Православ’я на Галичині ХХ ст.: проблеми і перспективи (138861)

Посмотреть архив целиком

Національний університет «Острозька академія»









Курсова робота на тему:





«Православ’я на Галичині ХХ ст.: проблеми і перспективи»





Виконала:

студентка гуманітарного ф-ту

групи Р-31

Гуцалюк Ю.С.


Перевірив:

Кукурудза А.Р.




Острог – 2008


Зміст


РОЗДІЛ І. Становище православ’я в другій половині 90-х років ХХ ст.

1.1. Характеристика РПЦ з кінця Радянського Союзу

1.2. Відновлення греко-католицької церкви, її конфлікт з православ`ям

1.3 Відновлення української автокефальної церкви

ІІ. Автокефалізаційні процеси православ’я в незалежній Україні

2.1 Поява Київського патріархату

2.2. Протистояння Київського патріархату з Греко-католицькою церквою

2.3. Конфлікти Київського патріархату з УАПЦ

ІІІ. Структура, конфлікти та розвиток православних церков в Галичині

3.1. Існування УАПЦ

3.2 Сучасний стан Київського патріархату в Галичині з 1996 р.

3.3. Андрей Шептицький - глава Української Церкви Митрополит Галицький, Архиєпископ Львівський



Вступ


Галичина – особливий регіон України. Вважається, що до її складу входять нинішні Львівська, Івано-Франківська і більша частина Тернопільської областей.

Цей регіон має ряд специфічних особливостей, зокрема, в релігійному плані. Якщо в більшості регіонів України переважає православ’я, то в Галичині домінуючою є греко-католицька церква (офіційна назва – Українська Католицька Церква). Саме ця церква забезпечує відносно вищу релігійність галичан і їхню зорієнтованість на західноєвропейські культурно-релігійні цінності.

Греко-католицька церква не лише визначає специфіку регіону. Вона також служить своєрідним відображенням ментальних особливостей галичан як одного із українських субетносів.

Не дивно, що в свідомості багатьох наших сучасників Галичина виступає як “уніатський регіон”, населення якого твердо дотримується греко-католицької орієнтації. І чомусь забувається, що саме галицькі православні єпископи (Львівський Гедеон Балабан та Перемишлянський Михайло Копистенський) не взяли участь у Брестському уніатському соборі 1596 р. й не визнали його рішень. Майже сто років після закінчення цього собору галицькі українці в основній своїй масі залишалися православними.

У продовж тривалого періоду релігійно-церковне життя в Україні перебуває у надзвичайно динамічному стані, який не може однозначно означуватися як поступальний розвиток. На жаль він характеризується не лише бурхливим зростанням мережі релігійних організацій та позитивними змінами у ставленні людей до духовно-релігійних цінностей, але й затяжним, принизливим міжцерковним конфліктом.

Проблема нормалізації релігійного життя в Україні непроста. Існуючі негаразди тисячами ниток пов’язані з іншими сферами життя суспільства, становлячи собою комплекс надзвичайно делікатних проблем, розв’язання яких вимагає фахової підготовки, громадської активності і життєвої мудрості від усіх, хто до них причетний.

Майже третину релігійних організацій зареєстровано в Галичині. Це відбиває відмінності в релігійних потребах населення різних регіонів України: Церква і все, що з нею пов’язане, залишається для заходу країни невід’ємною складовою способу і життя і системи соціальної комунікації. Для сходу церква значною мірою ці функції втратила.

Актуальність теми зумовлена залежністю церковно-релігійного життя від політики держави, що деформувала релігійну свідомість. Сучасні церковно-релігійні процеси в незалежній Україні фактично є якщо не продовженням, то своєрідною рефлексією в нових умовах інституалізаційно – конфесійних трансформацій ХІХ і середина ХХ ст. В нашій роботі виявлені й синтезовані ті особливості і тенденції, які нині мають місце в церковному і національному житті незалежної України.

Метою курсової роботи є дослідження розвитку православ’я безпосередньо на Галичині у ХХ ст. з’ясувати перспективи православ’я та проблеми. Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:

- показати становище православ’я в другій половині 90-х років ХХ ст., та автокефалізаційні процеси в православ’ї в незалежній Україні, акцентуючи увагу безпосередньо на території Галичині;

- з’ясувати появу Київського Патріархату та протистояння з греко-католицькою церквою;

- дослідити структуру, конфлікти та розвиток православних церков в Галичині. Зокрема дослідити сучасний стан Київського Патріархату в Галичині з 1996 року;

- розглянути діяльність Московського Патріархату в Галичині, його парафії та структуру.

Об’єктом дослідження є процес розвитку православ’я на Галичині у ХХ ст.

Предметом є вивчення проблем і перспектив православ’я у цей період.

Хронологічними рамками роботи є: 20-90 роки ХХ ст.

Географічні межі:

Практичне значення роботи: фактичний матеріал і висновки курсової роботи можуть бути використані при підготовці до семінарських занять з історії, круглих столів, дискусійних клубів.

Стан наукової розробки проблеми:





РОЗДІЛ І. Становище православ’я в другій половині 90-х років

ХХ ст.


    1. Характеристика РПЦ з кінця Радянського Союзу. Відновлення греко-католицької церкви, її конфлікт з православ`ям


Українська католицька церква, утворена на Берестейському церковному соборі 1596 внаслідок відмови Київської митрополії від ієрархічного верховенства Константинопольського патріарха і переходу під протекторат папи Римського. Первісна назва церкви - уніатська. З 1774 церкву називали Греко-католицька церква, а вірних - греко-католиками. У 1930 роках почала вживатися назва Українська греко-католицька церква (раніше - Руська греко-католицька церква), а пізніше-Українська католицька церква. Ця назва з 1960 років вживається в офіційних документах Ватикану.

Особливість віровчення УГКЦ полягала у поєднанні католицької і православної догматики, проголошеної Фло0рентійським собором 1439, при збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція з'єднаної Київської (уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські землі у складі Речі Посполитої за винятком Львівської і Перемиської єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору.

Зі встановленням радянської влади у західноукраїнських землях УГКЦ була ліквідована.

Греко-Католицьку церкву було ліквідовано наступними шляхами:

  1. Терор серед населення, залякування віруючих шляхом «вивчення настроїв серед населення».

  2. Арешти духовенства. Офіційно ця кампанія називалася не інакше, як «перевиховання» духовенства і «заспокоєння» віруючих.

  3. Створення так званої «ініціативної групи» з возз’єднання» УГКЦ з РПЦ на чолі з Г. Костельником, М. Мельником, А. Пельвецьким.

  4. Скликання Львівського собору, на якому було фактично заперечено Берестейську унію 1596 р., таким чином було припинено офіційну діяльність УГКЦ.

  5. Ліквідація греко-католицьких монастирів, шкіл.

  6. Ліквідація УГКЦ на Закарпатті.

11.4.1945 заарештовано всіх ієрархів церкви. Створена радянськими органами держбезпеки "Ініціативна група" на чолі з Г. Костельником була визнана "єдиним тимчасовим адміністративним органом УГКЦ". 8-10.3.1946 у Львові відбувся псевдособор, який проголосив скасування Берестейської унії 1596 і "возз'єднання" УГКЦ з Російською православною церквою (див. Львівський собор 1946). 28.8.1949 на регіональному релігійному з'їзді у Мукачеві таким самим чином проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування греко-католицької церкви на Закарпатті Московському патріархові. На Заході Львівський собор був визнаний неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась незаконною (папська енцикліка "Східні Церкви" від 15.12.1958). Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав Українську греко-католицьку церкву скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Близько тисячі греко-католицьких священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув'язнення або депортовано. Більше 200 священиків взялися творити структуру Української греко-католицької церкви у підпіллі. Понад 40 років священнослужителі й вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади.

З початку 1950-х рр. церква почала поступово виходити із кризи. Активізувалася нелегальна діяльність «невозз’єднаного» духовенства, відновлювалася діяльність нелегальних структур Греко-Католицької церкви. Тим самим почалася нова сторінка діяльності Української Греко-Католицької церкви.

У 1956 р. М.Чарнецький дозволив священикам, що перейшли в православ'я, таємно повертатись до УГКЦ через накладання епітимії. Після смерті єпископа Чарнецького його наступником було обрано ігумена редемптористів В. Величковського. У 1963 з ув'язнення звільнено митрополита Й. Сліпого, 4 лютого йому дозволили виїхати на Другий Ватиканський собор. У лютому 1963 Й. Сліпий у Московському готелі таємно передав свої повноваження з особливою відповідальністю за Львівську єпархію єпископу Величковському (виконував до свого арешту в 1969). У лютому 1972 (перед виїздом за межі СРСР) Й.Сліпий передав свої повноваження єпископу В. Стернюкові. Для Івано-Франківської єпархії таємно було рукоположено в 1968 о.Софрона Дмитерка. Апостольським адміністратором Мукачівсько-Ужгородської єпархії у 1983 став Іван Семедій.


Случайные файлы

Файл
105668.rtf
100587.rtf
25212-1.rtf
114524.rtf
54462.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.