Ринок і державне регулювання економіки (178730)

Посмотреть архив целиком

21



МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ ФІНАНСОВО – ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ

(ХФЕК)










КУРСОВАЯ РОБОТА

з дисципліни “Політична економія”


Тема роботи: Ринок і державне регулювання економіки





Керівник роботи Виконала

студентка І курсу

_________ 11 групи

_________ Мєшкова М.О.

_________ ____________





2004



ЗМІСТ



Вступ

1 Ринок і ринкова система 6

1.1 Ринок як форма організацій суспільного виробництва 6

1.2 Інфраструктура ринкового господарства 11

1.3 Механізм функціонування ринку 13

2 Українська економіка: стан і перспективи 19

2.1 Нова модель економічного розвитку України 19

2.2 Модернізація економіки України в умовах глобалізації 28

3 Політика державного регулювання

3.1 Основні функції державного регулювання 32

3.2 Основні форми державного регулювання 34

3.3 Методи державного регулювання економіки 38

Висновки 45

Перелік літератури 48




















ВСТУП



Головна мета курсової роботи — розкриття співвідношення між функціонуванням ринку як саморегулюючого механізму і мірою впливу держави та її органів на економічні процеси. Йдеться про одну із найскладніших проблем, яку кожна країна вирішує по-своєму. Більше того, економічні системи світу різняться одна від одної залежно від співвідношення між роллю уряду і ринку в управлінні економікою. Особливо актуальною є ця проблема для України, яка ступила на шлях переходу від адміністративно-командної системи управління до сучасної цивілізованої ринкової економіки.

Високорозвинена ринкова економіка це оптимальне поєднання засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення), та цілеспрямованої політики державного регулювання економічних процесів. Державне регу­лювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного регулювання народного госпо­дарства.

Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь "абсолютної свободи" і "вільної гри" економічних сил, що спрямовуються "не­видимою рукою" саморегульованої конкуренції. Необмежена еконо­мічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарно­го виробництва і формування ринкових відносин, коли функціонува­ло безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне ціноутворен­ня визначали оптимальні пропорції виробництва та його економіч­ну ефективність. Головними регуляторами суспільного виробницт­ва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови для функціонування приватних капіталів. З розвит­ком відносин власності та вдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрями політики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головним завданням політики централізованого економічного регулювання стало роз­в'язання суперечностей між частковою монополістичною плано­мірністю і товарними відносинами, які залишалися загальною фор­мою економічних зв'язків у суспільстві.

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових з дер­жавними методами регулювання та їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.

Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого еконо­мічна система стала високоефективною. Політика державного ре­гулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні про­цеси і небажані відхилення, які періодично переривають і дефор­мують рух економічного циклу.

Місце політики державного регулювання в господарській сис­темі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються не­змінними. Дії державної адміністрації не обов'язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регу­лювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалі­зації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання не під­порядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розста­новку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню ве­ликих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток забезпе­чення безперервності процесу відтворення національного госпо­дарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні, її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

1 РИНОК І РИНКОВА СИСТЕМА



    1. Ринок як форма організації суспільного виробництва


У результаті виникнення суспільного поділу праці, приватної власності на

засоби виробництва й економічного відокремлення товаровиробників суспільне виробництво набуває товарної форми. На певному етапі розвитку (капіталізм) ця товарна форма стає пануючою, а товарно - грошові відносини починають опосередковувати практично всі відносини суспільства. Економіка, в якій товарно – грошові відносини є пануючими, в літературі отримала назву “ринкової економіки”. Ключовим елементом конструкції “ринкова економіка” є ринок.

Ринок – це складне і багатогранне явище. Ринкові відносини суттєво

відрізняються в різних країнах за ступенем розвитку, особливостями модифікації, рівнем зрілості, історичними, соціальними та іншими ознаками. “Ринок” для американця, західно європейця, японці виглядає по – різному, й це цілком природно, якщо враховувати, що американська “ринкова економіка” тяжіє до класичної моделі підприємництва, французька – до державного “дирижизму”, західнонімецька – до “соціального ринкового господарства”, а японська – до “корпоративного патерналізму”.

Відповідно до цього Україна повинна мати ринок, якій би відповідав її

національним особливостям, а не американський або корейський.

У той же час у всіх названих країнах ринок має цілком визначений набір загальних ознак, який має можливість судити про ступінь ринкових відносин. Тому в першу чергу ми повинні з’ясувати все, що розкриває родові ознаки ринку для того, щоб простежити, як вони далі проявляються в ринковій економіці України. Що ж являє собою ринок? У буденному розумінню ринок – це базар. У кращому випадку ринок розуміється як поєднання попиту і пропозиції, або як місце, де відбуваються купівля – продаж товарів. Такі визначення відображають особливості ринку, що лежать на поверхні явищ. Але вони не виявляють глибинних властивостей ринку як економічного феномена й не є достатньо конструктивними, щоб зрозуміти його роль в економічній системі. Насправді ж поняття “ринок” значно ширше, й визначити його зміст якимось одним формулюванням досить важко. Проте можна вибрати три з багатьох визначень, які зустрічаються найчастіше в нашій і зарубіжній літературі. На мою думку, вони найбільш чітко відображають багатогранну суть і роль ринку.

Ринок, по – перше, розуміється як місце, де відбувається процес купівлі – продажу результатів людської діяльності, а отже, як сфера підприємницької діяльності – бізнесу. Тобто, мова йде не лише про купівлю – продаж товарів, а й про інші результати діяльності людей, наприклад, діяльності інтелектуальної, фінансово –кредитної. Предметом купівлі – продажу виступає також інформація. Тому поняття “товарний ринок” – це лише елемент загального поняття “ринок”. По друге, ринок – це сукупність економічних відносин між людьми у сфері обміну, посередництвом яких здійснюється реалізація результатів людської діяльності. В такому аспекті ринок виступає як економічна категорія. По третє, ринок – це місце, де відбувається остаточне визнання суспільством втіленої в результаті діяльності праці.

Таке розширене розуміння суті ринку дає можливість визначити його місце, роль і значення в процесі відтворення. Ринок виступає як момент, що опосередковує виробництво й споживання, і тому перебуває під їхнім впливом, а також сам впливає на них. На ринку можуть з’явитись лише ті результати людської діяльності, які задовольняють проблеми суспільства в особі покупців. На ринку з’ясовуються реальні потреби суспільства. Ринок показує виробникам, що виробляти і в якій кількості. Нарешті, на ринку визначається вартість людської діяльності, в тому числі й товарів. Трактуючи та широко поняття “ринок”, не слід у той же час ототожнювати його з ринковою економікою. Ринок – це лише елемент ринкової економіки, куди поруч з ринком входять сфери виробництва, розподілу і споживання.

В економічній, а особливо в публіцистичній літературі, поруч зі словом “ринок” часто зустрічаємо прикметники “дикий”, “тіньовий”, “базарний”, “стихійний”. Які ознаки сучасного ринку?

По – перше, сучасний ринок є ринком покупців. Це такий стан ринку, при якому пропозиція товарів перевищує попити на них при фіксованій ціні. Такий стан ринку визначає пріоритет покупців по відношенню до продавців. Можна сказати “диктат споживачів” на відміну від “диктату продавців”, характерного для нашої сучасної економіки. В такій ситуації підприємець може досягти збільшення своїх доходів лише тоді, коли він поставить на ринок продукцію високої якості за доступними цінами. Тому ринок покупців виступає як стимул для постійного відтворення ділових, а не спекулятивних відносин. Тобто, він примушує підприємців шукати джерела своїх прибутків у першу чергу у сфері виробництва, а не у сфері купівлі – продажу.

Другою обов’язковою ознакою сучасного ринку є його конкурентний характер. Це означає, що в системі підприємства кожний об’єкт виступає як конкуруюча сторона по відношенню до всіх інших суб’єктів. Можливість конкуренції між учасниками ділових відносин на ринку закладена в їх економічній самостійності (суверенітеті), базою якої є право розпоряджатися об’єктами ринкових відносин. Таке право в минулому базувалося на приватній власності підприємця. В сучасних умовах це може бути і приватна, і колективна, і державна власність. Неминучість конкуренції між підприємцями на сучасному ринку породжується пріоритетом покупців над продавцями. Як це розуміти? Намагаючись задовольнити запити споживачів, підприємці можуть реалізувати власний економічний суверенітет, лише вступаючи у взаємне суперництво за увагу споживачів. Зовсім інша картина складається на ринку продавців, ринку, характерному для нашої сучасної дефіцитної економіки. Тут конкурують між собою покупці за увагу продавців. Конкуренція охоплює також відносини між підприємцями й споживачами. Це конкуренція за ціни, якість товарів. Перемога тієї чи іншої сторони залежить від розвитку економіки в цілому, а також від ступеня розвинутості ринкових відносин.

Третя ознака сучасного ринку – стабілізація відносин між суб’єктами ринку на основі інтеграції. Сучасний ринок – це арена суперництва підприємців та інших суверенних суб’єктів економіки, кожному з яких повинен бути гарантований його суверенітет і збереження його конкурентної потенції. А це можливо лише при умові протидії монополізації економіки й широкої інтеграції конкуруючих суб’єктів ринкових відносин. Тобто, мова йде про те, що ринок розвивається й функціонує ефективно лише тоді, коли суб’єкти ділових відносин, зберігаючи взаємне суперництво, в той же час зберігають і взаємну зацікавленість у протидії монополізації. Це досить складні процеси, і, як показує історичний досвід, тенденція до монополізації економіки все ж таки перемагає. Тому функції координації суб’єктів ринкових відносин у цьому напрямку мусить брати на себе держава, проводячи певну антимонопольну політику.

Оскільки в ринкові відносини вступають різні суб’єкти, а до сфери обміну

надходять різноманітні товари й послуги, то в країні формується досить складна ринкова структура, яка включає найрізноманітніші види ринків. Їх можна розглядати в різних аспектах.

Так, з точки зору об’єктів обміну, ринки бувають: ринок засобів

виробництва, ринок товарів народного споживання, ринок послуг, ринок позичкових капіталів, ринок цінних паперів, ринок валюти, ринок інформації, ринок науково – технічних розробок, ринок робочої сили, ринок житла. У середині цієї структури можна говорити про продовольчий ринок, ринок зерна, нафти, золота та інших. Тобто, ринкова економіка складається з великої кількості окремих ринків. Кожний товар чи послуга має свій ринок.

З територіальної точки зору, ринок може бути внутрішнім і зовнішнім.

Внутрішній ринок у свою чергу може бути національним, регіональним і локальним (місцевим). Національний – це весь внутрішній ринок даної країни, обмежений рамками її кордонів. Регіональний – ринок окремого територіального підрозділу (республіки, краю, області, району). Локальний – ринок якоїсь місцевості, яка включає певну сукупність населених пунктів. Регіональні й локальні ринки, на відміну від національних, не мають чітко окреслених кордонів.

Кожен вид ринку має свої особливості. Всі вони тісно пов’язані й

органічно взаємодіють: якщо відбуваються порушення в одному з них, то це викликає перебої в роботі інших і системі в цілому.

Функціонуючий ринок – це сукупність найрізноманітніших процесів, акцій

І взаємовідносин, які мають свої назви. Без їх розуміння важко орієнтуватися в складних переплетеннях ринкової економіки.

Ринкові відносини – це економічні відносини між продавцями й

покупцями, які складаються на ринку, у сфері обміну. Вони охоплюють усю систему економічних відносин, пов’язаних з реалізацією товарів, їх проходження із сфери виробництва у сферу споживання, включаючи поставку товарів, їх реалізацію кінцевому споживачу, а також порядок розрахунків між покупцями й продавцями за реалізовану продукцію.

Ринкові процеси – економічні процеси, що відбуваються на ринку й

характеризують його стан і динаміку. Наприклад, процеси, пов’язані з формуванням платоспроможного попиту, співвідношенням його з товарною пропозицією, насиченням ринку товарами, усуненням дефіциту. Або процеси, пов’язані з проходженням товарів від виробників до споживачів, прискорення або уповільненням обороту товарної маси.

Ринки бувають збалансовані і незбалансовані. Збалансований – ринок, на

якому підтримується повна (за загальним обсягом, структурою, асортиментом і якістю товарів) відповідність між попитом і пропозицією. В умовах збалансованого ринку забезпечується повна реалізація (з найменшими затратами) всіх запропонованих товарів, а також найбільш повне задоволення платоспроможного попиту. Незбалансований ринок – той, на якому немає повної відповідності між попитом і пропозицією. Кількісна незбалансованість ринку може виявитися як у надмірному перевищенні пропозиції над попитом (що ускладнює реалізацію товарів), так і в перевищенні попиту над пропозицією (що створює напругу на ринку й ускладнює задоволення попиту).

У ринкові відносини вступає безліч суб’єктів – виробників, споживачів,

посередників. Тому на ринку складається певна кон’юнктура. Кон’юнктура ринку – це сукупність економічних умов, що складаються на ринку в кожний даний момент, від яких залежить процес реалізації. Кон’юнктура ринку визначається економічними показниками, які характеризують стан ринку. Це співвідношення попиту і пропозиції, рівень цін, місткість ринку, платоспроможні можливості споживачів, стан товарних запасів та інше.

Основним ринковим індикатором як для продавця, так і для покупці є ціна.

Чим вище ціни при незмінних доходах, тим менше споживач може придбати товарів і послуг за свої доходи й навпаки. Для підприємця зростання цін – свідчення зростання попиту на його продукцію, а отже й прибутку. Перспектива отримати більше прибутку спонукає його розвивати виробництво. Що ж являє собою ціна? Ціна – це грошовий вираз вартості. Рівень її залежить від багатьох факторів.


    1. Інфраструктура ринкового господарства


Функціонування ринку передбачає постійний рух товарів, послуг, грошей,

цінних паперів, робочої сили. Для цього потрібні певні організації, які, діючи в рамках закону, обслуговують ринкові відносини. Тобто, сучасному ринковому господарству необхідна відповідна інфраструктура.

Слово “інфраструктура” означає основу, фундамент, внутрішню будову системи. Стосовно ринку – це сукупність організаційно - правових форм, за допомогою яких здійснюється функціонування й поєднання в єдине ціле ринкових відносин. А це означає, що ринок складається не тільки з тих, хто робить свій підприємницький, споживчий, трудовий або державний бізнес. Взаємні відносини між ними зумовлюються великою кількістю організаційних форм, які допомагають суб’єктам ринку реалізувати свої ділові інтереси.

Такими формами інфраструктури в сучасні ринковій економіці є:

  • підприємства роздрібної та оптової торгівлі;

  • кредитна система й комерційні банки;

  • емісійна система й емісійні банки;

  • організаційно оформлене посередництво на товарних, сировинних,

фондових і валютних біржах;

  • аукціони, ярмарки та інші форми організованого позабіржового

посередництва;

  • система регулювання зайнятості населення й центри (державні й

недержавні) сприяння зайнятості (біржі праці);

  • інформаційні технології й засоби ділової комунікації;

  • податкова система й податкові інспекції;

  • система страхування комерційного, господарського ризику й страхові

(державні й недержавні) компанії;

  • спеціальні рекламні агентства, інформаційні агентства й засоби масової

інформації;

  • торгові палати, інші громадські й добровільно державно – громадські

об’єднання ділових кіл;

  • митна система;

  • професійні спілки працюючих за наймом;

  • комерційно – виставочні комплекси;

  • система вищої і середньої економічної освіти;

  • консультативні (консалтингові) компанії;

  • аудиторські компанії;

  • громадські і державно – громадські фонди, призначенні для

стимулювання ділової активності;

  • спеціальні зони вільного підприємництва тощо.

Інфраструктура виступає як механізм функціонування підприємництва.

Вона заповнює величезний економічний простір від виробництва до споживання. Отримуючи вироблену продукцію, вона організовує укладання контрактів на постачання, просуває товарні потоки по галузях і регіонах, регулює збут і обслуговування економічної системи. Тому ефективність функціонування ринкової економіки в першу чергу залежить від комплексності й ефективності її інфраструктури. Елементи інфраструктури не можуть бути нав’язані зовні, сконструйовані в міністерських кабінетах. Вони породжуються потребами ринку, діловими відносинами.

Сучасна інфраструктура ринкової економіки сформувалась у результаті

тривалої еволюції товарного виробництва. Разом з цим формувалися й її функції:

  • організаційне оформлення ринкових відносин;

  • полегшення учасникам ринкових відносин реалізації своїх інтересів;

  • спеціалізація різних суб’єктів економіки, підвищення оперативності й

ефективності їхньої роботи на основі диференціації ринкових ніш, які вони заповнюють;

  • полегшення форм юридичного й економічного контролю, державного й

громадського регулювання ринкових відносин.

Виходячи з цього, можна говорити про два види ринкової інфраструктури: спеціалізовану, тобто таку, яка обслуговує окремі ринки; загальну, тобто таку, яка обслуговує всю економічну систему, нею зайнятий весь економічний простір від виробника до споживача.

Основними елементами спеціалізованої інфраструктури, тобто структури, яка сприяє організаційному оформленню ринкових відносин, є біржі, системи оптової й роздрібної торгівлі, ярмарки, аукціони, торговельні доми і таке інше.

Загальна інфраструктура обслуговує ринкову економіку в цілому. З певною мірою умовності сюди можна віднести: грошову, фінансову, кредитну й податкову систему.


    1. Механізм функціонування ринку


Ринкова економіка – це специфічна соціально – економічна система. Вона, як будь яка система, має свій механізм функціонування, дія якого найбільш повно проявляється в центральній ланці цієї системи –на ринку. Що це за механізм і як він діє? Відповіді на ці запитання ми отримаємо, розглянувши спочатку його складові елементи. Їх в принципі чотири: попит, пропозиція, ціна й конкуренція.

Попит – це форма вираження потреби. На ринку ми маємо справу не з попитом взагалі, а з попитом платоспроможним, тобто забезпеченим відповідною сумою грошей. Тому попит включає в себе два елементи:

а) потреби, тобто бажання придбати той чи інший товар або послугу ;

б) грошові засоби, які має суспільство для придбання даних товарів або послуг. Попит, як правило, виражається в грошовій формі.

Пропозиція – це сукупність товарів і послуг, які є або в кожний даний момент можуть бути доставлені на ринок. Вона включає в себе два моменти:

а) готовність виробників до продажу того чи іншого виду товару або послуги;

б) умови, на яких виробник згідний продати їх.

Ціна – це грошовий вираз вартості. На ринку, як правило, розрізняють три види цін: ціну попиту, ціну пропозиції і ціну рівноваги. Ціна попиту – це гранично максимальна ціна, яку покупці ще згідні платити за товар. Ціна пропозиції – це гранично мінімальна ціна, яку продавці ще згідні взяти за свій товар. Ціна рівноваги – це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції.

Конкуренція – це процес суперництва між суб’єктами ринкових відносин за найвигідніші умови виробництва, реалізації й купівлі товарів та послуг.

Взаємодія названих елементів і являє собою ринковий механізм. Процес його функціонування визначає ступінь ефективності ринкової економіки. Чим визначається чіткість взаємодії ринкового механізму? Адже в ньому немає спеціального органу, який би вказував на те, які товари виробляти підприємцю, де йому купувати ресурси, де робітникові працювати. Сам ринковий механізм забезпечує свою стабільність. Він має власний внутрішній порядок, і взаємодія його елементів підпорядкована вимогам певних законів: законам грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції. А реалізується це через завдання, які ставить перед собою кожен учасник ринкових відносин: прагнення максимуму прибутків і раціоналізація вибору. Отже, ринкова система за своєю природою є само-регульована система. Така саморегульована система отримала назву “вільного ринку”.

Ідея “вільного ринку” належить класику політичної економії А. Сміту, який у своїй роботі “Дослідження про природу й причини багатства народів” стверджував, що “вільна гра ринкових сил” створює гармонійний устрій, в якому індивідуум, прагнучи задовольнити свої егоїстичні інтереси, завдяки “невидимій руці” ринку, навіть не бажаючи того, сприяє інтересам суспільства більш ефективно, ніж у тому випадку, коли б він бажав це зробити. Проте егоїзм, який спонукає індивідуума до дії, складає лише частину ринкового механізму. Щось повинно стримувати економічний суб’єкт, якій прагне безмежно задовольняти жадобу до прибутку. Таким регулятором є конкуренція, яка зводить егоїстичні інтереси діючих у ринковій економіці суб’єктів до певної гармонії, до ринкової рівноваги. Звідси зрозуміло, чому в класичні ліберальній економічній теорії держава відіграє лише підпорядковану роль. Функції держави обмежувалися забезпеченням правопорядку, національної оборони, будівництвом і підтриманням суспільно корисних споруд, наприклад, транспортних магістралей. Втручання в економіку з боку держави торкалося лише гарантування для всіх суб’єктів господарської діяльності основних економічних свобод, а саме: свободи займатися будь – якою господарською діяльністю, свободи конкуренції і торгівлі.

Зроблений А. Смітом аналіз ринкового господарства дає можливість пояснити феномен взаємодії особистої вигоди і її регулятора – конкуренції, як формуються ціни й чому вони не повинні повністю збігатися з витратами виробництва. Його теорія розкрила, яким чином суспільство спонукає виробників до того, щоб пропонувати саме ті товари, які необхідні споживачам. Стало відомо, чому високі ціни в умовах вільної конкуренції являють собою саморегулюючий фактор, - тому що вони приносять з собою зростання обсягів виробництва. Нарешті А.Сміт показав, яким чином у сфері виробництва може бути досягнута відносна рівність доходів. Тобто, він описав господарський механізм вільного ринку, як саморегулюючої системи.

І тут слід звернути увагу на дуже важливий момент. А.Сміт, на відміну від деяких наших сучасних його “послідовників”, не розглядає ринкову економіку як сферу, де кожен суб’єкт робить, що йому заманеться. Основною властивістю ринку, за А.Смітом, є те, що він виступає своїм власним охоронцем. Маємо справу з парадоксом: ринок, з одного боку є кульмінацією будь - якої економічної свободи, а з іншої високої інстанції, так само, як і благання про допомогу, не звільняють від анонімного тиску ринкового механізму.

Отже, уважне вивчення спадщини А.Сміта з проблем функціонування ринкового механізму навіть в умовах вільної конкуренції приводить зовсім до протилежного висновку, ніж той, який нав’язується новітніми поборниками ринкової економіки. А саме: економічна свобода – це ілюзія, в усякому разі вона є такою значно в більшій мірі, ніж здається на початку. При цьому цілком зрозуміло, що в умовах ринку можна робити все, що завгодно, але якщо хтось діє так, що ринок цього не сприяє, то ціною індивідуальної свободи стає економічний крах. Функціонування ринкової економіки – це не випадкові, хаотичні діяння господарюючих суб’єктів. Всі ці діяння підпорядковані вимогам певних економічних законів, які лежать в основі дії ринку.

Ринок виконує ряд функцій. Їх можна звести у дві групи:

а) організаційні:

  1. встановлення зв’язків між виробниками й споживачами продукції,

не опосередкованих іншими системами розподілу;

  1. забезпеченні вільного вибору партнерів по господарських зв’язках;

  2. забезпечення конкуренції між суб’єктами ринку.

б) економічні:

  1. механізм ринку робить усіх учасників конкурентного процесу

матеріально зацікавленими в задоволенні тих потреб, які виражаються через попит;

  1. ринок, створюючи сигнали через ціни, стимулює засвоєння

досягнень науково – технічного прогресу, зниження витрат, підвищення якості, розширення асортименту товарів і послуг;

  1. сприяє вирішенню центральних проблем економіки. Таких, як

підвищення рівня життя, зміна структури економіки, підвищення ефективності суспільного виробництва тощо;

  1. механізм ринку в цілому звільняє економіку від дефіциту товарів і

послуг.

На практиці ринкова економіка переважно бездефіцитна. В умовах ринкового господарства тривалий, стійкий розрив між потребами і споживання (дефіцит) неможливий хоча б тому, що суперечить економічним інтересам усіх учасників конкурентного процесу. Саме тому країни з міцними ринковими традиціями, перед якими стоїть немало невирішених соціально – економічних проблем, позбавлені принаймні однієї – товарного голоду. Навіть кризи, які там періодично відбуваються, - це кризи перевиробництва.

Все це дає підстави стверджувати, що ринок з його механізмом функціонування економіки відноситься до розряду загальнолюдських цінностей, є досягненням усієї світової цивілізації й залишиться таким в досяжному майбутньому.

Отже, сучасний механізм регулювання ринкової економіки – досить складне організаційно – економічно –правове утворення. Він, по – перше, включає в себе сукупність організаційних структур, систему форм, методів і інструментів регулювання ринку і в цій своїй якості виступає як спосіб організації ринкової економіки. По – друге, це система функціонування виробничих відносин. Система, де виробничі відносини проявляються в конкретних господарських формах. У цій якості він виступає як механізм реалізації власності на засоби виробництва та погодження економічних інтересів суб’єктів ринкових відносин. По – третє, механізм регулювання ринку включає певні правові норми, які регламентують діяльність суб’єктів ринку. І в цій якості він виступає як спосіб реалізації регулюючої ролі держави. Таким чином, механізм регулювання ринкової економіки охоплює як сферу функціонування продуктивних сил і виробничих відносин, так і сферу надбудови. Тому його зміст може бути зрозумілим лише при розгляді цих основних аспектів прояві в їх взаємодії і взаємозв’язку.

Отже, механізм регулювання ринкової економіки – це спосіб її організації і забезпечення ефективного функціонування відповідно до вимог економічних законів, посередництвом якого реалізуються економічні інтереси суб’єктів ринку.

Нарешті, можна визначитися і щодо ринкової системи. Ринкова система – це сукупність усіх перерахованих елементів у їх взаємодії, взаємозв’язку і взаємозалежності.



















  1. УКРАЇНСЬКА ЕКОНОМІКА: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ


    1. Нова модель економічного розвитку України


Входження країни в етап економічної стабілізації актуалізує обґрунтуван-

ня конструктивної моделі післякризового розвитку. При її розробленні необхідно враховувати нову не лише економічну, а й політичну ситуацію. На відміну від попереднього періоду, коли при формуванні стратегії економічного розвитку межа протистоянь проходила між ринковою і неринковою ідеологією, нині центр дискусії перемістився в іншу площину – визначення можливих рішень у межах ринкової парадигми.

Дуже важливо зрозуміти об’єктивну зумовленість цієї обставини. По суті в усіх сферах економіки сформувались досить вагомі сили, що вимагають простору для своєї діяльності. І це вельми значуще. Люди, особливо найдієздатніша частина населення – молодь, не хочуть повертатися до минулого, чекають від політичного керівництва країни рішучих дій, спрямованих на поглиблення розпочатих системних перетворень. У зв’язку з цим було б безумством уважати, що ми можемо хоч якимось чином відступити від обраного курсу ринкових реформ, повернути на шлях директивної економіки.

Водночас не меншим безумством є вперте небажання зрозуміти, що модель економічної політики, яку ми намагалися реалізувати в попередній період, себе вичерпала, що вона не в змозі розв’язати найгостріші суперечності, які сформувалися в ході реформ, забезпечити створення надійного фундаменту економічного зростання, радикально змінити ситуацію в соціальній сфері. При розгляді цього ключового питання дуже важливо піднятися над амбіціями окремих політиків.

Поставлена проблема має й інший аспект: на попередньому етапі трансформації суспільства стратегія спрямувалася на вирішення триєдиного завдання – утвердження нашої державності, демонтаж атрибутів адміністративної економіки та подолання глибокої економічної кризи. Нині на порядку денному стоїть проблема якісного виміру – якою буде наша держава, її економічна та соціальна структура.

Необхідно враховувати специфіку логіки подальших перетворень обмеженість варіантів вибору двома можливими рішеннями: послідовне втілення в життя неоліберальної моделі або здійснення осмисленого переходу до інституційної моделі ринкових перетворень, заснованої на принципах дирижизму, що поєднується з елементами сильного державного регулювання.

Розглядаючи проблему формування нової моделі після кризового розвитку, слід розуміти, що йдеться не про відмову від стратегії економічної лібералізації взагалі, від лібералізму як такого. Йдеться про інше: про відмову від радикального лібералізму, якому окремі політики віддають перевагу, агресивно штовхаючи нас до ідеології “ринкового фундаменталізму”, яка, на думку Дж. Сороса, така ж небезпечна для відкритого суспільства, як і комунізм.

Нові інститути суспільного життя, як і вся політика економічних та соціальних перетворень, не можуть формуватися лише на основі відомих схем та стереотипів, бути механічною “калькою” чужого досвіду, хай навіть надзвичайно вдалого. Адже штучно відтворити процес розвитку інших країн ще нікому не вдавалося. Тому при виборі моделі розвитку ми маємо спиратися на власний досвід. На все позитивне , створене в ході реформ.

На мій погляд, цілком відповідає вимогам часу суворо центристська за своїм змістом логіка Послання Президента України, яка поєднує елементи “спокійного” лібералізму і виваженого державництва. Вона фактично базується на принципі: “лібералізму – скільки можливо, держави – скільки необхідно”. Нам дуже важливо зберегти ту дуже нестійку політичну й економічну рівновагу, що намітилася останнім часом.

Вибір України на користь неоліберальної моделі не був спонтанним. Не маючи на старті реформ щонайменших уявлень про логіку ринкової трансформації, ми змушені були вдатися до запозичення зарубіжного досвіду.

Модель ліберальної економіки з кінця 70-х початку 80-х років повсюдно утвердилася в розвинутих країнах Заходу. До початку 90-х років країни Східної Європи вже нагромадили позитивний досвід ринкових перетворень на основі неолібералізму. Не можна не враховувати й готовність Заходу надавати нам фінансову допомогу виключно за умови відповідних перетворень, за умови виконання рекомендацій МВФ, які базувалися на принципах Вашингтонського консенсусу. Ці принципи сформувалися ще на початку 80-х років і мали сперш чітко виражену латиноамериканську спрямованість, в тому числі і на держави пострадянського простору.

Основний зміст принципів зводиться до низки позицій, які вважаються в логіці реформ базовими:

1) усунення державного регулювання економіки;

2) прискорення приватизації;

3) відкрита економіка;

4) ліберальне ціноутворення;

5) пріоритетність макроекономічної стабілізації й форсоване стиснення

грошової маси як основи приборкання інфляції;

6) ставка на зовнішні як головний рушій економічного зростання.

Не важко помітити, що наведені позиції цілком відповідають логіці нео-

ліберальної ідеології в її революційно – радикальній версії. Можна сперечатися з приводу того, наскільки послідовними ми були в окремих деталях, що стосується реалізації вказаної логіки, але те, що вона стала стрижнем здійснюваних в нас перетворень, безперечно.

Зміст запропонованих перетворень принципових заперечень не викликає, багато з них є достатньо конструктивними. Проблема полягає в іншому: радикальні ліберали намагаються бігти поперед потягу, вимагаючи швидких реформ. “Швидкі реформи – основа успіху” – все здійснюване розглядалося в контексті цієї формули. Пригадаємо з чого ми начинали: стрімка лібералізація цін – за збереження державної монополії: приватизація – без мінімальної наявності національного капіталу: повна відкритість – за відсутності національної грошової одиниці. Отже, еволюційний принцип трансформації було відкинуто й обрано революційний – повне руйнування попереднього. Витоки колізій, що виникли, криються в цьому виборі. Очевидно, радянська економіка була досить міцною, якщо вона відразу не розпалася на шматочки від подібних методів реформування.

Ми весь час намагалися переконати себе в тому, що Україні пропонується статус рівно вільного члена світової спільності. Зовні все справді виглядало саме так. Але за політичною оболонкою, за ширмою глобалізації легко виявити дещо інше: так звану нову стратифікацію держав. Цей феномен ще достатнім чином не досліджений у науковій літературі. Мова йде трирівневу ієрархію стратифікації країн: перший рівень – країни цивілізаційного центру, що розвиваються на основі постіндустріальної основи: другий рівень – периферійна зона – країни з традиційною індустріальною технологією і масовим виробництвом (ці країни імпортують високі технології, спеціалізуються на експорті, мають низку купівельну спроможність населення і вузький внутрішній ринок): третій рівень – за межами периферійної зони – країни доіндустріального розвитку.

Проблема бідності й глобальної економічної нерівності загострилася у зв’язку з тим, що в останні роки до кола бідних країн приєдналися пострадянські держави, які міцно закріпили своє місце на рівні периферійної зони. Це добре видно на співвідношенні економічних потенціалів США і Росії. Якщо в глобальному масштабі на частку США припадає приблизно 4,5% населення, 21% ВВП і приблизно половина світового ринку фінансових капіталів. То на частку Російської Федерації – 2% населення і тільки 1,6% ВВП та менш ніж 0,1% капіталізації ринку. Якщо частка Росії в загальному експорті високотехнологічної продукції на світовому ринку становить 0,3%, то Німеччини – 8,5%, Японії – 11%, США – 20%.[2]

Не може не викликати занепокоєння і те, що економічний розрив між пострадянськими країнами, в тому числі й Україною, і країнами ЄС за останні роки не лише не скоротився, але ще й збільшився. У зв’язку з цим перспективи України щодо швидкої інтеграції у функціональні структури світової спільноти поки що вельми ілюзорні. Виступаючи в Києві, Нобелівський лауреат Р. Мандел зазначив: “Дехто вважає, що Україні для вступу в ЄС знадобиться років 100, але я гадаю, що ви можете досягнути цього і за 20 років”.[7] Важко судити про реальність цього прогнозу. Принаймні відомо, що в офіційно схваленому графіку вступу 12 країн Європи до ЄС на найближчі 13 років Україна не значиться.

Отже, слід звільнятися від ілюзій. Головною вимогою до будь - якого політичного курсу є його реальність. Що означає гасло “нинішнє покоління житиме при комунізмі”, ми вже знаємо. Потрібне бачення проміжних етапів реалізації стратегії європейської інтеграції. Це стосуються, зокрема, вимог щодо відповідної уніфікації чинного законодавства, до чого весь час закликають урядові сановники. Європейські закони ніколи не діятимуть ефективно за наявних у нас нині економічних відносин. Це ще одна омана: сліпе копіювання європейських зразків вкотре може привести до суперечностей між політикою реформ і їх інституційним забезпеченням. Економічна політика України на початку нового тисячоліття має концентруватися на виправленні припущених у попередні роки прорахунків.

Слід наголосити: ідеологія лібералізму є адекватною сучасній стадії розвитку західної цивілізації. Цілком можливо, що в міру стабілізації економічної ситуації й усунення економічних деформацій значущість чисто ліберальних принципів зростатиме і в нас. У зв’язку з цим коректніше говорити про нинішню стратегію як про стратегію “відкладеної лібералізації”. Спроби інтегруватися в західноєвропейську цивілізацію через американські ворота були приречені на невдачу. Тепер, очевидно, що європейська (рейнська) модель ринкової економіки нам набагато ближче. Вона значно соціальніша за англосаксонську. До того ж і роль державного регулювання тут принципово інша.

Переорієнтація на Західну Європу є, на мою думку, найоптимальнішим варіантом з усіх можливих на сьогодні. Нам тепер ніхто не хоче давати серйозні кредити, і так буде доти, поки Україна не зробить остаточного вибору стосовно визначення своїх стратегічних партнерів.

І в цьому виборі треба виходити з того, що в Україні поразки зазнала не політика реформ загалом: у нас, як в багатьох пострадянських країнах, фактично збанкрутіла американська форма проведення реформ, схема реформ, що визначалася принципами Вашингтонського консенсусу.

Слід переглянути і ставлення до співробітництва МВФ. Відкинувши ілюзії, подивимося правді в очі: в діяльності цієї організації беруть і завжди братимуть гору політичні цілі, основною її метою є і лишатиметься намагання закріпити залежні країни на позиціях уже сформованої схеми глобальної сертифікації.

Однією з центральних проблем економічної політики наступного періоду є переосмислення місця і ролі держави. Потрібно позбутися вкрай примітивних уявлень на зразок “багато держави – мало ринку”, і навпаки. Протиставлення за принципом “або – або” ніколи не було й не може бути основою серйозної політики. Демонтуючи підвалини адміністративної економіки, ми порушили золоте правило – держава може пустити економіку “на самоплив” лише там і тоді, де і коли будуть сформовані та ефективно діятимуть повноцінні ринкові механізми. На це звертає увагу і Світовий банк. “Низький рівень дієздатності держави в багатьох країнах СНД, - підкреслюються у спеціальному дослідженні Банку “Держава у світі, що змінюється”, - серйозна та зростаюча перешкода для досягнення прогресу в більшості сфер економічної та соціальної політики”. Нас же весь час “штовхають” до відтворення принципів ринкової економіки першої половини ХІХ століття коли державі відводилася пасивна роль “нічного сторожа”.[13]

Крім того, світовий досвід незаперечно доводить зростання ролі держави в найскладніші, переломні етапи розвитку. Це стосується і періоду подолання наслідків “Великої депресії”, і перетворень повоєнного періоду, включаючи 60-ті та 70- ті роки. Основи сучасної економічної системи країн Заходу сформовані саме в цей період. Вони утвердилися на основі кейнсіанських постулатів державного стимулювання економічного попиту, активної взаємодії держави з приватним капіталом.

Ці принципи підтверджують необхідність принципових змін у нашій політиці. Для демонтажу командної економіки радикальний лібералізм ще якоюсь мірою був виправданим. Нині, коли на перше місце ставляться завдання економічного зростання, структурної та інноваційної політики, проблема зміцнення регулятивної функції держави стає ключовою. Це ж стосується і політики реформ. Будь – які намагання забезпечити їх реальне поглиблення за умови збереження неефективної держави приречені на провал. Цю незаперечну істину підтверджує наш власний досвід – досвід попередніх років.

Як відновити дієздатність нашої держави, зробити її силою, здатною радикально змінити економічну, а відтак – і соціальну ситуацію, забезпечити реальне просування реформ, швидке економічне зростання та збалансований розвиток? Чіткої відповіді на це запитання поки що немає: воно лишається неосмисленим достатньою мірою навіть теоретично.

Розглядувана проблема є багатоаспектною. Дієздатність держави має оцінюватися:

По – перше, з позиції вирішення основного завдання системних перетворень – поглиблення ринкової трансформації економіки. Визначальними чинниками цього процесу є інституційне забезпечення політики реформ, завершення процесу формування розгалуженої ринкової інфраструктури, утвердження ефективного законодавчого поля та стабільних правил економічної діяльності. Гостро стоїть і інша проблема – усунення наявних деформацій у відносинах власності, забезпечення на ділі її легалізації її основних форм, політичної підтримки та надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів, національного капіталу загалом. Дуже важливо у зв’язку з цим запровадити цивілізовані механізми державного регулювання земельного ринку, який уже фактично діє, однак діє хаотично. Потребує невідкладного вирішення і питання захисту дрібних акціонерів, яких у нас майже 15 млн.

По – друге, дієздатність держави має оцінюватися і з позиції її спроможності забезпечити створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних конкурентних переваг української економіки. У ситуації, коли такі переваги не можуть бути реалізовані на основі ринкових саморегуляторів через відсутність останніх, держава має виступати в ролі суб’єкта, який посилює ринкові механізми, що лише формуються, доопрацьовувати те, чого ринок поки що сам зробити не в змозі.

По – третє, реалізація конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позицій внутрішнього ринку, утверджені інноваційної моделі розвитку української економіки, освоєнні механізмів енергозбереження та структурної політики, подолання нагромаджених за роки реформ відтворювальних деформацій. Такого інструментарію у нас поки що немає.

Звичайно, йдеться не про поворот назад до закритої економіки. Необхідно реалізувати напрацьований світовою практикою арсенал всебічної підтримки національного виробника в межах відкритої економіки. Саме з цих позицій має створюватися групова програма стимулювання внутрішнього ринку, здійснення політики виваженого протекціонізму – захист насамперед високотехнологічного потенціалу та інвестиційного комплексу держави.

По – четверте, потребує переосмислення і логіка макроекономічної стабілізації. Це також один із визначальних чинників дієздатності держави. У попередні роки ставку у сфері макроекономічної стабілізації було зроблено на монетарну політику. Проте наш власний досвід, як і досвід інших постсоціалістичних країн, демонструє обмеженість можливостей надійної стабілізації грошей суто монетарними інструментами. Адже навіть за “класної” грошово – кредитної політики курс гривні від моменту її запровадження впав більш як утроє. Різке падіння ВВП у доларовому обчисленні пояснюється передусім цією причиною. Це вагомі докази того, що не може бути сильної валюти за нестабільної економіки.

Необхідно переглянути й логіку зміцнення державних фінансів. Слід усвідомити, що головною передумовою вирішення фінансових проблем держави є зміцнення фінансів суб’єктів господарювання, юридичних осіб та домашніх господарств.

По – п’яте, зміцнення дієвості держави пов’язане і з історичним посиленням її впливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього є надійний захист та державна підтримка соціально незахищених верств населення. Це аксіома, яку не можна заперечувати.

Водночас досвід попередніх років показує, що соціальна політика не може обмежуватися лише державною підтримкою соціально незахищених верств населення. Вирішення цього завдання напряму залежить від оплати праці економічно активного населення. За збереження наявної тенденції – невпинного зниження частки оплати праці в структурі ВВП – розв’язати проблему стабільного пенсійного забезпечення, як і інших соціальних витрат, неможливо. Нині падіння заробітної плати досягло критичної межі. Якщо в 1994 році середньомісячна заробітна плата в доларовому еквіваленті становила 24 долара, на кінець 1997 року – 89 доларів, то нині – 35 доларів.[13] Це майже у дванадцять разів менше ніж у Польщі, і в один і вісім десятих разів – ніж у Росії. За такого рівня заробітна плата цілком втрачає стимульовану функцію, в тому числі й щодо продуктивності праці, науково - технічного прогресу.

Важливо враховувати й ще один аспект порушеної проблеми. Зміцнення дієздатності держави передбачає утвердження в суспільстві надійних противаг бюрократизації управлінського апарату, подолання його корумпованості. Такими противагами може бути лише реальна демократизація всіх сфер суспільного життя, і насамперед економічних відносин, забезпечення їх прозорості, утвердження дійових інститутів громадського суспільства. Політика держави має зосереджуватися і на обмеженні впливу олігархічних структур, протидії їхньому зрощуванню з державним апаратом. Держава ніколи не зможе реалізувати свою конструктивну місію за умов, коли заінтересовані групи мають можливість визначати її політику, впливати на законодавчі органи, судову практику, центральні та місцеві управлінські інституції. Створення таких умов сприяла офіційна політика прискореної приватизації, яка здійснювалася починаючи з 1992 року. І в цьому питанні потрібна повна ясність: за відсутності достатніх нагромаджень національного капіталу альтернативи корумпізації та олігархізації приватизаційного процесу практично не було. Слід також усвідомлювати, що за відсутності ефективних противаг діє закономірність розширеного само відтворення олігархічного капіталу. Переступивши певну межу, він стає всесильним. Багато країн опинилися на обочині сучасної цивілізації, своєчасно не відчувши загрози олігархічного розвитку. У цьому зв’язку спроможність держави гарантувати для всіх без винятку суб’єктів господарської діяльності єдині “правила гри” становить ключову ознаку її дієздатності. Це водночас і основа інвестиційної привабливості економіки, а відтак – її стабільного розвитку.


    1. Модернізація економіки України в умовах глобалізації


Розглянемо принципові ознаки й характерні риси глобалізації як суспільно

економічного процесу. З огляду на сформульовані в літературі визначення даного поняття та форми виявлення цього феномена в різноманітних сферах економіки і суспільства слід наголосити передусім на тому, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферно – космічної цивілізації. Звідси випливають і якісні й кількісні ознаки та показники, що характеризують розгортання даного процесу.

Серед головніших слід назвати посилення взаємозалежності економік різноманітних країн, зростання цілісності і єдності світового господарства, в основі яких – дедалі більша відкритість національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці. Окремі нації й держави поступово передають свої функції суб’єктів міжнародних відносин і міжнародного права наднаціональним органам.

За рахунок упровадження новітніх технологій, систем електронного зв’язку, і насамперед Інтернету, зростають світові комунікаційні мережі, що виводить багато з них зі них зі сфери державного контролю. Завдяки науково – технічним досягненням скорочуються витрати на здійснення міждержавних і між фірмових господарських контактів.

Трансформація економічної системи України відповідно до соціально – економічних і науково – технологічних параметрів ХХІ століття має, на мій погляд, ґрунтуватися на:

  • загально цивілізаційних умовах і чинниках, що формують систему

координат сучасного світового ринкового господарства;

  • національних пріоритетах і особливостях, що мають глибокі,

невичерпні історико – генетичні й ментально – етичні джерела;

  • реальному стані економіки і суспільства України, що є головним

вихідним матеріалом, першоосновою, фундаментом, на якому будується нова політико – економічна система.

Саме взаємодія цих трьох складових убезпечить Україну від різких

коливань і відхилень, сприятиме пом’якшенню ударів перехідного періоду, гармонізації нашого приєднання до загально цивілізаційних процесів і структур.

В Україні є достатні стартові умови для того, щоб поступово інтегруватися в загально цивілізаційні процеси.

По – перше, вона має потужний науково - технічний, інтелектуальний потенціал, висококваліфіковану робочу силу, що є визначальним у системі сучасного виробництва.

По – друге, адміністративно – командні механізми значною мірою підірвані, що створює можливість остаточного й швидкого демонтажу тоталітарної системи і побудови сучасних економічних форм та управлінських механізмів, не обтяжених минулим.

По – третє, маємо величезні невикористані запаси емоційної, психологічної енергії, що вивільнилася внаслідок розбудови власної незалежної самостійної держави – віковічної мрії багатьох поколінь нашого народу. Потужний вибух цієї енергії, критична маса якої нагромаджувалася сторіччями, спрямований на політичне, економічне, духовне відродження нації і є величезним додатковим чинником прискореного доручення України до загально цивілізаційних процесів і структур.

Національні джерела економічного розвитку ґрунтуються насамперед на історично – генетичному, ментально – етнічному потенціалі України, квантитативне явлення про який дає майже п’ятдесятимільйонна держава, що розташувалася в надзвичайно вигідному місці геополітичного простору. Якісний бік нашого духовного потенціалу складає ментальність народу: працьовитість, хазяйновитість, відкритість, взаємо підтримка, мудрість, дотепність, кмітливість, ґрунтовність. Якщо до цього додати практично – загальну освіченість народу, є всі підстави стверджувати, що в даному відношенні Україна має безперечні передумови для того, щоб опанувати досягнення цивілізації і зайняти вже на початку нового століття власну нішу в міжнародному поділі праці.

Сутність цього твердження випливає с того, що економіка ІІІ тисячоліття – це економіка “розуму”, економіка “думки”, що базується передусім на якості людського капіталу, котрий в Україні за багатьма параметрами не поступається аналогічним показникам розвинутих держав.

Варто назвати ще і такі складові українського економічного генофонду, як тривалий період існування приватної власності на землю, досвід ринкового господарювання у складі інших держав, широкий розвиток кооперативних економічних форм, кредитних спілок.

Економічна модель України формується на основі загально цивілізаційних детермінант, генетично – історичних джерел та внутрішніх онтологічних економічних чинників.

Головним напрямом реалізації такої моделі в умовах глобалізації є широкомасштабна, всеохопна модернізація економіки, всіх сфер суспільного життя. Україна не здійснила цей процес повною мірою на попередніх етапах, тому що частини її території тривалий час перебували у складі інших держав.

Серед численних дефініцій модернізації найзагальніше визначає її як комплекс економічних, політичних та культурних реформ, синхронна реалізація яких передбачає “осучаснення” суспільства. У вузькому розумінні цей процес зводиться до нагромадження капіталу (мобілізації ресурсів), розвитку виробництва та підвищення продуктивності праці.

Особливості сучасного етапу модернізації пов’язані з необхідністю, по – перше, забезпечити розвиток не самих по собі виробничих потужностей, а започаткувати технологічні перетворення сучасного рівня і масштабів.

По – друге, органічно включити економіку України у світогосподарські, глобальні процеси з метою повнішого використання зовнішніх ресурсів розвитку та розширення ринків збуту продукції власного виробництва.

По – третє, модернізація вимагає не стільки зростання випуску окремих товарів, скільки формування внутрішніх інституційних та економічних структур і механізмів для впровадження гнучких технологій,1 на сонові інформаційних і комп’ютерних систем.

Таким чином, економічна модернізація на зламі тисячоліть охоплює глобалізацію національних економік, трансформацію доекономічних суспільств в економічні суспільства, а також створення передумов для переходу останніх до пост економічної, постмодерної стадії розвитку.

Зупинимося докладніше на економічній модернізації в Україні, що полягає в докладному оновленні на сучасній основі матеріально –речових і організаційно – економічних структур, усієї системи суспільного виробництва. Вона передбачає повний демонтаж застарілих соціально економічних відносин, що обґрунтувалися на монопольному, безроздільному пануванні державної форми власності на умови і засоби виробництва.





3 ПОЛІТИКА ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКРНОМІКИ


    1. Основні функції державного регулювання


Ефективність і раціональність функціонування національних економічних

систем визначальною мірою залежать від поділу функцій між суб’єктами господарської системи. Головна функція централізованого регулювання полягає в управлінні економічним розвитком країни в цілому, розвитком її продуктивних сил і науково – технічного прогресу. Вона реалізується через рад конкретних функцій, частина з яких може бути визначена як мікроекономічні, а саме: раціоналізація економічної суспільства і управління нею, фінансування і організація науково - дослідних і дослідно – конструкторських робіт, стимулювання розвитку нових галузей та тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і не гарантують найближчим часом значних прибутків, допомога проектам високого ризику.

Не менш важливим є функції перерозподілу національного доходу між сферами суспільного життя і галузями економіки, а також створення та розвитку соціально – економічної інфраструктури.

Функція перерозподілу національного доходу через одержавлення фінансів забезпечує процес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється завдяки цілеспрямованій податково – бюджетній політиці держави, за допомогою якої держава акумулює величезні кошти, що створюють можливість державного впливу на економіку.

Функція створення та розвитку соціально-економічної інфра­структури полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які ство­рюють загальні умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв'язок), сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво). В них централізоване регу­лювання практично не конкурує з ринковим, а навпаки, підвищує ефективність останнього на макрорівні.

Важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарства відіграє державний сектор. Завдя­ки йому держава бере безпосередню участь в економічних проце­сах як прямий суб'єкт виробничих відносин. Вона виконує також функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх об'єк­тів господарювання та охорони навколишнього середовища.

Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються в своїй господарській діяль­ності всі економічні одиниці. Законодавчо закріплюються перед­усім такі показники: обсяг і структура кредитно-грошового забезпе­чення економіки; норми оподаткування доходів або вартості реалі­зованої продукції; обсяг і структура державних бюджетних витрат.

Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мі­рою стосуються кожного з об'єктів впливу, оскільки спрямовані чи на стимулювання господарської діяльності, чи на її гальмування. Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню стабільності й сприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мікро- та макрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як безпосереднім, прямим втручанням в діяльність господарських об'єк­тів, так і через опосередковане регулювання.

У першому випадку йдеться про так звану природну монополію, яка властива тим галузям економіки, де технологічні та економічні умови виключають можливість існування конкурентних ринків, уряд утворив державні комісії для регулювання цін, встановив стандар­ти на послуги, що надаються". До цієї природної монополії нале­жать транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо. Для них держав­на економічна політика є переважно директивою, тому тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і вироб­ничих відносин усередині цих галузей. Така планомірність необ­хідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональ­ному масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного з функціонуючих приватних капіталів.

У другому випадку централізоване регулювання орієнтоване на ринковий механізм. Тут держава діє в двох напрямках.

Перший - часткове втручання у функціонування ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це стосується найбільшою мірою політики щодо конкуренції та доходів, встановлення розміру зростання цін і заробітної плати, ціноутворення, змін у кредитно – грошовій системі.

Другий напрям – зменшення впливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання – через фінансові та кредитно – грошові важелі, податки, субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи, за допомогою яких створюються умови для певної поведінки підприємств недержавних секторів економіки.


    1. Основні форми державного регулювання


Централізоване регулювання економіки проявляється у коротко і довго-

строковій державній економічній політиці.

Короткострокове, або емпіричне, державне регулювання набуло поширення в західних країнах у перед та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових і анти циклічних заходів держави, спрямованих на пом’якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з’ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і прямо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, субсидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику. Головним серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норм відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об’єктами поточного емпіричного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.

У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв’язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвиток пов’язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком науково – технічних засобів, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від епідеміологічного регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодження часткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно – аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються.

Характерною рисою консервативних моделей державного регулювання, які почали застосовуватися переважно з кінця 70-х років, є спрямованість на пожвавлення пропозиції, розвиток приватнопідприємницької ініціативи. На думку неоконсерваторів, досягнення високих темпів реального економічного розвитку можливе за умови стабільності грошового обігу, надання кредитно – грошовій політиці приоритетного значення.

Структурне програмування – вища форма економічного регулювання. Його основу становить кон’юнктурне програмування, доповнення науково обґрунтованими планами економічного і соціального розвитку. Це пов’язано насамперед із зрілим державним сектором у галузі виробництва або в кредитно – грошовій сфері, високим ступенем взаємодії приватного і державного секторів та знач­ним ринком державного споживання. Крім того, на структурне про­грамування впливає щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних та централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне станови­ще. Залежно від наявності перелічених чинників та національних особливостей структурне програмування поділяється на частково структурне і власне структурне.

Частково структурне програмування відповідає завданням струк­турної перебудови національного господарства. Воно спрямоване на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в ок­ремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і со­ціального розвитку. Серед них виділяють програми аграрні та енер­гетичні, розвитку інфраструктури, науково-технічного розвитку тощо. Головна мета структурного програмування полягала в регулюванні між- і внутрішньогалузевого розподілу ресурсів, за рахунок чого забезпечувались умови для роз­витку національного економічного потенціалу.

Національне планування як форма реалізації власне структурно­го регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національ­ної галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвит­ку регіонів і територій країни. Воно може здійснюватись як інди­кативне і як директивне планування.

Загальнонаціональна індикативна програма, як правило, розра­хована на п'ять і більше років. Її показники не є всеосяжними, оскільки обов'язкові лише для підприємств дер­жавного підпорядкування, а для приватних господарств мають характер пропозицій. Індикативність плану не звужує сферу діяль­ності останніх і не обмежує їхньої виробничої, комерційної чи фі­нансової самостійності. Регулювання їх економічної діяльності здій­снюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням під­приємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарсь­кої чи комерційної кон'юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є її доповненням в забез­печенні макроекономічної ефективності. Він не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проя­вів циклічного розвитку. Однак, ґрунтуючись на розроблених спе­ціальними державними органами, промисловими і банківськими кор­пораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих, районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування — прерогатива колишньої радянської економічної системи, що ґрунтувалася на одержавленні привлас­нення й управління. її суть полягала в тому, що владні структури визначали економічні потреби, збалансовували їх з наявними ре­сурсами і за допомогою обов'язкових для виконання завдань забез­печували реалізацію розроблених планів. Державне планування ве­лося від досягнутого через встановлення завдань з випуску кожно­го виду продукції для кожного підприємства. Проте світова практи­ка свідчить, що державне регулювання ефективне лише в певних межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, то воно не підвищує, а знижує ефективність виробництва. Сьогодні країни, в яких панувала адміністративно-командна система, намагаються пе­ребудувати свої господарські системи через модифікацію форм і методів державного регулювання.

Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої адміністративно-командної системи здійснюється зниженням сту­пеня директивності централізованого планування і наданням йому рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше, встановлення нових принципів у взаємовідносинах з під­приємствами; по-друге, зосередження зусиль на створенні загаль­них умов діяльності виробників. Для цього необхідно диференцію­вати підходи до державного управління різними групами підпри­ємств залежно від виконуваних ними функцій у народному госпо­дарстві. Наприклад, вирішальними можуть бути директивне плану­вання і управління стосовно підприємств оборонних галузей та ви­робничої інфраструктури, діяльність яких пов'язана із створенням державою загальних умов для функціонування всіх господарських одиниць. За державними контрактами, в яких держава виступає рівноправним партнером і бере на себе певні зобов’язання, працюють підприємства важкої індустрії.

У цілому система державного планування і управління не повинна встановлювати розміри випуску окремих видів продуктів і розподіляти їх, а визначати загальні правила господарювання, нормативні межі і умови діяльності підприємств.


    1. Методи державного регулювання


Державне регулювання економіки передбачає використання ряду

методів. Під методами державного регулювання економіки розуміють способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відпо­відно до національної економічної політики .

За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулюван­ня поділяються на дві групи: прямого і непрямого (опосередкованого) впливу.

До методів прямого державного впливу належать такі:

- визначення стратегічних цілей розвитку економіки та їх відобра­ження в індикативних та інших планах, цільових програмах;

- державні замовлення і контракти на поставки певних видів про­дукції, виконання робіт, надання послуг;

- державна підтримка програм, замовлень і контрактів;

- нормативні вимоги до якості та сертифікації технології та продукції;

- правові й адміністративні обмеження та заборони щодо виробниц­тва певних видів продукції;

- ліцензування операцій з експорту та імпорту товарів, тобто зов­нішньоторговельних операцій.

Прямі методи державного регулювання економіки не передбачають створення додаткового матеріального стимулу, не загрожують фінансо­вими збитками і спираються на силу державної влади.

Методи непрямого (опосередкованого) державного регулювання економічних

процесів ґрунтуються переважно на товарно-грошових ва­желях, визначають правила гри в ринковому господарстві та впливають на економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності. До цих ме­тодів належать:

- оподаткування, рівень оподаткування та система податкових пільг;

- регулювання цін, їх рівні та співвідношення;

- плата за ресурси, відсоткові ставки за кредит і кредитні пільги;

- митне регулювання експорту й імпорту, валютні курси та умови

обміну валют.

Сфера застосування опосередкованого регулювання в міру розвит­ку

ринкової економіки значно розширюється. Водночас зменшуються можливості прямого втручання держави у процеси розширеного від­творення.

Залежно від засобів впливу на ринок розрізняють правові, адмініст­ративні,

економічні, зокрема кредитно-грошові, методи регулювання. Механізм поєднання методів прямого й опосередкованого регулювання, а також правових, адміністративних і економічних методів може бути різний залежно від ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової та економічної ситуації в країні.

Із розвитком ринкових відносин, залученням до процесу регулюван­ня інструментів ринку методи прямого впливу, адміністративні, як пра­вило, поступаються місцем опосередкованим, економічним.

Розмежування адміністративних та економічних методів державного регулювання деякою мірою умовне. Щоб задіяти будь-який опосередко­ваний регулятор, відповідні державні органи мають попередньо прийня­ти адміністративне рішення, наприклад, щодо зміни податкових ставок, про надання податкових пільг чи продаж центральним банком державних облігацій. У цьому разі будь-які економічні регулятори мають ознаки ад­міністрування.

Правові методи регулювання розвитку економіки передбачають прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України, видання указів президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю.

Закони, законодавчі та нормативні акти визначають об'єкт та зміст ре­гулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб у разі їх неви­конання. Закони виконують функцію довгострокового правового регулю­вання, а укази, нормативні акти, як правило, — короткострокового, або оперативного.

Пакет законів, що регулюють економічні відносини в Україні, напра­цьовується. Основними чинними законами є "Закон про власність", "Про банки і банківську діяльність", "Про обмеження монополізму та недопу­щення недобросовісної конкуренції"", "Про оподаткування доходів під­приємств та організацій", "Про банкрутство", "Про інвестиційну дія­льність", "Про захист іноземних інвестицій в Україні", "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності", "Про форми власності на землю", "Про освіту", "Основи законодавства України про культуру", "Про зайнятість населення", "Про оплату праці", "Про державне мито", "Про єдиний митний тариф".

Зміни і доповнення законів передбачаються відповідними законодав­чими актами, постановами Верховної Ради України, постановами та дек­ретами Кабінету Міністрів України.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають по суті пряме управління з боку держави. Суть адміністративних методів знач­ною мірою залежить від обраного засобу управління суб'єктами ринко­вої діяльності. Адміністративні методи базуються на стилі державної влади і поділяються на засоби заборони, дозволу і примусу.

Адміністративна діяльність є засобом виконання обов'язків, покладе­них на відповідні підрозділи і керівників, а також створює передумови вирішення економічних і соціальних завдань, переведення системи в но­вий стан розв'язання конфліктних ситуацій і т. ін. Адміністративні дії по­трібно аргументувати з огляду на їх можливі наслідки. Дія є виправда­ною повною мірою тоді, коли вона здійснюється з урахуванням економіч­ного стимулювання, переконання і виховання.

Глибока адміністративна дія в різних формах орієнтована на забезпе­чення ефективного функціонування управляючої системи. За її допомо­гою вирішується багато завдань, зокрема підтримка параметрів системи в нормальних межах; попередження відхилень від заданої програми, а в разі потреби — їх усунення, перехід системи з одного стану в інший.

Відповідальні завдання, як правило, розв'язуються адміністративни­ми методами. У країнах з розвиненою ринковою економікою сфера ад­міністративних заходів обмежується переважно захистом навколишньо­го середовища, створенням сприятливих умов для життєдіяльності мало­забезпечених верств населення, а також запобіганням розвитку тіньово­го бізнесу.

Економічні методи регулювання — це система прийомів і способів прямого впливу та його напряму на суспільно-господарський розвиток з дотриманням вимог економічних законів за певних товарно-грошових відносин і з використанням інших економічних важелів задля створення умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.

За допомогою економічних методів створюються економічні умови, що стимулюють прагнення досягати у праці високих результатів. їх зас­тосування передбачає порівняння витрат і результатів. До економічних методів регулювання належать прогнозування, планування, програмуван­ня, матеріальне стимулювання і санкції, фінансування й кредитування, використання таких економічних категорій, як заробітна плата, со­бівартість, прибуток, ціна та інше.

Сьогодні у світі немає країни, тим більше економічно розвиненої, яка б активно не використовувала систему державного економічного ре­гулювання ринкових відносин, валютно-фінансової стабілізації, податко­вої й бюджетної, інвестиційної та структурної політики. Українська дер­жава для реалізації власних стратегічних цілей економічного розвитку має активно використовувати всі демократичні важелі.

По-перше, законодавча влада країни формує і приймає відповідно до Конституції України закони, пакети правових актів, що регулюють сис­тему ринкових відносин. Держава правовими методами досить жорст­ко регулює соціально-економічні процеси функціонування суспільства. Судова влада, у свою чергу, карає за порушення законів, тим самим по­переджуючи про неприпустимість їх порушення, якщо насправді діє принцип неминучості покарання за протизаконні дії.

По-друге, державна влада має такі дійові механізми, як банківська і фінансова системи. Саме банки безпосередньо регулюють процеси гро­шового і кредитного обігу, здійснюють емісійну політику, прискорюють або стримують швидкість грошового обігу, визначають вартість і стійкість національної грошової одиниці, її курс щодо іноземних валют, можливості внутрішньої та зовнішньої конвертованості. Вони ж мають формувати та ефективно використовувати резервні валютні фонди, упе­реджуючи і регулюючи процеси інфляції. Банківська система регулює рівень і рух облікової ставки та плати за кредит у комерційних банках, тобто активно впливає на інвестиційну і структурну політику.

По-третє, фінансова система формування і використання коштів державного та місцевих бюджетів також є важливим механізмом дер­жавного економічного управління, зокрема розробки, здійснення та фінансування урядових програм загальнодержавного і регіонального рівнів, розв'язання соціальних проблем життя населення.

По-четверте, банківська і валютно-фінансова політика має поши­рюватися на всі без винятку сфери людської діяльності, тобто аж ніяк не частково — чи то на державний, чи то на приватний сектор економіки. Це процеси загальноекономічного регулювання, що охоплюють життє­діяльність суспільства загалом. У своїх діях законодавча і виконавча вла­да має дотримуватись саме цього визначального принципу. Водночас економічна стратегія в умовах гострої кризи передбачає визначення по­етапних пріоритетів, на яких має зосереджуватись держава щодо ресур­сної підтримки і фінансово-кредитного впливу на випереджуючий роз­виток сфер подолання товарного дефіциту. Це своєрідні точки виперед­жуючого економічного розвитку, без яких економіку неможливо вивести із занепаду і оживити.

По-п'яте, до системи державного регулювання залучаються й такі не­обхідні елементи, як дострокове прогнозування, програмування та індикативне планування. Саме вони визначають для кожного етапу стратегії відповідні пріоритети розвитку, можливі джерела інвестування і ресурсного забезпечення. Розроблюючи державні цільові програми, треба виходити, з одного боку, з вибору справді життєво необхідної їх пріоритетності, а з іншого — з реальності їх виконання.

По-шосте, державна економічна політика й управління розвитком ринкових відносин має бути послідовною та цілеспрямованою. При цьому треба використовувати критерії кінцевої результативності здійснення ринкових реформ, показники темпів і обсягів економічного зростання валового національного продукту і доходу на душу населен­ня, досягнення фінансової збалансованості та збалансованості внутріш­нього товарного ринку, торговельно-економічні зв'язки зі світовою спільністю.

Саме такими шляхами і методами держава створює необхідні еко­номічні передумови для формування належного ринкового простору й активізації сучасного бізнесу.

Процеси реформування власності, господарювання та приватизації також мають здійснюватися під цим кутом зору із забезпеченням кон­курентоспроможності українського бізнесу — великого, середнього й малого. Розв'язання проблеми ефективної та масової приватизації галь­мується через недостатність справжніх бізнесменів і менеджерів, інвес­торів, які могли б і вміли трансформувати застаріле виробництво, швидко перевести його на сучасний технологічний і управлінський рівень.





















ВИСНОВКИ


Проблемою визначення ролі держави економісти-теоретики займаються вже більше трьох століть – з моменту виникнення наприкінці ХVІІ ст. індустріального суспільства, коли держава з "нічного сторожа" поступово стала перетворюватися на активного суб'єкта економічної діяльності.

Держава як один із найсильніших інститутів посідає найважливіше місце в спрямуванні економічного розвитку національних економік наприкінці ХХ століття. Особливо це стосується країн, що розвиваються. Вони є класичним прикладом потужного впливу інститутів на економічні перетворення. Сучасні західні теорії виявилися не в змозі передбачити стрімкого економічного зростання країн Східної Азії: адже не можна було й уявити, що інституціональні трансформації в суспільстві настільки сильно вплинуть на систему економічних інтересів приватного сектора та виведуть ці країни на динамічний шлях економічного розвитку, а вочевидь обмежений бюрократичний механізм зможе ефективно управляти цим розвитком.

Досвід реформування постсоціалістичної економіки підтверджує стратегічну важливість інституціонального аспекту трансформації, його панівну роль відносно економічної політики. Зруйнувавши за короткий час старі інститути, які забезпечували певну виробничу, фінансову та соціальну стабільність у суспільстві, реформатори не спромоглися так само швидко створити каркас ринкової економіки (тобто численні інститути, що їх не існувало при соціалістичній системі), який гарантував би сталість системи на макро- та мікрорівні. Критичний розрив між економічними і інституціональними реформами не міг не привернути уваги до проблеми стратегії формування ринкових інститутів у перехідних економічних системах.

У процесі становлення сучасної ринкової економіки важливу роль відіграє конструювання інститутів приватної власності та капіталу, приватнопідприємницького сектора та підприємця як головної дійової особи економіки. З точки зору загальних тенденцій суспільного прогресу, тут однаково важливі розвиток приватнопідприємницької економіки, корпоративної економіки, великих і величезних фінансово-промислових груп, адекватних механізмів організації та управління.

На нинішньому етапі ми теж спостерігаємо послідовний процес становлення нового метасуб'єкта економіки – інститутів громадянського суспільства, які набувають дедалі більшої сили в регулюванні соціально-економічних процесів. Це такі інститути, як різного роду угоди, конференції, асоціації – спілки промисловців та підприємців, асоціації банкірів, торгово-промислові палати, які вже не є елементами держави. Але вони не є й структурами ринкової економіки. Це інститути громадянського суспільства. Сюди також входять профспілки, інститути соціального партнерства, товариства споживачів, екологічні рухи. Всі ці структури є активними учасниками та суб'єктами регулювання економічних і соціальних процесів, але не є, повторюємо, інструментами ні держави, ані ринку.

Коли ми говоримо про модифікацію функцій держави в реальному житті, то в цьому разі йдеться про передачу функцій державного регулювання не ринку, а інститутам громадянського суспільства, які включаються в цей механізм.

Зазвичай роль держави в економіці пов'язують із недосконалістю чи вадами ринку, які держава повинна компенсувати. Якби, мовляв, ринок був досконалим, то роль держави зводилася б до нуля. І чим більше він досконалий – тим меншою стає роль держави. Відповідно, й ринок потрібен для того, щоб компенсувати вади та недосконалість державного регулювання.

Таке розуміння ролі держави, на мій погляд, неправильне. По-перше, завжди виникає спокуса знайти ідеальну модель ринку. Відтак, наближаючись до неї, ми будемо поступово зменшувати масштаби державного втручання до граничного – нульового –значення.

По-друге, існують суперечливі погляди на питання щодо первинності держави чи ринку. Більшість економістів, особливо ж неоліберального спрямування, стверджують, що спочатку був ринок, а державні інститути утворилися внаслідок дефектності, недосконалості ринку. Одним із яскравих прикладів такого бачення є концепція суспільного договору, в рамках якої процес виникнення держави пояснюється дією суспільного договору. З цього погляду, держава постала заради вирішення колективної проблеми – забезпечення населення суспільними товарами (законом і порядком), які були потрібні для функціонування ринку. Узагалі немає жодної розвинутої країни, де держава не брала б активної участі в регулюванні економічних процесів.

З огляду на закономірності глобалізації світу, появу нових суб'єктів світової економіки та геополітики, нових центрів сили, особливості їх взаємодії і балансу недоцільно говорити про якесь неминуче послаблення ролі держави, зведення її до "компактного і недорогого" апарату контролю та нагляду за дотриманням загальноприйнятих правил. У нових умовах формуються і нові реалії, а отже, виникає інше середовище для функціонування національних держав. Держава стає наймогутнішим та найвідповідальнішим суб'єктом представництва й захисту національних інтересів країни перед лицем поки що єдиної глобальної держави – консолідованого Заходу, а також існуючих регіональних союзів та асоціацій і ТНК. Від усвідомлення реалій цього нового світопорядку залежить і місце держави в нових світових ієрархіях, і її здатність захищати свій політичний та економічний суверенітет, і можливість справляння впливу на міжнародні та внутрішньополітичні процеси. Для України це особливо актуально в зв'язку з її особливим геополітичним положенням та своєрідністю історичного розвитку. Українська держава повинна стати головним суб'єктом і гарантом національного суверенітету, національних інтересів, національного розвитку.












ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ


  1. Конституція України

  2. Закон України „Про власність” від 07.09.91

  3. Закон України „Про обмеження монополізму та недопущення недобросо-

вісної конкуренції” від 10.12.91

  1. Закон України „Про зайнятість населення” від 01.03.91

  2. Базер У., Сабов З. Основы экономической теории: принципы, проблемы,

политика. – СПБ, „Питер”, 2000. – 791 с.

  1. Башнянін Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія / Підручник

для студентів вузів. – К.: Ніка – Центр Ельга, 2000. – 526 с.

  1. Бобров В.Я. Основи ринкової економіки: Підручник. – К.: Либідь, 1995. –

320 с.

8. Борисов Е.Ф. и др. Экономика: Учебно – методический справочник. – М., 1997. – 320 с.

9. Задоя А.А., Петруня Ю.Е. Основы экономической теории: Учебное пособие. – М.: Рыбари, 2000. – 479 с.

10. Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії: політекономіч-

ний аспект. – К: Вища школа – Знання, 1997. – 743 с.

11. Мочерний С.В. Основи економічної теорії: Підручник. – Тернопіль: АТ „Тарнекс”, 1993. – 688 с.

12. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії: Підручник: суспільне виробництво. Ринкова економіка. – 2-ге вид. – К.: Либідь, 1998. – 272 с.

13. . Ніколенко Ю.В. Політекономія: Підручник. – К.: ЦУЛ, 2003. – 412 с.

14. Савченко А.Т. Макроекономічна політика: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2001. – 336 с.

15. Чухно А.А. Ринок: Підручник. – К.: „Україна”, 1995. – 446 с.



Случайные файлы

Файл
60574.rtf
3247-1.rtf
240-2355.DOC
18985.rtf
185475.rtf