Психологія самотності: генезис, види, прояви (132614)

Посмотреть архив целиком

Міністерство освіти і науки України

Нікопольського училища Криворізького державного педагогічного університету

ПЦК педагогіки і методики початкового навчання









Курсова робота

з психології

Психологія самотності: генезис, види, прояви




Студентки 4 курсу

відділення початкове навчання

О.В.Романенко

Керівник:

Шевякова Н.Л.







Нікополь, 2007


Зміст


Вступ 3

Розділ 1. Теоретичне обґрунтування феномену самотності 5

1.1 Самотність – проблема століття 5

1.2 Самотність у молодшому шкільному віці 13

Розділ 2. Аналітико-дослідницька робота 27

2.1 Використання психодіагностичних методик в дослідженні особливостей стану самотності 27

2.2 Практичні поради покращення емоційного стану 31

Висновки 36

Список використаної літератури 37



Вступ


Ми живемо в той час, коли відбуваються величезні зміни в стилі життя, які пов'язані із змінами в соціальних, в політичних, економічних та інших сферах. Ці зміни носять глобальний характер, і українське суспільство сьогодні опинилося в тому стані, яке раніше назвали б «роздоріжжям», «переломом», «зміною віх». Культурологи називають цей стан точніше – «культурним проміжком»: простір між кінцем чогось визначеного і початком чогось невідомого, маргінального по своїй сутності.

Такі періоди бувають у житті кожного суспільства. Саме тоді людина раптом починає усвідомлювати власну малозначність і неможливість реалізувати свої особистісні здібності. На рівні суспільства - це застій, криза; на рівні людини – розпад вищих цінностей і соціальне відчуження.

Людина в сучасному світі, у тій культурній ситуації, що ми визначаємо як проміжну, виявилася в дискретному часі, для неї зникла лінійна цільова спрямованість, застаріла колишня просвітницька ідея про те, що головною є крапка наприкінці шляху. Людина дійсно живе «тут і зараз», живе «на трасі», на шляху, як перекотиполе, що втратило міцні корені й прикріплення до землі.

Отже, самотність породжується втратою змісту буття людини в сучасному суспільстві. Але залежить це не тільки від самої людини. Скоріше це не її провина, а її лихо. Занадто багато об'єктивних факторів випало на наше стрімке століття, і протистояти їм кожна окрема особистість сама по собі просто не в змозі. Саме тому ми і говоримо, що наш час – час відчуження й самотності.

Одним з таких факторів перетворення почуття самотності в психологічну якість, а його переживання в одну з глобальних людських проблем можна вважати повну й повсякчасну перемогу сучасного наукового мислення.

Так, до початку XX століття наука, проникнувши в усі сфери людського життя, стала основною формою осмислення не тільки світу, але і самої людини. Людина виявилася «аналітично» розібраною на складові частини (біохімічні або фізіологічні процеси, анатомічна будова і т.п.). Аналітичність науки призвела до втрати в масовій свідомості уявлення про унікальність і цілісність людини.

Як наслідок, розвиток виробництва став вимагати наявність у людини якогось одного вміння, доведеного до автоматизму, зовсім не цікавлячись її внутрішнім світом, сприймаючи людини як трудову одиницю.

У світлі усього вищевикладеного стає зрозумілий той факт, що проблема самотності, однаково важлива для всіх часів, стала предметом особливого інтересу в наші дні. Не тільки мистецтво, але і філософія, фізіологія, соціологія і, зрозуміло, психологія займаються дослідженням змін, що виникають у психіці особистості, яка з тих чи інших причин, переживає почуття самотності.

Мета дослідження: на основі психологічного аналізу дослідити феноменологію, види і причини самотності.

Предмет дослідження: психологічна сутність і проявлення стану самотності.

Задачі дослідження:

Теоретичний аналіз з наукових підходів до розуміння самотності.

Виявлення психологічної сутності стану самотності.

Пошук діагностичних методик та спеціально організованих корекційно-розвиваючих занять.



Розділ 1. Теоретичне обґрунтування феномену самотності


1.1 Самотність – проблема століття


Самотність не є рідкісним явищем, не є якимось надзвичайним

випадком, навпаки, вона завжди була та залишається

головним та неминучим випробуванням в житті людини.

Т. Вульф

Самотність, як стан, існує стільки, скільки люди себе пам’ятають. В давні часи, коли існування людей було общинним, можна було виділити три основні форми самотності:

обряди і ритуали, так зване виховання самотністю. Тут самотність – обов’язкова умова формування особистості і не має в собі трагічного забарвлення;

покарання самотністю – вигнання. Взагалі, на всіх рівнях розвитку суспільства не було страшнішого покарання, ніж вимушена соціальна ізоляція. Причиною цього є не те, що відчуженню піддається не просто той чи інший вчинок індивіда, а сам індивід, його особистість;

добровільне усамітнення – відлюдництво. Мета такого усамітнення – самовдосконалення, подолання духовною основою тілесної. Відлюдництво передбачало внутрішню зосередженість, увагу до свого внутрішнього світу.

Але саме XX століття породило проблему самотності. Додатково до всіх фізичних характеристик, а найчастіше на противагу їм, самотність набуває психологічного забарвлення. Вона стає перш за все особистісною.

В XX столітті інакше усвідомлюється вплив суспільства на індивіда і велике значення надається тому, як сама людина визначає своє місце у суспільстві в залежності від її внутрішнього світу. На думку деяких авторів, феномен самотності людей нашого часу полягає в розвиткові самосвідомості людей та в соціальних змінах. Самотність викликана втратою змісту буття людини в сучасному суспільстві. Але залежить це не тільки від самої людини. Скоріше це її біда, а не провина.

Соціологи встановили, що кількість самотніх людей в розвинутих країнах постійно зростає. Про це свідчать наступні данні: не більше 1-2% опитаних стверджують, що ніколи в житті не відчували самотності, натомість приблизно 10-30% стверджують, що пережили таке почуття хоча б раз в житті. А опитування проведене з метою виявлення слів, які на думку людей різного віку, статі та соціального статусу, характеризують наш час, виявило, що у 83% відповідей зустрічаються такі слова як „особистість”, „судження” та „самотність”. Це свідчить не тільки про поширеність, а й усвідомленість проблеми самотності теперішнім суспільством. Але чи знаємо ми, що таке самотність і чи насправді вона є проблемою суспільства?

Поняття самотньої особистості визначено недостатньо чітко. Воно по-різному сприймається в залежності від конкретної особистості, і люди, як правило, використовують різні стандарти, коли судять про свою власну самотність або самотність інших людей. Тому коли людина стверджує: "Я відчуваю себе самотньою", не обов’язково розуміє самотність однозначно. Троє людей, які скаржаться психотерапевту на самотність, можуть мати на увазі зовсім різні проблеми: одна відчуває затруднення у встановленні соціальних зв’язків, інша відчуває глибоке почуття власної неповноцінності, третя занурена в екзистенціальне почуття власної відособленості та відчуження.

Самотність – це важкий психічний стан, поряд з яким, найчастіше, наявний поганий настрій і важкі переживання. Але не потрібно плутати самотність з усамітненням.

Усамітнення – нормальний стан, який виникає в результаті відсутності когось або чогось. Фахівці вважають, що усамітнення є важливою потребою нашої психіки, тільки одній людині достатньо години, а інша потребує днів і тижнів. А неможливість час від часу побути на самоті веде до психологічної втоми, напруження, роздратування, зривів, конфліктів між людьми. Недаремно дисиденти, які провели тривалий час у таборах, називають неможливість усамітнення одним з найважчих психологічних випробувань.

Психологи відзначають, що чим вище інтелектуальний рівень людини, тим легше вона переносить самотність і тим більше потребує усамітнення. Адже такі люди живуть насиченим внутрішнім життям. А от бояться побути наодинці з собою здебільшого люди нерозвинені, інфантильні, духовно незрілі. Вонине вміють, а швидше не звикли і не хочуть мислити.

Усамітнення – це час для роздумів, пошуків, впорядкування свого внутрішнього світу, нерідко – поштовх до творчості. На самоті народжуються наукові відкриття та шедеври мистецтва. „Справжнє зростання душі можливе лише на самоті. На самоті визріває все істинне, глибоке, могутнє ”,- писав видатний німецький драматург Герхарт Гауптман.

Самотньою людина стає коли усвідомлює неповноцінність своїх відносин з іншими людьми, які для неї мають значення, коли вона відчуває гострий дефіцит задоволення необхідності в спілкуванні. До висновку „ Я самотня ” люди зазвичай приходять за допомогою емоціональних, поведінкових та когнітивних доказів. Самотність — складне явище, яке по-різному сприймається різними людьми. Для одного це — тяжка туга за втраченим коханням або близьким другом; для іншого — нетривале почуття нудьги через відсутність спілкування; для третього воно може являти собою частину загального відчуження, почуття власної невідповідності оточенню. Як і всі складні почуття, самотність обумовлена взаємодією особистої схильності і ситуативних факторів.

Моє дослідження припускає, що втрата одного з батьків в результаті розлучення або недолік довірливих відносин і батьківської підтримки в дитинстві може зробити індивіда вразливим перед самотністю у зрілості. Ця ранимість зберігається тривалий час, можливо — все життя, змушуючи деяких людей реагувати на розлуку і соціальну ізоляцію більш гостро, ніж інших.


Случайные файлы

Файл
90615.rtf
34990.rtf
112998.rtf
49823.rtf
8868.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.