Соціально-психологічна компетентність дітей дошкільного віку (133356)

Посмотреть архив целиком

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ


Обєкт дослідження: соціально-психологічна компетентність дітей дошкільного віку.

Предмет дослідження: активні засоби формування соціально-психологічної компетентності.

Мета дослідження: теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність використання активних засобів у формуванні соціально-психологічної компетентності дітей дошкільного віку.

Завдання дослідження:

1. На основі аналізу наукових джерел з теми дослідження розкрити сутність понять "соціалізація", "соціально-психологічна компетентність", "механізми соціалізації", виявити механізми і джерела соціалізації, дослідити їх зв’язок із стадіями соціалізації, розглянути і дослідити ефективність активних засобів у формуванні соціально-психологічної компетентності.

2. Теоретично обґрунтувати необхідність використання системи механізмів та активних засобів соціалізації у формуванні життєвої компетентності.

3. Експериментально перевірити ефективність активних засобів формування соціально-психологічної компетентності старших дошкільників.

Методи дослідження: аналіз наукової та методичної літератури з проблеми дослідження, спостереження, психологічно-педагогічний експеримент.

соціалізація психологічна компетенція дошкільний


1. Теоретичні засади соціалізації особистості


Проблема соціалізації – набуття життєвого досвіду в дошкільному віці має велике значення. У ХІХ столітті російський письменник Ф. М. Достоєвський писав: " ...нічого вище та сильніше, і здоровіше, і корисніше для життя, як будь-який добрий спогад, і особливо виникнений ще з дитинства, з батьківського дому... Якщо багато набрати таких спогадів з особистого життя, то врятована людина на все життя" [№23, с. - 8].

Якими бувають ці спогади? Це може бути і тихий голос матері, яка співає колискову пісню, її ласкаві руки, і розмова з батьком. І майже завжди вони пов’язані з хвилюваннями, духовною близькістю з оточуючими людьми.

І зараз, коли ми знов почали розуміти, що кожна дитина – це неповторна самобутня індивідуальна особистість, дуже важливе місце займає вивчення процесів, джерел, механізмів соціалізації особистості дитини, тобто набуття нею життєвого досвіду, тих майбутніх спогадів, що писав про них Ф. М. Достоєвський.

Проблемою соціалізації особистості займалося багато вчених – психологів, педагогів: О.В. Запорожець, А.П. Усова, Л.В. Лідак, Н.А.Короткова, Р.І. Жуковська, О.Ю. Яницька, Т.В. Анатова, О.М. Ростюхіна, Р.А Іванкова, А.А. Рояк, Л.В. Артемова, Г.П. Щедровицький, М.І. Лисіна, Р.С.Нємов.

Проблема розвитку соціальної компетентності та емоційної спрямованості дошкільника на довкілля та на самого себе належить до однієї з найважливіших у дитячій психології та педагогіці.

Базовий компонент дошкільної освіти визначає сучасні вимоги суспільства до "достатнього та необхідного функціонування дитини в соціумі, ступені її фізичного та соціального розвитку", тобто компетентність у царині внутрішнього, психічного світу тут трактується як уявлення дошкільнят про пізнавальну активність, світ почуттів, цілеспрямовану діяльність, освоєння власного "Я".

В.О. Сухомлинський наголошував: "Ввести дитину в складний світ людських стосунків – одне з найважливіших завдань виховання".

Перші сім років життя – сензетивний період для соціалізації особистості, засвоєння нею суспільних цінних еталонів поведінки. Важливим надбанням дошкільного дитинства є прихильність до людей, уміння співпереживати. Соціальна та емоційна активність реалізує потребу зростаючої особистості бути суб’єктом освоєння світу природи, культури, самої себе [№28].

Ю.Г. Антонімов та А.Б Рогоза зазначають: "Психічний статус має два компоненти – інтелектуальне та емоційне здоров‘я. Поняття інтелектуального здоров‘я охоплює норму структурно-функціонального базису інтелекту. Емоційне здоров‘я розглядається як уміння керувати своїми емоціями".

Соціальне здоров‘я визначає здатність людини контактувати з соціумом. компонентами соціального здоров‘я можна вважати морально-етичні якості та соціальну адаптацію індивіда.

За дослідженнями В. Кузьменко, майбутнє дитини значною мірою залежить від того, як вона зуміє адаптуватися до соціального середовища.

Тому існують такі показники соціально компетентності дошкільнят: адаптація до нових умов життя, соціалізація, групова взаємодія, статус, ставлення до авторитету, розуміння іншої точки зору, регуляція спільної діяльності, розв’язання спільних питань, показники розвиненого спілкування.

Розвиток особистості дошкільника можна подати як процес його входження в нове соціальне середовище й інтеграцію в ньому. Якщо соціальне середовище відносно стабільне, то розвиток особистості підпорядкований внутрішнім психологічним закономірностям.

Прискорення темпу життя, науково-технічний прогрес, соціальні зміни з кожним роком збільшують вимоги до маленької людини, яка щойно розпочинає свій життєвий шлях. І далеко не кожний малюк виявляється здатним ці вимоги виконати. Тому виникла необхідність допомогти в цьому.

Соціальний розвиток дитини відбувається на ґрунті емоцій, якими вона зв’язана з людським оточенням. Емоційний і соціальний аспекти розвитку перебувають у постійній взаємодії і взаємозумовленості. Емоції, які відчуває дошкільник до інших людей, орієнтують його на соціальну поведінку, сприяють її точності, швидкості, адекватності.

Головною ознакою позитивного емоційного стану дошкільника є його закріплена соціальна дія в корисному ефекті пристосування до життя.

Соціально-емоційна розвиненість дошкільника – це своєрідна властивість його особистості, що виявляться в оптимальному сполученні адекватного емоційного реагування на подію, вчинок, людину з доцільністю його соціальних дій.

Для повноцінного соціального розвитку дошкільника необхідні обидві форми набуття досвіду – організоване соціальне научування ( виховання і навчання як цілеспрямований вплив дорослого на дитину) і стихійна практика соціальної взаємодії [№33].

Важливим завданням психології виховання і навчання постає пошук оптимальних форм поєднання обох видів соціальної практики, як результат поєднання цілеспрямованого виховання і навчання дошкільника з практикою самостійного засвоєння закономірностей соціального буття будуть: повноцінна соціальна розвиненість особистості, соціальна компетентність, соціальна зрілість.

Сучасні батьки, вихователі недостатньо володіють знаннями про особливості соціального розвитку дитини, тому виникає необхідність допомогти, а значить, проблема соціалізації є актуальною і саме тому обумовлює вибір нашого дослідження "Формування соціально-психологічної компетентності дітей дошкільного віку".

За останні двадцять-двадцять п‘ять років особливу увагу приділяли вітчизняні вчені розвитку напрямку соціальної психології.

Багато досліджень проведені такими вченими, як: Андрєєва, Бодальов, Кузьмін, Паригін, Чернишов, Шорохова, Ярошевський та інші.

Що ж таке поняття "соціалізація", яке її значення в житті дитини, коли вона починається, що є основою для цього процесу, за допомогою яких механізмів він відбувається – всі ці питання будуть розглянуті далі.

Саме поняття "соціалізація" походить від латинської socials – суспільний. Ми розуміємо, що соціалізація – це історично зумовлений, який здійснюється в діяльності і спілкуванні, процес і результат засвоєння та активного відтворення індивідуумом соціального досвіду. Соціалізація може протікати і в умовах виховання, і в умовах стихійного впливу на особистість, що розвивається за допомогою різноманітних, іноді протилежно-спрямованих факторів суспільного буття. Соціалізація передбачає процес різноманітного пізнання дитиною оточуючої її соціальної дійсності, оволодіння навичками індивідуальної та колективної праці, і включає соціально-психологічні механізми, за допомогою яких досягається прилучення індивіда до людської культури. Особлива роль у соціалізації відводиться розвитку контактів індивіда з іншими людьми та спільній з ними суспільно-корисній діяльності. Людина в процесі соціалізації, не тільки збагачується досвідом, але і набуває можливість стати особистістю, впливати на інших людей [№40, с. - 332].

У вузькому розумінні соціалізація розглядається як процес, що забезпечує включення людини в ту чи іншу соціальну групу або спільноту. Формування людини як представника групи, тобто носія її цінностей, норм, установок, орієнтацій, передбачає вироблення в неї необхідних для цього властивостей та здібностей.

Соціалізація є одним з провідних процесів формування особистості дитини.

Соціалізація – означає найвищий щабель у розвитку біологічної і психологічної адаптації людини щодо навколишнього середовища.

І.П.Павлов в поняття "адаптація" (пристосування) включав і елементи соціальної характеристики. За Павловим, друга сигнальна система людини соціально детермінована. Вона виникла як наслідок спільної людської діяльності, соціальної за характером. Перейшовши на новий, специфічно людський рівень, адаптаційний процес увібрав у себе всі досягнення попередніх рівнів (О.М.Леонтьєв, І. Д. Калайков.)

З практичними проблемами соціальної адаптації зустрічаються майже всі фахівці, що мають бодай найменше відношення до виховного процесу, забезпечення правопорядку, до регулювання суспільних процесів в країні.

Проникнення у теоретичну сутність соціалізації допоможе педагогам зрозуміти важливість і складність цього явища, його механізм, методику пом‘якшення адаптаційного процесу в різних виховних закладах, велику роль мистецтва в цьому процесі. Залучення дитини до світу прекрасного генерує в ній вищі мотиви та духовні стимули, спонукає до пробудження прекрасного, розвитку прихованих можливостей, духовних резервів самоусвідомлення і самовдосконалення, благородного впливу на ровесників, сприяє вирішенню багатьох соціальних завдань. Окрім того, навіть побіжне вивчення теоретичних основ соціалізації здатне допомогти вихователю відкрити невідомі механізми і резерви як у самій психологічній природі дитини, так і у її зв‘язках з довкіллям, адаптації до нього і зрештою, відтворенні себе як особистості.


2. Джерела та механізми соціалізації дитини


Поняття "соціалізація" торкається як результатів, так і механізмів набуття людського соціального досвіду.

Розглянемо першу групу механізмів соціалізації між особистісну та статево-рольову ідентифікацію і рефлексію.

"Між особистісне спілкування, що одночасно породжене життєвими потребами людського суспільства, і являє собою гнучкий та багатоцільовий механізм формування особистості дитини в ході засвоєння ними соціально-історичного досвіду людства.

Спілкування з однолітками, як і спільна діяльність, - обов‘язкова передмова становлення особистості дитини. У процесі спілкування вона виробляє комунікативні уміння і навички, формує знання про оточуюче і про власне "я" шляхом порівняння себе з однолітками, а потім з дорослими.

Основними механізмами сприйняття і пізнання один одного в процесах спілкування є ідентифікація, рефлексія і стереотипізація"[№41, с. - 131].

"Ідентифікація – це процес об'єднання суб’єктом себе з іншим індивідом або групою на основі включення в свій внутрішній світ і прийняття як власних норм, цінностей, зразків. Це може проявлятися у відкритому наслідуванні зразків, що особливо яскраво виявляється в дошкільному віці.

Рефлексія – усвідомлення діючим суб’єктом того, як він в дійсності сприймається і оцінюється іншими індивідами.

Стереотипізація – сприйняття, класифікація і оцінка соціальних об’єктів на основі на основі певних уявлень (стереотип соціальний). Стереотипізація в кінцевому результаті виступає як складне соціально-психологічне явище, що виконує ряд функцій, найважливішими з яких є: наслідування, ідентифікація особистості і групи" [№40, с. – 109, 303,343].

Важливий механізм соціалізації – ідентифікація. Діти ростуть, засвоюють все більше різноманітних норм, взаємин і форм поведінки, які властиві їх батькам, одноліткам, оточуючим людям. Дитина ідентифікує себе з ними, переймає їх погляди і життєвій досвід. Завдяки ідентифікації вона набуває різних видів статево-рольової поведінки.

Батьки – основне джерело ідентифікації для дітей раннього віку. В подальшому до них приєднуються однолітки. Діти старшого віку і інші дорослі. Ідентифікація, починаючись в дитинстві, продовжується протягом всього життя людини.

Один з найважливіших ідентифікаційних процесів, завдяки якому ми дізнаємось, як формується особистість чоловіка і жінки, - статево-рольова типізація. Це процес набуття індивідом психології і поведінки. Які характерні для людей однієї статі. Основну функцію в статевіо0рольовій типізації виконують батьки. Вони виступають моделлю для наслідувань з боку дитини в своїй статево0рольовій поведінці. Дітям через батьків передаються їх статево-рольові установки, відповідні вимоги і зразки поведінки. Необхідні статево-рольові чекання батьків формують у дитини через заохочення і покарання по відношенню до тих чи інших форм поведінки. Через іграшки і відповідний статі одяг. Через розподіл між дітьми різної статі обов’язків по дому. Через виховання у хлопчиків чоловічих форм поведінки. А у дівчат – жіночих.

Аналогічні вимоги ставлять і підтримують один у одного самі діти. В процес такої соціалізації активно включені книги, засоби масової інформації. Джерел для формування у дітей статево-рольових стереотипних поглядів і форм поведінки в сучасному суспільстві достатньо для того. Щоб вже до 2 – 3 років у дитини почали чітко виявлятись притаманні їй статеві риси і Форми поведінки, погляди і оцінки.

Важливий фактор ідентифікації – це сприйняття себе дитиною як схожу на того чи іншого з батьків. Тенденція до ідентифікації себе зі схожими батьками виявляється у дітей сильніше ніж ідентифікація з несхожими батьками" [№38, с. – 82-84].

"Вихователь навчає дітей дивитись на себе як на хлопчика чи дівчинку, як на майбутніх чоловіка та жінку. Заохочує прагнення хлопчиків виявляти увагу, заступництво, готовність допомогти дівчаткам. Стимулює бажання дівчаток турбуватися про хлопчиків, знайти слова заспокоєння, підбадьорення, коли ті опиняються у скрутному становищі".

"До 3 – 4 років дитина засвоює свою статеву приналежність. Вона знає. Хто вона: хлопчик чи дівчинка. Але ще не знає. Яким змістом повинні бути наділені слова: "хлопчик" і "дівчинка".

Орієнтація дитини на цінність своєї статі раніше усього відбувається в сім'ї. Саме тут визначають традиції. Так хлопчику, навіть, найменшому кажуть: "Не плач. Ти ж не дівчинка. Ти – чоловік!", і він стримує свої сльози.

Приклади чоловічої та жіночої поведінки входять у структуру самосвідомості раніше всього через безпосередні вияви старшого покоління чоловіків і жінок в їх одязі і манері поведінки.

"Аліку (4.4.1) зшили брюки. Алик відчув велику гордість: "Як у тата !" (з щоденника ОД Павлова) в дошкільному віці починається диференціація в виборі ігор. Іграшок і пов‘язана з цим відробка ігрових і орудійних дій.

Усвідомлення дитиною своєї статевої належності має визначне значення для розвитку її особистості [№12, с. – 99-101].

У дитини формується почуття тотожності з іншими представниками своєї статі, підкреслення чоловічої та жіночої сутності.

"До інших механізмів соціалізації відносяться наслідування, навіювання, соціальна фацилізація. Конформність і дотримання норм.

Наслідування – це свідоме або несвідоме відтворення індивідом досвіду інших людей, наприклад, їх рухи, манери, вчинки і дії. Механізм наслідування є природженим. Різні види і форми наслідуваних рухів можна спостерігати у вищих тварин, в першу чергу, у людиноподібних мавп. Наслідування, крім генетично успадкованих форм поведінки та умовно-рефлекторного навчання, - є для тварин важливим додатковим механізмом та джерелом набуття життєвого досвіду.

У людини воно особливо чітко подане у немовлячому і дошкільному віці. У дорослої людини порівняно з іншими механізмами соціалізації воно грає другорядну роль у розвитку"[№38, с. - 84].

"Виявили, що у новонароджених є здатність до наслідування. Існують відеозаписи, які демонструють здатність до наслідування навіть у 6-денних малюків" [№42, с. – 61].

"Елементи наслідування виявляються у дітей у віці 7 – 8 місяців. І хоча це наслідування ще недостатньо розвинуте і виявляється лише іноді, воно вже має дуже важливі особливості. Одна з тих особливостей є в тому, що дитина не здатна копіювати нові для неї форми поведінки. Тобто вона може повторювати за дорослими тільки ті рухи, які вона вже опанувала самостійно. Друга дуже важлива особливість такого початкового наслідування полягає в тому, що 8 – 9 місячне немовля просто не здатне відтягувати у часі реакцію наслідування, воно не може повторювати через годину або на завтра той рух обличчя або рук батьків, який спостерігає в цю мить. Саме цим пояснюється нездатність маленьких дітей до образного мислення. Але з 1, 5 – 2 років вже можна помітити, що дитина і на другий день здатна повторити ті чи інші рухи, міміку своїх батьків, іншої людини, тобто фактично, дитина набуває здатність до наслідування"[№45, с. - 86].

"Не дивлячись на зовнішню схожість, за явищем наслідування в різних вікових групах сховані різноманітні психологічні механізми. У немовля чому віці наслідування рухів і звуків голосу дорослого уявляє собою спробу встановити перший "змістовний" контакт. Наслідування проходить ряд сходинок і змінюється зі зміною ведучої діяльності цього віку – сюжетно-рольової гри: спочатку дитина наслідує найбільш відкриті для неї сторони і характеристики дорослої діяльності, яку моделюють у грі, і лише поступово починає наслідувати ті сторони поведінки, які дійсно відображають зміст ситуації" [№40, с. - 248].

"Разом з цим існує і така форма наслідування, коли дитина імітує поведінку дорослої людини або іншої дитини тільки тому, що за таку поведінку вона дістала винагороду. Тобто, дитина переживає позитивні уявлення, пов‘язані з винагородою. Вона починає вести себе так же, як і ця людина. Таку форму наслідувальної поведінки в психології називають емфатичним наслідуванням" [№38, с. - 84].

"Навіювання – процес впливу на психічну сферу людини, пов‘язаний зі зниженням свідомості і критичності при сприйнятті і розвитку навіювання змісту, з свідомістю цілеспрямованого активного його розуміння, розгорнутого логічного активного аналізу і оцінки в співвідношенні з минулим досвідом і даним станом суб‘єкту"[№23,c. – 4-7,13-14,59-61,98-117].

"Навіювання можна розглядати як процес. В результаті якого відбувається несвідоме відтворення людиною внутрішнього досвіду, думок, почуттів, психічних станів інших людей, з якими спілкуються. Через механізм навіювання ми дізнаємось про хвилювання інших людей, краще розуміємо їх"[№26,c. – 11-12,17-18,21].

"Соціальна фацилітація – стимулюючий вплив поведінки одних людей на діяльність інших, в результаті чого їх діяльність відбувається вільніше, активніше і інтенсивніше. Наслідування і навіювання звичайно супроводжують фацилізацію, яка в найбільшому ступені виявляється в колі знайомих, близьких людей. В колі незнайомих, чужих людей, які викликають у дитини занепокоєння і тревогу, нерідко спостерігається протилежне явище – соціальна інгібація, яка, навпаки, виражається в гальмуванні поведінки (інгібація – гальмування). Соціальна інгібація перешкоджає процесу набуття індивідом нового соціального досвіду і заважає соціалізації".

Oсобливо багато уваги в соціальній психології приділяється вивченню такого механізму соціалізації як конформність.

"Конформність – це тенденція людини змінювати свою поведінку під впливом інших людей таким чином, щоб вона відповідала думкам оточуючих, бажання пристосувати її до їх вимог, при збереженні внутрішньої незгоди. конформність фіксується там, де є конфлікт між власною думкою індивіда і думкою групи" [№40, с. - 154].

"Від інших соціально-психологічних механізмів соціалізації конформність відрізняється наявністю у людини внутрішнього конфлікту між тим, що вона думає, і тим, як вона веде себе в дійсності, тим, що вона реально говорить і як діє.

Конформна поведінка має поведінку, як позитивну, так і негативну, роль у соціалізації. З одного боку, вона сприяє виправленню помилкової думки або поведінки індивіда, якщо більш правильною виявляється поведінка і думка більшості, з іншого боку, вона заважає створенню власної, незалежної поведінки і думки, і особливо негативно впливає на процес соціалізації індивіда.

Що ж ми розуміємо, коли кажемо – норма процесу соціалізації? Коли у дитини об'єм знань, умінь, навичок, достатніх для її віку коли дитина вміє і хоче спілкуватися з дорослими та однолітками, якщо дитина неізольована в групі однолітків, відбувається міжособистісна та статево-рольова ідентифікація особистості дитини – все це компоненти норми процесу соціалізації дитини.

Але, на великий жаль, складні умови сучасного життя, коли відбувається переоцінка цінностей, і передусім у відношенні людини, мети і засобів її формування, коли існуючи до теперішнього часу педагогічні підходи і принципи вже визнані такими, що віджили, а нові ще не вироблені, коли діти стають об‘єктом постійного і не завжди вдалого експериментування, рівень психолого-педагогічної культури дорослих (батьків, вихователів, вчителів) практично мало змінився, - все це може привести до відхилень у процесі соціалізації"[№46, с. – 83-84].

"У чому ж конкретні причини відхилень соціалізації дитини? В якості першого негативного фактору можна назвати неоптимальну або деформовану в структурному і часовому відношенні організацію середовища спілкування дошкільника. Багато спостережень дозволяють вважати, що для "єдиної" дитини в сім‘ї більш характерний егоцентризм, а іноді і егоїстична спрямованість особистості. Вона відчуває труднощі встановлення контакту з однолітками. Серйозні негативні соціально-психологічні наслідки для дитини несе в собі неповна сім‘я. Відсутність одного з батьків різко обмежує інтенсивність, повноту і гармонійність формуючого впливу на дошкільників. У них, особливо, пише І.С.Кон, у хлопчиків, вище рівень хвилювання і частіше виростають пасивними, фізично і морально слабкими або чинять опір, не рідко в формі порушень дисципліни, відхилень у поведінці.

Оскільки визначним у розвитку дошкільника є його взаємодія з дорослими, то відчуження або негативне відношення дорослого і дитини можуть породжувати відхилення в її поведінці.

В якості фактору, що істотно впливає на формування внутрішньо особистісних норм і поведінки дошкільника, слід відмітити морально-правову модельність поведінки значимих людей, які входять в його оточення, чиї цінності орієнтації, установки і конкретні засоби поведінки засвоюються дитиною в процесі їх взаємодії.

Серед соціально-психологічних детермінант відхилень поведінки слід визначити також ті, які пов‘язані зі спілкуванням дошкільників у групі однолітків.

У групі дитячого садка, де інше середовище спілкування, дитина виступає як носій тих чи інших умов і форм поведінки, сформованих у неї в сім‘ї. При цьому власна самооцінка, рівень домагань, статичне очікування, досвід, стереотипи спілкування можуть входити в протиріч з нормами групи. Якщо адаптація до умов групового спілкування не відбувається, дитина з часом опиняється в положенні ізольованої, відкинутої і тому подібне.

У дошкільному віці на поведінку дітей дуже впливає усвідомлення ними власної статевої належності. І, як показують спостереження, засвоєння статевої ролі відбувається не завжди благополучно.

При аналізі соціально-психологічних факторів відхилень поведінки дітей слід враховувати, що провідною для цього віку є ігрова діяльність. Як відомо, в кожній групі діти, що граються, завжди виділяються ті, кому дістаються найбільш негативні риси (ролі). Окремих дітей, взагалі не приймають у гру або приймають в ігри, в яких хтось необхідний в якості "жертви". Не маючи можливості зіграти "гарні ролі", вони вимушені самоутверджуватись в ролі гарно діючого "фашиста", "зрадника", що навряд чи сприяє їх ідейно-моральному, правовому розвитку в цілому

Наслідки впливу описаних негативних факторів може також бути соціальна пасивність, підвищене навіювання, інфантильність, конформність, замкненість, знижена здатність до адаптації в незнайомій обстановці, підвищена ранимість, чутливість до негативних оцінок, зростаюче почуття незахищеності, невпевненості в собі, порушення саморегуляції, що не рідко стає психологічним фоном для різноманітних виявів відхилень поведінки дітей – дошкільників"[№46, с. – 104-111].

Соціалізація як процес включає в себе не лише механізми – засоби здійснення, але й джерела соціалізації, те, на чому засновується процес соціалізації особистості людини.

Розглянемо, що виступає джерелом соціалізації. "В якості основних джерел соціалізації індивіда виступають сім‘я, школа, суспільні інститути і організації, преса, радіо, телебачення, система освіти. Процес соціалізації іде, головним чином, через спілкування людей одне з одним"[№38, с. - 82].

"Спілкування – складний, багатоплановий процес становлення і розвитку контактів між людьми, який породжений потребами спільної діяльності, включаючи в себе обмін інформацією, виробку єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншого. Відповідно в спілкуванні розрізняють три напрямки: комунікативне, інтерактивний і перцептивний.

Комунікативний пов‘язаний з виявленням специфіки інформаційного процесу між людьми як активними суб‘єктами. Інтерактивний уявляє собою побудову загальної стратегії взаємодії. Перцептивний включає в себе процес формування образу іншої людини, що досягається "прочитанням" за фізичними характеристиками людини, її психічних властивостей і особливостями її поведінки. Розгляд трьох напрямків у єдності – важлива умова оптимізації діяльності людей і їх відношень.

Одне з завдань соціальної психології є розроблення засобів корегування і оптимізації спілкування, розвиток здібностей і навичок спілкування"[№40].

"Слово "спілкування" говорить про спільність людей. Це може бути і спільна справа, і тема розмови, і обмін думками. Процес спілкування протікає непросто. Спостерігаючи за ним, ми бачимо тільки зовнішню картину взаємодії. Але за зовнішнім лежить внутрішній, але дуже важливий шар спілкування: потреби і мотиви, за тим або іншим висловлюванням, дією з якого звертаються до співрозмовника, стоїть особлива потреба у спілкування.

З чого починається спілкування? Відомо, що в перші два – три тижня дитина не виявляє ніякої ініціативи по відношенню до дорослих. Але батьки постійно з нею розмовляють, пестять. Саме завдяки любові дорослих, дитина в кінці 1 місяця життя починає спочатку відповідати на неї, а трішки пізніше і сама виявляє ініціативу, так званим, комплексом пожвавлення.

Перше півріччя життя дитини уявляє собою етап емоційно-особистісного спілкування з оточуючими людьми, яке задовольняє її потребу в увазі та доброзичливості.

Значення цієї першої форми спілкування важко переоцінити. Дорослий, розмовляючи з малюком, пестуючи його, впливає на всі органи відчуття: зір, слух. Дитина, спостерігаючи за діями дорослого, намагається наслідувати його. Емоційне спілкування дитини з дорослими – необхідний період її життя. Ніякий, навіть найретельніший догляд за малюком не може замінити йому цього спілкування. Відсутність його дуже впливає на розвиток дитини: вона росте безініціативною, малоактивною"[№23, с. – 4-7].

"Французький психолог Рене Спіц вивчав дітей в будинках дитини і в гарних дитячих закладах з великою кількістю персоналу. Діти будинків дитини сильно відставали в психічному розвитку тощо. До 2 років багато з них померли від госпіталізації. Більшість з них, хто залишився в живих у 4-річному віці погано ходили, не вміли вдягатися, відставали у зрості та вазі. Ясельні діти розвивались нормально.

Виявили, що найуразливіший і загрозливий вік від 6 до 12 місяців. В цей час ні в якому разі не можна лишати дитину без спілкування з матір'ю.

Спілкування з близькими дорослими не тільки дає дитині нові враження. Присутність дорослого позбавляє малюка страху перед загадковим, невідомим світом.

У 1956 році французька дослідниця Марсель Жебер вивчала в Уганді розвиток африканських дітей. Вона виявила, що маленькі африканці з бідних сімей випереджають європейських дітей у фізичному і психічному розвитку. Чим молодша дитина, тим більша різниця в показниках.

Виявилось, що африканська мати виховує дитину по-іншому, ніж європейська. З перших днів життя дитина сидить на спині у матері, прив‘язана тканиною. Дитина завжди х матір‘ю.

Інша справа – маленький європеєць. Мама його любить, але мало спілкується з ним. Лежить він у ліжку, спілкуються з ним мало.

Тобто, спілкування з близькими дорослими, нові уявлення, почуття безпеки – все це маленький африканець отримує в достатку, європейському ж малюку цього не вистачає. Тому він і відстає у розвитку.

Висновок можна зробити такий: чим більше ми спілкуємося з дитиною, чим довше відбувається тілесний контакт, тим інтенсивніше йде її фізичний і психічний розвиток"[№48, с. – 15-19].

"Ще й до цього часу існує думка про те, що дитина – це невдосконалена копія дорослого: вона така ж, як дорослий, тільки гірше мислить, не вміє володіти своїми емоціями, має слабку волю, тощо. Такий погляд на дитину говорить про зверхнє, а іноді неповажне ставлення до дитинства. Але ж вже у 1-річного малюка виникають проблеми, які за своєю масштабністю можуть перебільшувати навіть проблеми дорослих. Тому у батьків і вихователів повинно бути бажання і вміння заглянути у внутрішній світ малюка, зрозуміти його хвилювання, потреби, ставлення до світу, стати на його точку зору. Тільки таке, повноважне відношення до дитини може бути основою повноцінного виховання.

Що ж характеризує дітей, які мають повноцінне спілкування з дорослими? Вони: ініціативні по відношенню до дорослих – намагаються звернути їх увагу до своїх дій; довірливо, відкрито і емоційно відносяться до дорослих, наполегливо вимагають від дорослого співробітництва в своїх справах; чутливі до стану дорослого, до його оцінки і перебудовують свою поведінку в залежності від поведінки, гарно розрізняють заохочення і нарікання; надають перевагу співробітництву з дорослими, виявляють до них свою любов і радо відгукуються на пестощі, активно користуються мовою, викликаючи увагу до себе і намагаючись одержати оцінку дорослого.

Дитина, навіть, маючи загострену потребу в спілкуванні з дорослими, тобто об‘єкт інтересу – дорослий, але не звикла до співробітництва з ними, виявляє безініціативність, невпевненість та інше. Вона не здатна правильно реагувати на оцінку дорослого. Такі діти менш активні при вивченні різноманітних предметів.

Сформована у немовляти перша, ситуативно-особистісна форма спілкування є тією цеглинкою, на основі якої починають будуватися подальші успіхи і потреби дитини. Першими симптомами зміни потреби в спілкування є прагнення дитини перевести емоційні контакти в план предметної взаємодії. Дитину починає тяготить саме пестливе звертання. Змінюється і об'єкт спілкування, це вже предмети і діє з ними. Дитина починає досліджувати речі, в які зодягнений дорослий, тягнеться до годинника на стіні. Їй до всього хочеться доторкнутися і вона все наполегливіше вимагає від дорослого дати таку можливість. Словом, оволодіння предметами відбувається в процесі спілкування з дорослими.

Зараз вже дорослий виступає як доброзичливий партнер. На зміну емоційному спілкуванню приходить спілкування практичне, ділове, яке і складає основу взаємодії з дорослими до 3 років.

В цей період життя спілкування з дорослим вже не є провідною діяльністю дитини. Дорослий виступає як партнер по грі, зразок для наслідування, як людина, що оцінює знання і вміння дитини. Змінюються і засоби, за допомогою яких спілкуються старші і молодші учасники гри. Безпосередній контакт попередньої форми спілкування ускладнюється, стає опосередкованим предметом і дією з ним.

Після 3 років малюк вступає в нову епоху свого життя, в новий вік, який називають дошкільним.

Спілкуючись з дитиною, дорослий поступово розширює межі світу дитини, вводить її в свій більш складний і багатий світ. Дитина починає згадувати про минулі події, будувати плани на майбутнє. Зрозуміло, без спілкування з дорослим це було б не можливо.

В цей період у дитини збільшується об‘єм знань: вона дізнається про час, про природні явища; починає задавати безліч запитань.

В 4 – 5 років діти засиплюють дорослих різними запитаннями. Цей вік іноді називають "віком чомучок".

Ці питання малюка свідчать про появу у нього потреби пізнавати світ. При нормальному ході розвитку ця проблема приблизно складається до 5 років. Про це свідчать питання, адресовані дорослому, які, як правило, спрямовані на виявлення основних закономірностей живої і неживої природи. Дорослий допомагає дошкільнику по-новому подивитись на оточуючі речі, дізнаватись про те, що вона не може бачити.

Відповіді дорослого на запитання старшого дошкільника є для нього не тільки джерелом інформації. Дорослий задовольняє одну з найважливіших потреб дитини – потребу в повазі. На 6 році життя дитині вже недостатньо простої уваги і співробітництва, вона потребує серйозне, поважне відношення з боку дорослого[№23, с. - 13-14, 58-61,63].

А як же впливає на процес соціалізації спілкування дитини з однолітками?

"Для набуття соціально-психологічного досвіду дитина потребує постійного розширення кола спілкування. Так, діти 7 років проводять у спілкуванні з однолітками від 50 до 70 відсотків часу. Значимість спілкування з однолітками, зростає від молодшого до старшого віку. Дорослий для дитини – еталон поведінки, зразок для наслідування. Одноліток – це партнер по спільній діяльності".[№41,c. – 132]

"Більшість дослідників раннього і дошкільного віку вважають, що вірно організована взаємодія між дітьми корисна для психічного розвитку дитини і формування її особистості. Американський дитячий врач Б.Спок у своїй книзі для батьків стверджує, що чим раніш малюк вступає в спілкування з іншими дітьми, тим краще це впливає на його розвиток і вміння адаптуватись у суспільстві.

Багато педагогів і психологів, кажучи про роль контактів дітей для їх загального психічного розвитку, бачать важливість останніх у тому, що вони збагачують життя маленьких дітей новими уявленнями, стають джерелом яскравих позитивних емоцій, створюють умови для виявлення творчого, власного початку в дитині. Дослідники надають особливого значення взаємодії дітей в ранньому віці, вважають, що вона сприяє становленню особистості дитини, збагачує її життя уявленнями, готує до наступного спілкування, що полегшує "входження" у дитячий колектив.

Та чи потрібно дитині спілкування з однолітками? Психолог М.І.Лисіна запропонувала критерії виявлення у дитини потреби в спілкування:

  1. yвага, інтерес до іншої людини, який виражається в розгляданні її обличчя, фігури, спостереженні за її діями

  2. емоційне відношення до партнера, тобто яскраво виражене задоволення від зустрічі і контакту з ним;

  3. бажання дитини відповідати на адресовані їй дії, вступати у взаємодію з іншою людиною;

  4. шутливість до ініціативи партнера.

Тільки наявність всіх чотирьох критерій може свідчити про те, що у дитини склалась потреба в спілкуванні.

В дошкільному віці світ дитини, вже, як правило, нерозривно пов‘язаний з іншими дітьми. І чим дорослішою стає дитина, тим більшого значення для неї набувають контакти з дорослими.

Спілкування дитини з однолітками – це особлива сфера її життєдіяльності, яка істотно відрізняється від спілкування з дорослими. Починаючи з 4-річного віку одноліток стає для дитини більш привабливішим партнером, ніж дорослий.

Перша відмінна особливість контактів з однолітками виражається їх особливій самостійній насиченості. Якщо з дорослим дитина звичайно розмовляє більш чи менш спокійно, то розмовою з однолітками, як правило, супроводжуються різними інтонаціями, криком, сміхом, тощо. Ця підвищена емоційність відображає особливу волю, так характерно для спілкування дітей один з одним.

Друга особливість виражається в нестандартності дитячих висловлювань, у відсутності обмежень норм і правил. Самобутність, творчий початок дитини раніше всього і краще всього виявляється саме в спілкування з однолітками, коли ніщо не гальмує активності. Третя відмінна особливість спілкування – це переважання ініціативних висловлювань над відповідями в контактах з однолітками дитині важливіше висловитися самій, ніж вислухати іншого. І четверта особливість виражається втому, що дитяче спілкування значно багатіше за своїм призначенням, функцією. Спілкуючись з однолітками дитина може прикидатися, виражати образу, фантазувати. Така різноманітність стосунків дітей породжує різноманітність контактів і вимагає вміння виразити словами свої бажання, настрої, вимоги.

І дорослий, і одноліток сприяють розвитку різних боків особистості дитини. В спілкування з дорослим дитина вчиться розмовляти і діяти як треба, слухати і розуміти іншого, засвоювати нові знання. І спілкування з однолітками – виражання себе, керувати іншим". [№23, с. - 98-99,102]

Можна зробити висновок про те, що "спілкування з однолітками впливає на розвиток особистості дошкільника він вчиться узгоджувати свої дії з діями інших дітей. В іграх і реальному житті, спілкуючись з товаришами, діти відтворюють стосунки з дорослим, вчаться застосовувати на практиці норм поведінки, оцінювати своїх товаришів. Взаємини дошкільників в групах однолітків характеризуються ситуативністю і нестійкістю, але це спілкування – необхідна умова засвоєння певних норм взаємодії. Незадовільне положення дитини в групі однолітків, різко знижує інтенсивність процесу спілкування, уповільнює процес соціалізації, перешкоджає формуванню цінних якостей особистості"[№23, с. – 132].

"Як вже відомо, спілкування є процесом безпосередніх взаємин, спілкування людей один з одним, засноване на свідомому розумінні і бажаної передачі знань, до мук і хвилювань у відповідності з соціальними нормами і умовами їх діяльності. Виконання людиною різноманітних видів діяльності утворюють і різноманітні форми і засоби спілкування.

Загально спрямоване і зацікавлене становлення виховного комплексу до впливу на особистість дитини зумовлюють виникнення і рішення загальних питань культури спілкування в практиці педагогічній, виховній діяльності.

Педагогічне спілкування несе в собі більш глибоку функцію, ніж просто контакти між людьми.

Будь який вид спілкування в парі "вихователь – дитина", незалежно від ситуації, є виховуючим. Спілкування з дитиною з динамічно розвиваючими ся властивими їй ознаками між особистісних стосунків – головна основа соціалізації.

Професіональне спілкування – це особливий, дуже важливий для педагогічної діяльності засіб вирішення її завдань. Воно має свій власний зміст, свої особливі стійкі риси.

Зміст і рівень розвитку педагогічного спілкування вихователя визначається змістом його педагогічної діяльності.

Професійна педагогічна діяльність формує і вимоги до спілкування, які зумовлюють рівень його культури.

В професійному спілкуванні вихователя завжди можливо виділити 2 тісно взаємопов‘язаних один з одним ланцюга:

1. це загальні принципи (основа) спілкування, закладені самим характером суспільного устрою, успадковані цінності минулого, в яких реалізується педагогічна діяльність вихователя, загальні мета і завдання навчання і виховання;

2. це індивідуальні принципи спілкування – сукупність конкретних прийомів і засобів, які вихователь своєрідно в залежності від конкретних умов і можливостей навчання і виховання реалізує в своїй діяльності на основі власних особистісних знань, професійного досвіду, здібностей і вмінь.

Культура спілкування вихователя як система його соціально-цінносних орієнтацій відрізняється деякими постійними ознаками, що пов‘язані з загальною характеристикою професії вихователя. Вони вимагають постійного творчого підходу до вибору вихователем засобів спілкування" [№26, с. - 9-12 17-18 21].

"Процес спілкування – це завжди особистісний процес, в ході якого вихователь не тільки дає дітям знання, але й формує в них відношення до оточуючого світу. В процесі педагогічної взаємодії діти несвідомо надають індивідуальним якостям вихователя статус соціальних очікувань дорослого керівника. Вихователі функціонально-рольової орієнтації, постійно і помітно для дітей оцінює їх, регламентує активність дітей, мимоволі обмежує виявлення їх творчих ініціатив. При спілкуванні з неординарними, творчо-орієнтованими людьми, предметом оцінювання яких насамперед змістові перетворення, забезпечуються особистість вихованців, їх увага не акцентується на те, як вони в цю мить сприймаються вихованцем. В цьому спілкуванні відбувається актуалізація двох систем цінностей, дуже важливих для дітей. Перша – це цінність довіри, яка виникає тому, що оцінки педагога не мають загрози для "я" дитини. Друга – цінність творчості.

Вплив на дітей неординарних вихователів опосередковується змістом навчальної діяльності. Педагогічне спілкування у педагогів не рольової спрямованості здійснюється на паритетних початках, а нестандартність поведінки дітей, як правило, не викликає в них негативних емоцій. Творча орієнтація педагога, творче педагогічне спілкування дозволяє створити найбільше сприятливі умови для соціалізації дитини, тоді як нормативно-орієнтоване спілкування розвиває лише навички соціальної взаємодії"[№43, с. - 156-157].


3. Особливості формування соціально-психологічної компетентності у дітей дошкільного віку


Адаптація дитини до нових суспільних відношень, удосконалення і розвиток її різнобічних комунікативних дій з іншими людьми та формування вміння спілкуватися – все це дуже важливі передумови міцного фізичного та психічного здоров і нормального розвитку особистості. Розвиток особистості дошкільника – не автоматичний процес, який реалізується сам по собі, а відбувається при активній участі самої дитини. Здатність встановлювати і закріпляти між особистісні контакти передбачає і здатність адаптуватися до соціального середовища в момент його змінювання. Така здатність притаманна всім живим організмам, тому що є життєво необхідною для їх існування.

Характер звикання, пристосування дошкільника до нових умов життя певною мірою пов‘язаний з його віковими особливостями, з психологічними закономірностями розвитку дитини в той чи інший проміжок часу.

До 1,5 – 2 років діти, як правило, реагують на вступ до дитячих ясел або садка незначним неспокоєм. На початку другого року життя більшість малюків перебуває в колі рідних, у сім‘ї. Якщо ж когось із них віддають до ясел, їхня реакція на цю подію буде досить бурхливою, оскільки в цей період дитина не тільки емоційно реагує на віддаленість від матері, а й з недовірою ставиться до появи нових осіб, які її замінюють.

Діти другого року життя із затримкою психічного розвитку, церебральною патологією, соціальною нерозвиненістю вкрай хворобливо реагують навіть на тимчасове розлучення з матір’ю, на появу поруч з ними виховательки. Вони плачуть, втрачають сон і апетит, впадають у стан апатії, позбавляються набутих раніше практичних навичок.

Пасивні малюки молодшого дошкільного віку виявляють негативне ставлення до дитсадка як своєрідну форму протесту. Вони часто стоять осторонь від інших дітей, плачуть або вперто мовчать. Такі малюки насторожено ставляться до галасливих і рухливих однолітків, які лише лякають і дратують їх, не викликаючи до себе інтересу. Активні діти, які прийшли до дитячого садка, віддають перевагу спілкуванню з дорослими, особливо приємними, до яких вони відчувають прихильність.

На третьому році життя більшість дітей уже не лякаються сторонніх дорослих, якщо ті ставляться до них доброзичливо. Такі діти виявляють тревогу, коли мати залишає їх у новому оточенні, але швидко заспокоюються, почувши від виховательки: "Мама швидко повернеться за тобою."

На четвертому році життя і пізніше, коли "Я" дитини вже набуло певної стійкості, у неї виникає природна потреба у спілкуванні з однолітками, тому процес адаптації до дитячого садка полегшується, оскільки вона виявляє інтерес до інших дітей, хоче погратись із ними. Дитині середнього, а надто старшого дошкільного віку легше пояснити необхідність її тимчасового перебування у дитячому садку, довести доцільність поведінки матері, її простіше зацікавити спілкуванню з однолітками.

Так починається входження дитини (індивіда) в оточуючий світ...

І ось щаслива мить – народження дитини! Як же відбувається процес набуття соціального досвіду в період немовлятцтва?

"На початку нашого століття в США, а потім і в країнах Європи заявились будинки дитини сучасного типу. Звичайно, для малюків це було гарно: одягнені, взуті, нагодовані. Раніше про таке не доводилось і мріяти. Але вчених стурбувала сумна статистика: більшість дітей, які поступали в будинок дитини, не досягнувши року, загинуло.

Відбулося це з незрозумілих причин. Малюк – веселий, здоровий – раптом перестав посміхатися няні, зникав апетит, худнув, часто плакав. улюбленим заняттям дитини ставала маніпуляція з геніталіями або ссання пальця; погляд її був постійно спрямований в одне місце, рухи ставали все повільніше, життя поступово згасало. В чому справа? Почали годувати – не допомогло.

Вирішили – інфекція! Кімнати, в яких знаходились діти, розділили на маленькі клітки: клітка – дитина. Повна ізоляція від собі подібних. Але що це? Кількість захворювань різко збільшилась. Проблему допомогла вирішити няня одного з дитячих будинків в Германії, яка змогла швидко вилікувати самих безнадійних. Робила вона це просто: прив‘язувала дитину до себе на спину і ні на хвилину не розлучалась з нею. Поступово хворий оживав і зловісні симптоми зникали.

З цього зробили висновок: дитині недостатньо просто їсти, пити, спати, знаходитись у теплі, тобто задовольняти свої органічні потреби, їй необхідно і спілкування з дорослою людиною, людське тепло.

Так у психології з‘явилось нове поняття: потреба в спілкуванні. Хворобу, яка виникла при дефіциті спілкування, назвали госпіталізмом. Спілкування почали досліджувати. Виявили, що воно приносить дитині багато хвилювань. Навпаки, позбавлений спілкування малюк, сумує, особистість його травмується. І не тільки особистість. Уповільнюється і спотворюється весь психічний розвиток".

Дитині – три роки, вона підходить до періоду, який називається Дошкільний вік – це початок фактичного становлення особистості.

У віці від народження і до року основною діяльністю дитини є, насамперед, емоційне спілкування з матір‘ю, батьком, усіма оточуючими її людьми. У дитини виникає потреба у спілкуванні з близькими людьми, емоційне ставлення до них, починають формувати перцептивні дії, що допомагають їй розпізнавати різні речі.

Від одного року до трьох років основою стає предметна діяльність, в процесі якої дитина пізнає різні властивості предметів і вчиться використовувати їх за призначенням.

Після 3 років і до школи основною діяльністю дитини є гра. Вона стає основним засобом набуття дитиною життєвого досвіду".

Отже, соціалізація особистості дитини починається ще до народження і інтенсивно продовжується весь дошкільний вік.

"Cтановлення особистості індивіда не може розглядатись у відриві від суспільства, в якому він живе, від системи стосунків, в які він включається. Вступаючи в між особистісні взаємини, в найрізноманітніших за формою, змістом, цінностям, структурою людських спільностей, індивід виявляє себе як особистість і усвідомлює можливість оцінити себе в системі відношень з іншими.

Дитина живе, росте і розвівається в переплетінні різноманітних зв‘язків і стосунків. Вже в дошкільному віці в ході засвоєння дитиною суспільно-історичного досвіду починається первісне формування особистості, здійснюється соціалізація" [№41, с. - 140-141].

"Самопізнання і самоствердження – невід'ємні сторони процесу становлення дитини як соціальної істоти, як особистості; виникають вони лише під впливом оціночних взаємин близьких дорослих в процесі спілкування з малюком. Слід підкреслити, що вже сам факт становлення дорослого до дитини заключає можливість виникнення у останньої само відношення, тобто "внутрішнього погляду на себе як на об'єкт пізнання і хвилювання".

Тобто, внутрішній світ за своїм походженням і змістом соціальним. А саме його виникнення пов’язане з тими видами ставлень, які виявляють до дитини оточуючи люди, заохочуючи або засуджуючи різноманітні форми дитячої активності.

Ледве з'явившись на світ, малюк бачить світ, просто зітканий з протиріч. Припустимо, мати чекала сина, а народилась донька; батько хотів, щоб його дитина з перши днів плавала, постійно знаходилась на свіжому повітрі і росла загартована, а малюк ще в пологовому будинку захворів, його постійні простуди, низький опір не дозволяють батькам забезпечити спосіб життя, про який мріяли дорослі. Кожний дорослий, що оточує дитину, по-своєму бачить її майбутнє, має власний минулий досвід, специфічні індивідуальні особливості, статеві, вікову, національні і інші стереотипи, і всі ці близькі люди одночасно приймають участь у створенні психологічного середовища, в якому з часом виникає неповторна особистість найменшого члена сім‘ї" [№40, с. - 26-27, 41-43].

Виявляючи те чи інше ставлення до малюка, дорослі допомагають йому зрозуміти, що він уявляє собою для оточуючих, побачити себе, як дзеркалі, в іншій людині, озброюють її оціночними еталонами, мірками, знаннями про інших людей.



Література


  1. Авдеева Н.Н., Мещерякова С.Ю., "Вы и младенец: у истоков общения", - М.: Педагогика, 1991, - 160 с.

  2. Акимушкин І., "Занимательная биология", - М.: Молодая гвардия, 1972

  3. Аксарина Н.М., "Воспитание детей раннего возраста", - М.: Медицина, 1977, - 304с.

  4. Андреева Г.М., "Социальна психология" – 2 изд., перераб. и доп., - М.: Издательство Московского университета, 1988, - 432 с.

  5. Андреева Г.М., "Социальная психология", - М.: Аспект-пресс, 1997, - 376 с.

  6. Безпалько О.В., Капська А.Й., Куєв В.Т., Щербакова К.В., "Теоретичні основи соціалізації людини//Молодь і дозвілля." – К., 1994.

  7. Бернс Р., "Развитие Я-концепции и воспитание", - М., 1986.

  8. Бех І.Д., "Від волі до особистості", - К., 1995.

  9. Бех І.Д., "Нравственность личности: стратегия становления", - Ровно, 1991.

  10. Бех І.Д., "Особистісно зорієнтоване виховання: науково-методичний посібник", - К.: ИЗМН, 1998, - 204 с.

  11. Бобнева М.И., "Социальные нормы и регуляция поведения", - М., 1978.

  12. Бодалёв А.А, "Популярная психология для родителей", - М.: Педагогика, 1998.

  13. Бодалёв А.А., "Воспитание и понимание человека человеком", - Л.: изд-во Ленингр. ун-та, 1982, - 198 с.

  14. Бодалёв А.А., "Личность и общение", - М., 1983.

  15. Бреслав Г.М., "Проблемы эмоциональной регуляции общения у дошкольников//Вопросы психологии", - 1984, №3

  16. Бреслав Г.М., "Эмоциональные особенности формирования личности в детстве", - М., 1990.

  17. Буева Л.П., "Человек: деятельность и общение", - М.: Мысль, 1978.

  18. Бурменская Г.В., Карабанова А.А., Лидерс А.Г., "Возрастно-психологическое консультирование", - М., 1990.

  19. Вилюнас В.К., "Психологические механизмы мотивации человека", - М., 1990.

  20. Вилюнас В.К., "Психология эмоциональных явлений", - М., 1976.

  21. Внешняя среда и психологическое развитие ребёнка/Под. ред. Р.В. Танковой-Янпольской и др. – М.: Медицина, 1984, - 208 с.

  22. Волков Б.С., Волкова Н.В., "Психология общения в детском возрасте", - М., 1996, - 104 с.

  23. Галиузова Л.Н., Смирнова Е.О., "Ступені спілкування: від року до семи", - М.: пр-е, 1992

  24. Гозман Л.Я., "Психология эмоциональных отношений", - М., 1987.

  25. Головаха Е.И., Панина Н.В., "Психология человеческих взаимоотношений", - К.: Политиздат Украины, 1998, - 189 с.

  26. Грехнёв В.С., "Культура педагогического общения", - М.: пр-ние, 1991.

  27. Денисова З.В., "Механизмы эмоционального поведения ребёнка", - Л.: Наука, 1973, - 143 с.

  28. Дитячий садок. Ввести дитину в світ людських стосунків//Питання психології, вересень 2003

  29. Добрович А.Б., "Воспитателю о психологии и психогигиене общения": Книга для учителя и родителей. – М.: Просвещение, 1987, - 205 с.

  30. Емельянов Ю.Д., "Активное – социально-психологическое общение", - Л.: изд-во Ленингр. ун-та, 1985, - 166 с.

  31. Калайков И.Д., "Теория отражения и проблема приспособления", - М., 1986, - 144 с.

  32. Кон И.С., "Ребёнок и общество", - М.: Наука, 1938, - 270 с.

  33. Кононко О.Л., "Соціально-емоційний розвиток особистості": Навчальний посібник для вищих навчальних закладів. – К.: Освіта, 1998, - 255 с.

  34. Лисина М.И.,"Общение, личность и психика ребёнка", - М.: Воронеж НПО "Модек", 1997, - 384 с.

  35. Личность в системе общественных отношений. – М., 1983.

  36. М’ясоїд П.А., "Загальна психологія": Навчальний посібник, - К.: Вища школа, 2000

  37. Мухина В.С., "Изобразительная деятельность как форма усвоения социального опыта", - М., 1981.

  38. Немов Р.С.,"Психология", - М.: пр-е, 1980

  39. Основні поняття і терміни педагогічної соціології, - К., 1995

  40. Петровский А.В., "Краткий психологический словарь", - М.: изд-во Полит лит-ры, 1985

  41. Петровский А.В., "Социальная психология", - М.: пр-е, 1987

  42. Под ред. Бодалёва А.А. "Популярная психология для родителей", - М.: Педагогика, 1989

  43. Под ред. Петровского А.В. "Психология развивающейся личности", - М.: Педагогика, 1987

  44. Развитие общения дошкольников со сверстниками. Под ред. А.Г.Рузской, - М.: Педагогика, 1989

  45. Раншбург И., Поппер П., "Секреты личности", - М.: Педагогика, 1983

  46. Сидаш Н.Ф., "Воспитание детей дошкольного возраста", - К.: Рад. школа, 1991

  47. Социальная адаптация детей в дошкольных учреждениях/ под ред. Р.В. Тонковой-Янпольской, Е. Шмидт-Кольмер, А. Атанасовой-Вуковой, - М.: Медицина, 1980, - 235 с.

  48. Субботский Е.В., "Ребёнок открывает мир", - М.: пр-ние, 1991

  49. Флейк-Гобсон К., Робинсон Б., Скин П., "Развитие ребёнка и его отношений с окружающими": пер. с англ., - М., 1993

  50. Эльконин Д.Б. К проблеме периодизации психологического развития в детском возрасте//Вопросы психологии, - 1971, - №4

  51. Эмоционально развитие дошкольников/ Под ред. А.Д.Кошелевой, - М., 1985

Размещено на Allbest.ru


Случайные файлы

Файл
117374.rtf
32538.rtf
32116.rtf
80236.doc
186375.doc