Традиции ислама (139067)

Посмотреть архив целиком

15











КУРСОВАЯ ПО ТЕМЕ


Традиції ісламу


План


Вступ……………………………………………………………………………….3

I Розділ. Причини виникнення ісламу...................................................................6

1.1. Політичні причини виникнення ісламу....................................................6

1.2. Соціально-економічні причини виникнення ісламу...............................9

II Розділ. Традиції ісламу......................................................................................11

2.1. Салят.........................................................................................................11

2.2. Саум..........................................................................................................15

2.3. Хадж..........................................................................................................18

2.4. Закят..........................................................................................................23

Висновки................................................................................................................27

Список використаної літератури..........................................................................28



Вступ


Іслам відноситься до однієї з світових релігій. Іслам (араб., буквально — покора, відданість), одна з найпоширеніших релігій світу. Її послідовники складають велику частину населення часть Мавританіі, Марокко, Алжиру, Тунісу, Лівії, Єгипту, Судану, Сомалі, Іорданіі, Сиріі, Іраку, держав Аравійського півстрова, Турціі, Ірану, Афганістану, Пакистану, Бангладеш, Індонезіі, значну частину населення Нігеріі, Сенегалу, Гвінеі, Малі, біля половини населення Лівану та Албаніі.

"Традиція" свідомо чи несвідомо представляти мусульман у негативному світі має багатовікову історію. У працях європейських й вітчизняних авторів викривлено подавалися не лише світосприіняття та моральний вигляд мусульман, а и саме слово "мусульмані". Їх називали магометанами, мухаммеданами, сарацинами, агарянами, басурманами, що само по собі образливо для мусульман. Навіть сучасна загальновизнана назва "мусульмані" не є точною. "Мусульманин" – викривлене від "муслім".

Тому доцільним та актуальним буде вивчення традицій та основних засад ісламу, які вироблялися протягом багатьох століть і освячені віками. Звичаї є тими неписаними закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Тому для розуміння характеру та ідеології муслімів важливо знати основні традиціі ісламу.

Данна тема була достатньо добре освітлена у працях відомих спеціалістів-східознавцев. В першу чергу необхідно виділити праці французького вченого Массе, російських східознавцев Піотровського, Єремєєва, Мавлютова. Велику цінність має книга мусульманина Муси Алієва, яка детально розповідає про основні релігійні звичаї сучасного суспільства.

Обєктом данного дослідження є традиції ісламу. Предмет дослідження - це аналіз традицій ісламу.

Мета роботи: вивчення традицій ісламу, обгрунтування важливості обрядів у житті мусульманина з точки зору збереження та укріплення віри окремої людини. Мета данного дослідження визначила наявність низки завдань, які полягають у наступному:

- встановлення політичних передумов виникнення ісламу;

- обгрунтування соціально-економічних причин, які обумовили появу нової релігії арабів;

- розкрити сутність та цілі другого стовпа ісламу – щоденної пятикратної молитви саляту;

- встановлення особливостей тридцятиденного пісту сауму у місяці Рамадані;

- характеристика та обгрунтування цінності хаджу для укріплення віри;

- доведення важливості та значущості добровільного податку - закята для мусульманської общини.

Для виконання поставлених завдань використовувалися наступні методи:

- метод історизму, тобто при вивченні причин виникнення ісламу було з'ясувано, коли і за яких обставин він виник, які основні етапи в своєму розвитку пройшов і чим став тепер;

- метод системності, який орієнтував на комплексне розуміння знань з історії ісламу;

- синтез теоретичного матеріалу, концепцій і думок різних авторів з приводу релігійних традицій ісламу.

Данна робота структурно складається з двох розділів, вступу та висновків, що відповідає логіці досліджень. Перший розділ „Причини виникнення ісламу” складається з двох підрозділів:

- у першому підрозділі „Політичні причини виникнення ісламу” обгрунтовується низка політичних причин, які призвели до появи нової монотеістичної релігії;

- другий підрозділ „Соціально-економічні причини виникнення ісламу” присвячений характеристиці ряда соціальних та економічних обставин арабського суспільства VII столітті н.е, які стали підгрунтям для зародження ісламу.

Другий розділ „Традиціі ісламу” містить аналіз основних традицій ісламу: саляту, сауму, хаджу та закяту. Кожен підрозділ завершується висновками. У заключній частині узагальнюються результати проведеного дослідження, подаються остаточні загальні висновки. У бібліографіі наведений список використаних джерел.


I Poзділ. Причини виникнення ісламу


Іслам оформився у VII столітті н.е. Він виник завдяки низці об’єктивних історичних причин, які обумовили соціально-економічні та культурні зміни в житті населення Аравії. Розклад рідо-племенного строю арабів, труднощі та кризові явища у торговлі, занепад економічного життя у містах через несприятливі міжнародні умови посилили внутришні тенденції арабського суспільства до об’єднання та створення політично стійкої держави.

Інтереси усього населення вимагали міцного й тривалого об’єднання держави, стабілізації її політичного та економічного положення, відпору іноземної агресії, пошуків нових торгівельних шляхів. Для цих цілей потрібна було ідея, згідно з якою йшла би консолідація сил народу. Такою ідеєю став іслам.


    1. Політичні причини виникнення ісламу


На межі VIVII століть переважну більшість населення Аравії складали кочовики-скотарі. Провідна роль кочового скотарства у господарстві аравійців пояснюється географо-кліматичними умовами: лише окремі райони півострова, в основному на півдні, наприклад у Ємені, придатні для землеробства; решту ж аравійської теріторії займає пустеля з рідкими невеличкими оазисами.

Завдяки своєму вільному стилю життя, бедуіни були неміцно зв’язані з осідлим світом Аравії, були практично незалежними від її землеробської та міської цивілізації, де ще до початку нової ери виникли класи та державна влада. У бедуінів зберігалися патріархальні відносини, рідо-племенні звичаї, які були характерні для кочового суспільства з його слабким соціальним розшаруванням.

Щодо осідлого світу Аравії, то землеробство найбільшого розвитку досягло у південній частині. У давнину тут були створені величезні зрошувальні споруди. Але вже у VI столітті іррігаційна мережа прийшла у занепад. Це було викликано як природніми катаклізмами – повінями у сезони злив, так й нашестями ворогів. Землеробські області Аравії, як найбагатші, стали у той час ареною завойовницьких походів іранців та ефіопців.

Занепад іррігаційної мережі, іноземні завоювання призвели до того, що осідла цивілізація була підірвана. Місцеве державне утворення – князівство Хімійар було приєднане до Ірану. Крім цього існували ще три аравійські держави – князівство племен кінда, князівство Хіра та князівство Гассанідів. На кінець VI століття вони припинили своє існування: чи то розпалися, чи то перетворилися на іранські та візантійські окраїнні провінції.

Після загибелі князівств у Аравії виник політичний вакуум. Не було не лише міцної загальноаравійської державної влади, а навіть незначної регіональної, яка б могла стати центром притяжіння при формуванні єдиної держави. У цих умовах бедуіни отримали майже безмежну владу над Північною та Центральною Аравією. На півночі, де нещодавно існували доволі розвинені державні утворення, розміщуються номади (від грец. nomados – ті, що кочують). У соціальному розвитку також виникає рух назад: раннєкласові відносини відтискуються патріархальними та родо-племенними, характерними для кочового способу життя.

Відсутність державної, політичної єдності призвела до хаосу у взаємовідносинах племен. Межплеменні усобиці перетворилися на замкнене коло, склалася безвихідна ситуація. Тупиковість такого положення усвідомлювали усі араби. Так, видатні поети Зухайр ібн Абі Сульма та ан-Набіга аз-Зубйані гнівно осуджували міжпелеменну ворожнечу та наполегливо спонукали, подібно до автора „Слова о полку Ігоревім” до єдності. Можна сказати, що ідея єдності носилася у повітрі, але поки ніхто не міг обгрунтувати її з необхідною для цього духовною силою, ні створити ідеологію цієї єдності.

Доісламські араби у своїй більшості були язичниками, багатобожниками. Їх релігійні уявлення можна назвати племенним генотеізмом. Кожне племя мало власне божество, яке персоніфікувалося якимось камяним чи деревяним ідолом. Те та інше уособлювало спільність членів племені, але в той же час відокремлювало племена одне від одного, навіть протиставлювало їх одне одному. Такі вірування глибоко укорінилися у розумах арабів.

Але існувала й рання форма арабського монотеїзму. Вона була представлена вченням ханіфів чи ханіфізмом. Ханіфи виступали у різних частинах Аравії проти ідолопоклоніння, заперечували політеїзм. Вони проповідували ідею віру у єдиного бога та прославляли аскетизм. Але ханіфи не були оригінальні у проповідуванні єдинобожжя. Монотеїстичні релігії були вже відомі на території Аравії. У містах Ємена, оазисах Північного Хіджаза, особливо у Ясрибі, деякі племена ісповідували іудаїзм, який був принесений туди емігрантами з Римської імперії. На півночі Ємена та на сході від Неджда було поширено християнство. Християні зустрічалися серед землеробів, ремісників, купців, кочовиків-бедуїнів. Тобто проповідь єдинобожої релігії не могла бути сприйнята як щось вражаюче, ні з чим незрівнянне явище.

Таким чином, Арабське суспільство ясно усвідомило необхідність міцної централізованої влади, яка б дала можливість об’єднати окремі частини країни, її міста та оазіси, забезпечити національну незалежність, відновити колишні караванні шляхи та вести завойовницькі війни. Ще ханіфи бачили перешкоди у старих племінних віруваннях, тому ідея монотеїзму поступово почала складатися у головах та умах людей.


1.2. Соціально-економічні причини виникнення ісламу


На початок VII століття соціальна криза серед бедуїнів стрімко зростала. У низці племен розклад патріархального строю, підрив традицій племеного демократизму зайшли доволі далеко. Склалася еліта з представників сильних родів. Вона володіла найбільшою кількістю худоби, захоплювала колективні пасовиська, загальноплеменні джерела води – криниці, водоймища, без яких життя в Аравії взагалі неможливе. Слабкі роди біднішали, терпіли приниження з боку сильних та багатих родів. Єдність племені роз’їдалася конфліктами між прошарком племінної знаті та збіднілими одноплемінниками.

Про кризу патріархального права свідчать й перекази, в яких наведені випадки вбивств, за які не помстилися родичі за звичаєм кровної помсти: слабкі роди не могли захистити особистість бедуіна, забезпечити його безпеку. Багаточисленні ізгої, які покидали плем’я через внутрішні конфлікти, створювали шайки розбійників, нападали на кочові та осідлі племена, грабували, всупереч племінним звичаям, своїх же одноплемінників.

У цей час, тобто у кінці VI – початку VII століть, коли соціальна та політична криза у Аравії досягла межі, а хаос міжплеменних війн – апогею, на заході півострова, у Хіджазі, посилюється плем’я курейш. За легендою, воно виникло з десяти роздрібленних родів, які кочували поблизу цього міста. На початку це були типові бедуіни: вони розводили верблюдів, здавали їх торгіцям внайми, супроводжували каравани, здійснювали набіги... Їх об’єднав Кусай, який і оселився у місті Мекка. Тому деякі історики називають його Тесеєм чи Ромулом арабів.

Крізь Хіджаз вздовж узбережжя Червоного моря проходив стародавній караваний шлях, який мав важливе економічне значення для племени, які осіли на перевалочних пунктах цього торгівельного шляху, - у Мецці, Ясрібі, Таіфі. Найзначнішим серед них була Мекка. Верхівка курайшитів, використовуючи вигідне положення Мекки на перехресті торгівельних шляхів, отримує широкі можливості для збагачення, укріплення своєї влади. Мекка стає одним з економічних центрів Хіджаза, зростає її політична могутність. З Меккою сперечається Ясріб, інше місто Хіджаза, де розмістилися племена аус та хазрадж. Тобто, виникає подвійний „центр сили” – Мекка та Ясріб, яким випало зіграти вирішальну роль у об’єднанні Аравії, а Хіджазу в цілому – стати ядром цього єднання.

Піднесенню Мекки сприяли й ідеологічні фактори, бо там знаходилася Кааба – стародавній язичницький храм. В одну з стін був вмонтований Чорний камінь – аль-хаджар уль-асвад, метеоритного походження. У суворо визначену пору року араби здійснювали туди паломництво, на цей період припинялися міжплеменні усобиці та дія традиції кровної помсти.

Загальновизнаними зберігателями Кааби ще з середини V століття були курайшити. В їх руках знаходилися ключі від храму, курайшити забезпечували паломників їжою та водою, одежою. Це все давало курайшитам низку привілеїв, підносило їх над племенами, що здійснювали паломництво, - бо вони були хазяївами, які приймали гостей.

Час паломництва співпадав з сезоном традиційної щорічної ярмарки у Мецці, де здійснювалися значні торгівельні угоди. Природньо, що мекканські купці, як хазяїва та організатори ярмарки, мали оптимальні умови для збагачення. Так релігійні привілеї курайшитів перепліталися з економічною вигідою купців цього племені.

Але це лише один бік медалі. Насправді ж існувало велике соціальне та майнове розшарування мекканців. На одному полюсі конценрувалося багатство. Лихварі наживалися на фінансуванні торгівельних операцій, беручі від 100 до 400 % річних. В кабалу до них попадали мекканці та бедуїни. Особливо розбагатів рід омейя, який зайняв панівне положення у племені курейш. На іншому полюсі знаходилася біднота – бедуїни, що втратили худобу, тариди – ізгої з племен, рід хашим. Соціальні контрасти викликали невдоволення збіднілих прошарків населення.

Отже, на межі VI - VII століть Аравія переживала політичну,економічну та соціальну кризу. Загострилися соціальні протиріччя серед міського населення Мекки. Процес соціальної диференціації досяг свого апогею. Вирішити цю кризу можна було лише шляхом вироблення нових ідей, направлених на обєднання племен, помякшення соціальних протиріч. В історичних умовах середньовіччя це могла зробити лише нова релігійна ідеологія. Цією ідеологією став іслам. Його суворий, послідовний монотеізм, проповідь „братерства” усіх мусульман незалежно від їхньої племенної приналежності відповідали вимогам часу.


II Розділ. Традиції ісламу


Традиціі грають важливу роль у розвитку людства, бо вони дозволяють скоординувати індивідуальні зусилля й досягти соціальної гармонії. Традиціі не залишаються статичними, вони еволюціонують по мірі соціальних та культурних змін, котрі відбуваються у будь-якому, у тому числі мусульманському, суспільстві. У ісламі все життя людини розглядається як служіння богові. Мусульманин повинен, по Корану, розглядати себе в якості раба Аллаха, якому земне життя надане для приготування себе до загробного світу шляхом проходження випробувань, посланих. „Все то, что имеется на свете, - говорится в одной современной мусульманской книге, - создано всевышним Аллахом для людей. Всем этим мы пользуемся... За все эти дары, созданные Аллахом для нас, мы должны выражать нашу благодарность. Богослужение считается выражением благодарности и проявлением покорности велениям аллаха".

Віруючий на своєму життєвому шляху повинен робити усе на честь Аллаха. Цим поясняється складна обрядовість, характерная для ісламу. За багатовікову історію ісламу склалася певна система богопошани згідно з вченням Корану, вказівками, які містяться в устних та письмових переказах, освячених традициєй та духовенством.

У мусульманстві й досі, серед усяких розбіжностей сект, існує п’ять “стовпів віри,” загальних для усіх. А саме це:

1) монотеізм, визнання лишe одного бога - Аллаха;

2) молитва, яка виконується згідно ритуалу;

3) закят – добровільний податок на користь общини;

4) піст, який триває протягом місяця Рамадану;

5) хаджж – мандрівка до Мекки та поклоніння Каабі.

Обрядові традиції мусульманства доволі складні та и обтяжливі, але це не перешкоджало зростанню приваблюючої сили ісламу. Як справедливо помічає Георг Шустер, религия, ограничивающаяся внешней обрядностью, всегда приятна для среднего человека, который не любит, чтобы Божество предъявляло требования его душе, но сложные внешние обряды он исполняет охотно, если верить, что это угодно Богу. Это мы и видим в религии Магомета” [7, с. 156.].


2.1. Салят


Салят є другим стовпом ісламу. Після вимовлення формули ісповідання віри – шахади: „Немає бога, крім Аллаха, і Мухаммад – посланик його”, основним та найважливішим обов’язком для мусульманина є здійснення саляту. Здійснення саляту - це ознака наявності у мусульманина віри у Аллаха й поклоніння йому.

Регулярне здійснення саляту є основною вимогою іслама, без якої мусульманин не виконає навіть свого головного обов’язку перед богом та напевно втратить найважливіше та найдорогоцінніше у житті - усвідомлення та відчуття свого зв’язку з Творцем. П’ять проміжок часу, у які слід здійснювати поклоніння, відповідають п’яти частинам доби та розподілу різноманітних видів людсьскої діяльності: світанок, полудень, післяполуденний час, кінець дня та нічь.

Сам намаз викладений у Корані, а спосіб його здійснення дійшов до нас з Сунни Пророка Мухаммада. Тому усі мусульмани світу, незалежно від того, у каком куточку світу вони знаходяться, здійснюють намаз практично так само, як це робив пророк Мухаммад майже чотирнадцять століть тому.

"И выстаивайте молитву и приносите очищение Закят; что благого вы уготоваете для самих себя, найдете то у Аллаха: ведь Аллах видит, что вы делаете!" [14, 2 сура 110 аят].

"О те, которые уверовали! Обращайтесь за помощью к терпению и молитве. Поистине, Аллах - с терпеливыми!" [14, 2:153].

Молитва мусульман складається з ряду уклінів, які супроводжуються вимовлянням різних релігійних формул. Мусульманину наказано п’ять молитв на добу; здійснювати їх можна і вдома, і у мечеті й у полі. Молитві передує ритуальне омовення. П’ятниця є днем всезагальної молитви, коли усі мусульмані повинні збиратися на колективну молитву у головну мечеть міста, села, округа.

Мусульманину слід молитись п’ять разів на день. Щоденна п’ятикратна молитва - салят - одна з основних обов’язків віруючих у ісламі.

  • Перша – ранкова молитва на світанку (салят ассубх) здійснюється у проміжок часу від світання до схода сонця й складається з двох так названних рак-атів, тобто уклінів, падінь ниць;

  • друга - полуденна (салят асазухр) - з чотирьох рак-атів;

  • третя - у другій половині дня до заходу сонця (салят аль-аср), яка зветься вечірньою молитвою, і складається з из чотирьох рак-атів;

  • четверта - при заході сонця (салят альмагриб)

  • п’ята – на початку ночі (салят аль-иша) складається з трьох рак-атів.

Крім цих обов’язкових намазів найбільш правовірні та старанні мусульмані здійснюють ще й додаткові молитви з певною кількістю згибань спини та торкань чолом полу, а у місяць рамадан запроваджена особлива молитва — „тарауіх-намаз", яку здійснюють після проведенного вдень пісту.

Ритуал намазу дуже складний, він потребує дотримання багатьох скурпулезних правил, найменше порушення яких призводить до „недійсності" молитви. Ця обставинна змушує віруючих зосередити усю свою увагу, зібрати усю волю на здійснення обряду молитвенного поклоніння богу. Перед намазом людина повинна здійснити ритуальне омовіння - тахара.

Змістом молитви є слова, які прославляють Аллаха, формули, які виражають підкорення, захват й приниження перед ним, частіше усього використовується перша сура, аяти з 103, 108, 112, 114-й сур Корану.

На сьогодняшній день в силу особливостей сучасного життя не усі мусульмані здійснюють п’ятикратні намази, і це, у той чи іншій формі, можна сказати, санкціоноване духовенством чи, принаймні, суворо не переслідується. Люди, що не моляться через певні умови (знаходження у дорозі, на виробництві, на війсковій чи іншій службі з суворим розпорядком, тощо), не зустрічають тепер осуду з боку служителів ісламу.

Молитва є могутнім психологічним та ідейним засобом у ісламі. Духовенство пістійно навіює мусульманам, що лише та молитва доходить до бога, яка є щирою. Бо бог любить, щоб людина, яка молиться, усіма думками, усім серцем була з ним, вірила в нього без залишку та коливань. У випадку будь-якого успіху у свойму житті мусульманин дякує богові, а у випадку невдачі він замість того, щоб шукати дійові причини безуспішності справи, звинувачує себе за нещирість перед господом, сварить себе за недостатньо старанну молитву, крає свій розум та серце.

Отже, незважаючи на посилені проповіді про користь молитви, про її рятуючу здатність, число людей, що регулярно здійснюють салят, стає все менше. Це є важливою ознакою послаблення віри.


2.2. Саум


Мусульмані щорічно дотримуються обов’язкового посту заради Господа свого. Дотримання 30-денного посту у місяці Рамадан пов’язано зі згадуванням у Корані про те, що саме цьoгo місяця Аллах через архангела Джабраіла ниспослав пророку Мухаммеду у вигляді одкровення Коран. [14, 2:181].

О те, которые уверовали! Предписан вам пост, так же как он был предписан тем, которые были до вас. Может быть, вы будете богобоязненны [14, 2:183].

Ешьте и пейте, пока не станет различаться перед вами белая нитка и черная нитка на заре, потом выполняйте пост до ночи...” [14, 2:183].

Люди, що постяться, повинні у світлий час доби відмовитися від усього дозволенного у звичайні дні, щоби усвідомити й відчути цінність благ та можливостей, дарованних Аллахом. Люди часто сприймають усе навколишнє як належне: ті, що мають достаток не завжди можуть зрозуміти стан нестатків та сподіванок тих, хто через матеріальні труднощі повинен зазнавати голод. Виконання людиною свого релігійного обовязку, зокрема, дотримання посту, допомагає йому задуматися над сенсом його існування, сприйняти навколишній світ як милість Творця. Весь час людини повинен цілком бути присвячений Аллаху, зайнятий молитвами, читанням Корану та релігійних творів, благочестивими розмірковуваннями. Головним та обовязковим для усіх, крім хворих, мандрівників, вагітних жінок, є піст у місяць рамадан; крім того, існує ще дати, коли поститись бажано. Кінець місяця рамадану й відповідно місячного посту відмічається на святі разговення, другому по значення святі у ісламі.

Мусульманський піст - це утримання від їжі, пиття та розваг. Важлива особливість мусульманського посту саме в тому, що поститися необхідно у світлий час доби, вночі ж їсти, пити та приходити до жінок дозволено. Але від світання і до присмерків, окрім прийняття їжі та супружньої близкості, забороняється паління, вдихання духмяних запахів, неможна також закапувати краплі, затримувати зміст кишечнику. У той же час, якщо людина зробить це випадково, то це не вважається порушенням посту.

Ввечері, після заходу сонця людина, яка поститься, повинна прийняти легку їжу - фітур, друга їжа („сахур”) приймається перед поновленням посту на світанку. Вечірній обряд разговення називається іфтар, це благословений час, тому на ньoго намагаються запросити родичів, близьких друзів та сусідів. Вважається, що мусульманин, який улаштував частування може розраховувати на прощення гріхів та місце у раю. Часто на іфтар запрошується мулла чи освічена людина, яка може прочитати молитви та знає численні розповіді про життя пророку, членів його родини та прибічників, усі мусульмани намагаються у цей період віддаватися розмірковуванням про Аллаха та його вчення. В пам’ять пpо ниспослання в цьому месяці Корану намагаються провести час у читанні Корану та переказах його настанов тим, хто не вміє читати арабською.

Починається піст обрядом "зустрічі", коли чекають на небі появу молодої луни. Луну нерідко виглядають у воді ставка, річки чи криниці. Початок пісту у різних країнах оголошується гарматним пострілом, барабанним боєм, трубними звуками, чи прапором, піднятим на минареті.

Почувши заклик („азан”), мусульмани вирушають в мечеть до ранкової молитви та протягом місяця вони повинні повторювати формулу: „Я повинен поститися постом місяця Рамадан від ранкової зарі й до заходу сонця лише заради Всевишнього".

Від посту звільняються лише ті, хто не може дотримуватися його по якимось тимчасовим обставинам (далека подорож, війна, плін, хвороба), хто не може відповідати за свої вчинки (психічно хворі), а також старі люди за бажанням, маленькі діти, вагітні та жінки, які годують груддю, та усі ті, кому піст може нанести шкоду. Таким чином, ас-саум враховує й медичні показання до цілковитого голодання.

До посту не допускаються ті, хто знаходиться у стані ритуальної нечистоти - злочинці, які не відбули покарання, люди, які не пройшли очищення, тощо. Можна сказати, що можливість дотримання посту - це честь для мусульманина.

Люди, які порушили піст випадково, повинні надолужити втрачені дні, а ті, хто порушив піст навмисно, повинні, окрім надолуження цих днів, принести покаяння та вичерпати свою провину.

Забороняється поститись у дні двох великих свят, засуджується піст у п’ятницю (мусульманський вихідний), суботу (день іудеїв) та неділю (день християн).

Мусульманські богослови трактують піст як засіб приборкання пристрастей, які породжені тваринним початком („нафс”) у людині. Під час посту віруючий, концентруючи вольoві зусилля, звільняється від інстинктивних пороків та вад й удосконалює у собі людський духовний початок („кальб”), тим самим людська натура ніби облагороджується, стає краще. Піст слугує також причиною прийняття Аллахом наших дуа (молитв). Як відомо, янгелы не їдять та не п’ють. Людина, що дотримується посту, обмежила себе у їжі та воді та цим наблизилася до духу янголів, вона отримує духовну силу. У такому стані молитви його приймаються швидше, тому що пристрасть підкорена, душа більш вільна та молитва від цьoгo щиріше. Слова, вимовлені у такому стані, мають більш високий рівень щирості. Особливу силу має молитва ввечері, після закінчення денного посту. У хадисі сказано про те, що молитва по закінченню посту не буде відкинута богом.


2.3. Хадж


Четвертим обов’язком кожного мусульманина (з умовою – якщо у нього є для цього физична й матеріальна можливість), є хадж - паломництво до Мекки, передусім до Каабі, головній святині ісламу. Кааба – невеличка будівля, у південно-західний кут якої вбудований "чорний камінь" (метеорит, який з давніх-давен зберігається тут) – за переказом, він був посланний Аллахом з неба людям як знак своєї могутності та благовоління. Кожний мусульманин повинен (хоча б раз у житті) здійснити хадж чи послати замість себе "замісника" (вакіль аль-Хадж). Хадж приписаний психічно повноцінному, вільному, повнолітньому, здоровому, забезпеченному мусульманину. Жінку у хаджі повинен супроводжувати її родич.

Паломництво здійснюється у місяці зу-ль-хіджжа, який, як і рамадан, є місяцем лунного календаря, а тому приходиться на різні пори року. Паломники, зодягнувши спеціальне біле вбрання ("іхрам"), проходять церемонію ритуального очищення. Суттєвою частиною ритуала хаджу є одягання іхраму, тобто, чоловік повинен зняти з себе зшитий одяг та обгорнутися двома шматками незшитої білої чистої тканини: один шмат повинен закривати його тіло від шиї до стегон, а другий – від поясу до ступенів ніг. Жінка обгортає ці два шматки тканини зверху свого щоденного одягу. Іхрам треба придбати відповідно правилам і він не повинен бути зроблений з шовку чи прозорої тканини. З цього моменту, як людина зодягає іхрам, вона відповідає лише на заклик Аллаху, який був посланий людству через великого пророка Авраама:[Вспомни, Мухаммад,] как Мы поселили Авраама в Доме [и велели]: Не поклоняйся наряду со Мной ничему, содержи Мой Дом в чистоте для тех, кто [совершает обряд], обходя его, отправляет молитву, кладет поклоны и падает ниц" [14, 22:26].

Провозгласи людям [обязанность совершать] хадж, чтобы они прибывали к тебе и пешком, и на поджарых верблюдах из самых отдаленных поселений… " [14, 22:27].

Одягнувши іхрам, паломник у відповідь на заклик вигукує:Лаббайк, Аллахумма лаббайк!" "Ла шарика лака лаббайк" (Так, я тут, Господи, я тут. Немає нікого, рівного Тобі. Так, я тут).

З цього моменту вони тимчасово зобов’язуються утримуватись від низки дій, які вважаються забороненими для людини, яка одягла іхрам:

1. Від будь-якого полювання на дичину та харчування нею.

2. Від сексуальних насолод і навіть від свідотцтва при укладанні шлюбу.

4. Від використання благовоній.

5. Від будь-яких неблаговидних вчинків, брехні та обману.

6. Від будь-яких суперечок та сварок, особливо, якщо вони супроводжуються присяганнями іменем Аллаху.

7. Від вбивства навіть комах на власному тілі.

8. Від усунення волос на тілі будь-яким способом.

9. Від покриття голови та верхньої частини ступні. Навіть у воду голову не слід окунати.

10. Від знаходження під парасольками, дахами автомобілей, літаків. Заборона не поширюється на пістійні приміщення: кімнати у будинку, тощо.

11. Від обрізання нігтів, гілок дерев, покосу трави, тощо.

12. Від використання косметики, прикрас та розпису.

13. Від носіння зброї, за винятком тих випадків, коли це продиктовано необхідністю.

14. Від потирання чи чесання тіла.

Потім паломники прямують до Кааби, пістійно повторюючи фразу лаббайк. Післе семиразового ходіння навкруги Кааби („сай”) у особливому місці, яке називається "макам Ібрахім" (стоянка Авраама), вони здійснюють молитву. Після цього паломники сімь разів пробігають відстань між пагорбами Сафа та Марва, пють воду зі священого джерела Замзам, яке розташоване неподалік. Нарешті, відрізавши шматочок нігтя чи пасмо волосся, знімають з себе іхрам.

Для продовження хаджу паломники знову зодягають іхрам та прямують до долини Арафат, розташованій у 24 километрах від Мекки, де проводять у молитвах девятий день місяця зу-ль-хіджжа з полудня до заходу сонця. Післе заходу сонця вони йдуть до "машар аль-харам" (Священому монументу) у 15 километрах від Мекки, де залишаються до ранку. Зі сходом сонця вони вирушають у розташовану неподалік долину Міна. Цього дня починається свято жертвоприношення. Паломники кидають сімь каменців в один з трьох особливих стовпів ("джамарат укба") та здійснюють обряд жертвоприношення, після чього чоловіки голять голови, а жінки обрізають пасмо волосся (цей обряд називається "таксир").

У цей же день чи наступного дня вони повертаються до Мекки, здійснюють прощальний обхід навкруги Кааби, який супроводжується читанням молитвою, ритуальний біг між пагорбами Сафа та Марва. Одинадцятого та дванадцятого зу-ль-хіджжа паломники відвідують долину Міна, де кидають каменці джамарат зараз вже у всі три стовпи – по сімь каменців щоденно у кожен стовп, при цьому ночи, які передують цим двом дням, вони зобов’язані проводити у долині.

Відвідання Мекки у будь-який інший час із здійсненням усіх ритуалів (крім жертвоприношення) називається малим паломництвом („умра”).

Якщо паломник не може дістатися до Кааби, щоб завершити хадж чи умру, якщо він захворів чи заблукав, зуcтрівся з ворогом чи з будь-якою іншою перешкодою, яке затримало його, то йому потрібно принести в жертву те, що він зможе. Кожний паломник, що затримався, може самостійно принести в жертву одного барана (вівцю), а сім паломників можуть разом принести в жертву одну верблюдицю (верблюда) чи одну корову (бика). Потім він повинен поголити голову та звільнитися від іхраму, тому що так піступив Пророк та його прибічники, коли язичники не дозволили їм увійти до Мекки у рік підписання Худейбійського миру. Якщо ж паломник не має можливості здійснити жертвоприношення, то він повинен піститись протягом десяти днів й лише піся цього зняти іхрам. Схожим чином піступають паломники під час перерваного хаджа (хадж таматту).

Хадж здійснюється у певний час, і той, хто вірішив виконати цей обряд, не повинен у цей період мати близкість з жінкою, не повинен грішити та сваритися. Потім Аллах наказав мусульманам готуватися до хаджу. Запасаючись необхідними припасами, паломник позбавляється від необхідності звертатися за допомогою до людей та зберігає свою гідність. Якщо ж він бере з собою додатковий провіант, то може допомогти іншим мандрівникам та ще більше наблизитися до Господу. Суть паломництва у тому, щоб мусульманин принизився й покорився Аллахові, наблизився до нього за допомогою будь-яких праведних вчинків та очистився від грехів. Таке паломництво є благочестивим, та нагородою за нього може бути лише Рай. І хоча грішити забороняється у весь час та всюди, під час паломництва усі послані Аллахом заборони стають ще більш суворими.

Таким чином паломники виконують ритуали хаджа, кожен з яких символизує певну історичну подію, нагадує необхідність морального удосконалення людини, а також відображає певний аспект суспільного буття.

Навіть тоді, коли аш-шахада, молитва, піст й милостиня були суворо обов’язкові по усій формі, хадж до Мекки та Медини, тобто міста, де відбувалася діяльність Мухаммада, не було неодмінним обов’язком. Справа у тому, що далека мандрівка у ці міста, особливо, коли вона здійснюється віруючими з інших країн, пов’язана зі значними матеріальними витратами й усілякими іншими перешкодами. Але кожний повнолітній мусульманин, чи то чоловік чи жінка, повинен прагнути до здійснення священого обряду хаджа хоча б раз у житті. Святість хаджа є безмежною. Здійснюючи паломництво, мусульмані з усіх континентів земного шару, незалежно від національності й кольору шкіри, політичних поглядів та переконань, на деякий час відрешаються від метушні, щоб предстати перед своїм Господом на землі пророков, освяченої негаснучим світлом Священної Кааби, та звернутися до Нього з проханням про милість: "И паломничество к Дому [Священной Каабе] – долг для людей перед Богом, тех, кто в состоянии это сделать. А кто не верует [имеет возможность, но не выполняет предписание Творца,] – воистину, Всевышний не нуждается ни в ком из всех миров" [14, 3:97].

Люди, які здійснили хадж, мають право носити зелену чалму та носять почесне звання хадж чи хаджия, яке розглядається мусульманами у якості майже святої людини. Його пістійно запрошують на частування, надсилають подарунки. Привезена з джерела Замзама вода, яка шанується як свята та, що має цілющі властивості, нерідко стає предметом спекуляцій.

У час джахілійї (неуцтва, темряви) люди вважали, що торгівля, а також перевезення та доставка у різноманітні пункти призначення пасажирів та вантажів в період хаджа є справами протизаконими та гріховними (харам). Вони гадали, що для людей, які займалися подібними справами, обряд паломництва губить свою силу. Тому в період хаджа у мусульман виникало природнє бажання упевнитися у тому, чи зберігає свою силу положення епохи джахілійї, чи, згідно поглядам Ісламу, вони втратили своє значення. Тогда й був приведений аят, у якому повідомлялося: "Вы не совершите греха, если [во время хаджа] будете искать милости от своего Господа" [14, 22:50].

Цей аят оголушує невірним положення, яке існувало в епоху джахілійї, згідно якому торгівля під час хаджу вважалася гріхом. У ньому повідомлялося, що комерційна та подібна діяльність в період хаджу не підлягає засудженню та що люди можуть вільно користуватися прибутками, які здобуваються своєю працею та турботами. Як вказується у мусульманській літературі, присвяченій різноманітним аспектам хаджу, цей аят, на додаток до етичних, політичних та культурних моментів, торкається також й економічного аспекту паломництва, суть якого полягає у тому, що прибуття мусульман з різних країн світу до Кааби та їх масовий збір для цілей паломництва можуть бути добрим фундаментом для спільного руху на користь економічного розвитку мусульманських держав. Цей велетенський з’їзд дозволяє людям, розум яких зайнятий економічними проблемами, зустpiчaтиcя один з одним безпосередньо до чи післе здійснення обрядів паломництва та спільними зycиллями сприяти укріпленню основ економічного життя мусульманських країн. Так, наприклад, завдяки правильно організованому торгівельному обміну вони могли б побудувати сильну та стійку національну економіку, яка набула б незалежного характеру, позбавилась необхідності звертатися зі своїми потребами до недругів та іноверців. Подібні комерційні контакти самі по собі є засобом укріплення позицій мусульманських держав у їх протистоянні ворогам ісламу. Проте, з іншого боку, очевидно, що комерційна діяльність повинна грати другорядну роль по зрівнянню з етичними та релігійним цілями хадджжу та в ніякому разі не займати домінуючу по відношенню до них. На щастя, у паломників достатньо часу для усіх цих занять як до, так і післе здійснення ритуалів поклоніння.

Слід відмітити, что паломництво до святих міст, особливо до Мекки й Медини, грає далеко не останню роль у пропаганді ісламу серед певної частини населення.


2.4. Закят


Закят є одним з стовпів ісламу. Це не звичайна милостиня, не виявлення доброти та милосердя, не державний податок, яким деякі люди нехтують. Закят – обовязок, який був посланий Аллахом та який виконується мусульманами в інтересах свого суспільства.

Всевишній Аллах відносно обов’язковості закяту каже: «Богобоязненные, так же те, кто уверовал в сокрытое, совершают молитву, и выплачивают с того, чем мы их наделили» [14, 2:3].

Вам не достичь благочестия, покуда не будете делать жертвований из того, что любите" [14, 3:86].

"Каждое пожертвование, какое ни пожертвуют они, малое ли оно будет или большое... записано будет за ними, для того, чтобы богу наградить их наилучшим благом.." [14, 9:122].

Мусульмані вірять, що милостиня звільняє від гріха та сприяє досягнення райської насолоди. Вона має дві форми: „закят" й „садака". „Закят" в ісламській теократичній державі означає податок, що виплачується натурою. Сьогодні більш поширену форму має „садака", тобто добровільне даяння („милостиня за раптовим спонуканням”) на користь бідного, каліки чи на користь мечеті.

Закят повинні сплачувати мусульмані, які досягли зрілого віку, вільні та разумні, що володіють певним майном та лише у тому випадку, якщо розмір цього майна досяг певного мінімума (нісаба, який рівняється 85 грамам золота).

Витрачається закят на мінімум матеріального та духовного достатку усіх, хто терпить нестатки. Пророк Мухаммад сказав: "Той, хто лягає спати ситим, а сусід його голодний, той – не з нас".

Іслам виховує в людях почуття єдності та необхідності піклування про інших, в першу чергупро своїх близьких. Та й необхідно зауважити, що це усе робиться мусульманами не з корисливих цілей, а лише для того, щоб бог був задоволений рабами своїми, які вміють користуватися подарованим їм на час благами.

У сурі «Аль-Ан`ам» аят 141, звертаючись до віруючих, каже: «Вкушайте плодов этих, когда созревают они и отдавайте должное в день жатвы (в том числе в день сбора плодов и овощей) и не расточительствуйте. Воистину Он не любит расточительных».

Цей аят чітко вказує на обов’язковість видачі десятини (гушеру) на користь бідних, жебраків, сиріт, немічних з усього, що вирощується на землі (фрукти, овочі, корніплоди, злакові). Також Мухаммад наказував: Из того, что орошается небом и источниками, а так же из того, что питается водой по средствам своих корней (т.е. естественным путем, без вмешательства человека) - десятина, а из того, что орошается поливом (самим человеком) – половина десятины.

Закят Аль-фітр - обов’язковий вид закяту. Передають цю милостиню аль-фітр, починаючи з заходу сонця останннього дня місяца пісту, до здійснення святкового намазу. За думкою багатьох вчених, закят аль-фітр є обов’язковим для кожного, хто у святковий день має усе життєво необхідне для себе та своєї родини та при цьому у нього залишається можливість виплатити закят аль-фітр. Аль-фітр є обов’язковим як для взрослих, так и для дітей. Голова родини виплачує його за себе та за усіх, хто знаходиться на його матеріальному забезпеченні.

Аллах у Корані вказує 10 напрямків витрачення коштів закяту:

1. Бідним мусульманам, які не мають можливості заробляти на життя: сироти, вдови, безробітні.

2. Мусульманам, які терплять нестатки, та не мають елементарних засобів існування.

3. Тим мусульманам, які займаються збіром та розподілом закяту.

4. Мусульманам, які нещодавно прийняли іслам, які ще слабкі у релігійності.

5. Для викупу та звільнення рабів чи полоних мусульман.

6. Мусульманам-боржникам для їх звільнення від залежності, що була викликана тиском обставин: природні стихії, аварії, хвороби, витрати народину, одруження, купівля елементарного житла.

7. Мусульманам, що знаходяться на шляху Аллаха, які займаються дослідженням, вивченням чи пропагандою ісламу. Ця дотація спрямована на покриття їх витрат та на допомогу у продовженні їхніх занять.

8. Мусульманам-мандрівникам, які зазанають страждань на чужій землі та потребують допомоги. Мається на увазі мандрівник-злидарь, навіть якщо він має статок у себе на Батьківщині.

Ще за життя пророк Муххамад поширив по усьoму Аравійському півострову зборщиків закят. Відправляючи їх, пророк повчав їх бути милосердними, полегшувати та при цьомy не порушувати настанови Аллаха. Застерігав їх привласнювати що-небудь з спільних коштів яким би малим це не було. Бувало, що пророк суворо карав зборщиків за порушення.

Усе вище зазначене вказує на те, що збір та розподіл закят з часів пророку було прерогативою керівництва мусульманської общини. Мусульманські вчені одностайні у тому, що на керівництві мусульманської общини лежить цей обов’язок, тому що серед людей є багаті, які не знають про закят, є скупі, які не бажають сплачувати закят.


Висновки


1. Через шість столітть після виникнення християнства з Аравіі, яка до тих пір не виявляла здібностей до світової ролі, вийшло нове вчення, повне такого внутрішнього напруження, що воно деякий час загрожувало цілковито поглинути країни, заселені послідовниками наибільш могутніх релігійних систем — християнами, іудеями, персами та індуістами. Це було вчення Муххамеда — іслам, яке розвинуло свої сили зі швидкістю, незнаною до тих пір жодною з релігій. Іслам можна розглядати як вчення синкретичене, бо він виник з впливів єврейських, християнських та місцево-арабських. Проте релігійна концепція Муххамада є оригінальною, адже він розвинув місцеву арабську ідею Аллаху у такому вигляді, який не співпадає ні з єврейським, ні з християнським уявленням про відношення Божества до людства.

2. Іслам виник завдяки низці об’єктивних історичних причин, які обумовили соціально-економічні, культурні зміни в житті населення Аравії. Арабське суспільство у VII столітті н.е. ясно усвідомило необхідність міцної централізованої влади, яка б дала можливість об’єднати окремі частини країни, її міста та оазіси, забезпечити національну незалежність, відновити колишні караванні шляхи та вести завойовницькі війни, тому ідея монотеїзму піступово почала складатися у головах та умах людей.

3. Рання форма арабського монотеїзму була представлена вченням ханіфів, які виступали у різних частинах Аравії проти ідолопоклоніння, заперечували політеїзм. Вони проповідували ідею віру у єдиного бога та прославляли аскетизм. Крім того, монотеістичні релігії були вже відомі на території Арівії. У містах Ємена, оазисах Північного Хіджаза деякі племена ісповідували іудаїзм, який був принесений туди емігрантами з Римської імперії. На півночі Ємената на сході від Неджда було поширено християнство. Тобто проповідь єдинобожої релігії не могла бути сприйнята як щось вражаюче, ні з чим незрівнянне явище.

4. На межі VI - VII століть Аравія переживала політичну,економічну та соціальну кризу. Загострилися соціальні протиріччя серед міського населення Мекки. Процес соціальної диференціації досяг свого апогею. Вирішити цю кризу можна було лише шляхом вироблення нових ідей, направлених на обєднання племен, помякшення соціальних протиріч. В історичних умовах середньовіччя це могла зробити лише нова релігійна ідеологія. Цією ідеологією став іслам.

5. Традиціі грають важливу роль у розвитку людства, бо вони дозволяють скоординувати індивідуальні зусилля й досягти соціальної гармонії. Традиціі не залишаються статичними, вони еволюціонують по мірі соціальних та культурних змін, котрі відбуваються у будь-якому суспільстві. Тому не дивно, що зараз, незважаючи на посилені проповіді про користь молитви, про її рятуючу здатність, число людей, що регулярно здійснюють салят, стає все менше. Це є важливою ознакою послаблення віри.

6. Мусульмані щорічно дотримуються обов’язкового пісту заради Господу свого. Піст трактується як засіб приборкання пристрастей, які породжені тваринним початком у людині. Під час пісту віруючий, концентруючи вольoві зусилля, звільняється від інстинктивних пороків та вад й удосконалює у собі людський духовний початок, тим самим людська натура ніби облагороджується, стає краще.

7. Четвертим обов’язком кожного мусульманина (з умовою – якщо у нього є для цього физична й матеріальна можливість), є хадж - паломництво до Мекки, передусім до Каабі, головній святині ісламу. Паломництво до святих міст, особливо до Мекки й Медини, грає далеко не останню роль у пропаганді ісламу серед певної частини населення.

8. Закят – це вміння поділитися з ближнім, з бідними братами та сестрами, усвідомлення того, що усе дароване нам Всевишнім – лише тимчасова насолода, яка є випробуванням для людей. Закят – обов’язок, який був посланий Аллахом та який виконується мусульманами в інтересах свого суспільства. Він виховує у людей почуття єдності та необхідностя турботи про інших. Необхідно зауважити, що це робиться мусульманами не з корисливих цілей, а для того, щоб Всевишній був задоволений рабами своїми, які вміють користуватися достатком, котрий був дарований ім на деякий час.


Список використаної літератури


  1. Алиев М. С. Год жизни мусульманина.– СПб.: Вектор, 2007. – 223 с. – (Пространство веры).

  2. Ахадов А.Ф. Ислам в погоне за веком. – М.: Политиздат, 1988. – 80 с.

  3. Аширов Н. Мусульманская проповедь. – М.: Политиздат, 1978. – 80 с.

  4. Байрамов Є.З. Заброшенные чётки: Разговор по душам с последователями ислама. М.: Политиздат, 1986. – 189 с.

  5. Беляев Е. А. Арабы, ислам и Арабский халифат в раннее средневековье. 2-е изд. М.: Политиздат, 1966. – 284 с.

  6. Большая Исламская Научная Энциклопедия. – Нефтесала, 2001. -764 с.

  7. Вагабов М.В., Вагабов Н.М. Ислам и вопросы атеистического воспитания. Учеб. пособие. – М.: Высш. шк, 1988.- 272 с.

  8. Георг Шустер. Тайные общества, союзы и ордены. СПб., 1905.- 487 с.

  9. Еремеев Д.Е. Ислам: образ жизни и стиль мышления.- М.: Политиздат, 1990.-288 с.

  10. Ислам. Краткий справочник. Изд. 2-е дополн. – М.: Наука, 1986. -139 с.

  11. Ислам на пороге ХХI века. – М.: Политиздат, 1989. -352 с.

  12. Ислам: Словарь атеиста./ Под ред. Пиотровского М. О./. – М.: Политиздат,1988. -254 с.

  13. Каддафи М. Зелёная книга. М.: Наука, 1989. – 197 с.

  14. Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. – М.: Политиздат, 1986.-270с.: Ил.

  15. Коран. Перевод и комментарии И.Ю.Крачковского. М., 1963 – 600 с.

  16. Лубський В.І. Сучасний Іслам і питання війни і миру. – К.: Знання, 1990.-48 с.

  17. Мавлютов Р. Р. Ислам. Изд. 2-е. - М.: Политиздат, 1974. -168 с.

  18. Массэ А. Ислам. Очерк истории. Пер с франц. Изд. 3-е. – М.: Наука, 1982. – 192 с.

  19. Настольная книга атеиста / С. Ф. Анисимов, Н. А. Аширов, М. С. Беленький и др.; Под общ. ред. С. Д. Сказкина. - 9-е изд., испр. и доп. - М.. Политиздат, 1987. -431 с., ил.

  20. Панова В.Ф., Вахтин Ю.Б. Жизнь Мухаммеда. – М.: Политиздат, 1991. – 495 с.: Ил.

  21. Петрушеский И. П. Ислам в Иране в VIIXV веках. Л., 1966, 256.

  22. Пиотровский М. О. Коранические сказания. – М.: Наука, 1991.-219 с.: Ил.

  23. Саидбаев Т. С. Ислам и общество. Опыт историко-социологического исследования. М.: Политиздат, 1978. – 240 с.

  24. Шайдуллина Л.И. Арабская женщина и современность./Эволюция ислама и женский вопрос/. – М.: Наука, 1978. – 200с.




Случайные файлы

Файл
ref-17817.doc
66055.rtf
28902.rtf
18704.rtf
8556-1.rtf