Філософія України другої половини ХІХ - поч. ХХ ст (159241)

Посмотреть архив целиком
















Філософія України другої половини ІХХ-ХХ ст


1. Основні філософські ідеї П. Юркевича


ХХ ст. характеризується тенденцiєю до формування нової парадигми свiтосприйняття. Вiдбувається перегляд усталених пiдходiв i оцiнок, утверджується дiалогiчне, плюралiстичне розумiння iсторико-фiлософського процесу. В iсторико-фiлософськiй науцi зменшується кількість “бiлих плям”, оскiльки стало зрозумiлим, що замовчування певних постатей або явищ, так само як i применшення їх ролi, веде до збiднення фiлософської думки, до звуження масштабiв мислення.

Творчiсть видатного українського мислителя ХIХ ст. Памфiла Юркевича є яскравою сторiнкою в iсторiї вiтчизняної фiлософської думки, i все ж, незважаючи на зростаючу кiлькiсть дослiджень, вона залишається ще недостатньо вивченою i мало задiяною у сучасний культуротворчий процес. Тимчасом справжнє вiдродження українського суспiльства неможливе без повноцiнної духовної присутностi тих, хто зробив iстотний внесок у нацiональну та вселюдську культурну скарбницю.

На фонi “антифiлософських” настроїв ХIХ ст. П.Юркевич захищає самобутнiсть фiлософiї, її вiдмiннiсть вiд емпiричної науки. Вiн обгрунтовує теоретичний i практичний бiк цiєї особливої “науки про дух” виходячи з її необхiдностi в людському життi, висуває на перший план, крiм методологiчної i свiтоглядної, цiннiсно-регулятивну (аксiологiчну) функцiю фiлософiї як науки про норми людської життєдiяльностi (норми мислення, буття i поведiнки). Фiлософiя відрiзняється вiд позитивних наук тим, що має своїм предметом не явище, а сутнiсть, оперує не поняттями розсудку, а iдеями розуму. Притаманне європейськiй фiлософськiй культурi розмежування розуму i розсудку досить виразне у творчостi П.Юркевича. Розум i розсудок вiдрiзняються за якiсними характеристиками (обмеженостi розсудку протистоїть тяжiння розуму до повноти духовного синтезу), але це не двi рiзнi здатностi, а роздвоєння однiєї, тому що розум становить безмежну основу всiєї пiзнавальної дiяльностi людини. П.Юркевич говорить про градацiю пiзнавальних можливостей, про поступове розкриття потенцiй людського розуму: вiд поняття науки — через формальну iдею єдностi (незмiнностi, загального) метафiзики — до одкровення вищої сутностi речей у власне фiлософськiй iдеї (iдеї добра або блага). Фiлософська iдея мiстить у собi не лише абстрактно-теоретичний, а й цiннiсно-нормативний змiст. У ній вiдкривається “свiт як система життєвих явищ, сповнених життя i краси, знаходять живу єднiсть розумовi, моральнi та естетичнi iнтереси духу. Фiлософське сприйняття охоплює всю людину — з її розумом i серцем — i є синтезом найрiзноманiтнiших (логiко-дискурсивних та метафорично-iнтуїтивних) засобiв осмислення свiтобудови. Автор доходить висновку, що П.Юркевич трактує фiлософську рацiональнiсть, розум широко — як таку людську здатнiсть, яка дозволяє водночас знати свiт і розумiти його, проникати в його смисл. Це наближає П.Юркевича до сучасних пошукiв “нової”, “некласичної” або ж “розумiючої” рацiональностi, яка не просто вiдображає свiт, а й iнтерпретує його через цiннiсно-смислову призму.

Своєрiднiсть iнтерпретацiї П.Юркевичем природи фiлософiї визначена такими головними аспектами: 1) людиномiрнiстю предмета фiлософiї, його зв’язком з живими iнтересами духу (особистого, нацiонального, духу епохи); 2) розширеним уявленням про багатство i цiльнiсть людського духу, який є чимось бiльшим нiж свiдомiсть або пiзнавальна дiяльнiсть i, крiм актiв розсудково-дискурсивного мислення, включає в себе рiзноманiтний спектр переживань i вольових iмпульсiв; 3) намаганням узгодити сенс i призначення фiлософiї з вимогами загальнолюдської свiдомостi, яка має релiгiйну спрямованiсть i повнота якої непоєднувана з точнiстю та логiчною обгрунтованiстю наукових висновкiв.

Аналiзується феномен загальнолюдської свiдомостi, iдея якої (як свiтової, єдиної, всезагальної) має давнi коренi у фiлософських вченнях та релiгiях свiту. П.Юркевич розглядає загальнолюдську свiдомiсть як своєрiдне синкретичне втiлення найрiзноманiтнiших форм духовної дiяльностi, що є спiльною основою буденної свiдомостi, релiгiї, моралi, науки i фiлософiї. Вiдповiдно до цього фiлософiя не протиставляється iншим формам суспiльної свiдомостi, а включає їх у себе в прагненнi наблизитися до конкретної людини з її багатим життєвим свiтом, виконує важливу функцiю узгодження, iнтеграцiї всiх форм людського досвiду — пiзнавального, практичного й цiннiсного. Автор вбачає заслугу i новаторство П.Юркевича в тому, що вiн намагався збагнути фiлософське пiзнання в усiх його багатогранних виявах — як аспект життя, складову культури. У часи кризи фiлософiї Юркевич передбачив подальшi шляхи її розвитку, здiйснив у своїй творчостi варту уваги сучасних фiлософiв спробу синтезу об’єктивного i суб’єктивного, науково-теоретичного i цiннiсно-свiтоглядного.Зазначено, що в iсторико-фiлософськiй науцi iснує необхiднiсть вивчення впливу П.Юркевича на В.Соловйова з його iдеями “цiльного знання” та унiверсального синтезу науки, релiгiї i фiлософiї, а також спiвставлення фiлософiї П.Юркевича та росiйської фiлософiї всеєдностi з найновiшими холiстичними тенденцiями.

З розумiння фiлософiї як внутрiшньої цiльностi духу, для якої iстина має не вiдчужено-теоретичне, а живе, сутнiсне значення, випливають критерiї оцiнки П.Юркевичем фiлософських систем. Найбiльш спорiдненим П.Юркевичевi є платонiзм, який все ж переосмислюється ним в особистiсно-теїстичному дусi. До представникiв справжньої, “живої” фiлософiї П.Юркевич зараховує також Беме, Лейбнiца, Сведенборга. Фiлософiю Арiстотеля, Спiнози, Гегеля вiн вiдносить (не завжди обгрунтовано) до механiстичного свiтоспоглядання, холодний безособовий об’єктивiзм якого є, на його думку, свiдченням нежиттєвостi. У Гегеля П.Юркевич не приймає панлогiзму, однобiчного трактування iдеї, у Канта — скептицизму та агностицизму, рiзкого протиставлення сутностi i явища, теоретичного i практичного розуму. Вiн проникливо вiдзначає недолiки iдеалiстичної фiлософiї в цiлому, яка має нахил до ототожнення духу i свiдомостi та розмежування мiж емпiричним і метафiзичним знанням, силкується вивести знання про свiт з начал та iдей чистого апрiорного мислення. Заслуга протилежного фiлософського напрямку — реалiзму (крайнiм виявом якого П.Юркевич вважає матерiалiзм) в тому, що вiн звертає увагу на тi факти i методи, якими нехтує iдеалiстична фiлософiя, захищає цiннiсть науково-дослiдного знання дiйсностi. Вульгарно-механiстичний матералiзм (представлений, зокрема, у працях М.Чернишевського) заперечує духовно-iдеальне начало у свiтi, зводить вищi форми буття до нижчих (психiку до фiзiологiї, духовне до матерiального i т.iн.), а тому ще бiльше, нiж iдеалiзм, не вiдповiдає всебiчним iнтересам духу. Дисертант робить висновок, що П.Юркевич на пiдставi об’єктивного аналiзу позитивних i негативних сторiн iдеалiзму й матерiалiзму приходить до заперечення будь-яких крайнощiв у фiлософуваннi, до утвердження єдностi матерiалiстичних та iдеалiстичних пiдходiв у поясненнi дiйсностi i визнання того, що зведення Храму iстини вимагає зусиль усього людства у всебiчному розкриттi його духовних можливостей.

У фiлософiї релiгiї П.Юркевича серце є природною основою релiгiйностi людини, невичерпним джерелом релiгiйної вiри, релiгiйного почуття та найважливiшим органом богопiзнання i богоспiлкування. Пiзнання Бога П.Юркевич розумiє у дусi православ’я — як обоження, єднання людини з Богом. Пiзнавальною i об’єднуючою силою тут виступає сердечна любов. Доведено тiсний зв’язок “фiлософiї серця” П.Юркевича з гносеологiчною концепцiєю православного християнства.

Фiлософiя моралi та фiлософiя освiти П.Юркевича є яскравими виявами практичних можливостей фiлософiї. Розумiння П.Юркевичем фiлософiї не лише як теоретичного знання, а як життєбудiвничої практичної мудростi вiдповiдає кращим традицiям українського фiлософування.

Аналiз вчення П.Юркевича про моральну особистiсть дозволяє стверджувати, що український мислитель не тiльки взяв активну участь у здiйсненнi антропологiчного перевороту в фiлософiї другої половини ХIХ ст., а й завдяки своїм персоналiстичним акцентам попередив розвиток деяких антропологiчних напрямкiв (екзистенцiалiзму, персоналiзму) у фiлософiї ХХ ст. Проте зауважено, що у багатьох моментах (визнання влади людини над собою, самоконтролю на основi самосвiдомостi, цiлеспрямованої органiзацiї життя i т.iн.) П.Юркевич залишається у межах класичного розумiння моральностi, не заперечує важливої ролi розуму в моральному становленнi людини. Вiн виразив у своїй творчостi характерний для української духовної культури iдеал зовнiшньої i внутрiшньої гармонiї, проголосив рiвновагу “голови” i серця, розуму i вiри запорукою моральної цiльностi особистостi. У дисертацiї вiдзначено, що фiлософiя моралi П.Юркевича не втратила своєї актуальностi, вона може бути задiяна при розв’язаннi сучасних проблем етичної теорiї i моральної практики.

Практичний iдеал фiлософiї полягає не лише у можливостi здобути з її допомогою мудрiсть, iстинне знання, а й навчити людину жити згiдно з цим знанням. Ось чому фiлософи з найдавнiших часiв постiйно зверталися до проблем освiти, фiлософiя освiти становила невiд’ємний компонент їх системного мислення.


2. Т. Шевченко та його внесок у розробку філософії української ідеї


Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т.Г.Шевченка (1814-1861). Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. У цій філософії - відображення щирої і беззахисної у своїй відкритості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму, інтелекту, що простежує життя людське у всеоб'ємності: і в конкретній долі сестри-кріпачки, і в історичній долі цілих народів. Філософія тому й є мудрістю, що вона здатна творити світоглядне диво: особистий, внутрішньо-мистецький світ Тараса Шевченка, переплавлений в литво філософських узагальнень, постав у таких образах, в яких сам народ упізнавав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє. Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин - лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філосфський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості - це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості. Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування. Філософський характер творчості Т.Шевченка відображає її народність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи сьогодення вимірюється мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського бачення світу, інтенсивність його світосприймання. Для філософії Т.Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові. Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини - з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.


Случайные файлы

Файл
48177.rtf
32402.rtf
Х12Ф1.doc
106661.rtf
1.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.