання

1. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.

2. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Стаття 548. Загальні умови забезпечення виконання

зобов'язання

1. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

2. Недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню.Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення,якщо інше не встановлено цим Кодексом.

3. Недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність осн.зобов.

1. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно,які боржник повинен передати кредитор. у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.Пенею є неустойка,що обч.у відсотках від суми

несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

2. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого об.

3.За гарантією банк, інша фінансова установа,страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.

4. Завдатком є грошова сума або рухоме майно,що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів,на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.

5. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

6. Кредитор,який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником,у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.


В29 Загальні положення про договори.


Стаття 626. Поняття та види договору

1. Це домовленість 2 або більше сторін,спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

2. Договір є одност., якщо1 сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них,а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

3. Є 2стор., якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

4. До договорів,що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір,якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Стаття 627. Свобода договору

1. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.

Стаття 628. Зміст договору

  1. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними,та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законод.

2. Сторони мають право укласти дог., в якому містяться елементи різних договорів-змішаний.До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Стаття 629. Обов'язковість договору

1. Дог.є обов. для виконання сторонами.

Стаття 630. Типові умови договору

1.Дог.може бути встановлено,що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку.

2. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови,такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам статті 7 цього Кодексу.

Стаття 631. Строк договору

1. Строком дог.є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відпов. до договору.

2. Дог.набирає чинності з моменту його укладення.

3. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

4. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Стаття 632. Ціна

1.Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

2.Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

3.Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

4.Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи 3 його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Стаття 633. Публічний договір

1. Пуб.є договір, в якому одна сторона- підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному,хто до неї звернеться

2 Умови пуб.дог.встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

3.Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення пуб.договору, якщо інше не встановлено законом.

4.Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

5.Актами цив. законод.можуть бути встановлені правила,обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні пуб.договору.

Стаття 634. Договір приєднання

1.Дог.приєд.є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

2.Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

3.Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.

Стаття 635. Попередній договір

1. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі. якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

2. Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднії договором або актами цивільного законодавства.

3. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якШ° основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій сторон1 пропозицію про його укладення.

4. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Стаття 636. Договір на користь третьої особи

1. Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

2. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

3.3 моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

Стаття 637. Тлумачення умов договору

1. Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу.

2. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.


В30 Укладання, зміна і розірвання договору.


Стаття 638. Укл. дог.

1.Дог. є укл., якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

2.Дог. укл. шляхом пропозиції однієї сторонни укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Стаття 639. Форма дог.

1.Дог.може бути укладений у будь-якій формі встано. законом.

2.Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми.

3.Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір,щодо якого законом не встановлена письмова форма,такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

4. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору,щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення,такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Стаття 640. Момент укл. дог.

1.Дог.є укл. з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

2.Якщо відповідно до акта цив.законод.для укл.дог.необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, догукл.з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

3.Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації,а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації- з моменту державної реєстрації.

Стаття 641. Пропозиція укл.дог.

1. Проп. укл. договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору

2. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.

3. Пропозиція укласти договір може бути відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом. Стаття 642. Прийняття пропозиції

1. Відповідь ос., якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.

2. Якщо ос., яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

3. Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції. '"

Стаття 646. Відповідь про згоду укласти договір на інших умовах

1. Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію.

Стаття 647. Місце укладення договору

1.Дог.є укладеним у місці проживання фіз.ос.або за місцезнаходженням юр.ос., яка зробила пропозицію укласти договір, якщоінше не встановлено договором.

Стаття 651. Підстави для зміни або розірвання договору

1. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Дог.може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

3. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Стаття 652. Зміна або розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин

1. Уразі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити,.вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

2. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, -змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що зміни обставин несе заінтересована сторона.

3. У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.

4. Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

Стаття 653. Правові наслідки зміни або розірвання договору

1. У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.

2. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

3. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

4. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

5. Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Стаття 654. Форма зміни або розірвання договору

Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.


31. Поняття міжнародного приватного права


Мпрп – це сист. юр.норм, спрямованих на регулювання міжнародних невладних відносин з “іноземним елементом”. Це є групою норм, що мають стосунок до речового права до зобов. сімейно-шлюбних відносин. МПП належить до умовних термінів. По своїй суті це внутрішнє право і носить національний характер. Завдання- регламентація вказаних відносин для всебічного захисту прав та інтересів суб’єктів права, створення єдиного правового простору щодо здійснення ними своїх прав та обов’язків, укріплення співпраці держав, які належать до різних економічних, правових, соціальних, культурних систем. До сфери міжнародного приватного права належать питання цивільно право- та дієздатність іноземних фізичних та юридичних осіб, держави, її імунітету, відносини по зовнішньоторговельних угодах, прав авторів на твори, видані за кордоном, трудоправового та соціального статусу осіб, які знаходяться на території іноземної держави чи працювали на такій території тощо. Регулюючи вказані та інші відносини, норми міжнародного приватного права утворюють систему, яка відобр. упорядковану сукупність норм нац. права. Специфікою відносин у міжнародному приватному праві є – наявність так званого «іноземного елементу». Під «іноземним елементом» розуміють: 1) суб’єкт, який має іноземну приналежність (громадянство, місце проживання – щодо фізичних осіб, «національність» - щодо юридичних осіб) 2) об’єкт, який знаходиться на території іноземної держави 3) юридичний факт, що мав, має чи буде мати місце за кордоном.

МПП складається з:

колізійних норм;

уніфікованих матеріальних правових норм;

внутрішніх правових норм;

процесуальних норм.

І. Колізійні норми складають історичну основу МПП. Вони поділяються на дві групи: внутрішні колізійні норми, викладені у внутрішньому законодавстві країни; договірні колізійні норми, записані в м/н договорах, але направлені на регламентацію майнових відносин, які викли на рівні фізичних або юридичних осіб.

ІІ. Уніфіковані матеріально-правові норми. Існує два шляхи уніфікації:

Уніфікація шляхом укладення м/н угод з питань матеріального права;

Рецепція основних інститутів з іншої правової системи.

Особливості уніфікації в МПП: уніфіковані правові норми можуть бути створені на основі м/н договору чи м/н звичаю (INKOTERMS були створені на основі звичаю);уніфікація — це досить високий рівень правового співробітництва між державами. Крок до єдиного права.уніфікація в деяких галузях права не завжди бажана і можлива. Найбільші проблеми з уніфікацією сімейного і спадкового права, де в силі національні традиції і звичаї.

ІІІ. Вн.матеріальні норми— лише ті, які були спеціально створені для регламентації цивільно-правових відносин, ускладнених іноземним елементом.

IV. Процесуальні норми — 1) самі по собі процесуальні норми публічного права; 2) норми процесуального характеру, ускладнені іноземним елементом.


32. Методи правового регулювання МПП


Правовий м. регулювання — це сук.узгоджених між собою способів впливу на певну групу відносин. У мпрп це питання найменш вивчене. Для мпрп характерним є цив.-пр. метод, що виражає правову природу цієї галузі.

Для врегулювання відносин з "іноз.ел." заст.2 юридико-технічні методи: ко­лізійний та матеріально-правовий. Вони характеризують і зовнішню форму джерел міжнародного приватного права, тоб­то національно-правових і міжнародно-правових.

Колізійний м. є необхідним для регулювання цив.-пр.від-н, регламентація яких не узгоджена, а також у разі потреби зробити вибір між нормами права. у деяких правових системах колізійне право вважається знач­ною частиною мпрп чи повністю ототожнюється з ним. Водночас навряд чи правильно вважати, що колізійний метод є специфічним і притаманним саме цій галузі права. Адже колізії можуть виникати й поза її сферою. їх вирішення хоч і залежить від застосування колізійних норм, проте вони не матимуть міжнародного приватно-правового ха­рактеру.Тобто, для винесення рішення на основі законодавства певної держави суд повинен, насамперед, зро­бити вибір між законодавством цих держав, тобто звернутися до колізійної норми. Власне, існування правових систем, між нормами правових джерел яких необхідно зробити вибір, по­роджує потребу в застосуванні колізійного методу. Останній застосовується також за відсутності міжнародної уніфікації матеріально-правових норм із певного питання. Вказаний ме­тод покликаний вирішити колізійну проблему, яка виникає у міжнародному приватному праві, її вирішення здійснюється різними способами.

Матеріально-правовий: кол.норма, відсилаючи до законодавства певної держави, самостійно не врегульовує правовідносини з "іноземним елементом", її існування має сенс за умови використання й матеріально-правової норми, тобто такої, що по суті регулює правовідносини у міжнародному приватному праві. Зміст цього методу-правовідносини ре­гулюються безпосередньо юр.нормами, без відси­лання до іноземної правової системи.


33. Вибір застосування права сторонами правовідносин (lex voluntatis)

До угод та юр.фактів застосовуються різноманітні кол.правила. Так, до угод з «ін.ел.» застосовується здебільшого закон автономії волі (lex voluntatis). Сторони можуть здійснювати вибір права з необм.кола правопорядку,якщо інше не передбачено законом.Стоони можуть здійснювати вибір права будь-коли. Обране право може зестос.як до дог.вцілому так і до окремих частин. Він означає, що сторони самі обирають закон для регламентації своїх прав та обов’язків. Чинне кол.право сприяє можливості вибору права країни сторонами в основному у сфері зовнішньоекономічних угод.Даний принцип, іменований «автономією волі», відповідно до якої «права та обов'язки сторін по зовнішньоторговельній операції визначаються за законами місця її вдосконалювання, якщо інше не встановлено угодою сторін. У більшості країн ця прив'язка по контрактах не обумовлений тим, що вибраний правопорядок повинен мати зв'язок з даними правовідносинами. умови:

сторони можуть провадити прив'язку тільки до дійсно існуючого правопорядку

сторони можуть частково замінити один правопорядок іншим, лише якщо цим не порушується єдність цілого

часткове відсилання, подібно вибору сторонами права, підмета застосуванню до договору в його цілому, припустима лише, якщо вона виправдана по суті.Автономія волі здійснюється головним чином у сфері договірних зобов'язань. Однак автономония волі може здійснюватися й у сфері недоговорных зобов'язань. Багато держав, наприклад Франція й Англія, так надходять в області права, що регулює майнові відносини подружжя.


34.Структура правовідносин МПП


Відносини в МПрП ускладнені іноземним елементом. Вони мають певну структуру:

  1. Суб’єкти МПрП, наявність іноземного елемента (фіз.ос., біпатрид, іноз.юр.особа, чи держава).

  2. Об’єкти (речі, майно, гроші, послуги, іноземні матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких можуть виникати відносини) – можуть знаходитися за кордном, тому треба обирати закон, за яким регулюються відносини стосовно нього

  3. зміст правовідносин (суб’єктивні права й обов’язки): іноземн.елемент – можуть знаходитися за кордоном

  4. юридичний факт – дія чи подія у зв’язку з якою виникають певні правовідносини, що може знаходитися за кордоном і таким чином треба обирати право, за яким регулювати.


35. Місце МПП в правовій системі


Існують наступні підходи

1. МПрП є частиною внутріш-держ. Права окремих країн (МПрП України, Франції, Німеччини). Всередині цього підходу є ще декілька:

- МПрП – самостійна галузь права

- частина цивільного права

- частина приватного права

Все залежить від того, як окремі фахівці сприймають МПрП.

2.МПрП – частина міжнародного права. Оскільки є колізія, то є зіткнення суверенітетів, тому це є відносини міжнародні (між державами), а приватні відносини – привід. Тому міжнародне право поділяється на міжн., приватне та ін.

3. МПрП – самостійний комплекс, що має елементи внутрішн.-держ. і міжнародного права. Але не має значної підтримки у фахівців.

Основні підходи – 1 та 2. Найбільш вживаний – 1. В Україні підтримують 1 віріант, тому що є Закон України «Про МпрП».


36. Принципи міжнародного приватного права

основними принципами МПП є:

1. Недопущення свавільного втручання в приватне життя особи.

2. Недоторканість права власності:

3. Принцип свободи договору

- свобода укладання договору

- свобода вибору партнера (другої сторони договору)

- свобода змісту договору.

4.Принцип свободи підприємницької (комерційної) діяльності.

5. Принцип судового захисту порушеного права чи інтересу.

6. Принцип розумності, добросовісного і справедливості.


37. Принцип найбільш тісного зв’язку в міжнародному приватному праві

Принцип найбільш тісного зв’язку – відносини, ускладнені «іноземним елементом» повинно регулюватися правом країни, яка має найбільш тісний зв'язок з цими відносинами. Тому законодавці вибудовують систему колізійних норм на основі принципу.

Принцип автономії волі у випадках, передбачених законом, сторона (сторони) можуть самі здійснювати вибір права, яке буде застосовуватися до регулювання конкретних відносин, ускладнених «іноземним елементом», є певні нюанси:

А) вибір права може здійснюватися з необмеженого кола правопорядку, якщо інше не передбачено законом,

Б) вибір права може здійснюватися як при укладенні договору, так і в наступному,

В) сторони договору можуть змінити обране право, але така зміна не повинна погіршувати стан третіх осіб в порівнянні з попереднім вибором.

Г) вибір права повинен носити явно виражений характер: або випливати з обставин справи і дії сторін, які розглядаються в сукупності,

Д) вибір застосованого права може торкатися як договору загалом, так і окремих його частин.


38. Загальні положення джерела МПП


В основному це- внутрішні джерела та міжнародні. Це форми, в яких знаходить вираження правова норма. Це 1.Внутрішне законодавство; 2.Міжнародні договори; 3.Міжнародні і торгівельні звичаї; 4.Судова та арбітражна практика. Наявність міжнародних угод та звичаїв як джерел права є особливістю МПП. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел МПП.

1.Термін «вн. законод.» вживається у широкому розумінні. Закони та нормативно-правові акти поділяються на такі, що:1.повністю регулюють відносини цієї галузі права або ж 2.Певна частина норм яких регулюють ці відносини.

2.Норми міжн. угод у більшості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери МПП. Угоди можна класифікувати за різними критеріями: предметом регулювання (шлюбно-сімейні відносини, тощо); видом норм, які містяться у них( колізійні, матеріально-правові, змішані); кількістю учасників (2- або багатост.і); суб'єктами, які створюють їх чи під егідою яких вони укладаються; ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві держав.

3. Звичай - це правило, яке склалося давно, систематично застосовується, хоч і не потребує своєї фіксації у певній правовій формі. Звичаї поділяються на міжнародні і торгівельні. Міжнародні правові звичаї засновані на послідовному й тривалому застосуванні певних норм. Обумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні правові звичаї стають обов'язковими для них. Різновидом міжн. Правових звичаїв є звичаї торговельні, які широко використовуються у міжнародній торгівлі й торговельному мореплавстві. Вони є обов'язковими для застосування, якщо: 1.норми законодавства безпосередньо відсилають до них; 2.сторони під час укладення контракту дійшли згоди регулювати свої відносини певним звичаєм.

4.Судова та арбітражна практика – це погляди суддів на певне питання, зафіксовані у рішеннях суду(судові прецеденти). Вони мають правове значення для вирішення судами аналогічних питань у майбутньому.

39. Поняття колізійної норми.


Колізійна норма — це норма, яка визначає, право якої країни необхідно застосовувати при вирішенні питання прав і обов’язків сторін у правовідносинах, ускладнених іноземним елементом. Сукупність колізійних норм є колізійним правом конкретної країни. Колізійні норми є найскладнішою і найбільш об’ємною частиною МПП. Кол.норма — це інструмент, за доп.якого вирішується проблема, право якої країни підлягає застосуванню в даному випадку. Не відсилає до конкретної пр. норми в іноз.праві, вона лише визначає певний правопорядок, до якого необхідно звернутись. Конкретну норму вже потім потрібно відшукати в іноземному праві. Змістом колізійної норми є відсилання до компетентного законодавства, визначення умов та меж його застосування до певних правовідносин.

Виникнення колізії означає конфлікт між системами права в цілому. Для вирішення конфлікту сторони зобов’язані застосовувати колізійну норму, оскільки вона була спеціально для цього створена. Іноді колізійні норми можуть зтикатися з проблемою дії законів у часі. Найчастіше практика вирішує це питання шляхом застосування норм, що існували на той період (час укладення угоди). Також практикуються спеціальні застереження щодо зворотньої сили, в яких сторони висловлюють свою волю щодо дії договору в часі. Спеціальні норми не застосовуються навіть в тому випадку, коли є відсилання до іншої правової системи (наприклад, щодо статусу суб’єкта), оскільки в них є спеціальний адресат. Колізійна норма — це правило, яке визначає, право якої країни має бути застосоване до відповідних цивільно-правових відносин. Поява колізійних норм викликала інтенсифікацією м/н співробітництва та глобалізацією світових господарських зв’язків.

Сама по собі колізія може виникнути в будь-якій сфері права.

Склад і види колізійних норм.

Кол.н. складається з двох частин:

об’єм або обсяг кол.н.— це визначення комплексу відносин, до яких дана кол.норма застосовується. В обсязі вказується правовідношення, яке потребує законодавчого регулювання.

прив’язка — вказівка на той правоп., що має бути заст. до відповідного комплексу відносин. міститься відсилання до законод. д-ви, яке повинно врегулювати певне правовідношення.

За змістом прив’язки поділ. на 1сторонні та 2сторонні.

Односторонні визначають межі застосування свого власного права до відносин, ускладнених іноземним елементом. Відсилають тільки до свого права;

двосторонні. Містять загальне правило, на основі якого можна застосовувати норми іноземного чи вітчизняного права. Прив’язка в двосторонній колізійній нормі отримала назву “формула прикріплення”.

Кол.н.можна розд.на:

імперативні. Носять незаперечний характер, відхід від них карається відповідальністю.

диспозитивні. Надають учасникам правовідносин можливість самостійно врегулювати свої відносини, в разі відсутності подібного врегулювання, визначають певні обов’язкові для виконання правила поведінки.

альтернативні. Визначають декілька варіантів вирішення колізії, сторони можуть обрати один з них.

комулятивні. Відсилають до декількох правопорядків за раз


40. Основні формули прикріплення та сфера їх застосування


Кол. прив’язки можуть застосовуватися до: 1) особистого статусу фіз. та юр.осіб, 2) правового становища майна, 3)угод та юридичних фактів. У доктрині колізійні прив’язки позначаються стислими латинськими виразами.

1. Особистий статус фіз. та юр. о.визначається особистим законом та законом національності, які мають різновиди. Щодо особистого статусу фіз.о. застосовується особистий закон (lex personalis), в одному з 2 його варіантів: як закон громадягства (lex patriae) чи закон місця проживання (lex domicilii). Перша прив’язка використовується переважно в державах «сімї континентального права», зокрема у Франції, ФРН, у Східній Європі. Друга прив’язка найбільш широко застосовується в країнах «сімї загального права», зокрема у США та Великобританії. Часто у правових системах застосовуються обидва варіанти прив’язок.

Щодо юр.о. використовується закон національності (lex societatis) Вказана прив’язка має декілька видів. По-перше, особистий статус може визначатися за законом знаходження адміністративного центру (Франція, Німеччина, Італія, Швейцарія). По-друге, за законом місця заснування (реєстрації) статуту фірми, підприємства тощо (держави СНД, Чехія, США, Великобританія). По –третє, за законом місця здійснення основної діяльності.

Правове положення майна регламентується законом місцезнаходження речі (lex rei sitae). За цією колізійною прив’язкою вирішуються питання, належні до права власності.

У законодавстві багатьох держав розрізняють статус рухомого та нерухомого майна. Здебільшого статус нерухомого майна визначається законом країни, на території якого воно знаходиться. Стосовно рухомого майна може застосовуватися особистий закон володільця.

До угод та юридичних фактів застосовуються різноманітні колізійні правила. Так, до угод з «іноземним елементом» застосовується здебільшого закон автономії волі (lex voluntatis). Він означає, що сторони самі обирають закон для регламентації своїх прав та обов’язків. Чинне колізійне право сприяє можливості вибору права країни сторонами в основному у сфері зовнішньоекономічних угод. Проект ЦК надає автономії волі особливого значення, що повністю відповідає засадам приватного права з його вільним волевиявленням приватних осіб. Так, у проекті значно розширене поле правовідносин, де допускається вибір права країни. Крім договірного права автономія волі передбачена для всіх правочинів, деяких питань права власності, а в обмеженому вигляді – для деліктів, сімейного та спадкового права.

У ЦК України зафіксоване відсилання до закону місця вчинення угоди, що визначає її форму (lex locus regit actum). Проте застосування таких засобів зв’язку, як телеграф, телефон, факс не завжди сприяє встановленню місця вчинення угоди. У таких випадках в арбітражній практиці місцем укладання контракту визнається місцезнаходження постачальника чи підрядника.

Закон країни продавця (lex venditoris) найчастіше застосовується за відсутності явно вираженого волевиявлення сторін у зовнішньоторгівельній угоді. Цю колізійну прив’язку часто містить законодавство держав Європи.

Кол.прив’язка – закон валюти боргу (lex monetal) застосовується щодо угод, які укладаються у певній валюті. Вказаний принцип означає, що укладання договору в певній валюті підпорядковує таку угоду з питань валюти праву держави, якій належить валюта.

Регулюванню трудових відносин притаманною є, зокрема, колізійна прив’язка – закон місця виконання роботи (lex losi laboris). Вона передбачається законодавством багатьох держав «сімї континентального права», прецедент ним правом Бразилії, іншх держав та означає, що до правовідносин застосовується законодавство держави, у якій звичайно, постійно виконуються роботи.

Колізійна формула – закон прапора (lex flagi) регулює вибір законодавства до правовідносин, що виникають у сфері торгівельного мореплавства.

Закон місця вчинення правопорушень (lexi loci delicti commissi) застосовується до зобов’язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди з делікту.

Закон держави, з яким певне правовідношення найбільш тісно пов’язане (the proper law of the contact), застосовується переважно у державах «сімї континентального права». Цей універсальний принцип може застосовуватися до будь-яких правовідносин з «іноземним елементом». Відсилання до такої колізійної прив’язки дозволяє уникнути прогалин у колізійному регулюванні відносин з «іноземним елементом».

Колізійна прив’язка – закон суду (lex fori) означає, що до спору застосовується закон тієї держави, в якій він розглядається. Тобто суд повинен керуватися законодавством своєї держави, незважаючи на наявність «іноземного елементу» у правовідношенні.


41. Фіз.о.в МПП


Серед суб’єктів МПП важливе місце у правовідносинах займають фіз.о., правовий статус яких може бути різноманітним. застосовують поняття «іноземці»,включає поняття: «іноземний громадянин», «особа без громадянства», «особа з кількома громадянствами». У більшості правових систем превалює точка зору, за якою іноземцем вважається особа, що не є громадянином цієї держави. Загальновизнано, що кожна держава визначає у своєму законодавстві осіб, які є її громадянами. Зазначені положення, що стали принциповими, закріплено у Європейській конвенції про громадянство, схваленій Комітетом Міністрів Ради Європи 15 травня 1977р. їх правовий статус залежить від: 1) виду правового зв’язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці) 2) терміну перебування у державі (постійно, тимчасово) 3) мети перебування у державі (виконання службових обов’язків, заняття підпр. діяльністю, виконання певної роботи, навчання) 4) притаманності особам імунітетів та привілей (працівники дип., конс. установ). Статус фіз.о. у МПП майже завжди повністю підпорядковується законодавству держави перебування. На іноземних громадян може поширюватися й дія законодавства держави їх громадянства, на осіб без громадянства – законодавство держави їх постійного місця проживання. Статус вказаних ос. визнач. також міжнародними угодами: Конвенція про правовий статус біженців 1951 р., Конвенція про правовий статус осіб без громадянства 1954 р., міжнародні угоди щодо прав та обов’язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ ЩОДО ПРАВОВОГО СТАТУСУ ФІЗИЧНИХ ТА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

Стаття16.Особистий закон фізичної особи
1. Особистим законом фізичної особи вважається право держави,громадянином якої вона є.

2. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав,її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце проживання або
займається основною діяльністю.
3. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності - місце перебування.

Стаття21. Ім'я фізичної особи
1. Права фізичної особи на ім'я, його використання та захист визначаються її особистим законом, якщо інше не встановлено законом.

42.Юр.о. в МПП.


Юр.о. є активними суб’єктами МПП. Це підприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавства певної країни. Проте поняття юр.о. не в усіх правових системах є нормативно визначеним. У законодавстві та практиці, як правило, визнається, що юр.о.створюється у порядку, передбаченому законодавством, має майно, права та обов’язки, переважно майнові, самостійно виступає в цивільних правовідносинах та господарському обігу, відповідає за зобов’язаннями з договорів та деліктів. Юр.о. можуть под. на суб’єкти пуб. та прив. права в залежності від природи акта, внаслідок якого їх створено. Юр.о.пуб.права переважно виникають у розпорядчому порядку на підставі спеціальних публічно-правових актів, прийнятих компетентними державними органами (закон, декрет, указ, адміністративний наказ). До таких осіб належать органи управління адміністративно-територіальними одиницями, торгові, торгово-промислові палати, університети, музеї, державна залізниця, державний банк.

Юр.о. прив. права опубліковуються у спеціальних реєстрах або отримують спеціальний дозвіл від компетентних органів. Це банки, страхові компанії. На них поширюються норми цивільного або торговельного права. Перехід юр.о. з однієї форми у іншу здійснюється відповідно до норм права без припинення діяльності цієї особи.

Особистий статус юр.о.означає її правове положення, зокрема, чи є ця особа юр.чи просто спілкою фіз.осіб, порядок її створення та припинення існування, структуру, управління нею, поширення певного виду правового режиму на здійснення нею прав та обов’язків, визначення обсягу правоздатності, реалізацію ліквідаційного залишку після припинення її діяльності.У зв’язку з діяльністю ТНК у міжнародній практиці виникло питання про визнання їх міжнародними юридичними особами. Сьогодні такими вважаються особи, створені: 1) безпосередньо міжнародним договором або 2) на підставі національного законодавства, прийнятого відповідно до міжнародного договору.


43. Держава як суб’єкт МПрП


Держава вступає у різні майнові відносини, внаслідок чого відбувається її розвиток та розвиток суспільства в цілому. Треба зауважити, що відносини з іншими державами, міжнарод­ними організаціями, юридичними чи фізичними особами поді­ляються на два види. По-перше, такі, що регулюються нор­мами м. пуб. права, виникають між держа­вами, державою та міжнародними організаціями у сфері між­народного торговельного права, валютних відносин, промис­лового, сільськогосподарського, науково-технічного співробіт­ництва, транспортних перевезень тощо. По-друге, це правовід­носини, які регулюються нормами міжнародного приватного права і виникають за участю держави, з одного боку, та іно­земних юридичних осіб, міжнародних господарських організа­цій, фізичних осіб — з іншого.

Для розмежування публічно- та приватно-правових відно­син важливе значення має та обставина, в якій саме якості виступає держава. Так, угоди купівлі-продажу, що укладають­ся урядами країн, в одних випадках можуть регулюватися актом міжнародного публічного права, а в інших — нормами приватного.Як суб'єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб'єктів права. Як спадкоємець держава опиняється у ролі носія будь-яких суб'єктивних цивільних прав, за винятком тих, що пов'язані з особистістю суб'єкта. Остання обставина виключає можливість переходу цих прав до інших осіб. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учас­ником спільних підприємств (далі — СП). Вона несе відповідальністьза свої дії, як будь-який інший суб'єкт міжнародного приватного права.

Різним є правове положення держави і в МО. Як суве­рен, держава вступає у вказані організації, які виникають на підставі міжнародних угод і формуються на засадах членства. Держави-члени можуть виділяти вказаним організаціям майно. Останні вчиняють угоди, спрямовані на задоволення своїх потреб чи потреб держави. Відносини між державами-членами та самою організацією, у т. ч. й майнові, можуть мати міжнародно-правовий або приватно-правовий характер. У всіх правовідносинах від імені держави, як суб'єкта між­народного приватного права, діють уповноважені нею суб'єкти: наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службові або посадові особи. У вказаних відносинах держава є особливим суб'єктом права. Немає такого наддержавного органу, який наділив би її правами юридичної особи. Цей суверен сам наділяє інших суб'єктів такими правами, але не присвоює собі статусу юри­дичної особи. Завдяки такій властивості, як суверенітет, дер­жава може виступати у відносинах, що регулюються нормами як міжнародного публічного права, так і приватного. Тому навряд чи можна погодитися з теорією "розщеплення'' дер­жави, яку поділяють чимало зарубіжних правників. Відповід­но до неї держава, як суб'єкт майнових відносин, "розпадається" на дві особи. По-перше, коли вона діє на підставі сувере­нітету як суб'єкт влади. По-друге, укладаючи цивільно-право­ві угоди, вона втрачає властивості владного суб'єкта і прирів­нюється до інших юридичних осіб. Проте держава, як система організації влади, здійснюючи свої функції, виступає в зовнішньому обігу, в т. ч. у цивільно-правових відносинах, як суверен. Тому важливим є чітке роз­межування функцій інших суб'єктів права, які діють в обігу І від імені держави, і від власного імені; розмежування статусу майна, яким вони володіють; майнової відповідальності їх та держави.


44. Проблема «правової кваліфікації»


Проблема кваліфікації у МПП виникає тому, що одноіменні юр.терміни й поняття у різних правових системах мають різний зміст. Це загальнотеоретична правова проблема, але для колізійної норми вона особливо актуальна, оскільки має відношення до формулювання обох складових елементів цієї норми (обсягу і прив’язки), а також постає на стадії застосування колізійної норми, коли поняття виявляються різними як за своїм змістом, так і за визначенням. Відбувається це через неоднакове розуміння правових понять і категорій, які характеризують визначення колізійної норми і пов’язані з її структурними елементами – обсягои і прив’язкою. Тобто ті самі фактичні обставини справи можуть кваліфікуватися неоднаково в судах різних країн. Тож причиною виникнення проблем конфлікту кваліфікації і тлумачення в МПрП є різне термінологічне і змістовне розуміння чи тлумачення правових понять у тій чи іншій правовій системі. Аналіз законодавчих актв різних країн у сфері МПрП показує, що проблема класифікації виявилася надто складною і багатоплановою, щоб набути широкого нормативного регулювання. Кваліфікація пов’язана з визначенням правової природи певної юридичної категорії, поняття, що має важливе значення при зясуванні категорії прив’язки, а отже колізійної норми. Найпоширенішими є три класичні теорії подолання конфлікту кваліфікацій: кваліфікація за законом країни суду, кваліфікація за тим правопорядком, до якого відсилає колізійна норма, теорія автономної кваліфікації. Більшість юристів вважають, що проблема класифікації повинна вирішуватися лише за законом суду.

Правова кваліфікація - визначення права, що підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом.

Стаття 7. Правова кваліфікація

1. При визначенні права,що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом.

2. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави.


45. Встановлення змісту норм іноземного права


Перед судом чи іншим органом, який повинен вирішити спір з «іноземним елементом», виникає проблема тлумачення юридичної норми. Тлумаченням норми можна вважати зясування її змісту. Норма права потребує свого тлумачення оскільки вона існує. Питання тлумачення стосується як колізійних, так і матеріально-правових норм, на підставі яких має бути вирішений спір про право. Мова йде про поняття приватного права конкретної держави, понять міжнародних угод, звичаїв. Кваліфікація є елементом тлумачення норми й полягає в її юридичній оцінці. Вона спрямована на встановлення мети норми права. До речі, для позначення цієї проблеми юристам різних правових систем вживається й інша термінологія: «класифікація», «характеристика». Класифікація обставин справи (по суті спору) чи норми права може бути різною в залежності від того, принципи якої правової системи застосовуватимуться. Тому розрізняють декілька основних способів класифікації: за законом суду, за системою права тієї держави, до якого відсилає колізійна норма, за принципом автономної кваліфікації.

Стаття 8. Встановлення змісту норм права іноземної держави

1.При застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.

2. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів.

3. Особи, які беруть участь у справі,мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.

4. Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України.

46.Зворотнє відсилання та відсилання до права третьої країни.


Зворотне відсилання- повторне відсилання колізійної норми права іноземної держави до правопорядку держави, колізійна норма якого відіслала до даного іноземного правопорядку; відсилання до права третьої держави- відсилання колізійної норми права іноземної держави, визначеної відповідно до цього закону, до права 3 держави;

1. Будь-яке відсилання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права,яке регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом.

2. У випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу фіз.о., зворотне відсилання до права України приймається.

Існує два способи рішення проблеми зворотного відсилання:

  • закріплення в законодавстві деяких країн прямої вказівки на те, що при застосуванні коллизионной норми, що відсилає до правопорядку іноземної держави, ця норма відсилає саме до матеріального, а не процесуальному іноземному праву;

  • чітке визначення в укладається договоре, що, матеріального права, що буде застосовуватися до цього договору й виниклої з нього зобов'язанням.

Зворотне відсилання й відсилання до закону 3 країни - одне з найбільш складних явищ у міжнародному приватному праві. Втім, питання, що повинен бути поданий вивченню цього явища, звучить досить просто і ясно: чи є відсилання коллизионной норми до іноземного права відсиланням не тільки до його матеріальних, але й до коллизионным правил? В останньому випадку пошук застосовного права повинен бути продовжений, але вже в напрямку, що вказується іноземним коллизионным правилом, тобто або до матеріального права країни, який належить це правило, або назад до закону країни суду (зворотне відсилання), або, нарешті, до закону третьої країни. Чи належить зворотне відсилання (або відсилання до закону третьої країни) прийняттю? Результатом прийняття відсилання є застосування матеріального права країни суду або третьої країни.

Доктрина зворотного відсилання була неоднозначно сприйнята практикою, але в підсумку багато країн схилилися до її підтримки. М. Вольф виключає із числа європейських країн, що підтримали доктрину, лише Грецію, Італію й Данію; у США визнання відсилання обмежилося випадками розгляду питань про правовий титул на землю й дійсності рішень про розлучення.

Розкид думок в оцінці відсилання відповідає сформованої в різних правових системах розходженням у підходах до меж і наслідків прийняття зворотного відсилання (відсилання до закону третьої країни). Особливості правового регулювання проблеми виражаються в неоднозначному відношенні до визнання відсилань і до визначення кола відносин, у сфері яких допускається їхнє прийняття.

Один з найстарших законів в області міжнародного приватного права - закон про міжнародне приватне право Польщі (1964 р.), виходить із прийняття як зворотного відсилання, так і відсилання до закону третьої держави. Закони про міжнародне приватне право Угорщини й про міжнародне право й міжнародний цивільний процес Туреччини допускають прийняття тільки зворотного відсилання.

Вступний закон до Німецького цивільного укладення (другий розділ “Міжнародне приватне право” передбачає прийняття зворотного відсилання: якщо німецьке право відсилає до права іншої держави, то застосовується і його міжнародне приватне право, оскільки це не суперечить змісту коллизионной норми; якщо ж право іноземної держави відсилає назад до німецького права, то застосовуються норми німецького матеріального права. У випадках, коли сторонам дозволяється вибрати право якої-небудь держави, їхній вибір обмежується лише матеріальним правом.

Прийняття зворотного відсилання закріплено в австрійському законі про міжнародне приватне право. Незвичайно вирішується в австрійському законі питання про відсилання до права третьої держави: при наявності наступних відсилань застосовуються матеріальні норми того правопорядку, що, в остаточному підсумку, не відсилає до какому-лиго іншого, або (якщо жоден правопорядок не приймає посилання) матеріальні норми правопорядку, до якого ставилося перше посилання.

Тенденція до обмеження обсягу відносин, у сфері яких приймається зворотне посилання й відсилання до права третьої держави, виражена в законі про міжнародне приватне право Швейцарії. Закон допускає прийняття відсилань лише у випадках, їм передбачених. До таких випадків віднесене прийняття зворотного відсилання до швейцарського закону, що регулює питання громадянського стану.

Як видно, закордонні правові системи відрізняє розмаїтість підходів до проблеми прийняття зворотного відсилання й відсилання до права третьої країни.

Рішення, що обмежує прийняття зворотного посилання й відсилання до права третьої країни, пропонується в моделі Цивільного кодексу для країн СНД. Будь-яке відсилання до іноземного права розглядається за загальним правилом як відсилання до матеріального, а не коллизионному праву відповідної країни; прийняття зворотного відсилання й відсилання до права третьої країни допускається при визначенні особистого закону фізичної особи, його правоздатності й дієздатності, прав фізичної особи на ім'я, використання ім'я і його захист, а також в області опіки й піклування.

Правила про прийняття зворотного відсилання втримуються в ряді міжнародних договорів. У числі таких договорів - Конвенція, що має метою дозвіл деяких колізій законів про перекладні й прості векселі, 1930 р. і Женевська чекова конвенція, 1931 р. СРСР приєднався лише до першої конвенції. Конвенція підкоряє здатність особи зобов'язуватися по перекладному або простому векселі його національному закону; якщо ж національний закон відсилає до закону іншої країни, то підлягає застосуванню цей останній закон.

Закон Російської Федерації “Про міжнародний комерційний арбітраж” увів у російське законодавство правило про тлумачення вказівки сторін на право (систему права) якої-небудь держави, що сторони обрали в якості застосовного до істоти суперечки, що дозволяється в третейському суді. Будь-яка така вказівка повинне тлумачитися як що безпосередньо відсилає до матеріального права цієї держави, а не до його коллизионным норм (ст. 28 Закону). Таким чином, формула Закону виключає можливість прийняття міжнародним комерційним арбітражем зворотного посилання й відсилання до закону третьої країни.


47.Застереження про публічний порядок.


Це обмеження застосування іноземного права на території якоїсь країни і воно зафіксовано в тому, що традиційно називається “застереження про публічний порядок”: якщо є якась норма, яка відіслала до іноземного права, то вона може використовуватись тільки якщо вона не суперечить публічному правопорядку даної країни (наприклад порушує основи правової системи, публічну систему влади тощо).

В світовій практиці існує 2 підходи до поняття застереження про публічний порядок: позитивне та негативне. Суть позитивного застереження полягає в тому, що в правовій системі кожної країни існують правові положення, які завжди застосовуються незважаючи на те, що колізійна норма відсилає до іноземного законодавства. Негативне застереження зводиться до того, що іноземне право не застосовується, якщо його застосування суперечить основам правового порядку країни. Наприклад, право власності визначається за законом місця знаходження речі. Але в декотрих країнах можна набути право власності за принципом набувної давності (так довго володієш, що річ стає твоєю).

Стаття 12. Застереження про публічний порядок (ЗУ)

1. Норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основним правопорядком (публічним порядком) України. У таких випадках застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок з правовідносинами, а якщо таке право визначити або застосувати неможливо, застосовується право України.

2. Відмова в застосуванні права іноземної держави не може ґрунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України.


48 Проблема застосування права країни з множинністю правових систем.


Стаття 15. Застосування права держави з множинністю правових систем

1. У разі якщо підлягає застосуваннюправо держави, у якій діє кілька територіальних або інших пр. систем, належна пр.сист.визначається відповідно до права цієї д-ви.За відс. відпов.правових норм застосовуються норми тієї правової системи, яка має більш тісний зв'язок із правовідносинами.

Коли виникає проблема дії декількох правових систем в межах однієї держави, діють інтертериторіальні та інтерперсональні колізії. За інтертериторіальною колізією встановлюється, чіка саме територіальна правова система буде застосовуватися. Міжнародне приватне право вирішує проблему колізії законів у просторі, визначаючи, який з декількох матеріальних правопорядків, що діють у окремих суверенних державах або у дер­жаві з множинністю правових систем, підлягає застосуван­ню до регламентації певних правовідносин. Інтерперсональне приватне право має справу з ситуаціями, в яких різні систе­ми матеріального приватного права регулюють відносини між різними групами осіб (що належать до певних релігійних або етнічних груп чи племен). Воно визначає, право якої з груп має застосовуватися".

У групі специфічних колізій міжнародного приватного права інтерперсональні колізії займають особливе місце. Інтерперсональна колізія виникає, коли особа підлягає під регулювання різних законодавств, встановлюється та правова система, на основі якої буде регулюватися питання. Якщо в праві країни не має норми, яка відсилає до певного законодавства, то звертаються до правової системи, з якою особа має найбільш тісний звязок.


49.Поняття особистого закону фіз.особи.


Стаття 16. Особистий закон фіз.ос.

1. Особистим законом фіз.ос. вважається право д-ви, громадянином якої вона є.

2. Якщо фіз.особа є громадянином 2 або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю.

3. Особистим законом особи без громад.вважається право д-ви,у якій ця особа має місце проживання,а за його відсутності– місце перебування.

4. Особистим законом біженця вважається право д-ви, у якій він має місце перебування.

5. При визначенні особ. закону вважається, що якщо недієздатна особа змінила місце свого проживання без згоди свого законного представника,то така зміна не спричиняє зміну особистого закону такої особи.


50. Колізійні норми щодо статусу фізичних осіб.


Стаття 17. Цивільна правоздатність фіз.о.

1. Виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом.

2. Іноземці та особи без громадянства мають цивільну правоздатність в Україні нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України.

Стаття 18. Цивільна дієздатність фіз.о.

1. Цив. дієздат. фіз. о. визначається її особистим законом. Цивільна дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов'язань, що виникають внаслідок завдання шкоди, може визначатися також правом держави місця вчинення правочинів або виникнення зобов'язань у зв'язку із завданням шкоди, якщо інше не передбачено законом.

2. Підстави та правові наслідки визнання фіз.о. недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фіз.ос.регулюються особистим законом цієї особи.

Стаття 19. Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності

1. Право фіз.о. на здійснення підприємницької діяльності визначається правом д-ви, у якій фіз.о.зареєстрована як підприємець. За відсутності в д-ві вимог щодо об.реєстрації застосовується право д-ви основного місця здійснення підприємницької діяльності.

Стаття 20. Визнання фіз.особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою

1. Підстави та правові наслідки визнання фіз. особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою регулюються останнім з відомих особистих законів цієї особи.

Стаття 21. Ім'я фіз.о.

1. Права фіз.о.на ім'я,його використання та захист визначаються її особистим законом, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 22. Особисті немайнові права

1. До особистих немайнових прав застосовується право держави, у якій мала місце дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про захист таких прав, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 23. Реєстрація актів цивільного стану громадян У поза межами У

1. Реєстрація актів цивільного стану громадян У, які проживають поза межами У, може здійснюватися в конс.установі або дипломатичному представництві У. При цьому застосовується право України.

51.Опіка та піклування.


Стаття 24. Опіка та піклування

1. Встановлення і скасування опіки та піклування над малолітніми, неповнолітніми, недієздатними особами, особами, цив.дієздат. яких обмежена, регулюються особистим законом підопічного.

2. Обов'язок оп. (піклув.) прийняти опікунство визнач.особ. законом особи, яка призначається оп. (піклув.).

3. Відносини між опікуном та особою, яка перебуває під опікою (піклув.), визначаються правом держави, орган якої призначив опікуна (піклувальника).Якщо особа, яка перебуває під опікою (піклуванням), проживає в Україні, застосовується право України, якщо воно є більш сприятливим для цієї особи.

4. Опіка (піклування), встанов. над громадянами У, які проживають за межами У, визнається дійсною в У, якщо проти встановлення оп.(піклув.) або проти її визнання немає законних заперечень відповідної кон.уст. або дип. пред. У.

5. Щодо особи, яка не є громадянином У і перебуває в У, або її майна, що знаходиться на території У, у разі потреби в інтересах оп. чи піклув.можуть бути вжиті заходи для захисту прав та охорони майна відповідно до права України.Про це невідкладно сповіщається дип.представ.або конс. уст.д-ви, громад. якої є відповідна особа.


52.Поняття «національності» юридичної особи.


Теорії визначення “національності” юр.осіб:

  1. Теорія “осідлості” ю.о.. Її прибічники розділились на декілька течій. Одні стверджують, що ю.о. належить д-ві, де знаходиться її адміністративно управлінський центр. Другі думають, що ю.о. в своєму правовому статусі відноситься до тієї правової системи, де вона здійснює основну господарську діяльність .

  2. Теорія інкорпорації. англосаксонське право. Означає, що національність ю/о та її особистий статут визначаються по закону тієї країни, де ю/о зареєстрована.

  3. Теорія статутної осідлості. В 1956 році Гаазькою конвенцією про визнання прав ю.о. за іноземними компаніями та асоціаціями була зроблена спроба об’єднати 2 поп.підходи. Таким чином, національність ю.о. можна визначити за законом країни, де вона зареєстрована і де за статутом знаходиться її орган управління. Довгий час після розробки ця теорія не була задіяна, однією з перших спроб надати їй реального звучання стала укладена в 1968 році в рамках ЄЕС Конвенція про визнання компаній. Нажаль навіть у синтезованому вигляді, ці теорії не вирішують проблему обходу закону.

  4. Теорія контролю. Ця теорія була спочатку сформульована під час 1 св. війни й застосовувалася в судовій практиці в боротьбі з порушенням законодавства про «ворожих іноземців». критерій контролю був сприйнятий законод. ряду держав- під «ворожою ю.о.» розуміється ю.о., контрольована особами ворожої національності. Піходи до визначення принципу контролю:

  1. громадянами якого фактично контролюється це ю.о.

  2. з якого виходить основний капітал;

  3. в інтересах якого ю/оздійснює свою господарську діяльність.

Т.контролю най.еф., коли економіка держави перебуває в кризовій ситуації, наприклад, через ведення бойових дій.

Нац-ть особи визначається за різними принципами. Най. пош. у правових системах є критерій місця створення(заснування) юридичної особи. Цей критерій означає поширення на неї закону держави, де створено цю особу і зареєстровано її статут. Другим критерієм є критерій місця знаходження особи. У МПрП для визначення нац-ті використовується також принцип місця основної діяльності юридичної особи ; принцип належності(громадянства)засновників (учасників) і складу правління до певної правової системи.

Стаття 25. Особистий закон юр.о.

1. Особистим законом ю.о. вважається право д-ви місцезнаходження.

2. Для цілей цього Закону місцезнаходженням ю/о є д-ава, у якій ю.ос.зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави.

3. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити,застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління ю.о.

Стаття 29. Національний режим діяльності іноземних ю/о в Україні

1. Підприємницька та інша діяльність іноземних юридичних осіб в Україні регулюється законодавством України щодо юридичних осіб України, якщо інше не встановлено законом.


53. Види імунітету держави.


У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус ха­рактеризується як par in parem non habet imperium - рівний над рівним не має влади.

2 теорії імунітету д-ви: імунітету абсо­лютного та функціонального (обмеженого).

Т.абс. ім. д-ви- за цією т. має місце достатньо широке тлума­чення та застосування імунітету, яке полягає в тому, що заявлення позову до іноземної д-ви, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноз.д-ви може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави. вказаний принцип трив. час домінував у м.-пр. практиці й теорії. Тепер коло держав, які застосовують його, значно звузилось. Зазначена теорія поширена в Болгарії, КНР, Польщі, Укр.

т. функціональ­ного (обмеженого) імунітету. Поширена у біль.д-в. д-ва, діючи як суверен, завжди корист.імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, то в цих випадках вона імунітетом не во­лодіє. На вказаній концепції грунтуються закони про імунітет держав, прийняті у США, ВБ, Сінгапурі, Канаді, Пакистані, Австралії, ПАР. Теорію обмеженого імунітету за­стосовують у своїй практиці суди Франції. Італії, Швейцарії, Греції, Данії, Норвегії, Фінляндії. На її засадах базується і Європейська конв. про державний імунітет 1972р. Конвенція розмежовує пуб.-пр. та пр.-пр. дії. Вона містить перелік випадків, у яких держава не користується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухо­мості, відшкодування шкоди та ін.). Не застосовується імуні­тет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу.Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов: 1) дру­гою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету; 3) некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.


54. Основні правові режими в МПП.


Правовий режим – це сукупність прав і обовязків.

Види:

  1. Нац. пр. режим: передбачає, що іноземні фіз. і юр. особи користуються на території У. правами і несуть обов’язки на рівні з громадянами та ю/о У.,якщо інше не передбачено законом.

  2. Режим найбільшого сприяння – передбачає певні елементи публічного регулювання. Передбачає, що громадяни та юридичні особи певної країни користуються в Україні правами та обов’язками в обсязі не меншому, ніж громадяни та юридичні особи будь-якої третьої держави.

  3. Спеціальні види режимів:

-за територіальною ознакою - коли певний обсяг прав та обовязків встановлюється на певній території країни;

-за особистою ознакою – коли певний обсяг прав та обовязків встановлюється для певної категорії осіб.


55. Колізійні проблеми права власності та інших речевих прав.


Стаття 38. Загальні положення про право, що застосовується до права власності та інших речових прав

1. Право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом.

2. Належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться.

Стаття 39. Виникнення та припинення права власності та інших речових прав

1. Виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається правом держави, у якій відповідне майноперебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

2. Право, яке застосовується до виникнення та припинення права власності та інших речових прав, що є предметом правочину, визначається відповідно до частини першої цієї статті, якщо інше не встановлено за згодою сторін. Вибір права сторонами правочину не зачіпає прав третіх осіб.

3. Виникнення права власності внаслідок набувальної давності визначається правом держави, у якій майно знаходилося на момент спливу строку набувальної давності.

Стаття 40. Пр. влас.та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів

1. Пр.влас. та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано.

Стаття 41. Право власності та інші речові права на рухоме майно, що перебуває в дорозі

1. Право власності та інші речові права на рухоме майно, що за правочином перебуває в дорозі, визначаються правом д-ви, з якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено за згодою сторін.

Стаття 42. Захист пр.влас. та інших речових прав

1. Захист пр. влас.та інших речових прав здійснюється на вибір заявника відповідно до права д-ви,у якій майно знаходиться, або відповідно до права д-ви суду.

2. Захист пр. влас.та інших речових прав на нер. майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться.

3. Захист пр.влас.та інших речових прав, які підлягають держ. реєстр. в У.,

здійснюється відповідно до права У.


56.Принцип «автономії волі» в договірних зобов'язаннях.


С т а т т я 5. Автономія волі

1. У випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин.

2. Вибір права згідно з частиною першою цієї статті має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом.

3. Вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому або його окремої частини.

4. Вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути явно вираженим.

5. Вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема, при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо. Вибір права або зміна раніше обраного права, які зроблені після вчинення правочину, мають зворотну дію і є дійсними з моменту вчинення правочину, але не можуть:

1) бути підставою для визнання правочину недійсним у зв’язку з недодержанням його форми;

2) обмежити чи порушити права, які набули треті особи до моменту вибору права або зміни раніше обраного права.

6. Вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах.

С т а т т я 6. Обсяг застосування права іноземної держави

1. Застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини.

2. Застосування норми права іноземної держави не може бути обмежене лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права.

Lex voluntatis – автономія волі. у мпрп формула прикріп.; озн. застосування права тої д-ви, що виберуть самі сторони - учасники цивільних правовідносин. Використовується лише в договірних зобов.і є загальновизнаною. Як національне коліз. право, так і міжнародні договори виходять із того, що при рішенні всіх коліз. питань у сфері договірних зобов'язань вирішальної є воля сторін.


57. Колізійні проблеми договірних зобов'язань.


Стаття 43. Вибір права за згодою сторін договору

1. Сторони дог. можуть обрати пр., що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами У.

Стаття 44. Право, що застосовується до договору завідсутності згоди сторін про вибір права

2. Однак правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважається:

1) щодо дог. про нерухоме майно– пр. д-ви, у якій це майно знах., а якщо таке майно підлягає реєстрації- пр. д-ви, де здійснена реєстрація;

2) щодо дог. про спільну діяльність або виконання робіт – пр. д-и, у якій провадиться така діяль. або створюються передбачені договором результати;

3) щодо дог., укладеного на аукціоні, за конкурсом або на біржі- пр. д-ви, у якій проводяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

3. У разі відсутності вибору права сторонами щодо договору споживання, у тому числі щодо його форми, застосовується пр.д-ви, у якій споживач має місце проживання або місцезнаходження.

Стаття 46. Пр., що застосовується до засновницького дог.ю/о з іноземною участю

1. До засновницького дог., що є установчим документом ю/о.з іноземною участю, застосовується пр. д-ви, у якій буде створена юр/о.

Стаття 47. Сфера дії права, що застосовується до договору

1. Пр., що застосовується до договору згідно з положеннями цього розділу, охоплює:

1) дійсність дог.;

2) тлумачення дог.;

3) права та обов'язки сторін;

4) виконання дог.;

5) наслідки невиконання або неналежного виконання дог.;

6) припинення дог.;

7) наслідки недійсності дог.;

8) відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з дог..

2. Якщо при визначенні спос.та пор. виконання дог., а також заходів, які мають бути вжиті в разі невиконання або неналежного виконання дог., неможливе застосування пр., може бути застосоване пр.д-ви, у якій здійснюється виконання дог..


58. Колізійні проблеми трудових договорів.


Стаття 52. Право, що застосовується до трудових відносин

1. До трудових відносин застосовується пр.д-ви, у якій вик. робота, якщо інше не передбачено законом або між. договором У.

Стаття 53. Трудові відносини громадян У.які працюють за кордоном

1. Трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, регулюються правом України в разі, якщо:

1) громадяни У. працюють у закордонних дипломатичних установах У.;

2) громадяни У. уклали з роботодавцями – фіз. або ю.о. У. трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству д-ви, на території якої виконується робота;

3) це передбачено законом або між.дог.У.

Стаття 54. Особ. регулювання трудових відносин іноземців та осіб без громадянства, які працюють в У.

1. Трудові відносини іноземців та осіб без громадянства, які працюють в У., не регулюються правом У. в разі, якщо:

1) іноземці та особи без громадянства працюють у складі дип.пред. іноз. д-ав або пред. МО в У,якщо інше не передб. між. дог.У.;

2) іноземці та особи без громадянства за межами У.уклали з іноземними роботодавцями - фіз.чи юр.о. трудові дог. про виконання роботи в У., якщо інше не передбачено дог. чи між.дог.У..


59. Колізійні проблеми недоговірних зобовязань.


Стаття 48. Право, що застосовується до недоговірних зобов'язань

1. До зобов'язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується пр. д-ви, у якій мала місце така дія.

Стаття 49.Пр., що заст. до зобов'язань про відшкодування шкоди

1. Пр.та об. за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкод.шк.

2. Пр.та об.за зобов., що виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, якщо сторони мають місце проживання або місцезнаходження в одній д-ві, визнач. пр. цієї д-ви.

3. Пр. іноз.д-ви не застосовується в У., якщо дія чи інша обставина,що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законод. У. не є протиправною.

4. Сторони зобов'язання, що виникло внаслідок завдання шкоди, у будь-який час після його виникнення можуть обрати право держави суду.

Стаття 50. Право, що застосовується до відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

1. До вимоги про відшкодування шкоди на вибір потерпілого застосовується:

1) пр. д-ви, у якій знаходиться місце проживання або основне місце діяльності потерпілого;

2) пр. д-ви, у якій знаходиться місце проживання або місцезнах. вир-ка або особи, яка надала послугу;

3) пр.д-ви, у якій споживач придбав товар або в якій йому була надана послуга.

Стаття 51. Право, що застосовується до набуття, збереження майна без достатньої правової підстави

1. До зобов., що виникли внаслідок набуття, збереження майна без достатніх правових підстав, застосовується право держави, у якій такі дії мали місце.

Сторони зобов'язання у б..час після його виникнення можуть домовитися про застосув. до нього пр.д-ви суду.


60.Колізійне регулюванн сімейних відносин та спадкових відносин.


Регулювання сім. від-н ускл.іноз. елементом та їхнє колізійне регулювання. Сюди входить декілька пунктів щодо яких є коліз.регулюв.:- питання шлюбу (порядок,перешкоди,припинння,визнання),- відносини осіб в шлюбі-майнові, немайнові,- походження дитини.

Для того щоб ос.могла отримати шл.,вона має отр.право на шлюб, що пов.з досягненням шл.віку,яке може бути надане судом. А ще наявність добровільної згоди, хочі деякі країни мають згоду батьків.Оскільки надання згоди мають недобровільний характер або недобросовісний,то воно може бути оспорене судом. Ст40 Сім. кодексу- згода ос.не вваж. вільною якщо в момент шлюбу о.пребувала в псих.розладі, алк.і нар.спьянінні. або під дією психічного чи фіз.насильства. Існують такі перешкоди:- наявність іншого неприпиненого шлюбу, переб.в певній ступені споріднення,-психічний стан,- якщо о.приховала неб.хвороби дя неї та нащадків. Порядок укладання шлюбу:- подача заяви-можна через представника,але не є обо.умовою дл укл.шлюбу,- відмова млже розгляд.через наявність дітей, судимостей, амор.поведінки. Недійсність:3 види:-шл. який є недійсним,- шл. як.визнаний судом недійсним,-шл.як.може бути визнатий судом недійсним. Припинення:-смерть або оголош.померлим одного з уч.шл.,-розірвання шлюбу. Розірвання може відб.в органах рагсу або суді, за заявою одного з подр.,-за сп.заявою. Підстави:-1 з подр.визнається недієздатним,-визн.1 з подр.бузвісти відсутнім,-за наявн.судимості на строк не менше 3 років.

Спадкування:перехід прав та об.від фіз.ос. яка померла до інших осіб. 2 види:- за законом, за заповітом. Спадкоєм. можуть бути фіз.ос.,які знаход.в родинних стосунках з спадкодав(до 6 ступеня спорідненості), а також ос.які проживали з спадкодав. До складу падщини входять всі права та об.спадкодавця, які належали йому на момент смерті і не прип.внаслідок смерті. Склад спадщини: 1.ос.немайнові права, 2.право на участь у товариствах та членствах,якщо інше не встанов.законом.3.право на відкодування шкоди завдане каліцтвом, або іншими ушкод.здоровья,4.Права та об.ос. як кредитора або боржника,які прип.з його смертю. Не мають рава спадкування:- ос.,які умисно позб.життя (зама на життя) спадкодав. або ін.спадкоємців,-ос.які умисно перещкоджали падкодавцеві укладати заповіт,- батьки ісля дітей після позбавленн батьківських прав, - ос.(повнолітні діти),які ухилялися від піклування та утримання або від надання допомоги спадкодавцю. Обовязкова частка спадщини: -малолітні та неповн.діти,- подружжя, - непрац.батьки. Є 5 черг спадкування: 1.дати,подружжя, батьки,2.рідні брати та сестри,баб.,дід, з боку матері і батька,3.дядько,тітка,4.ос.,які жии з спадкодав.однією сімьєю не менш 5 р.відч асу відкриття спадщини,5.родичі до 6 ступеня споідненості,утриманці,які не були членами сімьї. Зповіт- особисте розпоряджння фіз.особи на випадок її смерті. Право на заповіт має особа з повною цив.дієдатнісю. Складається в письмовій формі, можу бути таємним. Є також заповіт подружжя- після смерті одного, иайно переходить до ін.,а вже в разі см.2 майн переходить до осіб про яких домовилось подружжя.