Основи раціоналізму Р. Декарта (159741)

Посмотреть архив целиком

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Філософський факультет

Напрям "філософія"












Основи раціоналізму Р.Декарта



Виконала

Студентка 2-го курсу

Заочного відділення

Капченко Олесі Леонідівни

Науковий керівник

Доктор філософських наук

Аляєв Генадій Євгенійович





Київ – 2008


ЗМІСТ


ВСТУП

  1. Раціоналізм Нового часу. Принцип сумніву Декарта

  2. "Нова наука" Декарта

3. Метафізика і механіка у Декарта

4. Дослідження тіла і душі

ВИСНОВКИ



ВСТУП


Актуальність

На межі XVI-XVII у Європі виник особливий період. Це був час перемоги нових економічних відносин, реалізації нових наукових і технічних ідей, становлення науки як культурного феномену. Це була епоха Нового часу. І для становлення нової науки Нового часу була необхідна нова філософія. Її творцями заслужено вважають двох видатних науковців, які стали на перехресті середньовічної науки та сучасної: Френсіса Бекона (1561-1626) та Рене Декарта (1596-1650). Основною ознакою нової філософії мали стати проблеми методології, і вони розроблялись Рене Декартом в руслі його методу наукового пізнання, раціоналістичного методу.

Раціоналізм як певна філософська орієнтація і стилістика мислення виступав домінуючою лінією розвитку філософії, ще починаючи від Платона, проте особливого розвитку він набув у пізніші часи, епоху Просвітництва, з властивими їй установками на розумність і природну впорядкованість світу, наявність у ньому внутрішньої логіки та гармонії, переконаннями у здатності розуму пізнати цей світ і облаштувати його в розумних межах. Усе дійсне розумне, усе розумне дійсне (Гегель). І постійно раціоналізм звертається до метафізичної проблематики з пошуками сутності, істини, межових субстанціональних основ сутнього, фундаментальних структур буття і свідомості, трансцендентальних умов можливості досвіду та ін.

Вужче раціоналізм трактується як цілісна гносеологічна концепція, яка вважає розум як найголовнішу форму і джерело пізнання. Період формування такої філософії – Новий час, а саме епоха Просвітництва, коли працювали Р.Декарт, Б.Спіноза, Лейбніц та інші. Саме з Декарта, хоча він і працював під впливом Сократа, Платона, Аристотеля, Августина і інших, і розпочинається той вплив математики та природознавства на філософію. У цій епосі розум різко протиставлявся досвіду і почуттям, на чолі поступово ставала відмова від можливості отримання наукового знання через об’єктивні спостереження. Не заперечуючи ролі досвіду і чуттєвого пізнання як механізмів зв’язку розуму із світом, представники раціоналізму були переконані, що лише розум є джерелом наукового знання, виступаючи одночасно і критерієм його істинності. При цьому сам розум (раціональність) трактувався як особлива, універсальна, всезагальна і необхідна логічна система, яка оформлюється у вигляді кодексу правил, що визначають людську здатність пізнавати світ і створювати достовірні знання. Сама ця здібність видавалась вродженою.

Неістинні знання були наслідком впливу на людську душу її емоційного і вольового начал, ці пристрасті спотворюють істину на потребу почуттям і невірно сформульованим волею цілям і завданням.

Декарт виявив себе у багатьох сферах науки. В історії математики він відомий перш за все принципом математичного природознавства і створенням алгебраїчної арифметики. Він ввів буквенні символи, позначивши останніми буквами латинського алфавіту (x, y, z) змінні величини, ввів нинішнє позначення степені, заклав основи теорії рівнянь. Поняття числа і величини, які раніше існували окремо, таким чином стали об’єднаними. У своїй математиці він прагнув поєднати арифметику і геометрію грецьких філософів. Історичне значення Декартової геометрії в тому, що тут був відкритий зв’язок величини і функції, що перетворило математику, ввів застосування алгебраїчних методів до геометричних об’єктів, обґрунтував необхідність системи прямолінійних координат, створив аналітичну геометрію, яка об’єднує геометричні і арифметичні величини.

Значний вклад Декарт зробив у формування оптики, відкрив закон заломлення світлового променя на межі двох різних середовищ, що надзвичайно вплинуло на удосконалення оптичних приладів, а відповідно і на астрономію та навігацію.

Філософські, математичні, оптичні та інші розробки Декарта виявилися актуальним для багатьох галузей науки навіть не своїми окремими здогадами, роздумами чи дослідженнями. Найбільшим його здобутком виявився запропонований метод розвитку нової людини, нової науки, Нового часу, сама методологія пізнання, розподіл реальності на суб’єкта і об’єкта, нові можливості арифметичної алгебри. Проте найбільшим методологічним кроком виявився винайдений гносеологічний метод сумніву як необхідна здатність мислення, як єдине достовірне джерело пізнання.

Така широта охоплених галузей науки і знань вимагає більш детального ознайомлення із вихідними принципами, ходом роздумів Декарта та їх результатами, які вилились у доволі цілісну методологію Нової науки.

Мета - проаналізувати особливості раціоналізму Рене Декарта і виявити основні його елементи

Об’єкт – філософсько-методологічні погляди Рене Декарта

Предмет – основи раціоналізму Рене Декарта

Завдання:

  1. Охарактеризувати особливості епохи Нового часу та передумови появи поглядів Рене Декарта

  2. Виявити сутність принципу сумніву та його впливу на формування методу Декарта.

  3. Проаналізувати методологічні особливості "нової науки" Декарта

  4. Означити наслідки дії раціоналістичного методу Декарта на метафізику пізнання та онтологію.



1. РАЦІОНАЛІЗМ НОВОГО ЧАСУ. ПРИНЦИП СУМНІВУ ДЕКАРТА


Раціоналізм (ratio – розум) як цілісна система гносеологічних світоглядних настанов формувався в 17-18 ст. в так звану епоху Просвітництва як результат "торжества розуму" - розвитку математики і природознавства. Джерела цієї епохи прийнято шукати ще у давньогрецькій філософії, наприклад, Парменід розрізняв знання "по істині" (отримане через розум) і знання "по думці" (отримане в результаті чуттєвого сприймання. Культ розуму Просвітництва намагався вирішити запитання, як знання, отримане в процесі пізнавальної діяльності, набуває об’єктивного, всезагального і необхідного характеру. Одним із шляхом розумів на цією проблемою було применшення ролі відчуттів і сприймання, через які реалізується зв’язок із світом, який, безсумнівно, призводить відрив від реального об’єкту пізнання, і звернення до розуму, як єдиного наукового джерела знання. Саме так Декарт почав реалізовувати ідеї раціоналізму.

Раціоналізм Декарта виник у дусі часу. Свої твори Декарт написав в 20-40-хх роках ХVII ст., але виявити їх зміст неможливо без урахування грандіозних змін в європейській (перш за все у західноєвропейській) історії в період Відродження, який розпочався в Італії вже в ХIV ст.., а до кінця ХV – початку ХVІ став уже загальноєвропейським явищем. Це був час успіхів ранньо буржуазної культури, яка була представлена надзвичайно багатою творчістю гуманістів. Ранньо буржуазна по своєму соціальному походженню культура гуманізму концентрувалась у містах, і народжувалась як антипод культурі феодальній, переважно сільській, із застійно-ієрархічного суспільства. Ідеологічною основою для цього суспільства була християнська релігії з її чисельними догмами, які так чи осмислювались у схоластичних філософських системах і побудовах. Гарячим прихильником науково-технічного прогресу, який пришвидшувався буржуазними перетвореннями і був однією з основних сторін нової культури, неодноразового оголошував себе і Декарт.

Виробничі успіхи в це ранній, мануфактурний період розвитку капіталізму в країнах Західної Європи сприяли розвитку наукових досліджень і застосуванню природничо-наукових знань і у виробничій діяльності, і в інших сферах (мореплавання, військова справа та ін.). Як ніколи доти наука стала виробничою силою у новій культурі. Гурти вчених-гуманістів поступово перетворювались у гуртки математиків і природодослідників. Можливість практичного застосування наукових відкриттів звертала до науки погляди правителів і буржуа. В Англії та Франції виникли офіційно визнані товариства вчених – прообрази нинішніх академій наук.

У той період у Франції відмічалась гостра боротьба проти традиційного авторитету церкви і церковної моралі, одночасно виявлялась гостра реакція на ці події. Релігійна, політична і філософська полеміка відбувалась у всіх вищих колах країни. Цим займались і вчені, і теологи, і літератори, і юристи, і чиновники. В центрі уваги були суперечливі запитання апологетики, дебати проводились як всередині розколотого католицького табору, так і між захисниками католицизму, з однієї сторони, і їх реальними чи уявними неортодоксальними опонентами, з іншої. Основними книгами стали Біблія (Священне писання, яке розглядалось як одкровення позаприроднього Бога) та метафорична "книга природи" (книги, збірної поглядів давньогрецької культури, не існує). Це було революційно після релігійних "воєн" і інквізицій Середньовіччя

Такий спосіб звернення до двох джерел набув великої популярності у передових філософів епохи Відродження, які були зацікавлені головно у дослідженні природи. Декарт, ще не ставши на цей шлях, уже з молодих літ прагнув до такої науки, яка зачерпує фактаж досліджень із "книги природи". Він не приймає схоластичної вченості, яку переповнювало багато опусів, зміст яких був все більш і більш несумісним з запитами життя. Разом з тим прагнення Декарта шукати істину в власній свідомості виражало інтелектуальну зрілість людини Нового часу – по своїй соціальній суті вже головним чином буржуазної людини, яка вважала, що хоча духовне життя суспільства неможливе без Священного письма, істина пізнання природи і самої людини може лежати лише на шляхах їх дослідження і самостійних роздумів. Пізнання "книги світу" і здобування істини у власній свідомості виявились надзвичайно тісно пов’язаними одне з одним.


Случайные файлы

Файл
66106.rtf
126044.rtf
180403.rtf
2577-1.rtf
16252-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.