Форми, методи та інструменти державного регулювання (181982)

Посмотреть архив целиком

23
















КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Основи економічної теорії

на тему:

Форми, методи та інструменти державного регулювання економіки













Миколаїв – 2009


Зміст


Вступ

1 Загальні принципи та інструменти державного регулювання

1.1 Податково-бюджетна система

1.2 Бюджетна система

1.3 Цінове регулювання

1.4 Грошово-кредитне і валютне регулювання

1.5 Кредитна політика

1.6 Зовнішньоекономічне регулювання

2 Досвід державного регулювання зарубіжних країн

2.1 Американська модель

2.2 Японська модель

3 Державне регулювання економіки Україні в умовах кризи

3.1 Становлення економічних функцій Української держави

3.2 Cитуація в Україні під час кризи

Висновки

Список літератури

ДодатОК



ВСТУП


Наявність двох основних концепцій економічної політики держави є відображенням тісного взаємозв’язку в реальному житті між державним регулюванням економіки та її ринковим саморегулюванням. Держава і ринок визначають напрям, в якому розвиваються економічні процеси. Обсяги регулюючих функцій, які виконують держава і ринок, час від часу змінюються. Серед головних чинників таких змін – рівень розвитку продуктивних сил, політична орієнтація країни, характер історичного етапу, на якому знаходиться суспільство, його соціальна структура, національні особливості та ін.

Там, де порушувалася гармонія взаємодії ринку і держави, країни потрапляли до глибокої кризи. Якщо взагалі відкидається ринок, логіка економічних процесів призводить таку державу до повної стагнації. Більш ніж півстолітня практика колишнього Радянського Союзу на рубежі 70 – 80-х років завершилася глибокою і всеосяжною кризою.

Якщо ж, навпаки, суспільство розвивається тільки на основі ринкових механізмів, вільної конкуренції, тоді їх сліпа стихія також призводить до потужних соціальних струсів. Весь західний світ у зв’язку з такою практикою пережив у 1929 – 1933 рр. часи „великої депресії” і зробив відповідні висновки, створивши систему державного економічного регулювання.

Знайти розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням – одне з ключових завдань, яке на сьогодні постало перед Українською державою. Україна має формувати таку національну модель ринку і державного регулювання економіки, яка враховувала б історичні реалії та сучасний зарубіжний досвід.

Основна мета даної курсової роботи полягає у вивчені особливостей державного регулювання економікою.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

  • дослідити особливості політики державного регулювання економіки;

  • розглянути концепції макроекономічної рівноваги як підґрунтя економічної політики держави;

  • визначити основні функції державного регулювання економіки;

  • проаналізувати національні особливості державного регулювання економіки.

Предметом курсової роботи є економічні відносини, які виникають у процесі державного регулювання економіки.

Об’єктом курсової роботи є система державного регулювання економіки.



1 ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ


Державне регулювання — це форма цілеспрямованого впливу держави на економіку з метою забезпечення і підтримки її функціонування в заданому режимі, зміни і розвитку економічних відносин і взаємозв'язків. Регулювання здійснюється за допомогою системи норм, що регламентують поведінку суб'єктів, що хазяюють, як за допомогою адміністративних методів впливу (закони, накази, інструкції), так і через систему економічних методів і регуляторів (ціни, податки, банківські відсотки, пільги, санкції і т.д.).

Державне регулювання має свої функції, інструменти й органи.

Основні функції державного регулювання полягають у наступному:

1. Підтримка пропорційності виробництва і споживання, антициклічне регулювання.

2. Підтримка і розвиток конкуренції, антимонопольні заходи.

3. Перерозподіл і вирівнювання доходів, соціальний захист малозабезпечених шарів суспільства.

До інструментів, чи методам, державного регулювання відносяться:

податково-бюджетна система (фіскальна);

цінове регулювання;

кредитно-грошове регулювання;

зовнішньоекономічне регулювання (мита, ліцензії, квоти).

Податково-бюджетна, чи, як її ще називають, фіскальна система, є найбільш сильним засобом державного регулювання економіки.

Розглянемо функції і методи державного регулювання більш докладно.


    1. Податково-бюджетна система


Оподатковування — це метод розподілу прибавочної вартості між суб'єктами, що хазяюють, і державою. Податки є обов'язковими платежами, що стягуються державою з підприємств і громадян відповідно до законодавчих актів.

Ставки податків установлюються Верховною Радою, а також місцевими Радами в межах їхньої компетенції відповідно до відповідних законів про оподатковування і не можуть змінюватися протягом бюджетного року.

Застосування методів і способів оподатковування, визначення видів, ставок і порядку сплати податків складають податкову політику держави, що є одним з найголовніших важелів державного регулювання економіки.

Держава проводить податкову політику, розробляючи і приймаючи податкові закони. На сьогоднішній день в Україні створена досить велика нормативна база по оподатковуванню, створений Податковий кодекс України.

Система оподатковування — це сукупність податків, зборів, мита, інших обов'язкових платежів, стягнутих у встановленому порядку в державний і місцеві бюджети і позабюджетні фонди.

Система оподатковування в Україні будується на принципах обов'язковості, рівнозначності і пропорційності, рівності і недопущення податкової дискримінації, стабільності, економічній обґрунтованості, рівномірності сплати і єдності підходу. У цілому система оподатковування повинна забезпечити оптимізацію структури розподілу і перерозподіли національного доходу з метою стимулювання матеріального виробництва, підвищення його ефективності і на цій основі найбільш повного задоволення державних і соціальних потреб.

Принципи побудови системи оподатковування, види податків, зборів і обов'язкових платежів, платники податків, об'єкти оподатковування, порядок зарахування і розподілу податків, порядок їхнього числення і терміни сплати, а також відповідальність за порушення податкового законодавства встановлюються Законом України «Про систему оподатковування».

У загальному випадку податки підрозділяються на:

загальнодержавні;

регіональні (у випадку федерального пристрою держави);

місцеві.

Місцеві податки і збори встановлюються місцевими Радами, але лише відповідно до приведеного переліку й у рамках граничних розмірів ставок, установлюваних законами України.

Залежність податкових надходжень від величини ставки податку характеризується так називаної кривої Лаффера. По Лафферу, оптимальної є середня сумарна ставка прямих і непрямих податків у розмірі 37,7%. Саме при такій ставці досягається максимальний рівень податкових надходжень у бюджет. В Україні ж, по оцінках фахівців, при сьогоднішній системі оподатковування середня сумарна ставка прямих і непрямих податків складає близько 80%. Якби ця ставка була 37,7%, український бюджет одержував би в три рази більше платежів.

Крім того, як показує досвід країн з розвитий ринковою економікою, для нормального функціонування економіки необхідно, щоб сумарний розмір оподатковування не перевищував однієї третини прибутку, отриманої підприємством. Перевищення зазначеної оцінки підриває основи відтворення і веде до розбалансування економіки. В Україні при декларованому рівні оподаткування прибутку 30%, що в загальному відповідає світовій практиці, фактично ж з урахуванням ціноутворення, порядку визначення витрат і обчислення прибутку, нерівномірності податкових пільг, особливостей методики числення і порядку сплати податків у підприємств вилучається понад 50%, а в деяких випадках — 70-80% прибутку.

Сьогодні пріоритетними напрямками реформування системи оподатковування є зниження розмірів ставок податків і інших обов'язкових платежів шляхом розширення бази для нарахування податків за рахунок скорочення і скасування пільг при визначенні об'єктів оподатковування, стабілізація ставок і термінів сплати податків.

Закон України «Про систему оподатковування» визначає, що ставки загальнодержавних податків, порядок їхнього числення і сплати можуть встановлюватися і змінюватися тільки спеціальними законами по оподатковуванню. Цим же законом передбачено, що ставки і механізм стягування податків не можуть уводитися законами про Державний бюджет на відповідний рік.


1.2 Бюджетна система


Мобілізація фінансових ресурсів у розпорядження держави і напрямок їх на фінансування загальнодержавних нестатків забезпечується загальнодержавними фінансами. До загальнодержавних фінансів відносяться: бюджет, державне обов'язкове страхування і позабюджетні цільові фонди.

Бюджет — це форма утворення і витрати коштів для забезпечення функціонування державної влади.

Державний бюджет являє собою кошторис грошових доходів і витрат держави на визначений період часу (рік, квартал, місяць). Іншими словами, це фінансовий план країни чи іншого адміністративно-територіального утворення (області, району, міста).

Принципи розподілу доходів і витрат між бюджетами різного рівня визначаються Законом України «Про бюджетну систему України».

Відповідно до цього закону бюджет має чотирьохрівневу структуру. Бюджет підрозділяється на:

1) центральний бюджет;

2) бюджети областей;

3) бюджети районів і міст;

4) районні бюджети в містах і відповідні їм бюджети в сільській місцевості.

Бюджети, названі в пунктах 2, 3 і 4, разом звуться місцевих бюджетів. На практиці ця структура обмежена трьома рівнями, оскільки районні бюджети і відповідні їм бюджети на селі, будучи інститутами, що доповнюють, найчастіше не виділені з районних (міських бюджетів).

До основних сфер діяльності, фінансуємим з місцевих бюджетів, можна віднести комунальне господарство, сферу соціального забезпечення, житлове господарство, сферу освіти, а також культуру і спорт.

З центрального бюджету фінансується оборона, центральна адміністрація, органи правосуддя і безпеки, приватизація, а також виплачуються субсидії, що направляються безпосередньо суб'єктам народного господарства.

Джерелами доходів центрального бюджету є такі податки: ПДВ, акцизний збір, мито, а також надходження від приватизації, зовнішньої торгівлі і від продажу військового майна. Інші податки, наприклад, податок на прибуток підприємств, прибутковий податок із громадян, транспортний податок чи податок на землю, відчисляються в місцеві бюджети.

У видатковій частині бюджету можна виділити наступні головні складові:

основні державні послуги;

фінансування культурних і соціальних нестатків;

фінансування народного господарства (субсидії, дотації).

До основних державних послуг відносяться державна адміністрація, суспільна безпека, судочинство і національна оборона.

Прибуткова і видаткова частини бюджету містять указівки на джерела надходження і напрямку витрати засобів. Якщо підсумок видаткової частини перевищує підсумок доходів, говорять, що бюджет зведений з дефіцитом. Бюджетний дефіцит покривається за рахунок:

внутрішніх державних позик;

кредитів Національного банку України;

зовнішніх джерел фінансування (кредити Світового банку, позики ЄЕС і розвитих країн — США, Японії і т.д.).

Ще одним елементом системи державних фінансів є позабюджетні фонди.

Позабюджетні фонди — це фонди, призначені для фінансування заходів, не передбачених у плановому порядку в бюджеті.

В Україні функціонують чотири великих соціальних позабюджетних фонди:

Пенсійний фонд;

Фонд соціального страхування;

Фонд сприяння зайнятості населення;

Фонд страхування від нещасливих випадків на виробництві.

Названі фонди цілком фінансуються за рахунок обов'язкових відрахувань підприємств, у залежності від понесених витрат на оплату праці працівників, і фактично мають характер податків на заробітну плату.

Крім чотирьох соціальних фондів існують і інші позабюджетні фонди, фінансуємі за рахунок обов'язкових відрахувань підприємств і маючих фіскальний характер. До їхнього числа відносяться Дорожній фонд, Фонд охорони праці, Інноваційний фонд, Паливно-енергетичний фонд, Державний фонд конверсії. Як і соціальні, ці фонди можуть включатися в бюджет на поточний рік.


1.3 Цінове регулювання


Ринкове ціноутворення може відбуватися в умовах вільного ринку, під впливом конкуренції й в умовах установлення монополії.

В умовах вільного ринку ціни встановлюються на базі ціни виробництва, що складається з витрат виробництва і середнього прибутку, з урахуванням попиту і пропозиції на даний товар на конкретному ринку.

На сьогоднішній день в Україні законодавчо встановлені наступні види цін:

вільні (договірні);

державні фіксуємі;

регульовані.

Підприємства реалізують свою продукцію, послуги і майно за цінами, установлюваним самостійно чи на договірній основі (вільним чи договірним цінам), а у випадках, передбачених законодавством — за державними цінами.

У вільних цінах враховуються собівартість виробництва і прибуток без обмеження рівня рентабельності. У вільні ціни підакцизних товарів включаються також суми акцизів по встановлених ставках.

Реалізація продукції здійснюється виготовлювачами по сформованим у такий спосіб цінам, збільшеним на суму податку на додаткову вартість.

При реалізації через біржі, торгово-посередницькі фірми й інших посередників до вільних цін додаються постачальницько-збутові надбавки, у яких враховуються комісійні за послуги і витрати посередника.

На продукцію підприємств, що займають монопольне положення на ринку товарів і послуг, що визначають масштаб цін в економіці, здійснюється державне регулювання цін.

Ціноутворення на підприємстві здійснюється службою цін, що готує проекти цін на вироблені товари, погоджує їх з торгівлею, розробляє договірні ціни, дає висновки по проектах цін на продукцію, що поставляється постачальниками.

Регулююча діяльність держави в області ціноутворення переслідує дві основні цілі:

недопущення монополізації ринку;

приборкання інфляції.

Це здійснюється шляхом контролю з боку державних органів за торговими надбавками і встановлення рівня цін у випадку, якщо відбувається явний обвал ринку, а також шляхом заключення угод з підприємцями про контроль за ростом цін.

В умовах інфляції держава в особі уряду може проводити тверду політику по стримуванню темпів росту цін.

До мір цієї політики можуть відноситися:

установлення граничного рівня торгової і постачальницької надбавки (націнки) при реалізації товару (продукції) — до 55% до ціни виробника;

установлення граничного рівня рентабельності — 5% до товарообігу, чи 10-45% від собівартості.

При невеликому рівні інфляції з метою підтримки товаровиробника держава може проводити політику лібералізації цін.

Функції контролю за цінами в Україні виконує Державна інспекція по контролі за цінами. Інспекція стежить за дотриманням підприємцями єдиних принципів формування собівартості, структури цін і тарифів, визначених чинним законодавством, порядку формування відпускної ціни, виявляє випадки необґрунтованого завищення цін. Разом із Союзом захисту споживачів інспекція припиняє спроби підприємств перекласти економічно невиправдані витрати і непрямі витрати на плечі споживачів продукції. Разом з Антимонопольним комітетом інспекція прагне попередити зловживання, що випливають з пануючого положення якого-небудь підприємства при заключенні торгових угод (відмовлення від продажу, нав'язування мінімальних цін), а також зловживань в організації збуту, зв'язаних з торгівлею зі знижкою, з поверненням платежів, зі створенням дискримінаційних умов продажу і т.д.

Законодавством передбачена адміністративна відповідальність за порушення законодавства про ціноутворення.


1.4 Грошово – кредитне і валютне регулювання


З метою регулювання грошового обігу держава проводить грошову політику. Грошова політика покликана орієнтувати емісію грошей на досягнення фінансових і економічних задач уряду. Відповідно до законодавства України емісійним центром країни, що володіє монопольним правом на випуск грошей у оборот, є Національний банк України. На нього покладена організація готівково-грошового обертання і регулювання емісійних операцій, тобто операцій, зв'язаних з випуском і вилученням грошей зі обороту.

Регулювання емісійних операцій як у цілому по країні, так і по регіонах виробляється на основі прогнозного розрахунку касових оборотів, сальдо яких відбиває зміну готівково-грошової маси в звертанні, або збільшення маси готівки, тобто емісію, або зменшення, тобто вилучення грошей з обороту. Цей результат повинний бути погоджений з розрахунками НБУ по загальному грошовому обсягу грошової маси і її готівково-грошового компонента, що щокварталу визначаються на основі прогнозованих цін, швидкості обертання грошей і реальних обсягів валового національного продукту.

Для реалізації емісійної функції в установах НБУ створюються резервні фонди грошових знаків. Розміщення резервних фондів по регіональних установах банку забезпечує своєчасне касове обслуговування комерційних банків, дозволяє регулювати купюрну будівлю грошової маси і її відновлення, усуває зустрічні перевезення грошей, що прискорює грошовий обіг і скорочує витрати звертання. Резервні фонди являють собою запаси грошових знаків. Поки ці грошові знаки не перераховані в каси установ НБУ, називаними оборотними касами, вони не вважаються грошима, випущеними в звертання, і зберігаються окремо від грошей, що знаходяться в обертанні.

Для забезпечення касового обслуговування комерційних банків в установах НБУ мається оборотна каса, що представляє собою поточний резерв готівки. Залишок грошей в оборотній касі строго лімітується. Якщо залишок грошей в оборотній касі перевищує денний ліміт, установи НБУ перелічують понадлімітний залишок з оборотної каси в резервні фонди, тобто вилучає гроші з обігу.

Зміна залишку грошей в оборотній касі регіональних керувань НБУ зв'язано з виконанням Національним банком функцій по касовому обслуговуванню комерційних банків. Комерційні банки задовольняють потреби своїх клієнтів у готівці насамперед за рахунок коштів, що надійшли у свою касу від клієнтів, що здають готівково-грошовий виторг у банк. Але в ряді випадків грошей, що надійшли в касу банку, недостатньо для забезпечення поточних платежів. У таких випадках комерційні банки можуть одержати так називане підкріплення каси з запасів НБУ.

На підставі заявки регіональні керування НБУ задовольняють прохання комерційних банків про підкріплення їхньої каси за рахунок своїх касових ресурсів, тобто грошей, що маються в оборотній касі. Якщо ж грошей в оборотній касі не вистачає для забезпечення нестатків комерційного банку, виникає необхідність у підкріпленні оборотної каси регіонального керування НБУ, тобто перерахування в неї грошей з резервних фондів. Емісію грошей регіональні керування здійснюють тільки по емісійному дозволі Національного банку.

В Україні на сьогоднішній день обов'язковий продаж валютного виторгу відсутній, однак НБУ має право за узгодженням з Кабінетом міністрів установлювати такий продаж, якщо цього вимагає ситуація на валютному ринку. Раніше в Україні існував обов'язковий продаж 50% валютного виторгу.

Міжбанківська валютна біржа (МВБ) — це спеціалізована біржа, що має ліцензію Національного банку на організацію операцій по купівлі-продажу валюти і проведення розрахунків по заключених на них угодах. В Україні існує одна Українська міжбанківська валютна біржа. Валюта продається на торгах МВБ за курсом, встановлюваному в результаті торгів (біржовий курс).

Операції з іноземною валютою підприємств, банківських і кредитно-фінансових установ, юридичних і фізичних осіб по купівлі-продажу, розрахункам і наданню позичок називаються валютними операціями. При цьому операції банків, підприємств, юридичних і фізичних осіб з метою одержання прибутку від змін валютних курсів у часі чи на різних ринках, а також навмисне прийняття валютного ризику одержали назву валютних спекуляцій.

Порядок проведення валютних операцій строго регламентується державою. Законодавчо передбачена карна й адміністративна відповідальність за проведення незаконних валютних операцій.


1.5 Кредитна політика


Кредитна політика є складовою частиною єдиної грошово-кредитної політики. Держава покликана забезпечити розподіл кредитів на користь приватних осіб, підприємств і при необхідності держави в такому обсязі, під такий відсоток і на такі терміни, що найбільше відповідають інтересам суспільства.

Ведуче місце центрального банку країни в області грошового обігу як емітента банкнот, так і кредитора комерційних банків дозволяє йому регулювати розподіл кредитів за допомогою дисконтної політики, що він проводить, здійснюючи переоблік векселів і операції на грошовому ринку. Обмежуючи обсяг і підвищуючи процентні ставки по наданих кредитах, центральний банк змушує комерційні банки обмежувати обсяг їхніх операцій, у результаті яких створюються нові платіжні засоби. І навпаки, проводячи ліберальну політику «дешевих грошей», він дозволяє банкам розширювати кредитування і тим самим прискорювати емісію платіжних засобів.

Міри кредитної політики можна розділити на два типи в залежності від того, чи впливають вони безпосередньо на процентні ставки або регулюють обсяг кредитування економіки в цілому чи носять виборчий характер.

Зміна процентної ставки має на меті чи стимулювати, навпаки, стримувати надання кредитів, роблячи їхній більш дешевими чи дорогими в залежності від стану економіки і грошового обігу. Змінюється як офіційна дисконтна ставка, застосовувана центральним банком, так і обсяг його операцій на грошовому ринку. Також можуть мінятися умови банківського кредитування підприємств і приватних осіб.

Іншим методом кредитного регулювання є обмеження обсягу кредитування як Національним банком, так і комерційними банками.

Обсяг кредитної емісії НБУ визначається Основами грошово-кредитної політики, затверджуваними Верховною Радою України на календарний рік.

Суб'єктами кредитних відносин НБУ виступають насамперед уряд (Кабінет міністрів України), комерційні банки, а також окремі юридичні і фізичні особи.

Основним одержувачем кредитів НБУ є КМУ. Ці кредити, як правило, направляються на покриття поточного дефіциту державного бюджету. По таких позичках установлюються пільгові (занижені) відсотки. Сьогодні кредити НБУ є основним джерелом внутрішнього державного боргу. Так, у 1993 році основу боргу, прокредитованого НБУ, склали державні витрати, оплачені безпосередньо за рахунок кредиту, минаючи бюджет.

До таких витрат відносилися:

компенсації населенню в зв'язку зі знецінюванням внесків і страхових внесків;

компенсації на збільшення виторгу сільськогосподарських виробників за реалізовану державним організаціям продукцію;

кошти, спрямовані на індексацію оборотних коштів держпідприємств, фінансове оздоровлення сільського господарства і т.д.

Безпосереднє кредитування Національним банком України підприємств обмежено. Він видає кредити в основному тим суб'єктам, що хазяюють, що зайняті матеріально-технічним забезпеченням діяльності НБУ. Практикується також видача позичок співробітникам НБУ з засобів фонду матеріального заохочення.

Основний обсяг кредитування здійснюється комерційними банками, однак держава в особі НБУ може безпосередньо впливати на операції комерційних банків, обмежуючи загальну суму наданих ними кредитів у різній формі. При перевищенні банками встановленого ліміту кредитування до них застосовуються строгі санкції.

Регулювання кредитної діяльності здійснюється прямим втручанням у розподіл кредитів. Держава може надавати цільовий пільговий державний кредит юридичним і фізичним особам, спрямований на активізацію інвестиційної діяльності підприємств або поліпшення житлових умов громадян.

В Україні здійснюється довгострокове державне кредитування будівництв і об'єктів виробничого призначення, а також громадян на споживчі нестатки за рахунок бюджету, кредитування цільових виробничих програм за рахунок централізованих ресурсів НБУ, а також кредитування інвестиційних проектів за рахунок міжнародних кредитів.

Державний кредит надається на капітальні вкладення тільки виробничого призначення. У підприємств усіх форм власності це витрати на технічне переозброєння, реконструкцію і розширення виробництва, на придбання устаткування, що не входить у кошториси будівництв. Довгостроковий кредит використовується також при будівництві нових підприємств і споруджень, що мають важливе народногосподарське призначення. Довгостроковий кредит надається підприємствам на зазначені цілі на принципах зворотності, терміновості, платності і забезпеченості.

Переваги при довгостроковому кредитуванні мають проекти, що забезпечують народногосподарську ефективність, вирішують економічні і соціальні проблеми країни, розширюють експортні можливості, збільшують виробництво товарів народного споживання. Обов'язковими умовами довгострокового кредитування є: статус позичальника як юридичної особи, екологічна безпека проекту, забезпеченість своєчасного і повного повернення кредиту і сплати відсотків, дотримання норм тривалості будівництва.

На підставі поданих заявок Міністерство економіки за узгодженням з Міністерством фінансів визначає перелік об'єктів, що будуть фінансуватися за рахунок державного кредиту. Міністерство фінансів визначає перелік комерційних банків, що будуть здійснювати таке кредитування, і укладає з ними договори.

Цим банкам воно перелічує засоби для кредитування, що мають строго цільове фінансування. Установи банків, що фінансують, укладають з інвесторами кредитні угоди. Контроль за цільовим використанням інвесторами державного кредиту і своєчасним його поверненням у державний бюджет здійснюють банки, що фінансують, і Міністерство фінансів.

Довгострокові кредити за рахунок централізованих кредитних ресурсів НБУ надаються тільки державним підприємствам на витрати, зв'язані з реалізацією цільових програм по конверсії і модернізації виробництва, упровадженню передових технологій. НБУ укладає з комерційними банками, що кредитують цільові програми, договір, де визначає розмір плати за кредит і маржу. НБУ відкриває комерційному банку кредитну лінію, що повинна забезпечити оперативне й ефективне використання централізованих ресурсів для кредитування виробничих програм. Комерційні банки надають позичальникам кредит тільки на меті, передбачені їх кредитними заявками, і в межах коштів, перерахованих їм НБУ для цільового кредитування.

Міжнародні кредити надаються урядами інших держав і міжнародних фінансових організацій. Порядок їхнього надання і використання визначається відповідними міжнародними договорами й угодами України.

Довгострокові пільгові кредити громадянам на споживчі потреби надаються через установи Ощадного банку. Об'єктами кредитування тут є витрати на будівництво, покупку, капітальний ремонт і реконструкцію індивідуальних житлових будинків з надвірними будівлями, садових будиночків, дач, благоустрій дачних ділянок, будівництво гаражів, на придбання квартир у житловому кооперативі, в особисту власність, на покупку в громадян індивідуальних житлових будинків з надвірними будівлями, на господарське обзаведення сімейним студентам і інші мети.

Кредити видаються на комерційній основі при дотриманні принципів цільової спрямованості, забезпеченості, терміновості, платності, зворотності. Кредити надаються в розмірі до 75% від кошторисної вартості будівництва, чи ремонту інвентарної вартості будівлі.

Міністерство економіки разом з Міністерством фінансів щорічно визначає ліміти видачі довгострокового пільгового кредиту в межах засобів, передбачених на ці мети державним бюджетом. Міністерство фінансів визначає процентні ставки і здійснює контроль за цільовим використанням виданого кредиту.


1.6 Зовнішньоекономічне регулювання


У сучасному світі ринки різних країн і груп країн не відділені друг від друга, а знаходяться в стані складної взаємодії і взаємозалежності.

Світовий ринок — це сукупність національних ринків окремих країн, зв'язаних один з одним товарно-грошовими і валютно-фінансовими відносинами. В основі світового ринку лежить міжнародний поділ праці. Ступінь розвитку світового ринку відображає рівень інтернаціоналізації суспільного виробництва.

Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) — це діяльність суб'єктів господарської діяльності України й іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаєминах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

До зовнішньоекономічної діяльності відносяться:

експорт і імпорт товарів, капіталів і робочої сили;

надання суб'єктами ЗЕД різного роду послуг один одному;

наукова, технічна, виробнича, навчальна й інша кооперація з іноземними суб'єктами ЗЕД;

міжнародні фінансові операції;

кредитні і розрахункові операції між суб'єктами ЗЕД;

спільна підприємницька діяльність між суб'єктами ЗЕД.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні можуть бути:

фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства;

юридичних осіб, що мають місцезнаходження в Україні і зареєстровані як такі;

об'єднання фізичних і юридичних осіб, що мають місцезнаходження в Україні;

спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України й іноземних суб'єктів господарської діяльності (у тому числі винятково за участю іноземного капіталу), зареєстровані в Україні і як такі, що мають тут постійне місцезнаходження.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності й інших ознак мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законодавством.

У залежності від господарської спрямованості й економіко-правових умов в Україні можуть створюватися наступні спеціальні (вільні) економічні зони:

зовнішньоторговельні;

комплексні виробничі;

науково-технічні;

банківсько-страхові;

зони прикордонної торгівлі.

Крім зазначених вище, в Україні можуть створюватися також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, що поєднують у собі елементи зон різних типів.

У загальному випадку регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється:

державою в особі відповідних органів у межах їхньої компетенції;

недержавними органами керування економікою (товарними і фондовими біржами, торгово-промисловими палатами, асоціаціями, союзами й іншими організаціями координуючого типу);

самими суб'єктами ЗЕД на підставі відповідних координаційних угод, укладених між ними.

Держава здійснює регулювання зовнішньоекономічної діяльності, використовуючи для цього різні засоби, іншими словами, держава проводить відповідну його інтересам зовнішньоекономічну політику. В Україні зовнішньоекономічну політику формує Верховна Рада, що приймає, змінює і скасовує закони, що стосуються ЗЕД. КМУ вживає заходів по здійсненню зовнішньоекономічної політики відповідно до прийнятих законів. Безпосереднє регулювання і контроль ЗЕД здійснюють Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі і Державна митна служба України.

Існує досить велика кількість засобів зовнішньоекономічного регулювання, який можна розбити на дві основні групи:

тарифні;

нетарифні.

Тарифне регулювання здійснюється за допомогою митних тарифів.

В Україні діє Єдиний митний тариф, що представляє собою звід ставок мита, стягнутих при імпорті товарів з-за кордону на митну територію України. У тарифі ставки мита визначені у відсотках від митної вартості товарів. Мито, що підлягає сплаті, розраховується митним органом по ставках тарифу, що діє на день подачі митної декларації.

Тарифи по розмірах ставок розділяються на три різновиди:

преференційні ставки (включаючи звільнення від сплати мита) — застосовуються до товарів, що відбувають із країн, що входять разом з Україною в митні союзи чи утворюючим спеціальні зони;

пільгові ставки — застосовуються до товарів, що відбувають із країн, що користаються в Україні режимом найбільшого сприяння;

повні ставки — застосовуються до всіх інших товарів.

Мита підвищують вартість імпортних товарів на внутрішньому ринку і можуть використовуватися для захисту національних виробників аналогічних товарів.

До нетарифних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відносяться:

кількісні обмеження;

фітосанітарний, ветеринарний і інший види санітарного й екологічного контролю;

податки на імпорт і експорт;

валютні обмеження;

антидемпінгові мита;

міжнародні торгові договори й угоди.

Кількісні обмеження містять у собі квотування і ліцензування.

Квоти — це граничні обсяги визначених товарів, що дозволено імпортувати (експортувати) на територію країни протягом визначеного терміну. Ліцензії — це дозволу на імпорт (експорт) товарів протягом якогось часу, видавані Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі.

Установлення санітарного контролю служить мірою санітарної безпеки.

Податки на імпорт і експорт установлюються понад мито і спрямовані на обмеження торгівлі товарами визначених груп.

Валютні обмеження зв'язані, як правило, з одержанням дозволу на використання валюти для імпортних закупівель, з метою недопущення відходу валютних засобів за кордон.

Держава може також уживати заходів по припиненню несумлінної конкуренції при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, у випадках демпінгу - продажу товарів за цінами нижче контрактних на міжнародних товарних ринках. У випадку установлення факту демпінгу до вітчизняних чи іноземних підприємців може бути застосоване антидемпінгове мито.

Держава регулює зовнішньоекономічну діяльність також і шляхом висновку різних торгових договорів і угод, у яких установлюються принципи торгових взаємин з іноземними державами.



2 Досвід державного регулювання зарубіжних країн


2.1 Американська модель


Сучасна ринкова економіка США є не стихійною, а регульованою державою. У США механізм державного регулювання пройшов декілька етапів. На початку 70-х років у режимі жорсткого адміністративного регулювання перебувало багато галузей економіки США. Основними причинами введення жорсткого регулювання галузей економіки були обмеження монополії і обмеження конкуренції. В арсеналі елементів державного регулювання ринку США важливе місце зайняло державне програмування економіки, яке охопило розробку як загальнонаціональних, так і регіональних програм.

У 80-і роки США відмовились від традиційної системи регулювання, яка грунтувалась на кейнсіанській моделі і замінили її системою, основаною на проведені політики монетаризму і економічної теорії «пропозиції». Держава регулює відносини сторін, забезпечує їх свободу, стимулює чесну ділову активність і карає тих, хто ігнорує право та інтереси суб'єктів ринку. В умовах сучасної ринкової економіки, яка характеризується наявністю великої кількості не тільки малих і середніх підприємств, але й монополізованих комплексів, ринкове саморегулювання доповнюється і формується в механізм цілеспрямованого макроекономічного регулювання. При цьому зусилля держави концентруються на недопущенні монополізму, контролі за реалізацією антимонопольного законодавства, стимулюванні передових технологій. В практиці державного регулювання економіки США широко використовується система державних замовлень(атомна, аерокосмічна промисловість, електротехнічна). Важливе місце в регулюванні ринку США відводиться фіскальній політиці. Суть її полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони допомагали гасити коливання економічного циклу, сприяли, високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом'якшували дефляцію (застій). Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручання держави в економічне життя США грунтується на системі теоретично обгрунтованих і перевірених господарською практикою методів і важелів, які є універсальними.


2.2 Японська модель


Японія належить до країн, у яких оптимально поєднуються регулююча і спрямовуюча роль держави з функціонуванням механізмів ринку. Сучасна японська економіка відрізняється від західно-європейської і економіки США значно вагомішою роллю державної участі. В Японії склалась розвинута система державного програмування. Для виконання функції регулювання розробкою і реалізацією макроекономічних проектів тут створена система органів програмування і регулювання, підпорядкованих Економічній Консультативній Раді, де застосовуються найновіші методи експертних оцінок, економічного прогнозування і програмування. Другим напрямком державного регулювання в Японії є різні форми виливу на приватний капітал. Форми дії на приватний капітал в Японії охоплюють систему жорстких юридичних заходів з відповідними формами контролю через адміністративний апарат і поліцію, контроль з боку державних органів управління, систему економічних заходів (надання грошових субсидій, регулювання цін, введення додаткових податків, надання податкових пільг, застосування диференційованої кредитної політики). Застосовуючи арсенал перерахованих економічних важелів, держава здійснює протекціоністську політику в галузях і сферах суттєво важливих для Японії. Японія має великий досвід державного управління науково-технічним прогресом. Відома програма «Технополіс» втілює системний підхід до управління науково-технічною діяльністю і передбачає створення 19 міст науки, довгострокове планування випуску і збуту продукції. Ефективність державного регулювання економіки в Японії забезпечується наявністю «напівурядових організацій», які уособлюють злиття бізнесу і державного апарату.



3 ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ В УМОВАХ КРИЗИ


3.1 Становлення економічних функцій Української держави


Після проголошення незалежності в Україні розпочався процес становлення її державних інститутів і формування їхніх основних функцій, включаючи й економічні. Цей процес йде болісно. Продовжуються дискусії з приводу того, якою має бути економічна роль Української держави, якими шляхами держава повинна здійснювати соціальні реформи.

У свідомості багатьох домінує негативне ставлення до державної власності й державного господарювання. Ця негативна реакція на наслідки невдалого експерименту з побудовою одержавленої економіки в колишньому СРСР поширюється на економічну роль держави взагалі. Існує небезпечна ілюзія про можливість побудови саморегульованої господарської системи, більше того, про автоматизм переходу до такої системи. Як наслідок прояви руйнування соціальне-економічного потенціалу, який дістався у спадок від УРСР. За цих умов у суспільстві реанімуються сили, які прагнуть повернути розвиток економіки України назад до ЇЇ скомпроментованої моделі.

Справа ускладнюється тим, що, дотримуючись довгий час парадигми держави як машини класового панування, вітчизняна суспільна наука водночас фактично не досліджувала ЇЇ як велике надбання цивілізації, загальносоціальний інститут. Відкинувши теорію радянської держави - наступниці держави диктатури пролетаріату, наша країна досі не має концепції держави в сучасному ЇЇ розумінні. Крім того, ми не маємо теорії ЇЇ функцій, у тому числі й економічних.

Реалізація економічної функції держави сьогодні в Україні має свої особливості. Історичний шлях українського народу надто довгий час не увінчувався побудовою своєї суверенної держави, внаслідок чого він багато втратив в економічному розвитку. Сьогодні відкриваються унікальні можливості змінити становище.

Українська держава повинна стати носієм прогресивної системи господарювання, головним архітектором нової національної економіки. В переломні епохи зміни одного суспільного ладу іншим (а саме таку епоху ми нині переживаємо) ця економічна функція держави відіграє особливо важливу роль.

Функція архітектора національної економіки спрямована на трансформацію економіки колишньої УРСР як частки, уламка так званого народногосподарського комплексу СРСР у самостійну господарську систему, що функціонує на основі поділу праці в Європі та світі. Така трансформація має бути забезпечена структурною перебудовою економіки, соціальної сфери, освіти, науки та інших галузей, досягненням енергетичної незалежності держави, завершенням формування національної фінансової, грошово-кредитної, банківської, бюджетної, митної, валютної, податкової систем, національного законодавства. Перед державою стоїть завдання формування національної моделі держаного сектору економіки, ринку і ринкової інфраструктури, забезпечення ефективної зайнятості, подолання монополізму та недобросовісної конкуренції. Держава не може піти шляхом розвитку вільної конкуренції підприємницьких структур. Західні країни цей етап пройшли ще у XIX ст. Вільна, нічим не стримувана конкуренція має не тільки позитивні, а й негативні наслідки. У цій боротьбі виграє той, хто сильніший, проте не завжди той, хто кращий. Як наслідок фальсифікація результатів праці, обман покупців, погіршення якості послуг, продуктів, їх підробка, нова форма диктату виробника над покупцем. Це повною мірою властиве для нинішньої економіки України. В цих умовах важливою економічною функцією є регулювання конкурентної боротьби, забезпечення державних стандартів якості продукції та соціальних вимог.

Особливе значення для молодої держави у цьому зв'язку має створення нової системи соціального захисту. Українська держава є головним чинником трансформації усіх суспільних відносин у країні. На неї покладаються такі важливі функції, як забезпечення територіального верховенства в економічній і фінансовій системах, економічного суверенітету, реалізація права ефективного верховного власника національного надбання та ін.

Не менш важливою і складною є функція захисту інтересів національної економіки, національних підприємств як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку, інтеграційна політика.

Інтернаціоналізація господарських зв'язків, інтеграційні процеси обмежують можливості реалізації державою свого права верховного власника. Разом з тим протекціонізм, заходи колективного, міждержавного регулювання економіки посилюють цю функцію держави. Та чи інша форма участі в об'єднаннях з іншими колишніми республіками СРСР, іншими міжнародними структурами послаблює можливості Української держави, що перебуває в процесі становлення, мати повне верховенство над своїм економічним потенціалом. Розрив цих зв'язків також завдає великої шкоди економіці. Потрібна гнучка формула розв'язання цього досить складного питання. Досвід інших країн свідчить, що національна економіка в умовах жорсткої міжнародної конкуренції, боротьби за ринки збуту продукції не може вижити без заходів державного протекціонізму стосовно вітчизняних виробників.

З урахуванням усіх цих обставин необхідно кардинально підвищити роль Української держави, зміцнити її інститути.


3.2 Cитуація в Україні під час кризи


Маховик кризи розкручується щоразу швидшими темпами, а її наслідки — катастрофічні для населення і більшості підприємців.

Українська економіка — це така собі «бананова» республіка в центрі Європи, де ми — дешева робоча сила, дешеві ресурси і транзитна зона. Тобто, при такому статусі національної економіки будь-які кризові явища в нас будуть проявлятися дуже болісно. Хоча причиною сучасної економічної кризи в Україні на 90% є внутрішні економічні проблеми. Зовнішній фінансовий кризовий лічильник лише поглибив цю кризу. Але 90% світової кризи — це українська криза. Чому? Тому що станом на середину року, ще коли світової фінансової кризи як такої не було, інфляція в Україні була на рівні 16% — а це в 6 разів більше, ніж в середньому у Європі. Вже на середину цього року в нас був негативний експортний-імпортний баланс в країні — майже 10 млрд. дол., негативний платіжний баланс країни — майже 10% ВВП, якого ще не було в нікого.

Також однією з основних причин кризи в Україні є бюджетні видатки, що супроводжувались циклічним ростом цін на сталь, коли слід було економити на важкий період, спрогнозувати який було неважко і про який точно знали. На думку експертів, якби хтось слухав економістів, зокрема з МФВ, і регулював економіку та ринок відповідно до циклів цін на сталь, було б все добре. Для цього потрібно, щоб уряд був більш відповідальним, а населення — більш освіченим у державних фінансах. Все-таки бюджет — це спільні гроші, бюджет не має містичних джерел наповнення, фактично, його доходи — це лише наше споживання. А як ми знаємо бюджет врегульовується за допомогою фіскальної політики. Щодо неї, то Україні доведеться скоротити витрати у зв’язку зі зниженням доходів у 2009 році. Інфляція зберігатиметься на рівні 17% до кінця 2009 року. Номінальна заробітна плата та соціальні виплати будуть збільшені лише для покриття інфляційного процесу. У 2010 році ВВП повернеться до свого потенційного росту на рівні 5-6 %, тоді як інфляція, ймовірно, не перевищить 10%..Також слід згадати про один з інструментів поповнення буджету, тобто про податки. У цілому Україна потрапляє до категорії країн, які надають перевагу посилювати податкову політику, незважаючи на фінансову кризу. У меморандумі, підписаному Україною та МВФ у зв'язку з очікуваним кредитуванням, сказано, що в 2008 році бюджетний дефіцит складе близько 1% ВВП. Але наступного року влада все-таки сподівається сформувати збалансований консолідований бюджет, для чого вона готова проводити більш тверду фіскальну політику в порівнянні з попередніми роками. Це відповідає й іншим цілям уряду та президента - забезпечити скорочення внутрішнього попиту та імпорту до рівнів, що відповідають встановленим лімітам за зовнішнім фінансуванням.

У дусі цієї заяви й останні ініціативи уряду в податковій сфері, прописані в пакеті "антикризових" законопроектів, які Верховна Рада затвердила 31 жовтня в трохи відкоректованій версії. Так, уряд спочатку запропонував ввести на рівні місцевих бюджетів податок на нерухоме майно, який Юлія Тимошенко назвала "податком на багатство". "Там де люди живуть розкішно, сьогодні є підстави вводити податок на таке майно і поповнити місцеві бюджети", - заявила прем'єр. Кабмін також хотів збільшити ставки акцизного збору на автомобілі, етиловий спирт, пиво та бензин.

"Коли увесь світ бореться з економічною кризою за допомогою зменшення оподатковування, у нас чомусь було запропоноване збільшення оподатковування.

У підсумку ж з пакету заходів щодо мінімізації впливу світової фінансової кризи на економіку України, запропонованого Кабінетом Міністрів, норми про підвищення податкових зборів були виключені. Однак тенденція в наявності.

Особисто на мою думку українськи політики роблять великі помилки, намагаючись підняти податки, адже вони , недооцінюють, яку користь економіка країни могла б отримати від зниження (а не підвищення!) податкового навантаження на бізнес.



ВИСНОВОК


Державне регулювання — це форма цілеспрямованого впливу держави на економіку з метою забезпечення і підтримки її функціонування в заданому режимі, зміни і розвитку економічних відносин і взаємозв'язків.

Державне регулювання має свої функції, інструменти й органи.

Основні функції державного регулювання полягають у наступному:

1. Підтримка пропорційності виробництва і споживання, антициклічне регулювання.

2. Підтримка і розвиток конкуренції, антимонопольні заходи.

3. Перерозподіл і вирівнювання доходів, соціальний захист малозабезпечених шарів суспільства.

До інструментів, чи методам, державного регулювання відносяться:

податково-бюджетна система (фіскальна);

цінове регулювання;

кредитно-грошове регулювання;

зовнішньоекономічне регулювання (мита, ліцензії, квоти).

Вплив держави на економіку складається в двох моментах. По-перше, держава координує економіку, дає рекомендації виробникам (в умовах соціалізму здійснювалася тверде командно-адміністративне планування). По-друге, держава є власником промислових, сільськогосподарських і торгових підприємств, частка яких дуже велика. Це так називаний державний сектор економіки. Здійснюючи безпосереднє керування цими підприємствами, держава робить тим самим вплив на всю економіку країни в цілому.

Ще однією задачею держави є необхідність дотримання пропорцій у розвитку інфраструктури народного господарства й основних промислових галузей.

Неодмінною умовою функціонування ринку є наявність конкуренції.

У системі мір, прийнятих державою для забезпечення і розвитку конкуренції, особлива увага приділяється антимонопольному законодавству, суть якого зводиться до недопущення:

злиттів, що звужують конкуренцію;

штучних бар'єрів для виходу на ринок нових фірм;

хижацької конкуренції.

Однієї з основних задач держави є соціальний захист своїх громадян і в першу чергу - найбільш незахищених шарів суспільства: старих, дітей, самотніх матерів, інвалідів і т.д. У Конституції України закріплене право громадян на матеріальне забезпечення в старості, у випадку хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, утрати годувальника, а також безробіття з незалежних від них обставин. Це право забезпечується державним соціальним страхуванням. У загальній системі соціального захисту величезну роль грає обов'язкове державне пенсійне забезпечення. По державному пенсійному забезпеченню виплачуються трудові і соціальні пенсії.

Що стосується інструментів державного регулювання економіки, те найбільш важливим з них є податково-бюджетна політика.

Застосування методів і способів оподатковування, визначення видів, ставок і порядку сплати податків складають податкову політику держави, що є одним з найголовніших важелів державного регулювання економіки.

Мобілізація фінансових ресурсів у розпорядження держави і напрямок їх на фінансування загальнодержавних нестатків забезпечується загальнодержавними фінансами. До загальнодержавних фінансів відносяться: бюджет, державне обов'язкове страхування і позабюджетні цільові фонди.

Бюджет — це форма утворення і витрати коштів для забезпечення функціонування державної влади.

Ринкове ціноутворення може відбуватися в умовах вільного ринку, під впливом конкуренції й в умовах установлення монополії. Регулююча діяльність держави в області ціноутворення переслідує дві основні цілі:

недопущення монополізації ринку;

приборкання інфляції.

Це здійснюється шляхом контролю з боку державних органів за торговими надбавками і встановлення рівня цін у випадку, якщо відбувається явний обвал ринку, а також шляхом висновку угод з підприємцями про контроль за ростом цін.

З метою регулювання грошового обігу держава проводить грошову політику. Грошова політика покликана орієнтувати емісію грошей на досягнення фінансових і економічних задач уряду.

Кредитна політика є складовою частиною єдиної грошово-кредитної політики. Держава покликана забезпечити розподіл кредитів на користь приватних осіб, підприємств і при необхідності держави в такому обсязі, під такий відсоток і на такі терміни, що найбільше відповідають інтересам суспільства.

Держава здійснює регулювання і зовнішньоекономічної діяльності, використовуючи для цього різні засоби, іншими словами, держава проводить відповідну його інтересам зовнішньоекономічну політику. Існує досить велика кількість засобів зовнішньоекономічного регулювання, який можна розбити на дві основні групи: тарифні, нетарифні.

Усі ці форми і методи державного регулювання економіки покликані забезпечити остаточний перехід на ринкові рейки господарювання, зайнявши гідне місце серед розвинутих країн Європи.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


1. Агапова Т.А., Серегина С.Ф., Макроэкономика – М., 1997.

2. Алексеенко, Н.Ю. Дмитриева, Л.П. Зенькова и др., Макроэкономика: Учеб.Пособие/Т.С. ; Под ред. Л.П. Зеньковой. – Мн.: Новое знание.

3. Базылев Н.И., Базылева М.Н., Гурко С.П., Макроэкономика: Учеб. пособие/; Под ред. Н.И. Базылева, С.П. Гурко. 2-е изд., перераб. – Мн.:БГЭУ,2000.

4. Ивашевский С.Н. Макроэкономика: Учебник. – 2-е изд., испр., доп. – М.:Дело.

5. А. Кудрин, «вопросы экономики» /журнал - №1, 2009.

6. Стиглиц Джозеф Е. Экономика государственного сектора. — М.: Изд-во МГУ, ИНФРА-М, 1997; Аткинсон Энтони Э., Стиглиц Джозеф Е. Лекции по экономической теории государственного сектора. — М.: Аспект Пресс, 1995.

7. Джеффрі Д. Сакс, професор економіки, директор Інституту Землі Колумбійського університету. США: забрати у бідних — віддати багатим. Проект Синдикат для «Дня» // День. — 2003. — № 3. — 10 січня. — С. 3.

8. Шумпетер Йозеф А. Капитализм, социализм и демократия. — М.: Экономика, 1995

9. Форбс Стив: «Больше не буду выдвигаться в президенты» //Столичные новости. — 2002. — № 49. — 24 декабря — 13 января 2003. — С. 9.

10. Друкер, Питер Ф. Новые реальности: в правительстве и политике, в экономике и бизнесе, в обществе и мировоззрении. — М.: СП «Бук Чембэр Интернэшнл», 1994. — С. 106-109.

11. Буряковський В. Роль податків у наповненні бюджетів усіх рівнів // Фінанси України.- 2001.- №5.- С.78-81

12. Мітюков А. Бюджет і бюджетна політика // Фінанси України. - 1999. - №3.

13. Мітюков І. Основні особливості бюджету України на 2001 рік // Фінанси України.-2001.- №3.- С. 3-

14. Огонь Ц. Фінансова політика і податки в умовах формування ринкових відносин // Фінанси України - 1995.- №5.С-87-97.

15. Бюджетний кодекс України // Голос України.- 2001. - №129.- С. 5-12

16. Закон України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” // Урядовий кур’єр. - 14 березня 2000. - № 46.- С. 4-7.

17. Закон України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” // Урядовий кур’єр. - 28 грудня 2000.- № 243.- С. 5-9.

18. Іващук І. Сучасне європейське оподаткування // Фінанси України. - 2001.- №10.- С. 72-79

19. Історія економічних вчень. Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Тараненко, А. М. Поручник та ін., За ред. Л. Я. Корнійчука - К.: КНЕУ, 1999.- 564 ст.

20. Економіка України: десять років реформ / За ред. З. Ватаманюка, С. Панчишина - Львів: ЛНУ ім. І. Франка,2001.- 496 с.

21. Економічна теорія: Макро- і мікроекономіка. Навч. посібник / За ред. З. Ватаманюка, С. Панчишина, Вид. Дім “Альтенативи, К.:2001.- С. 327-341

22. Дунець о. Методи збалансування державного бюджету в умовах ринкової трансформації економіки України // Міжнародна наукова конференція “Україна в ХХІ ст: формування економічної системи”. - Львів. - ЛНУ ім. І. Франка. - 2001.- 428 с.

23. www.investore.com.ua

24. www.epravda.com.ua

25.Твердохлебов В. Теория перелож. налогов. - СПб.: Тип. Шредера, 1914. - С.7.



Додаток


Виробництво та розподіл валового внутрішнього продукту за видами економічної діяльності (у фактичних цінах; млн.грн.)


Рік

Випуск

Проміжне споживання

Валова додана вартість

У тому числі

оплата праці найманих працівників

інші податки, пов’язані з виробництвом

інші субсидії, пов’язані з виробництвом

валовий прибуток, змішаний доход

Сільське господарство, мисливство, лісове господарство

2002

66430

37012

29418

5108

602

377

24085

2003

66119

37060

29059

4890

557

694

24306

2004

85668

48410

37258

6044

609

1298

31903

2005

94801

54259

40542

6887

760

1597

34492

2006

98410

57404

41006

8448

468

2208

34298

2007

113149

65732

47417

11869

515

2926

37959

Добувна промисловість

2002

24386

14370

10016

6350

227

999

4438

2003

26484

15630

10854

6972

228

909

4563

2004

31766

19248

12518

9541

196

983

3764

2005

41149

23210

17939

12729

280

1736

6666

2006

46125

24061

22064

15420

341

2671

8974

2007

57563

25868

31695

18370

627

3768

16466

Переробна промисловість

2002

191301

150915

40386

23461

1701

120

15344

2003

235289

185587

49702

30414

2074

237

17451

2004

325820

261696

64124

41507

2134

239

20722

2005

399039

312176

86863

53891

2673

251

30550

2006

456729

347313

109416

62673

3293

372

43822

2007

588203

444775

143428

80946

4118

1726

60090

Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води

2002

28227

16802

11425

5252

270

189

6092

2003

30360

18090

12270

6073

291

258

6164

2004

31961

19538

12423

8623

226

475

4049

2005

36739

21570

15169

9160

268

325

6066

2006

47318

28708

18610

12076

364

323

6493

2007

60898

37653

23245

14266

470

375

8884

Будівництво

2002

19176

11523

7653

4843

172

66

2704

2003

25811

15543

10268

6686

228

61

3415

2004

37667

23204

14463

8924

252

50

5337

2005

45972

29602

16370

12677

301

89

3481

2006

64152

42984

21168

14955

441

93

5865

2007

94307

63851

30456

21091

611

151

8905

Торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку

2002

42628

18035

24593

10627

1060

12906

2003

54897

23275

31622

10197

1261

22

20186

2004

71490

30433

41057

11393

1339

48

28373

2005

99662

43621

56041

20882

1591

44

33612

2006

122365

53792

68573

24845

2108

41620

2007

173149

77929

95220

32228

2775

60217

Діяльність транспорту та зв'язку

2002

46946

19423

27523

14065

450

114

13122

2003

59995

24903

35092

16732

616

266

18010

2004

75233

32539

42694

16936

775

174

25157

2005

91219

43784

47435

23754

1077

439

23043

2006

107638

51585

56053

30619

1523

541

24452

2007

135074

65011

70063

35474

1390

792

33991

Освіта

2002

14666

3847

10819

7996

42

12

2793

2003

18640

4859

13781

10935

34

4

2816

2004

22086

5834

16252

12855

33

3364

2005

29388

8506

20882

17498

47

3337

2006

36161

9918

26243

22702

52

3489

2007

46083

13178

32905

29355

65

3485

Охорона здоров'я та надання соціальної допомоги

2002

12080

4719

7361

5377

32

36

1988

2003

14958

5821

9137

7093

43

31

2032

2004

18470

7518

10952

8426

42

2

2486

2005

22855

8890

13965

11419

59

38

2525

2006

28305

10583

17722

14829

79

73

2887

2007

35947

13405

22542

19342

94

19

3125

Інші види економічної діяльності

2002

58168

23020

35148

20038

724

344

14730

2003

71151

28439

42712

22196

740

470

20246

2004

109827

43247

66580

33201

1290

531

32620

2005

134806

54009

80797

47703

1538

849

32405

2006

174976

68699

106277

62064

2090

1022

43145

2007

260682

100761

159921

88995

2353

1357

69930

Оплата послуг фінансових посередників

2002



3148

3148







3148

2003



4280

4280







4280

2004



5275

5275







5275

2005



7402

7402







7402

2006



13009

13009







13009

2007



22098

22098







22098

Усього

(в основних цінах)

2002

504008

302814

201194

103117

5280

2257

95054

2003

603704

363487

240217

122188

6072

2952

114909

2004

809988

496942

313046

157450

6896

3800

152500

2005

995630

607029

388601

216600

8594

5368

168775

2006

1182179

708056

474123

268631

10759

7303

202036

2007

1565055

930261

634794

351936

13018

11114

280954

Податки на продукти

2002

25484



25484



25484





2003

28205



28205



28205





2004

33122



33122



33122





2005

54183



54183



54183





2006

71618



71618



71618





2007

88212



88212



88212





Субсидії на продукти

2002

868



868





868



2003

1078



1078





1078



2004

1055



1055





1055



2005

1332



1332





1332



2006

1588



1588





1588



2007

2275



2275





2275



Валовий внутрішній продукт

(у ринкових цінах)

2002

528624

302814

225810

103117

30764

3125

95054

2003

630831

363487

267344

122188

34277

4030

114909

2004

842055

496942

345113

157450

40018

4855

152500

2005

1048481

607029

441452

216600

62777

6700

168775

2006

1252209

708056

544153

268631

82377

8891

202036

2007

1650992

930261

720731

351936

101230

13389

280954