Психодіагностика в роботі соматичних лікувальних закладів (130828)

Посмотреть архив целиком


ЗМІСТ


ВСТУП

РОЗДІЛ 1. НАПРЯМКИ РОБОТИ СОМАТИЧНИХ ЛІКУВАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

1.1 Діагностика захворювань

1.2 Лікування захворювань

1.3 Психокорекція

РОЗДІЛ 2. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ХВОРИХ З РІЗНИМИ СОМАТИЧНИМИ ЗАХВОРЮВАННЯМИ

2.1 Онкологічна патологія

2.2 Акушерська та гінекологічна патологія

2.3 Терапевтична та хірургічна патологія

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ПРОВЕДЕННЯ ДІАГНОСТИКИ ХВОРИХ З ОНКОЛОГІЧНИМИ ПАТОЛОГІЯМИ

3.1 Зміни особистості при онкологічних хворобах

3.2 Суб`єктивний образ хвороби у свідомості пацієнта

3.3 Аналіз психологічних змін особистості у процесі хвороби

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ



ВСТУП


Актуальність. Одним із ключових напрямків клінічної сфери нейронаук і медицини в цілому є сьогодні вивчення проблеми непсихотичних психічних захворювань, зокрема соматичних розладів (СР) (Марута Н.О., 2002; Напрєєнко О.К., 2002; Кришталь В.В., 2003; Казакова С.Є., 2003; Підкоритов В.С., 2003; Сосін І.К., 2003; Морозов О.М., 2004 та ін.). Відмічається значне зростання психосоматичної патології в загальній структурі захворюваності, що відображає сучасну тенденцію до переміщення психічних розладів зі сфери психіатричної допомоги в загальносоматичну медицину, і вимагає більш детальної розробки та удосконалення засобів діагностики та терапії, у тому числі психодіагностики та психотерапії (Чабан О.С., 1995, 2003; Гавенко В.Л. 1999, Абрамов В.А., 1999; Мiшиєв В.Д., 2001; Козидубова В.М., 2001; Луценко О.Г., 2002; Кочарян О.С., 2002; Бабюк І.О., 2003; Ахмедов Т.І., 2003; Кочарян Г.С., 2003; Пшук Н.Г., 2003 та ін.). СФР, які були виділені у самостійну групу психічних розладів Міжнародною класифікацію хвороб десятого перегляду (МКХ-10), являють собою досить неоднорідну з поглядів вітчизняної психіатрії групу. Так, поряд із вельми докладно описаними органними неврозами до соматоформних віднесені розлади, які традиційно розглядалися у якості окремих синдромів, здебільш істеричного неврозу. Істотно переглянуті також теоретичні і практичні, у тому числі і класифікаційні, підходи до вегето-судинної дистонії, яка, особливо у вітчизняній психоневрології, довгі роки була фактично загальноприйнятим синонімом СФР (Первомайский Б.Я.,1974; Абабков В.А. 1993; Гиндикин В.Я., 2000; Сердюк О.I., 2000, 2003; Вейн А.М., 2002; Спіріна І.Д., 2003; Михайлов Б.В., Сарвір І.М., Мирошниченко Н.В., 2004 та ін.).

Усе це створило ситуацію, коли систематизовані наукові розробки в цій галузі далеко відстали від сформованих клінічних потреб. Присутні класичні роботи з клінічної структури деяких форм СФР (Карвасаркий Б.Д., Простомолотов В.Ф.,1988; Абабков В.А., 1993; Смулевич А.Б., Сиркин А.Л., Козырев В.Н. 2000 та ін.), але на патопсихологічному рівні майже відсутні роботи, спрямовані на пошук диференційних ознак сучасних форм СФР і роботи, які б були зорієнтовані на вибір найефективніших засобів психотерапії і принципів застосування патогенетично обґрунтованих лікувально-реабілітаційних підходів.

Однією із проблем сучасної клінічної медицини є своєчасна діагностика депресивних розладів та надання спеціалізованої допомоги. За даними ВООЗ, у 2004 році депресивні розлади займуть провідне місце серед 10 основних хвороб, які приводять до інвалідизації населення. За даними МЗ України, в структурі захворюваності на психічну патологію 71,1% становлять психічні розлади непсихотичного рівня, серед яких переважають депресії. Більшість пацієнтів не усвідомлюють наявність симптомів депресії, не віддають належне необхідності щодо спеціалізованого обстеження, займаються самолікуванням. Така ситуація створює значні діагностичні труднощі та подекуди зумовлює призначення не патогенетичних, а симптоматичних методів терапії.

А.В.Гнєздилов вважав, що частота і виразність психічних реакцій на онкологічну патологію залежить багато в чому від локалізації і характеру хворобливого процесу, наявності метастазів і деяких інших факторів. Не тільки локалізація і характер онкологічного захворювання впливають на частоту появи психічних порушень. Немаловажну роль відіграють такі фактори, як особливості характеру людини, що захворіли онкологічним захворюванням, наявність акцентуацій рис характеру (Е.Ф.Бажин, А.В.Гнєздилов). Т.Я.Пшенічникова та Т.А.Федорова займалася вивченням причин виникнення проблеми безпліддя у жінок. На думку В.М.Дильмана, клімакс є одночасно і нормою, і хворобою.

Розглядаючи психічний стан хворих жінок з позиції навчання В.Н.Мясищева, М.Е.Телешевська описує своєрідну перебудову системи відносин особистості, пов'язану з клімаксом, підкреслюючи, що навіть колишні протягом свого життя активними, енергійними, цілеспрямованими, витривалими, досить упевненими в собі стають у цьому віці недовірливими, тривожними, легко ранимими, невпевненими, нерішучими, що сумніваються в усьому. Розглядаючи причини виникнення невротичних симптомів у жінок у клімактеричному періоді, В.Н.Мясищев і Е.К.Яковлева установили, що вони, у першу чергу, залежать від преморбідних особливостей особистості хворих.

За останні десятиліття розвиток психотерапії привів до появи декількох десятків методів, що виступають переважно як технічні прийоми або умов і стилю проведення психотерапії. Класифікації психотерапевтичних методів, що приводяться, варто розглядати лише як спробу їх упорядкування, що дозволяє краще орієнтуватися в цій області.

Через зростаючу роль особистісно-орієнтованої психотерапії, що забезпечує змістовний, реконструктивний характер психотерапевтичних впливів, так само як і розробку особистісно-орієнтованих систем психогігієни і психопрофілактики, цим питанням приділяється більша увага. Значний інтерес представляють особливості застосування психотерапії в різних областях медицини. Хоча психотерапія використовується при широкому колі захворювань як метод лікування, а також для рішення психогігієнічних і психопрофілактичних задач, однак етіопатогенетичного значення вона набуває лише при психогеніях, виникнення і плин яких обумовлений психічним фактором.

Організаційні структури медичної допомоги в охороні здоров'я, відбиваючи досягнутий теоретичний рівень окремих областей, у свою чергу є найважливішим стимулом для подальших досліджень. З розвитком нових методів психотерапії, особливо особистісно-орієнтованої (реконструктивної) групової психотерапії, а також "поведінкових" методів зростає актуальність етичних і деонтологічних аспектів їх використання.

Мета дослідження - аналіз психодіагностики в роботі соматичних лікувальних закладів

Предмет дослідження – напрямки роботи соматичних лікувальних закладів.

Об`єкт дослідження - психодіагностика соматичних захворювань

Завданнями роботи є наступні:

  1. характеристика основних напрямків роботи соматичних лікувальних закладів;

  2. аналіз психологічних особливостей хворих з різними соматичними захворюваннями;

  3. організація та проведення психологічної діагностики хворих з онкологічними захворюваннями.

Психодіагностика має певні зв`язки з іншими науками, зокрема з клінічною психологією, психоаналізом, психотерапією, патопсихологією.



РОЗДІЛ 1. НАПРЯМКИ РОБОТИ СОМАТИЧНИХ ЛІКУВАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ


1.1 Діагностика захворювань


Зважаючи на те, що депресивні розлади вражають людей в найбільш працездатному, творчому, активному віці (20-40 років), проблема діагностики та лікування депресій набуває значного соціально-економічного значення. 46% хворих на депресію за первинною допомогою звертаються до лікарів-соматологів та інтерністів загально-медичної практики, 11,3% лікуються амбулаторно.

Традиційно депресії поділяють на соматогенні, ендогенні та психогенні. Ендогенні депресії становлять основу багатьох психічних хвороб, потребують лікування у лікаря-психіатра. Соматогенні депресивні стани супроводжують прояви соматичної хвороби, і разом з тим не буває депресії, котра б не супроводжувалась функціональними або ж органічними порушеннями різних органів чи систем організму (захворювання серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, ендокринної системи тощо). Варіанти поєднання депресії з соматичною патологією (коморбідні стани) можутьбути різноманітними. Так, депресії можуть виникати у хворих на хронічні соматичні хвороби (наприклад, ІХС, жовчнокам’яна хвороба, гіпотиреоз, цукровий діабет, бронхіальна астма, хвороба Паркінсона, демієлінізуючі захворювання нервової системи, червоний вовчак, цироз печінки і т.ін.). Крім того, депресія може виникати як особистісна реакція на важкі соматичні хвороби та пов'язані з ними наслідками або ж можуть формуватись медикаментозні депресії, які виникають як наслідок застосування деяких лікарських засобів, котрі володіють побічним депресогенним ефектом (резерпін, препаратина основі дигіталісу, антиаритмічні та протипаркінсонічні препарати, анаболіки, кортикостероїди, прогестерон, естроген, блокатори Н2-гістамінних рецепторів (циметидин, ранітидин), барбітурати тощо). Психогенні депресії зустрічаються доволі часто в загальній соматичній практиці. Їх поява спричинена психотравмуючим впливом соматичної хвороби (нозогенні депресії) чи іншими стресовими чинниками. Однак існують депресивні стани, котрі виявили найбільшу схильністьдо негативного впливу сучасного соціуму, змін еколого-інтоксикаційного характеру, набули різнобарвних нівельованих проявів і не можуть бути віднесені суто до ендогенно чи психогенно зумовлених депресивних станів. Такі депресивні стани мають багато назв: "депресія без депресії", "маскована депресія", "ларвована депресія", "соматизована депресія".

Соматизовані депресивні стани - це психічні розлади, в клінічній картині яких домінують псевдосоматичні симптоми, в той час як психопатологічні прояви депресії залишаються нівельованими, прихованими за різноманітним"соматичним фасадом". Незважаючи на велику поширеність соматизованої депресії та її термінологічну різноманітність, її своєчасна діагностика, визначення клінічних рамок, принципів та методів лікування залишаються актуальними для лікарів різного фаху. Клінічна практика свідчить про те, що хворі на соматизовані депресивні стани у 84% випадків за первинною медичною допомогою звертаються до лікарів загальної медичної практики і лише декілька років поспіль - до лікаря-психіатра [10].

Диспансеризація — система лікувально-профілактичних заходів, яка включає активне спостереження за здоров'ям певних груп населення, вивчення умов їх праці та побуту, забезпечення правильного фізичного розвитку і збереження здоров'я, а також запобігання захворюванням шляхом проведення відповідних дікувально-профілактичних, санітарно-гігієнічних і соціальних заходів.

Основу диспансеризації становить диспансерний метод обслуговування населення, за допомогою якого відбувається синтез лікувального і профілактичного напрямів у медицині.

Мета диспансеризації здорових — збереження і зміцнення їх здоров'я, забезпечення правильного фізичного і психічного розвитку, створення нормальних умов праці і побуту, раннє виявлення захворювань, запобігання розвитку і прогресуванню хвороби, збереження працездатності.

Мета диспансеризації хворих — охоплення динамічним медичним спостереженням хворих на ранній стадії захворювання, запобігання загостренням і ускладненням патологічного процесу, зменшення захворюваності з тимчасовою втратою працездатності і виходом на інвалідність, продовження та поліпшення якості життя хворих і періоду їх активної працездатності.

Етапи диспансерного обслуговування

Перший етап відбір контингентів для диспансеризації. Згідно з положенням про диспансеризацію обов'язковому нагляду підлягають такі групи здорового населення:

діти віком до 14 років;

підлітки і допризовники;

учні професійно-технічних училищ, технікумів, студенти вищих навчальних закладів;

працівники дитячих закладів, комунальних і харчових об'єктів;

усі жінки віком понад 30 років (що працюють і не працюють);

ті, що працюють у шкідливих умовах виробництва;

учасники та інваліди війни, репресовані, інваліди праці;

учасники ліквідації аварії на ЧАЕС;

медичні працівники.

Крім того, диспансеризації підлягають хворі з такими захворюваннями внутрішніх органів: гіпертонічна хвороба, гостра і хронічна ішемічна хвороба серця, ревматизм, дифузні захворювання сполучної тканини, хронічні неспецифічні захворювання органів дихання, бронхіальна астма, бронхоектатична хвороба, абсцес легень, пневмоконіози, емфізема легень, хронічний гіпоацидний гастрит, виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки, хронічний гепатит, цироз печінки, жовчнокам'яна хвороба, хвороба Крона, хронічний гломерулонефрит, хронічний пієлонефрит, цукровий діабет, дифузний зоб з порушенням функції щитоподібної залози, захворювання крові, онкологічні та алергійні захворювання тощо.

Особливо важливе значення на першому етапі диспансеризації має активне та своєчасне виявлення хворих на ранніх стадіях захворювання, коли ще немає скарг і хворобу можна призупинити або зовсім ліквідувати. Для цього медичні працівники використовують амбулаторні прийоми, відвідування хворих удома, профілактичні огляди, аналіз амбулаторних карток, виписок із історій хвороби, листків непрацездатності тощо.

Диспансерний облік вважається своєчасним тоді, коли хворий взятий під нагляд не пізніше як через 30 днів з дня встановлення діагнозу.

Наступним важливим завданням медичних працівників на першому етапі диспансеризації є групування диспансерного контингенту.

Існує п'ять диспансерних груп:

I група — здорові люди, які не мають скарг і об'єктивних ознак хвороби під час обстеження та не хворіли в минулому;

II група — практично здорові люди, які мають в анамнезі дані про перенесені захворювання та фактори ризику розвитку певної патології внутрішніх органів, але на даному етапі не мають скарг;

III група — хворі на хронічні захворювання в стадії компенсації;

IV група — хворі на хронічні захворювання в стадії субкомпенсації;

V група — хворі на хронічні захворювання в стадії декомпенсації.

На хворого, взятого на диспансерний облік, заповнюють амбулаторну картку з буквою «Д» на титульній сторінці і контрольну картку диспансерного спостереження (форма № 030). В амбулаторній картці хворого записують скарги, анамнез захворювання і життя, дані об'єктивного обстеження з результатами лабораторних та інструментальних досліджень, а також висновки консультантів-спеціалістів. Діагноз формулюється з відображенням змін в організмі, ступеня тяжкості перебігу захворювання і його стадій, з урахуванням змін при кожній нозології згідно з Міжнародною статистичною класифікацією хвороб та споріднених проблем 10-го перегляду.

Після діагнозу записують лікувально-профілактичні рекомендації та термін повторного планового обстеження хворого.

У контрольній картці диспансерного спостереження вказують групу, до якої належить даний пацієнт, дату взяття на облік і термін його наступного профілактичного огляду. Крім цього, в контрольній картці роблять помітки щодо виконання лікувально-профілактичних рекомендацій. Картки зберігають у картотеці тих медичних працівників, які здійснюють диспансерний нагляд за хворим. Ці картки потрібні для контролю за своєчасним виконанням планових профілактичних оглядів.

Другий етап диспансеризації здійснення диспансерного нагляду, а саме — виконання плану заходів, намічених під час відбору здорових і хворих на диспансерний облік.

У процесі диспансерного нагляду важливе значення мають три фактори — клінічний, санітарно-оздоровчий та психологічний. Клінічний фактор включає детальне обстеження пацієнтів, застосування комплексу лікувальних заходів, направлення в спеціалізовані клініки, діагностичні центри, а також систематичний контроль за виконанням хворими лікувальних призначень, визначення ступеня втрати працездатності та проведення санітарно-освітньої роботи.

Повторні диспансерні обстеження хворих і здорових необхідно проводити активно (здорових — 1 раз на рік; хворих у стадії компенсації — 2 рази і частіше); систематично, відповідно до плану, а також з урахуванням динаміки в стані здоров'я пацієнта.

Активне диспансерне спостереження включає також проведення комплексу лікувальних і санітарно-оздоровчих заходів, серед яких на першому місці є створення раціональних умов праці для кожного пацієнта. Особливе значення мають такі профілактичні та лікувальні заходи, як санація вогнищ хронічної інфекції (карієс зубів, тонзиліт, аднексит); медикаментозне лікування, хірургічні втручання, спеціальні методи лікування; лікувальна фізкультура, фізіотерапія, мануальна терапія і рефлексотерапія, дієтичне харчування і санаторно-курортне лікування.

Ефективність комплексного профілактичного лікування (вторинної профілактики) особливо помітна у разі його циклічного проведення. Вона виражається у запобіганні загостренню хвороби, прогресуванню і виникненню ускладнень.

Велике значення для успішної диспансеризації має психологічний фактор. З одного боку, він залежить від ставлення медичних працівників до процесу диспансеризації і пацієнтів, що перебувають під диспансерним наглядом. Це визначається їх умінням переконувати людей у необхідності змінити стиль життя, залишити шкідливі звички, що впливають на медичну культуру населення та його свідомість. З іншого боку, має значення ставлення самих пацієнтів до диспансеризації, їх дисциплінованість і відповідальність за виконання намічених лікувально-профілактичних заходів.

Третій етап диспансерного обслуговування включає аналіз якісних показників ефективності диспансеризації — розрахунок і аналіз певних клініко-статистичних критеріїв захворюваності диспансерної

групи пацієнтів з втратою працездатності, а також виходу на інвалідність. Зниження цих показників у динаміці протягом 3—5 років найбільш переконливо демонструє соціально-гігієнічне і лікувально-профілактичне значення диспансерного нагляду за здоровими і хворими.

Для оцінки ефективності диспансерного методу обслуговування населення в амбулаторно-поліклінічних умовах вираховують такі показники.



1.2 Лікування захворювань


Денний стаціонар поліклініки — це лікувально-діагностичний підрозділ, що входить до амбулаторно-поліклінічного закладу і надає денну стаціонарну кваліфіковану медичну допомогу населенню на основі сучасних досягнень медичної науки.

Перші денні стаціонари в поліклініках Україні; були організовані у 1981 р., щоб наблизити стаціонарну допомогу до місця праці та проживання хворих і розвантажити стаціонарні відділення лікарень. Попередні наукові дослідження показали, що 23,5 % хворих, які перебували раніше на стаціонарному лікуванні в терапевтичних відділеннях лікарень, могли отримати повний курс лікування у денному стаціонарі поліклініки. Із загальної кількості хворих терапевтичних відділень лікарень ще 10,2 % могли закінчувати лікування у денному стаціонарі поліклініки.

Протягом останніх 20 років денний стаціонар поліклініки набув значного поширення як ефективна і доступна форма медичної допомоги населенню в амбулаторних умовах. За профілем надання допомоги виникли як багатопрофільні, так і монопрофільні, за режимом роботи — одно-, дво- та тризмінні денні стаціонари поліклініки. Залежно від лікувально-профілактичного закладу, при якому організовано денний стаціонар, існують денні стаціонари поліклінік, жіночих або дитячих консультацій, спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів, диспансерів, діагностичних центрів тощо.

Денний стаціонар поліклініки забезпечує стаціонарною допомогою контингенти хворих, що не вимагають цілодобового спостереження.

Основні завдання денного стаціонару поліклініки:

1) надання висококваліфікованої та спеціалізованої лікувально-профілактичної допомоги певним групам хворих;

2) удосконалення методу диспансеризації шляхом розширення обсягу лікувально-оздоровчих заходів і підвищення якості активних методів лікування;

3) запровадження у практику роботи сучасних методів профілактики, діагностики та лікування хворих на основі досягнень медичної науки і передового досвіду діяльності лікувально-профілактичних закладів;

4) зниження захворюваності з тимчасовою втратою працездатності серед працюючих;

5) оздоровлення осіб, які часто і тривало хворіють;

6) забезпечення стаціонарною допомогою осіб, які з різних соціально-побутових причин не можуть бути госпіталізовані в7) корекція гігієнічної поведінки хворих, що лікуються в денному стаціонарі поліклініки.

Показання та протипоказання до лікування хворих у денному стаціонарі поліклініки.

Показання до лікування хворих у денному стаціонарі поліклініки поділяють на медичні та соціальні. Медичні показання зумовлені нозологічними формами захворювань, стадією патологічного процесу, відсутністю у пацієнта тяжких супутніх захворювань і ускладнень основної хвороби. До соціальних показань належать задовільні житлово-побутові умови, можливість організації відповідного догляду за хворим і надання йому необхідної допомоги в нічний час, наявність у хворого телефонного зв'язку, бажання пацієнта тощо.

Лікування у денному стаціонарі поліклініки показано таким хворим:

1) яким проведено перший етап лікування в лікарні чи в домашньому стаціонарі;

2) які перебувають на амбулаторному лікуванні та потребують за станом свого здоров'я використання лікувальних засобів, після застосування яких потрібно здійснювати лікарське спостереження протягом певного часу у зв'язку з можливими несприятливими реакціями (переливання крові та її препаратів, внутрішньовенне вливання кровозамінників та інших розчинів, специфічна гіпосенсибілізувальна терапія, ін'єкції пірогеналу тощо);

3) яким потрібно внутрішньовенно (краплинно) вводити різні фармако-терапевтичні засоби протягом тривалого часу (серцеві глікозиди, протиаритмічні засоби, кортикостероїди тощо);

4) які вимагають введення різними способами лікарських засобів через певні проміжки часу протягом дня (внутрішньом'язово, підшкірно і внутрішньовенно, за допомогою електрофорезу, фонофорезу чи інгаляційно);

5) які, крім лікування, потребують проведення складних діагностичних досліджень, що вимагають певної підготовки (внутрішньовенна і ретроградна пієлографія, холецистохолангіографія, іригоскопія тощо);

6) які отримують бальнеологічні процедури, після яких потрібний відпочинок (ванни, грязі, підводний масаж тощо);

7) яким необхідна невідкладна допомога з приводу станів, що виникли під час перебування в поліклініці або близько від неї (пароксизм тахікардії, напад бронхіальної чи серцевої астми, гіпертонічний криз, гіпоглікемічний стан, анафілактичний шок тощо);

8) яким необхідно провести складні лікувальні маніпуляції, що виконують лікарі (пункції плевральної чи черевної порожнини з видаленням рідини, пункції суглобів тощо).

Медичними показаннями до лікування хворих у денному стаціонарі є: ішемічна хвороба серця, стабільна стенокардія, постінфарктний кардіосклероз, хронічна недостатність кровообігу не вище за НА стадію; гіпертонічна хвороба І—II стадії; хронічний бронхіт; бронхіальна астма середньої тяжкості; цукровий діабет середньої тяжкості з ангіопатіями; хронічний панкреатит у стадії загострення без ознак постійного рецидивування та тяжкого больового і диспепсичного синдромів; цироз печінки без вираженої активності процесу та ознак портальної гіпертензії за наявності асциту; загострення хронічного гепатиту тощо.

Лікування у денному стаціонарі поліклініки протипоказано:

1) хворим, що вимагають цілодобового лікарського спостереження та медичного догляду;

2) пацієнтам, яким потрібно цілодобово вводити парентерально різні медикаментозні засоби;

3) хворим, що за станом здоров'я потребують суворого ліжкового режиму;

4) пацієнтам з різко порушеними можливостями самостійного пересування;

5) хворим, перебування яких на холодному повітрі по дорозі у денний стаціонар і додому може погіршити стан здоров'я;

6) хворим, стан здоров'я яких погіршується вночі;

7) хворим, які потребують за станом здоров'я дотримання певної дієти, вимоги котрої неможливо виконати в домашніх умовах;

8) особам, що направлені на МСЕК і повинні перебувати протягом певного часу під постійним медичним спостереженням.

Обсяг лікувально-діагностичних заходів у денному стаціонарі поліклініки аналогічний лікарняному. Курс комплексної терапії звичайно починається з першого дня перебування хворого. У лікувальному комплексі широко застосовують внутрішньовенні краплинні інфузії різних фармакотерапевтичних засобів, внутрішньом'язові та підшкірні введення ліків, а також фізіо- та бальнеотерапію, масаж, рефлексо- і психотерапію, лікувальну фізкультуру.

У наш час матеріально-технічна база поліклінік і підготовка фахівців дозволяють значно розширити обсяг хірургічних втручань, що сприяло створенню денних стаціонарів хірургічного профілю. Повноцінні хірургічні блоки у великих поліклініках дають можливість проводити оперативні втручання при варикозному розширенні вен нижніх кінцівок, окремих видах гриж, доброякісних пухлинах, бурситах, водянці яєчка тощо.

Досвід роботи денного стаціонару поліклініки засвідчує, що успіх лікувально-діагностичного процесу і кінцевий результат лікування хворих залежать переважно від взаємозв'язку та спадкоємності у роботі цих підрозділів з іншими службами поліклініки, лікарні та інших лікувально-профілактичних закладів. Завідувачі денних стаціонарів поліклініки у першу чергу повинні співпрацювати з дільничними лікарями та іншими фахівцями поліклініки. Від них переважно залежить обсяг обстежень, якість діагностики та своєчасність початку лікування хворого ще до направлення у денний стаціонар.

Під час перебування хворого у денному стаціонарі поліклініки особливу увагу звертають на попередні обстеження та лікування, щоб продовжити лікувально-реабілітаційні заходи, що були розпочаті на попередньому етапі.

Крім основних лікувальних заходів, у денному стаціонарі поліклініки широко використовують можливості різних підрозділів відділення відновного лікування поліклініки. Робота кабінетів відновного лікування узгоджується з графіком роботи денного стаціонару.

Значну увагу приділяють оздоровленню диспансерних хворих, а особливо тих працівників промислових підприємств, що належать до району обслуговування поліклініки, що часто і тривало хворіють. Диспансерних хворих направляють планово у денний стаціонар для лікування і профілактики рецидивів захворювання. За умови роботи денного стаціонару поліклініки в декілька змін виникає можливість організації повноцінного лікування хворих у їх позаробочий час.

Цехові та дільничні лікарі складають плани профілактичного лікування диспансерних хворих, на основі яких проводять лікування цих хворих, і узгоджують їх із завідувачем денного стаціонару поліклініки.

Після виписки пацієнтів з денного стаціонару амбулаторна картка із записами про проведені лікувальні заходи потрапляє до дільничного чи цехового лікаря або лікаря-спеціаліста, який продовжує за необхідності лікування та спостереження за хворим. Для подальшого лікування можуть бути використані умови санаторію-профілакторію чи курорту.

Підвищенню якості медичної допомоги, інтенсифікації використання ліжкового фонду лікарень сприяють спадкоємність і взаємодія цілодобових стаціонарів лікарень із денними стаціонарами поліклінік. Значну частину хворих з лікарень переводять у денні стаціонари для їх доліковування. І навпаки, інколи виникає ситуація, коли хворому необхідне цілодобове спостереження медичного персоналу. Таких хворих з денного стаціонару переводять у лікарню.

Основою підвищення ефективності використання ресурсів системи охорони здоров'я, особливо трудових, є наукова організація праці медичних працівників. Велика кількість пацієнтів, що отримують лікування протягом дня в денному стаціонарі, широке використання діагностичних, лікувальних і реабілітаційних підрозділів поліклініки створюють певні складнощі в організації лікувально-діагностичного процесу. Удосконаленню існуючих форм координації трудових процесів, управління колективом, підвищенню відповідальності медичного персоналу за виконання певної роботи сприяє запровадження посадових інструкцій.

Створення оптимальних умов праці для медичного персоналу і комфортних умов перебування для хворих досягається шляхом раціональної організації робочих місць і місць перебування хворих з урахуванням економічних, естетичних і санітарно-гігієнічних вимог. Денні стаціонари повинні розміщуватися в окремих крилах поліклінік. У кожному денному стаціонарі повинні бути такі приміщення: палати (чоловічі і жіночі) з гардеробами, душами і туалетами; маніпуляційна (процедурна); кабінети лікарів, завідувача стаціонару, старшої медичної сестри; кімнати реанімації та надання невідкладної допомоги; хол для очікування і відпочинку хворих.

Особливі вимоги ставляться до дотримання гігієнічних норм. Оптимальна температура повітря в палатах і кабінетах повинна бути у холодну пору року 20—23 °С за відносної вологості 40—60 %. Приміщення слід провітрювати не менше ніж 1 раз на годину.

Враховуючи, що у денному стаціонарі поліклініки лікуються хворі із захворюваннями легкого і середньо-тяжкого перебігу, інтер'єр палат має забезпечувати нейтральну або активуючу дію на психоемоційну сферу пацієнта.

Щоб раціоналізувати використання робочого часу медичних працівників, запроваджені такі елементи наукової організації праці, як готові тексто-бланки, штампи-кліше, рецептотеки, стандартні направлення на дослідження та лікування у допоміжних кабінетах.

Медикаментозне забезпечення хворих у денних стаціонарах здійснюється за рахунок хворих. Лише для надання невідкладної допомоги є необхідні препарати, які призначають хворим безоплатно.

Медична ефективність роботи денного стаціонару визначається за кінцевими результатами лікувально-оздоровчих заходів і включає наслідки лікування (кількість виписаних хворих з одужанням, з поліпшенням, без змін і з погіршенням стану здоров'я); скорочення терміну перебування хворих на лікуванні; відсутність або зниження летальності за окремими захворюваннями, зменшення кількості післяопераційних ускладнень; зниження частоти загострень захворювань; збільшення кількості оздоровлених диспансерних хворих, які часто і тривало хворіють.

Найважливішими критеріями соціальної ефективності роботи денного стаціонару поліклініки є зниження тривалості втрати працездатності та швидше повернення пацієнтів до попередньої трудової діяльності; зменшення психологічного травмування як хворого, так і членів його родини; задоволення потреб населення у стаціонарному лікуванні; економія часу лікування пацієнта порівняно зі звичайним амбулаторним лікуванням; можливість перебування хворих в оточенні сім'ї та посильне виконання ними своїх обов'язків (догляд за дітьми, батьками похилого віку тощо).

Соціальний ефект пов'язаний з економічним, який у свою чергу зумовлений не лише низькою вартістю лікування, але і скороченням терміну лікування порівняно з тривалістю лікування хворих із подібними захворюваннями в лікарнях, а також зниженням часу непрацездатності працюючих.

Терапевтична тактика щодо соматизованих депресивних станів має певні особливості. По-перше, лікування соматизованої депресії проводиться лікарем-психіатром, незважаючи на те, що пацієнти, які страждають на соматизовані депресивні стани, концентруються переважно у лікарів-соматологів та інтерністів; по-друге, існує певна насторожуваність хворих щодо звернення за медичною допомогою до лікаря-психіатра; по-третє, пацієнти не завжди погоджуються на лікування психотропними засобами; у більшості хворих має місце фармакофілія. Тому лікування соматизованої депресії повинно бути тривалим (від 3 до 6 місяців), комплексним та індивідуальним. У схеми лікування, поряд з загальнозміцнюючою терапією, включають: антидепресанти (миансерін, коаксіл, мапротілін, міанскрін, міртазапін), транквілізатори (переважно седативної дії), нейролептики з антидепресивним ефектом (сульпирид, хлорпротиксен,флупентиксол), вегетостабілізатори (ліки, що містять алкалоїди беладонни), психостимулюючі та ноотропні засоби (пірацетам, прамірацетам), снодійні (зопіклон, золпідем). Поряд з медикаментозною терапією доцільно використовувати і психотерапевтичний вплив (переважно методи недирективної психотерапії) з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей [20, с.150].

Найбільш прийнятим у літературі є визначення психотерапії як системи лікувального впливу на психіку і через психіку на організм хворого. І, отже, будучи методом лікування, психотерапія традиційно входить у компетенцію медицини.

Разом з тим лікування це специфічне, засноване на психічних (психологічних) методах впливу і тому стає точкою перетину ряду областей знань: медицини, психології, соціології, педагогіки й ін. Ця інтердисциплінарність особливо яскраво виявляється останнім часом у зв'язку з великим поширенням методів групової психотерапії. Відбувається експансія психотерапії в "позаклінічне" середовище (реадаптація і реабілітація після перебування в лікувальній установі, кабінети соціально-психологічної допомоги, сімейних відносин і ін.).

Психотерапія знаходить зростаюче визнання в загальній медицині. У той же час у психотерапії (фактично в умовах перетворення її в самостійну дисципліну), як це нерідко спостерігалося в історії науки, практика починає випереджати теоретичне знання.

В основі кожного з прийнятих у нашій країні психотерапевтичних напрямків, що акцентують увагу на вивченні різних сторін психотерапії, лежать діалектико-матеріалістичне навчання про хворобу, фізіологію вищої нервової діяльності і досягнення сучасної нейрофізіології, матеріалістична психологія, особливо медична і соціальна, соціологія, педагогіка.

Найбільш актуальним завданням сучасної психотерапії є подальший розвиток і узагальнення результатів теоретичних досліджень і емпіричних матеріалів клінічного, психологічного, соціально-психологічного, психофізіологічного й іншого аспектів вивчення механізмів і ефективності психотерапії [20].

У зв'язку із широким упровадженням психотерапії в медичну практику випереджальний характер може носити розвиток її основ у тій або іншій області медицини. Так, для області неврозів і інших граничних станів щодо більш актуальної в даний час стає подальша розробка психологічних і соціально-психологічних основ психотерапії, при психосоматичних порушеннях - психофізіологічних її основ і т.д. Не випадково на наукових зустрічах психотерапевтів нерідко складається враження, що психотерапія, не встигнувши оформитися в самостійну дисципліну, власне кажучи вже розпадається на різні субспеціальності.

Оскільки психотерапія до останнього часу розвивалася, ґрунтуючись на медичних знаннях і досвіді лікування, насамперед оформилася медична її модель, у якій кінцевою метою є усунення тих або інших дисфункцій організму. Однак у зв'язку з тим, що це усунення, про що свідчить, наприклад, практика лікування хворих психогенними захворюваннями, відбувається за допомогою удосконалювання здатності людини до саморегуляції (яка включає не тільки психофізіологічний гомеостаз, але і - з обліком соціальної детермінованості природи людини - реалізацію цінностей, обумовлених суспільним середовищем), правомірним стає існування й інших моделей психотерапії, зокрема, психогігієнічної, психопрофілактичної та інших. У сучасній літературі вказується чотири основні моделі психотерапії:

- психотерапія як метод лікування, що впливає на стан і функціонування організму в сфері психічних і соматичних функцій (медична модель психотерапії);

- психотерапія як метод, що приводить у дію процес научення (психологічна модель психотерапії);

- психотерапія як метод маніпулювання, що носить характер інструмента і службовець цілям суспільного контролю (соціологічна модель);

- психотерапія як комплекс явищ, що відбуваються в ході взаємодії між людьми (філософська модель психотерапії).

Існування цих моделей, що пояснюється впливом різноманітних соціо-культуральних, економічних і інших факторів, що створюють вплив на розвиток психотерапії в сучасному світі, загострює питання про соціальну релевантність цільовій настанов у психотерапії, її нормативному аспекті. Проблема соціальної відповідальності психотерапевта, що здійснює комплекс діагностичних, психотерапевтичних, психопрофілактичних і психогігієнічних заходів, стає особливо актуальною в зв'язку з розширенням мережі психотерапевтичних кабінетів, залученням до цієї роботи усе більшого числа фахівців. Однак, незважаючи на очевидний інтердисциплінарний характер психотерапії, вона, звичайно, є лікувальною медичною дисципліною, а облік і розробка її клінічних основ здобувають сьогодні як і раніше першорядне значення. Це не виключає використання психотерапевтичних методів (відповідним чином модифікованих) також для рішення психогігієнічних, психопрофілактичних і інших задач.

У зв'язку з поширеністю методів групової психотерапії варто знову підкреслити, що поняття "лікування" (у тому числі "психотерапія"), як відзначав у свій час М. С. Лебединський, завжди має на увазі лікування окремого хворого з всіма особливостями механізмів і плину його захворювання. Цей принцип індивідуалізації лікування зберігає своє значення й у випадку групової психотерапії.

Серед понять, що відносяться до змісту психотерапії, особливої уваги заслуговують, з одного боку, особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія, основним варіантом якої, є патогенетична психотерапія.

Якщо особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія є основою, фундаментом будь-якого психотерапевтичного впливу, спрямованого на рішення стратегічних задач, то симптоматичні методи вирішують скоріше задачі тактичні. Однак, оскільки в патогенезі усіх хвороб беруть участь поряд з особистісним рівнем людини й інші рівні інтеграції і функціонування його організму, то в системі особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії виявляються корисними й інші методи переважно симптомоцентрованої спрямованості [22].

Заслуговує на увагу в загальному плані ще одна тенденція і розвитку сучасної психотерапії: пошук, дослідження і розробка загальних факторів у психотерапевтичних впливах, без знання яких навряд чи можливий правильний облік ефективності психотерапії. До основного з них відносяться: 1) гарні відносини і співробітництво між психотерапевтом і пацієнтом - вихідна передумова, на якій будується психотерапія; 2) ослаблення „напруги” на початковій стадії, основане на здатності пацієнта обговорювати свою проблему з особою, від якого він сподівається одержати допомогу; 3) пізнавальне навчання за рахунок інформації, одержуваної від психотерапевта; 4) оперативна модифікація поведінки хворого за рахунок схвалення або несхвалення з боку психотерапевта і повторюваного корективного емоційного досвіду у відносинах із психотерапевтом; 5) набуття соціальних навичок на моделі психотерапевта; 6) переконання і вселяння, явне або приховане; 7) засвоєння або репетирування болем активних методик за умови емоційної підтримки з боку психотерапевта.

При сучасному рівні розвитку медицини, широкому використанні психотерапії в соматичних клініках визначальним стає принцип інтеграції власне психотерапевтичних, медико-педагогічних, соціо-терапевтичних і біологічних впливів у системі лікування хворого.

Тільки облік цієї тенденції забезпечить подальший адекватний розвиток теорії і практики психотерапії як загально-медичної спеціальності.

Як перший етап психотерапевтичної допомоги хворим неврозами виступає основна ланка лікувального обслуговування населення - поліклініка.

Психотерапевтична допомога хворим неврозами, що забезпечується лікарями поліклінік, має свої особливості. Це швидке встановлення лікувального контакту між хворим і лікарем, причому лікар є досить активною стороною в терапевтичному процесі; мобілізація всіх неспецифічних факторів лікувальної ситуації для підвищення терапевтичного впливу; психотерапія виступає у вигляді короткочасній і інтенсивної, вона звичайно індивідуальна, проводиться у формі раціональної психотерапії; психотерапія завжди сполучиться з фармакотерапією, фізіотерапією й іншими видами лікування. При наявності діагностичних і терапевтичних труднощів хворого підготовляють до спеціалізованого лікування. У зв'язку з тим що на прийомах у невропатологів і терапевтів поліклінік буває значний відсоток хворих із прикордонними станами, виникає необхідність у підвищенні кваліфікації цих фахівців в області психотерапії.

Найважливіше значення в поліпшенні психотерапевтичного обслуговування хворих неврозами і граничними з ними станами в даний час здобуває психотерапевтичний кабінет поліклініки. У ньому проводяться консультації усіх хворих, що направляються лікарями з метою уточнення діагнозу і лікування, здійснюється добір хворих для лікування в психотерапевтичному кабінеті поліклініки і психоневрологічному диспансері. Одночасно з цим через кабінет упроваджуються принципи медичної деонтології, психогігієни і психопрофілактики в роботу всього персоналу поліклініки.

Психотерапевтичний кабінет поліклініки може взяти на себе проведення соціально-психологічного тренінгу, використання окремих поведінкових методик і аутогенного тренування з метою підвищення ефективності діяльності співробітників поліклініки, особливо середньої ланки (реєстраторів, молодших медичних сестер і ін.), шляхом навчання їх навичкам саморегуляції емоційних реакцій, придбанню адекватних форм реагування в умовах нерідко напруженого ритму роботи поліклініки.

Створення таких кабінетів продиктовано як збільшенням числа неврозів зі складними психогенними, переважно соматичними, порушеннями, так і розповсюдженим дотепер серед населення упередженням до лікування у власне психоневрологічних установах. Сам факт напрямку хворого, що страждає неврозом, у психоневрологічний диспансер нерідко є для нього психічною травмою і здобуває ятрогенне значення.

У поліклініках психотерапевтична допомога буде виявлятися основній масі хворих неврозами. У кабінетах психотерапії мається можливість реалізації більш різноманітних і спеціалізованих впливів, що включають у себе не тільки симптоматичні, але і особистісно-орієнтовані (реконструктивні) психотерапевтичні методи як в індивідуальної, так і в груповій формі. Психотерапевт поліклініки - це частіше психіатр, рідше - невропатолог, що пройшли загальне (чотиримісячне) удосконалення на кафедрах психотерапії інститутів удосконалення лікарів.

Тому що в психотерапевтичних кабінетах поліклінік психотерапія сполучиться з заходами щодо оздоровлення середовища, що оточує хворого неврозом, у перспективі до співробітництва в цих кабінетах бажано залучити, крім лікаря, медичного психолога, що пройшов спеціальну підготовку по психотерапії.

Лікування неврозів в умовах спеціалізованого відділення володіє в порівнянні з амбулаторним рядом специфічних особливостей. Особливості ці стосуються, по-перше, контингенту хворих, з якими проводиться психотерапія. Сама логіка організації психотерапевтичної допомоги вимагає добору для лікування в стаціонарних умовах пацієнтів або з хронічними, важкими формами неврозів, або неврозами на тлі органічних захворювань головного мозку, або, нарешті, таких хворих, для яких повсякденне соціальне оточення є постійним джерелом декомпенсації і настільки важкого емоційного стресу, що це робить надзвичайно важкої або майже неможливої психотерапію в амбулаторних умовах. З цих розумінь випливає, що домінуючим видом лікування в стаціонарному відділенні є особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія, спрямована на усунення причин і механізмів розвитку хвороби. Зм'якшення або ліквідація симптоматики повинні розглядатися як додатковий вплив, підлеглий основній задачі терапії.

По-друге, особливість стаціонарної терапії полягає в тому, що умови спеціалізованого відділення надають можливість значної інтенсифікації процесу лікування в порівнянні з амбулаторним. Перебування хворого у відділенні протягом доби дозволяє організувати розпорядок дня і спосіб життя так, щоб буквально всі проведені заходи мали психотерапевтичний потенціал; при цьому практично стирається грань між соціотерапевтичними і власне психотерапевтичними впливами, максимально стимулюється активність самих хворих, підвищується ефективність як специфічних, так і неспецифічних форм психотерапії за рахунок створення сприятливого психологічного клімату.

Нарешті, умови спеціалізованого відділення дозволяють при наявності групових методів використовувати таку ефективну форму психотерапевтичного впливу, як психотерапевтичний колектив, створення і функціонування якого надзвичайно утруднено в амбулаторних умовах.

Крім різних форм групової психотерапії, про які говорилося вище, задачі корекції неадекватних форм спілкування і поведінки підлеглих і тієї форми лікувальних впливів, що виходять за рамки психотерапії у вузькому розумінні і можуть бути визначені як переважно соціальні впливи. До них відноситься самообслуговування, діяльність ради хворих, трудова терапія й арттерапія, використання диференційованих режимів і т.д.

Важливою ланкою відбудовних заходів при неврозах у нашій країні виступає санаторно-курортний етап, тому що хворі неврозами складають значний відсоток осіб, що направляються в санаторії. Відносно короткі терміни перебування хворого в санаторії, велике число хворих, що обслуговуються, вимагають, з одного боку, пристосування існуючих методик психотерапії до умов курорту і, з іншого боку - визначеної тактики ведення хворих психотерапевтом (активний характер психотерапії, обов'язкове сполучення її з курортними факторами, психотерапевтичне потенціювання й опосередкування останніх). Лікування повинне починатися в перші ж дні після надходження пацієнта в санаторій. Цьому може допомогти експрес-діагностика за допомогою стандартизованої й економічних, з погляду витрати часу і праці, клініко-психологічних методик.

Психотерапевтичний кабінет санаторію являє собою центр не тільки психотерапевтичної, психопрофілактичної і психогігієнічної роботи, але і деонтологічного виховання всього персоналу санаторію.

Важливою формою соціально-трудової реадаптації могли б стати спеціалізовані санаторії для хворих неврозами й іншими прикордонними станами. Добре зарекомендували себе в рамках санаторної практики спеціальні відділення для реадаптації хворих неврозами.

Основні принципи організації медичної допомоги населенню в нашій країні - наступність і ступінчастість - добре представлені в діяльності психіатричної служби, єдина система якої включає чотири основних ланки. Перше позалікарняна ланка - психоневрологічний диспансер (при його відсутності - психіатричний кабінет у поліклініці), друга напівстаціонарна - денний і нічний стаціонари, третя стаціонарна - психіатрична лікарня і четверта - трудову-промислово-трудова ланка. У кожній з ланок цієї системи можуть використовуватися різні методи психотерапії.

У психотерапевтичному кабінеті поліклініки психотерапія проводиться хворим неврозами, що ж стосується пацієнтів із психотичними розладами, то відповідно до існуючого положення про кабінет такі хворі, як і хворі з важкими затяжними формами неврозів, повинні направлятися з поліклініки в психоневрологічний диспансер.

В даний час психотерапевтична допомога хворим психозами виявляється в психотерапевтичному кабінеті психоневрологічного диспансеру. Зрозуміло, розміри цієї допомоги залежать від установок дільничних психіатрів і самого психотерапевта, що при необхідності може використовувати усі відомі форми амбулаторної психотерапії (раціональну психотерапію, аутогенне тренування, поведінкові методи, наркопсихотерапію й ін.).

Більш широкі можливості для проведення психотерапії надають денні і нічні стаціонари, організовані звичайно при психоневрологічних диспансерах. При проведенні лікування психічно хворих без відриву від звичних життєвих умов підвищується ефективність лікувально-реабілітаційних впливів, зменшуються явища госпіталізму. У денних і нічних стаціонарах психотерапія може проводитися хворим з в`ялотекучими формами ендогенних психозів, при більш злоякісних їхніх формах у стані ремісії, а також при постпроцесуальних станах у випадках неглибокого дефекту.

У якості нової організаційної форми в психіатрії М. Гауснер (1976) рекомендує недільний стаціонар. Проведення масивної, протягом декількох годин, психотерапії підвищує індивідуальний і груповий досвід психічно хворих, відкриває подальші можливості для зміни їх поведінки, сприяє соціальному їх навчанню.

Психотерапія в різних її формах - невід'ємний компонент підтримуючого лікування в психіатричних клубах. Ці клуби здійснюють свою роботу на основі взаємодії з іншими установами, що виражається в послідовному проведенні психофармакотерапії й інших видів біологічної терапії й у систематичної поетапної психо- і соціотерапії, спрямованої як на самого пацієнта (надання емоційної підтримки, заохочення до вербалізації своїх емоцій, зменшення тривоги і напруженості, підвищення соціального досвіду й ін.) так і на гармонізацію навколишнього хворого середовища - сімейних відносин, умов побуту і виробництва.


1.3 Психокорекція


Згідно з психодинамічним підходом до розуміння психіки, процес психокорекції покликаний оптимізувати стосунки особистості з оточенням, відкоректувати деструкції психіки суб’єкта, і у цьому він може нагадувати виховання. Спільність психокорекції і виховання полягає у тому, що ці види психологічного впливу зорієнтовані на розвиток особистості, однак виховання вносить прямі поправки у поведінку вихованців і лише опосередковано позначається на структурних особливостях психіки. Процес психокорекції стосується виявлення глибинних причин поведінкових розладів, внаслідок чого на латентному рівні відбуваються новозміни у психіці. Певною мірою можна визначити психокорекцію як процес перевиховання дорослої людини. Результативність виховання залежить від пластичності психічних процесів, тобто їх здатності до змін і розвитку у процесі взаємодії суб’єкта з вихователем, і стосується дітей. “Психокорекційний же процес покликаний відродити пластичність, мобільність психіки дорослої людини і тому зорієнтований на вивчення усталених якостей психіки та на виявлення їх дисфункцій” [18, с. 18]. Це зумовлено тим, що психіка дитини перебуває у розвиткові, становленні, вона є пластичною, тому піддається прямому впливу вихователя. Психокорекція спирається на розумовий, когнітивний потенціал, мислительні можливості суб’єкта, що піддається психокорекції. Дитяче ж мислення не настільки зріле і сформоване, не здатне до абстрактних узагальнень, систематизації отриманої інформації, тому психокорекція щодо дитини при необхідності застосовується у єдності з педагогічними аспектами. Виховний процес пов’язаний із впливом на суб’єкта. Психокорекція ж передбачає взаємодію та рівність позицій.

Процес психокорекції часто ототожнюють з психотерапією. На думку Р. Немова, існує суттєва різниця між поняттями “психотерапія” та “психокорекція”. Психотерапія – це система медико-психологічних засобів, що застосовуються лікарем для лікування різноманітних захворювань, а психокорекція – сукупність психологічних прийомів, що використовуються психологом для виправлення недоліків психології або поведінки психічно здорової людини [7, с. 213].

Терапія” в перекладі з грецької означає “мистецтво піклування”. Хоча у процесі психотерапії є компонент корекційного впливу на психіку, однак психокорекція – це не стільки “одужання від хвороби”, скільки розкриття внутрішнього потенціалу суб’єкта, латентних можливостей та ресурсів його психіки. Психокорекція розрахована на психічно здорових людей, здатних до прогресивних самозмін. Психотерапія передбачає комплексний лікувальний вплив на суб’єкта при багатьох психічних, нервових та психосоматичних розладах, тоді як в цілому і психокорекція, і психотерапія спрямовані на оптимізацію психічного, емоційного стану суб’єкта.

Говорячи про різницю між психокорекційним процесом і психотерапією, А. Осипова виділяє специфічні риси психокорекції. Вона (психокорекція) зорієнтована: на клінічно здорову особистість, яка має у повсякденному житті певні психологічні труднощі, а також на людей, що бажають змінити своє життя чи ставлять за мету розвиток особистості; акцент робиться на здорових сторонах особистості незалежно від ступеня їх порушення; психокорекційний вплив спрямований на сьогодення та майбуття клієнтів; у психокорекції акцентується ціннісний вклад психолога, хоча усувається нав’язування певних цінностей клієнтові; психокорекційні впливи спрямовані на зміну поведінки та розвиток особистості клієнта [8, с. 7].

На думку академіка Т. Яценко, психокорекційний вплив націлений на певним чином сформовану психіку, яка, можливо, має деструктивні особливості, але при цьому не мислиться підхід до людини як носія деструкцій [ 18, с. 21].

Існує точка зору, що психокорекція покликана вирішувати задання психопрофілактики з метою запобігання психічним деструкціям у кризових ситуаціях, полегшенню гострих психотравматичних реакцій.

Глибинна психокорекція тісно пов’язана з поняттям психічного здоров’я. З одного боку, результатом психокорекції може бути поліпшення психічного благополуччя суб’єкта. З іншого – глибинний психокорекційний процес передбачає наявність психічного здоров’я у його учасників, тому глибинна психокорекція не спрямована спеціально на формування психічного здоров’я.

Поняття психічного здоров’я вітчизняні та зарубіжні дослідники визначають досить відносно. Основними критеріями прийнято вважати “відповідність суб’єктивних образів, що виникають у людини, об’єктам дійсності, що відображаються; адекватність реакцій характеру, інтенсивності діючих збудників значенню життєвих подій; спроможність управляти власною поведінкою, визначати розумні життєві цілі, підтримувати необхідну для їх досягнення активність; готовність до взаємодії з іншими людьми; адаптивність у мікросоціальних стосунках” [13, с. 37].

Психічне здоров’я розглядається у більшості джерел як стан психологічного благополуччя, що виключає хворобливі психічні явища, співвідноситься з переживанням внутрішнього психологічного комфорту, передбачає гармонізацію внутрішніх суперечностей і конфліктів. У ході психокорекції з’ясовується, що поняття психічного здоров’я є досить відносним. Ця відносність виражається через фактор викривлення об’єктивної реальності: чим більше суб’єкт викривлює інформацію, сприйняття іншого і самого себе, тим більш виражений ступінь його психічного нездоров’я. Однак певні психічні прояви можна віднести на рахунок акцентуацій, які можуть бути об’єктом впливу як психотерапії, так і психокорекції. Психокорекція допомагає пом’якшувати такі акцентуації, надаючи тим самим полегшення на рівні самовідчуттів суб’єкта.

До проявів психічного неблагополуччя можна віднести наявність особистісної проблематики, наслідком чого є інфантильність, яка породжує затримку у розвитку особистості, що може бути інтелектуально досить розвиненою. Тому можна говорити, що глибинна психокорекція не лише спрямована на психічно здорову людину, а й посуває суб’єкта у бік психічного здоров’я шляхом виявлення глибинних детермінант його особистісної проблематики, суперечливості психіки, які відіграють деструктивну роль у функціонуванні суб’єкта. Зокрема, підлягають психокорекції такі особистісні дисфункції: дисгармонічність внутрішнього світу суб’єкта; агресивність як наслідок заблокованості можливостей вираження любові, теплоти до інших людей; тривога та страх перед оточуючою дійсністю як наслідок актуалізації комплексу меншовартості; егоцентризм, концентрація на власних проблемах та інтересах власного “Я”; пасивність, блокування власного творчого потенціалу та здатності до самореалізації; нездатність до адекватної саморефлексії та відображення інших людей. Вони викликані, передусім, особистісною проблемою, “яку суб’єкт сам не може розв’язати внаслідок неусвідомлюваності її передумов, казуальних аспектів, пов’язаних із внутрішньою, стабілізованою суперечністю” [18, с. 21].

Особистісна проблема може бути притаманна будь-якому суб’єктові, хоча ступінь вираженості внутрішніх суперечностей залежить від індивідуальної історії життя. Невідкоректовані внутрішні проблеми примушують заглиблюватися в себе, наслідком чого може бути тенденція “до психологічної імпотенції”, тобто неможливість налагодити стосунки з людьми загалом (що є неприпустимим для психолога-практика) та стосунки інтимного порядку з особами протилежної статі. Поведінкою людини за таких умов керують хворобливі точки “Я”, які спонукають її рухатися між двома полярностями – плюс – мінус, любов – ненависть, активність – пасивність тощо.

Згідно з психодинамічною теорією, важливий цілісний підхід до психокорекції, яка є процесуальною та спрямована на виявлення глибинних передумов особистісної проблеми, оскільки психіка – усистематизоване, динамічне утворення з свідомим і несвідомим аспектами, які перебувають у тісному взаємозв’язку. Вони схожі, тотожні – лиш різноспрямовані, що відображено у “Моделі внутрішньої динаміки психіки”, створеної академіком АПН України Т. Яценко.

Свідоме та несвідоме кожного суб’єкта співіснують, уживаються за рахунок суб’єктивної зінтегрованості психіки. Таку зінтегрованість забезпечують психологічні захисти, покликані приховати почуття меншовартості і зреалізувати тенденцію “до сили”. Психокорекційний процес, маючи свої закономірності, завжди неповторний, спрямований на вивчення індивідуального досвіду суб’єкта, особливості психіки якого дають змогу, на думку Т. Яценко, відстежувати базові захисти суб’єкта, що в певній мірі можуть гальмувати весь хід психокорекційної роботи. Якщо наявна проблематика, то зінтегрованість психіки забезпечується ілюзорними способами. Захисну систему обслуговують умовні цінності, які є емотивними, носять індивідуально-неповторний характер і маскують несвідомий зміст, викривлюючи реальний результат взаємодії з іншими людьми. Останні задаються ідеалізованим “Я”, що виражається в очікуваннях суб’єкта та орієнтується на ідеал “Я” (наприклад, жадання, щоб оточення ставилося як до “ідеалу”). У цьому може полягати суперечність, відступ від реальності, що зашкоджує суб’єктові об’єктивно сприймати оточуючий світ, реалізовувати власні цілі й потреби, налагоджувати оптимальні стосунки з соціумом, на основі чого і може суб’єктивно інтегруватися його психіка, набуваючи ознак ходіння хибним колом.

Сутність глибинної психокорекції – пізнання функційних особливостей несвідомої сфери, цілісних проявів психіки у єдності свідомого та несвідомого аспектів. У результаті психокорекції відступи від реальності переосмислюються, але якщо таке переосмислення не набуває ознак системності, то є небезпека повернутися до звичного способу сприйняття дійсності. Тому психокорекційна праця – надзвичайно важка, адже існує прихована від свідомості тенденція захисної системи: до страждань, до самопокарання, що викликається почуттям провини, яке спершу виникає в сім’ї під впливом едіпової залежності. Інфантильні глибиннопсихологічні цінності обумовлюють психологічну слабкість суб’єкта, що є епіфеноменом тенденції “до сили”, яка на когнітивному рівні може мати просоціальне забарвлення. Тому важливо виявляти й усвідомлювати інфантильні витоки деструктивних тенденцій, які завжди є неусвідомлюваними, та переорієнтовувати їх у продуктивне русло. У процесі особистісної корекції призма сприймання суб’єкта оптимізується і це є ознакою його психічного здоров’я.

Глибинна психокорекція може ефективно здійснюватися за допомогою групової психокорекції за методом АСПН. Така психокорекція має очевидні переваги групового процесу, адже психіка людини формується у взаємовідносинах з іншими людьми і спрямовується на пізнання витоків особистісної проблематики. Вона починається з пізнання, а потім переходить на поведінковий рівень. Це глибинний процес, наслідком якого є конструктивні зміни у психіці особистості, адже усвідомлення несвідомих механізмів призводить до втрати їх енергетичної сили, імперативної властивості управляти поведінкою, настроєм, самопочуттям суб’єкта тощо.

Успішна психокорекція можлива за умов поєднання зусиль психолога та протагоніста у пошуку першопричин труднощів у спілкуванні і взаєминах між людьми. Успіх, цілісність групової психокорекції залежить і від характерологічних параметрів суб’єкта – таких, як сила волі, психологічна сміливість, наполегливість, послідовність, працелюбність. Без цих якостей “просвітлення” у результаті психокорекційного впливу недостатньо, оскільки суб’єкт набуває не лише нових знань відносно самого себе, а й формує здатність до аутопсихокорекції, довготривалої роботи над собою поза груповим процесом, яка, безумовно, потребує напруження душевних сил. Глибинна психокорекція є передумовою самореалізації і передбачає сильний рушійний мотив для особистісного зростання. Для психолога-практика такий мотив може полягати у оптимізації власного внутрішнього психологічного стану, реалізації у професійній діяльності, набутті самоідентичності та самототожності.

Отже, глибинно-психологічна корекція дозволяє виявити функційні особливості несвідомої сфери, взаємозв’язки між свідомим і несвідомим, допомагає усвідомити динамічні характеристики механізмів, зумовлених базовими психологічними захистами, що керують поведінкою суб’єкта і є основою його особистісної проблематики. У результаті такого усвідомлення та наступної наполегливої праці у напрямку самокорекції у суб’єкта швидко настає полегшення на рівні самовідчуттів, відбувається звільнення від внутрішньої напруги, зниження тривоги, що в подальшому призводить до конструктивних новозмін в “Я”, що може бути свідченням його психологічного благополуччя. Таке благополуччя дає можливість об’єктивно сприймати дійсність, ефективно вирішувати життєві та професійні цілі. Відкоректованість передбачає розуміння власних захисних тенденцій, усвідомлення відступів від реальності та хворобливих точок “Я”.

Позитивна динаміка особистісних змін, наслідком якої є енергійний життєвий тонус – це найперший показник ефективної особистісної корекції майбутнього психолога-практика, його професійного зростання. Глибинна психокорекція – необхідна передумова професійного становлення психолога-практика, оскільки сприяє набуттю ним професійної позиції, допомагає у напруженій ситуації незмінно зберігати спокій; допомагає наближатися до того, до чого прагне суб’єкт; запобігає розходженню його намірів з бажаннями; сприяє набуттю професійної мудрості та соціально-перцептивного інтелекту, що є “життєвою нивою” саме практичної психології. Тому оволодіння навичками глибинно-психологічного аналізу можливе лише шляхом власної особистісної корекції фахівця-психолога, яка дозволяє набувати специфічні рефлексивні знання, здобуваючи глибинно-психологічну грамотність у галузі практичної психології, що сприяє підвищенню професіоналізму.

Психокорекцією називається цілеспрямоване виправлення недоліків у психології або поводженні людини за допомогою спеціальних засобів психологічного впливу. Психокорекції піддаються, як правило, недоліки, що не мають органічної основи і не представляють собою такі стійкі якості, що формуються досить рано і потім практично не змінюються.

Основна відмінність психокорекції від впливів, спрямованих на психологічний розвиток людини, полягає в тім, що психокорекція має справу з уже сформованими якостями особистості або видами поводження і спрямована на їхню переробку, у той час як основна задача психологічного розвитку полягає в тому, щоб при відсутності або недостатньому розвитку сформувати в людини потрібні психологічні якості.

Відмінність психокорекції від психотерапії полягає в тім, що психотерапія має справу з хворобами психіки людини і займається їх лікуванням. Багато аномалій у психіці і поводженні людей, що виявляються в захворюваннях, схожі на ті, з якими має справа психолог, що займається психокорекцією. У ряді випадків - тих, котрі відносяться до прикордонного стану між нормою і патологією, - психокорекцію і психотерапію важко розрізнити як по застосовуваних методах, так і за результатами такого впливу. Людей, що звертаються за допомогою до психотерапевта, звичайно називають пацієнтами, а тих, хто потребує тільки в психокорекційної допомоги, іменують клієнтами. Клієнт - це нормальний фізично і психічно здорова людина, у якого в житті виникли проблеми психологічного або поведінкового характеру, і який не здатний самостійно їх дозволити [25, с.75].

Психокорекційні впливи можуть бути наступних основних видів: переконання, уселяння, наслідування, підкріплення. Переконання - це спосіб психокорекційного впливу, розрахований на свідомість і вольове виправлення людиною недоліків у своїй психології і поводженні. Переконання допомагає людині зрозуміти причини виниклих у нього утруднень, підкріплює бажання позбудеться від недоліків.

Переконання, у свою чергу, може мати ряд різновидів. Перший - допомогти людині усвідомити власні недоліки з розрахунком на те, що він сам знайде в собі сили позбутися від них. Другий вид переконання, крім такої допомоги, припускає вказівка способів, за допомогою яких він міг би позбутися від недоліків. Така, наприклад, допомога під час психологічного консультування. Третій вид переконуючого психокорекційного впливу полягає в тім, що із самого початку психолог допомагає своєму клієнтові. При цьому сам клієнт добровільно й усвідомлено бере участь у процесі разом із психологом. Так відбувається, наприклад, у клієнтоорієнтованій психотерапії К. Роджерса [20, с. 160].

Уселяння - це процедура психологічного впливу на клієнта, що не припускає з його боку усвідомлення всього того, що відбувається. Клієнт може смутно розуміти, що на нього виявляється психологічний вплив, але до кінця не усвідомлювати, що насправді відбувається. До вселяння звертаються, наприклад, тоді, коли клієнт хоче змінитися, а сам неусвідомлено цьому пручається.

При вселянні людині може бути притомним, у напівсвідомості й у несвідомому стані. При несвідомому уселянні використовують, наприклад, технікові гіпнозу або відволікають увага клієнта.

Методика наслідування полягає в тому, що психолог нічого не пояснює і не вселяє клієнтові, а просто демонструє йому потрібні зразки поводження, пропонуючи них повторити. Таке нерідко відбувається при використанні групових методів психокорекції, коли учасники вирішують проблеми поведінкового і міжособистісного, характеру. Ведучої групи в цьому випадку показує, як треба поводитися в тих або інших ситуаціях.

Нарешті, підкріплення - це процедура, вироблена в біхевіористичній орієнтованої психотерапії, що будується на основі теорії соціального научення. У даному випадку для досягнення необхідного психокоррекционного результату застосовуються різноманітні стимули, заохочення і покарання, за допомогою яких підкріплюються потрібні і руйнуються непотрібні поведінкові реакції.

Психокорекція на практиці може застосовуватися в двох формах: індивідуальної або груповий. У першому випадку психолог працює з клієнтом один на один при відсутності сторонніх осіб. В другому випадку він працює відразу з групою клієнтів, що у психокорекційному процесі взаємодіють не тільки з ним, але й один з одним.

У загальному плані можна говорити про дві клінічні передумови широкого й ефективного застосування психотерапії. По-перше, це пряме використання її лікувальної дії при великому колі захворювань, у етіопатогенезі яких психічному факторові належать визначальна (неврози) або досить істотна роль (інші граничні стани, психосоматичні розладу й ін.). По-друге, її лікувально-профілактичне значення з обліком психосоціальних реакцій на соматичні хвороби, їх наслідки, впливу специфічних соматичних розладів на психологічне функціонування індивіда, його поведінку й ін.

Що ж стосується цілей, задач, вибору, методів психотерапії, то вони визначаються конкретними клінічними характеристиками хворого і хвороби:

- особистісними особливостями пацієнта і реакціями його на хворобу;

- психологічними факторами етіопатогенезу захворювання;

- нозологічною приналежністю хвороби і се етапами;

- структурно-організаційними рамками, у яких проводиться психотерапія.

Поняття особистісного підходу є одним з найважливіших теоретико-методологічних принципів медицини. Тому вкрай актуальним представляється детальне дослідження особливостей особистості хворого, їх трансформації в процесі розвитку хвороби. Це необхідно як для рішення задач патогенетичної і диференціальної діагностики, так і лікувально-відновної практики, психотерапевтичної і психокорекційної роботи.

Значимість зазначених досліджень зростає через тенденцію, що підсилюється, до виведення особистісних особливостей і розладів безпосередньо з патології мозку, чому чимало сприяло установлення важливої ролі лімбіко-ретикулярного комплексу в психічній діяльності. При всьому значенні досліджень в області "неврології особистості" з'ясування генезу особистісних особливостей вимагає одночасного аналізу складних явищ індивідуальної і соціальної психології особистості.

Яскравою моделлю, яку можна використовувати для розгляду трансформації особистісних особливостей у зв'язку з задачами психотерапії, є невротичне захворювання ("хвороба особистості") з його різними стадіями. При невротичній реакції в картині особистісних порушень на першому місці виявляються розлади, пов'язані переважно з особливостями темпераменту. До таких первинних особистісних особливостей можуть бути віднесені підвищена ефективність хворого істерією, тривожність і ригідність обсесивного хворого, підвищена виснаженість хворого неврастенією. Однак самі по собі ці особливості можуть бути причиною, лише короткочасної невротичної реакції, що розвивається у важкій психотравмуючій ситуації. Друга стадія невротичного захворювання - стадія власне неврозу, психогенного розладу, в основі якого лежить порушення значимих відносин особистості. Як відзначав В. Н. Мясищев, особлива значимість і стійкість відносини уможливлює його перехід у рису характеру. Непевності і собі, пошуки визнання як риси невротичної особистості й є по суті справи зафіксоване і стійке відношення до себе. На третій стадії неврозу - при затяжному його протіканні і невротичному розвитку – і відзначається посилення цих рис до ступеня характерологічних акцентуацій і психопатичних особливостей, що багато в чому визначають поведінку людини і його дезадаптацію.

Як приклад співвідношення первинних, вторинних і третинних особливостей особистості в хворого неврозом можна привести особистісні порушення в пацієнта з істеричною формою неврозу. На базі первинної афективної нестійкості хворого істерією в якості вторинних особистісних особливостей виникає непевність у собі й у той же час потреба у визнанні, а в якості третинних - демонстративність і претензійність. Таким чином, первинні особистісні риси, пов'язані з особливостями темпераменту, виражаються насамперед в афективній сфері; вторинні риси виявляються в порушенні системи відносин і є глибинними особистісними порушеннями, проблемами внутрішніми, "для себе"; третинні особистісні риси виявляються вже на поведінковому рівні і можуть виражатися, наприклад, у труднощах спілкування, міжособистісного функціонування, тобто в труднощах і проблемах "з іншими і для інших". Поява третинних, а іноді і вторинних особистісних утворень у хворих неврозами обумовлено, як правило, регулятивними цілями збереження існуючої системи відносин, відносини до себе і самооцінки, що забезпечують її цілісність і стійкість. Це означає, що третинні особистісні утворення в хворі неврози--особливості поведінки і міжособистісного функціонування - виконують свого роду захисну функцію, функцію збереження існуючої системи відносин, збереження хоча б зовнішньої позитивної самооцінки і впевненості в собі. У картині хвороби при цьому виступають психологічні механізми, що свідчать, з одного боку, про явища дезадаптації і збереженні особистісних розладів, а з іншого боку, що вказують на можливі шляхи їх корекції. Мова йде про невротичні захисні механізми.

Розглянуті особливості особистості - первинні, вторинні і третинні - пацієнта, що страждає неврозом, відіграють істотну роль при виборі найбільш оптимальної психотерапевтичної тактики. (Якщо при первинних особистісних розладах істотну роль у терапії можуть відігравати біологічні методи лікування (у тому числі сучасні психотропні засоби), то корекція вторинних особистісних порушень, порушень системи відносин особистості вимагає вже проведення особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії, як в індивідуальній, так і особливо в груповій формі. Корекція третинних особистісних розладів при неврозах, що виявляються в поведінковій сфері, більш конструктивно протікає при доповненні патогенетичної психотерапії різними методами поведінкового тренінгу. Відповідним чином облік первинних, вторинних і третинних особистісних особливостей хворих неврозами дозволяє більш цілеспрямовано використовувати й інші форми психотерапії (сугестію, аутосуггестію й ін.).

Вплив різних лікувально-відновних методів (у тому числі психотерапевтично спрямованих) і їх співвідношення, обумовлене наявністю первинних, вторинних і третинних особистісних утворень, можна простежити не тільки при невротичних розладах, але і на моделях епілепсії як органічного захворювання головного мозку й ішемічної хвороби серця в якості психосоматичного захворювання.

Вивчення феноменології особистісних розладів і їх динамічної трансформації в процесі розвитку хвороби, крім теоретичного, має і велике практичне значення, сприяючи ефективному проведенню психотерапії, підборові адекватного співвідношення її з біологічними впливами з урахуванням різного рівня порушень у структурі особистісних розладів.

Тільки досконале володіння методом клінічного аналізу, засноване на знанні семіології (і особливо патопсихології) прикордонних станів, дозволяє лікареві правильно оцінити взаємодія невротичного й органічного компонентів у картині захворювання і вибрати найбільш адекватне співвідношення психотерапії і біологічної терапії в кожнім окремому випадку.

Однієї з прогресивних тенденцій розвитку клінічної психотерапії є сполучення її з іншими, у тому числі біологічними, видами лікування. Це необхідно мати у виді, тому що при деяких захворюваннях, особливо психогенного характеру, використання біологічної терапії (наприклад, психотропних засобів) стикається з запереченнями і розглядається деякими дослідниками як свого роду капітуляція психотерапевта перед хворим.

Прихильники застосування біологічної терапії, навпроти, бачать її основне призначення в тім, що вона "відкриває двері" для психотерапії. Навіть короткочасне поліпшення стану на початку лікування полегшує психотерапевтичний контакт, зокрема , підвищуючи віру хворого у видужання. Психотропні засоби, роблячи вплив, що нормалізує, на емоційну сферу хворих, створюють умови для швидкого і більш конструктивної участі індивіда в дозволі психотравмуючих обставин, що викликали невротичну декомпенсацію і підтримують її.



РОЗДІЛ 2. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ХВОРИХ З РІЗНИМИ СОМАТИЧНИМИ ЗАХВОРЮВАННЯМИ


2.1 Онкологічна патологія


Психічні розлади різного ступеня вираженості (від психологічних до нозологічних реакцій на діагноз і прогноз захворювання до гострих психозів) при онкологічній патології - часте явище, що спостерігається як онкологами, хірургами, гінекологами, так і психіатрами і психологами.. Онкологічний процес виступає для психічної діяльності в двох важливих аспектах. З однієї сторони (психогенної), діагноз захворювання, зараховується традиційно до групи невиліковних і, як наслідок, підвищено значимих, перетворює один лише факт захворюваності в серйозну психічну травму, здатну сформувати психічні порушення психогенно-реактивного характеру. З іншої сторони (соматогенній), онкологічна патологія може розглядатися як крайній, один з найбільш важких у соматичному плані фактор, з комплексом психічної і фізичної астенії, виснаженням, що істотно впливає на психічну діяльність і формуючі соматогенні психічні розлади. До того ж, якщо онкологічний процес локалізується в гормонозалежних і гормонопродукующих органах, то великий ризик розвитку так називаного психоендокринного симптомокомплексу зі специфічними клінічними проявами.

Виділяється п'ять фаз реагування на злоякісні новотвори і рак (Kubler-Ross):

2 фаза (дисфорична) настає після підтвердження діагнозу і виявляється бурхливим протестом, дисфорією, схильністю робити які-небудь агресивні дії у відношенні навколишніх або себе (наприклад, суіцидальні).

3 фаза (аутосугестивна) характеризується прийняттям фактів про наявність у пацієнта злоякісного процесу і необхідності тривалого й інтенсивного лікування.

4 фаза (депресивна) настає після тривалого періоду терапії і виявляється поступовою втратою надії на видужання, появою песимізму, пригніченості і пасивності.

5 фаза (апатична) з'являється на останніх етапах захворювання і виражається "примиренням" хворого з долею, прийняттям будь-якого результату і супроводжується байдужністю стосовно зовнішніх і внутрішніх процесів.

Оперативні (хірургічні) втручання в онкологічній практиці є одними з основних етапів терапії, унаслідок цього вони виступають додатковим фактором, що впливає на психопатологічне симптомо- і синдромоутворення. У комплексі оперативного втручання істотну роль для психіки можуть грати як супутні йому анестезіологічні маніпуляції і можливість безпосереднього патогенного впливу на діяльність мозку, так і психологічна значимість радикальних хірургічних операцій з видаленням органа або формуванням визначеного косметичного дефекту [25].

Унаслідок констеляції перерахованих патогенних для психіки факторів в онкологічно хворих різко зростає ризик суіцидальних тенденцій. Кількість суіцидальних спроб при онкологічних захворюваннях значно перевищує подібний показник при інших соматичних захворюваннях. Цей факт зайвий раз указує на те, що, по-перше, існують деякі відмінні риси психічних переживань при онкологічних захворюваннях, по-друге, жодне з існуючих захворювань не несе в собі настільки могутнього стресового навантаження, як злоякісна пухлина.

Прояву психологічних порушень і виразність психічних порушень практично не корелюють з вагою онкологічного захворювання, що демонструє зв'язок між виникненням, формуванням і якісними характеристиками психічних порушень при онкологічних захворюваннях з патофізиологічними механізмами, що знаходяться не в лінійній залежності друг від друга. При цьому помітній стає роль суб'єктивно-психологічна. Слід зазначити, що пошук кореляцій між вагою онкологічного захворювання і вагою психологічних переживань безпредметний, оскільки, якщо оцінити вага раку дозволяють кількісні математичні критерії (величина пухлини, стадія онкологічного процесу, наявність змін у лімфатичній системі і характер метастазування), то проаналізувати і виразити кількісно вагу психологічного стану або психопатологічних симптомів і синдромів представляється скрутним (навіть психотичне порушення дозволене назвати лише умовно важче непсихотичного), що пов'язано з залученістю в процес особистості з її екзистенціальними параметрами апріорно непіддаються "обліку і контролю". Унаслідок цього можна вважати недоцільним указівка на глибину психогенних реакцій в онкологічно хворих трьох видів: реакції легкого, важкого і середнього ступеня. Навіть суіцидальні спроби по суті не можуть відбивати об'єктивної ваги стану, тому що в процесі психічного переживання беруть участь як мінімум два агенти: об'єктивна подія й особистість зі специфікою відносини до події.

Клініко-психологічні і психопатологічні особливості при онкологічній патології залежать від етапу основного захворювання. Виділяють, як правило, що випливають етапи: поліклінічний (діагностичний), етап "надходження в клініку", передопераційний (передлікувальний), післяопераційний, етап виписки і катамнестичний (Е.Ф.Бажин, А.В.Гнєздилов) [25].

Для поліклінічного (діагностичного) етапу, що починається з перших контактів хворого з онкологічною службою, а часто з напрямку пацієнта лікарями до онкологів для огляду і рішення питання про необхідність госпіталізації й оперативного лікування, характерним вважається тривожно-депресивний синдром. За даними Е.Ф.Бажина й А.В.Гнєздилова, його частота складає 56%. При цьому типовим є загальне занепокоєння, виражена Тривога, що іноді досягає ступеня страху, відчуття цілковитої безнадійності, безперспективності існування, думки про неминучу швидку і болісну смерть. У тих пацієнтів, преморбід яким відрізняється рисами стенічності й активності в клінічній картині звичайно переважають тривога і страх, у той час як у пасивних, астенічних суб'єктів на перший план виступає депресивна симптоматика. Друге місце по частоті виникнення на "діагностичному" етапі належить психогенії, що виражається в розвитку дисфоричного синдрому, що виявляється в злісному настрої. Хворі стають похмурими, дратівливими, іноді без найменшого приводу спостерігаються спалахи люті, гніву, злості, що можуть супроводжуватися агресією, спрямованої на найближче оточення (родину, співробітників по роботі, а також медичний персонал). Найчастіше за таким фасадом злості й агресії ховаються тривога і страх. Дисфорические розлади звичайно розвиваються в осіб, преморбид яким характеризувався рисами збудливості, вибуховості, нестримності. Третє місце по частоті виникнення належить тривожно-іпохондричної й астеноіпохондричній симптоматиці. Перші з цих реакцій характеризуються тривожною напругою з постійною фіксацією уваги на самопочутті, особливо на відчуттях. Хворі увесь час шукають і "знаходять" особливі "неполадки" в організмі, звичайно посилаючись при цьому на якісь невиразні, невизначені відчуття, що ними інтерпретуються як катастрофічно швидке поширення пухлини по всьому тілу, безнадійна запізненість діагностики і т.п. На наступному етапі - "надходження в клініку" відбувається деяке зниження ваги (інтенсивності) переживань. Це в істотній мері зв'язано з побудовою компенсаторної системи психологічного захисту типу: "Я хворий, можливо в мене навіть рак, але тепер я знаходжуся в спеціальній лікарні під спостереженням кваліфікованих лікарів, що зроблять усі, щоб мені допомогти". На цьому етапі переважної є така симптоматика як: тривожно-депресивна, дисфорична, тривожно-іпохондрична, обсесивно-фобічная.

Різкий підйом інтенсивності психогенних переживань відзначається на наступному етапі - передопераційному (передлікувальному). У рамках депресивного синдрому переважної стає страх можливої загибелі в процесові операції. Крім того, деякі автори (Е.Ф.Бажин, А.В.Гнєздилов) на цьому етапі виявляли параноїдні розлади у вигляді "бредоподібних ідей переслідування і відносини".

На четвертому етапі - "післяопераційному" - різко знижується ступінь виразності всіх негативних переживань хворих і відбувається своєрідне "психологічне полегшення", а переважним психопатологічним синдромом стає астеноіпохондричний [28].

Етап виписки зі стаціонару не має специфічних психопатологічних феноменів, а на катамнестичному етапі біля двох третин пацієнтів мають особливі порушення психічного стану. Зовні вони виявляються як прагнення до самоізоляції. Відношення до звичних і улюбленим колись розваг стає різко негативним. Спроби з боку близьких людей якось "розворушити" хворого, як правило, не мають ніякого успіху. Особливо негативне відношення викликають ті ситуації, що зв'язані із сильними емоційними переживаннями. Втрачається інтерес і до внутрісімейних справ. У переживаннях хворого постійно звучать депресивні ноти, зв'язані не тільки з наявністю онкологічного захворювання, але і його наслідками - інвалідністю, утратою привабливості і т.п. Особливо хворобливі переживання, що відносяться до інтимної сфери.

Системний підхід до аналізу формування прикордонних психічних розладів при онкологічних захворюваннях дозволив В.Я.Семке й А.Н.Гузеву розробити модель психосоматичних співвідношень з виділенням трьох рівнів адаптації: біологічного (соматогенного), конституціонально-типологічного (особистісного) і психологічного (психосоціального). Автори виділили також пари синдромоутворюючих факторів. Так, на рівні соматичної адаптації був виділений соматогенно-органічний фактор і парний йому - фактор "соматичні ресурси адаптації", при цьому перший вважався патогенетичним, другий - саногенетичним. На особистісному рівні психологічної адаптації відповідно - психосоціогенний фактор і фактор "зовнішні ресурси адаптації". З виділенням перерахованих факторів авторам удалося створити модель у виді тривимірного утворення, у якій на кожній осі представлена одна пара факторів. У процесі системного аналізу пацієнтів зі злоякісними і доброякісними пухлинами, а також хворих з канцерофобическим синдромом В.Я.Семке й А.Н.Гузевим був отриманий континуум психосоматичних співвідношень, у якому на одному полюсі ведучим патогенетичним фактором виступав психогенний (неврози), а на іншому - соматогенний (самі злоякісні новотвори). І ще один висновок виявився важливим: в онкологічно хворих у наявності зміна загальної і нервово-психічної реактивності, що носить досить універсальний характер для усіх хворих, що не залежить від їх преморбідній особистісної структури і навіть вихідної аномалії особистості, що дозволило говорити про своєрідний патологічний розвиток особистості внаслідок онкологічної патології [28].

Сімейна підтримка є найважливішим і принциповим фактором у пристосуванні хворих з онкологічною патологією. Роль сімейних взаємин зростає у випадках появи в онкологічно хворих психологічних проблем і психічних розладів. Купірування психопатологічних симптомів і синдромів і адаптація хворих до нового для них статусу онкологічно хворого ефективніше проходити в родинах, що будуються за принципом згуртованості. Причому, обличчя, що одержують хіміотерапію, мають потребу в "більш теплому відношенні в родинах" у порівнянні з пацієнтами, перенісшими оперативне втручання з приводу пухлин. При мастектомії в дружин істотна роль психологічної допомоги з боку чоловіка. Відзначено значимість сексуально-естетичного фактора, здатного викликати неадекватні реакції чоловіка і спровокувати появу психогенних психічних порушень. Однак чоловіча роль виявляється найчастіше істотною лише як підтвердження негативних експектацій хворих, заснованих на рефлексивному стилі мислення, властивим онкологічним хворим, що ґрунтується на змінах самооцінки в зв'язку з захворюванням.

Із соціально-психологічних факторів, що впливають на виразність психічних переживань і патогенез психічних порушень при онкологічній патології, важливим є "синдром ізоляції", а також характерологічний преморбід. На думку Е.Ф. І Бажина й А.В.Гнєздилова, серед онкологічних хворих можуть бути виділені кілька основних груп по характерологічних параметрах. Група "синтонних" осіб відрізняється в преморбіді такими рисами як сердечність, товариськість, з перевагою в преморбіді емоційних рис. Для них при захворюванні раком характерні відносно адекватні форми психогеній - астенодепресивні й астеноіпохондричні реакції, що, як правило, не досягають значного ступеня виразності і відносно нестійкі. Ці хворі досить чуттєві до психотерапевтичного втручання і порівняно легко адаптуються. У тих пацієнтів, у яких у преморбіді відзначаються "циклоїдні" риси, психогенні реакції подібні з реакціями синтонних, відрізняючись лише глибиною і стійкістю. Група "шизоідних" хворих характеризується рисами замкнутості, відгородженості, стриманості, перевагою інтелектуальних інтересів. При розвитку в них психогенних реакцій відзначається схильність до утворення зверхціннісних і бредоподібних ідей, аутизації, самоізоляції, суіцидальних тенденцій. Групі "збудливих" у преморбіді властиві запальність, вибуховість, імпульсивність, торпідність, в'язкість, дріб'язковість і педантичність. В умовах хронічної хвороби такі пацієнти можуть давати реакції у виді дратівливості, озлобленості, аж до агресії. Хворі з преморбідними "істероїдними" рисами реагують на хворобу як правило деперсоналізаційно-дереалізаційними симптомами, а тривожно-недовірливі - обсесивно-фобічними [25].

Особливий інтерес представляє питання про вплив психічних переживань, розладів і преморбідних характерологічних особливостей людини на протікання онкологічного процесу. H.J.Eysenck у роботі "Рак, особистість і білки" наводить дані про зв'язок особистості з виникненням або запобіганням раку. Ризик розвитку раку, на його думку, пов'язаний з такими особливостями особистості, як емоційна лабільність, екстраверсія, аномальне вираження емоцій (надмірне придушення почуттів), а також депресія і безнадійність. Як думає H.Eysenck, тривога і нейротизм захищають від раку. Гострий стрес, знижуючи ефективність імунної системи, сприяє виникненню раку. Збільшення рівня кортикостероїдів, що має місце при депресії, знижує клітинний імунітет і сприяє розвитку раку. АКТГ, пов'язаний із тривогою і нейротизмом, навпаки, сприяє зміцненню захисних сил організму. Особливо акцентується увага на тім, що індивідуальні розходження і генетичні фактори можуть впливати на прояв відповідних показників.

Меланхолія і депресія, на думку P.Revіdі, сприяють виникненню злоякісних пухлин. Існує психологічна "підготовленість ґрунту" до розвитку раку. По образному вираженню автора, рак молочної залози нерідко представляє "пасивне самогубство" у результаті почуття провини і депресії. Стриманість прояву емоцій, придушення полових інстинктів можуть бути віднесені до етіологічних факторів розвитку раку молочної залози. Анорексія, безсоння, непевність у собі, психічні травми можуть привести до розвитку раку в терміни від 1 до-15 років. Рак, підкреслює P.Revіdі, можна розглядати як хвороба адаптації до стресу і імунодепресії. Ракові молочної залози часто передують тривалі депресії і дисфорії. Ці хворі частіше бездітні й у сексуальному плані більш загальмовані.

Рак, вважає K.Rodewіg, є проявом утрати надії на досягнення життєвих цілей. Це стосується проблем сексуальності і шлюбу, материнства в широкому змісті цього поняття і зв'язку з загальними соціальними проблемами. Оцінюючи емоційні фактори і виживаність при раку молочної залози, B.Stoll підкреслює, що хворий довше живе в тому випадку, якщо він набудований агресивно, вільно виражає свої емоції. У тих випадках, коли ; хворий апатичний, подавлений, почуває себе безпомічним, ситуацію вважає безнадійної, термін його життя скорочується [25].

Питання про специфічність психологічних феноменів і психопатологічних порушень при онкологічних захворюваннях різної локалізації займає дослідників протягом багатьох років. На думку А.В.Ромасенко і К.А.Скворцова, протягом тривалої фази розгорнутої хвороби можна іноді доглянути і специфіку органів. Так, автори вважають, що при раку легені спостерігається тривалий латентний період хворобливих відчуттів і відсутність визначених явищ з боку нервово-психічної сфери. Потім швидко розвивається почуття тривоги, страху і разом з тим млявості. При екзофітному раці шийки матки визначаються відчуття раптового постаріння, у деяких випадках поява сексуальних перверсій, досить відчуваються різко в сновидіннях. Рак печінки, що захоплює і підшлункову залозу, сполучиться з органічними і гіпнагогічними феноменами. Шлунково-кишковий тракт частіше і триваліше викликає іпохондричні установки.

Приблизно третина злоякісних новотворів у жінок локалізується в геніталіях, а рак шийки матки є Найбільш частим видом злоякісних пухлин жіночої полової сфери. До того ж доброякісні пухлини геніталій значно збільшують число онкогінекологічних хворих За даними Т.Ю. Марилової, психогенні реакції частіше спостерігаються в жінок, що страждали в минулому неврозами, вегетативною нестійкістю. Поряд із тривожно-депресивним синдромом, зниженим фоном настрою, головною психічною травмою є почуття втрати жіночності й острах розпаду родини. У молодих жінок домінує страх утрати дітородної функції.

Захворювання раком молочної залози "супроводжується важким психологічним стресом. У таких хворих виникає почуття втрати жіночності і як наслідок - неповноцінності й ущербності. Хвора відчуває погрозу для життя, страх перед можливою соціальною ізоляцією і розпадом родини. Перед кожною такою хворою встає задача пристосування до нової життєвої ситуації і формування адекватного відношення до власної особистості і свого здоров'я.

Дослідження особливостей мотиваційної сфери в хворих раком молочної залози як у перед- і післяопераційному періоді, так і у віддалений термін, через 3-5 років, дозволило Т.Ю.Мариловій виявити наступні психологічні особливості цього контингенту хворих:

1) Захворювання раком молочної залози, що створює кризову ситуацію для особистості, приводить до зміни життєвої позиції, що трансформує її мотиваційну сферу. На діагностичному етапі, коли переважає позиція приреченості, основним смислоутворюючим мотивом є мотив виживання. Формуються і додатковому, відповідному цьому мотиву мети дій і учинків хворих ("завершення справ, пристрій дітей"). На передопераційному етапі домінує мотив збереження здоров'я, виживання. Після операції мотив збереження здоров'я стає ведучим. При цьому він здобуває новий особистісний зміст - соціального виживання. На віддалених етапах лікування, визначаючи з установкою на самоствердження, основним смислоутворюючим мотивом стає мотив соціального становлення.

2) Усвідомлення хворими захворювання, його наслідків опосередковується відношенням до них найближчого соціального оточення. Неадекватне відношення приводить до появи тенденції розриву соціальних зв'язків, контактів, відходові в хворобу [22].

3) Відповідно змінам об'єктивної позиції особистості в системі соціального оточення відбувається зміна значеннєвих утворень і цінностей орієнтації хворих.

За даними американських лікарів гістеректомія - одна із самих часто проведених у США глобальних операцій. У Великобританії цей показник у два рази менше. Причому передбачається, що від 40 до 60% можуть бути піддані протягом життя цьому оперативному заходові. Головний інтерес психологів полягав у зв'язку, що довго підкреслюється, гістеректомії з несприятливими психологічними наслідками. Підкреслюється як символічна важливість матки для жіночої самоконцепції жіночності, так і зв`язок між преморбідними психологічними девіаціями і гістеректомією.

Виділяються наступні психосоціальні параметри, що впливають на психіку жінок, перенісших радикальні онкогінекологічні операції: символічне значення матки і відношення до її повного видалення, розуміння характеру операції, розуміння результатів операції як лікувального заходу при онкологічному захворюванні, зміна сексуального і естетичного статусу, відношення до стерильності й у зв'язку з цим відношення до родичів і чоловіка, а також експектація їх відношення до хворого, розуміння необхідності подальшої гормональної терапії й ін.

Істотну роль грають сексуальні розлади при пухлинах полової сфери і після радикальних операцій/Особливо виділяються такі сексуальні симптомокомплекси як зниження лібідо й аноргазмія, що виникають у силу деяких патофізиологічних і психологічних механізмів - сухості піхви, явищ уретриту, внаслідок атрофії й інших розладів в урогенітальній області.

Ряд дослідників намагався виявити специфічні особливості психопатологічної картини в залежності від обсягу оперативного втручання. Так, описується, що після однобічної оваріектомії і гістеректомії вегетативно-невротичні синдроми зустрічаються в 22,9-80,8% випадків і залежать про час, що пройшов після оперативного втручання, віку хворих і навіть сторони видалення яєчника. У цілому гострий розвиток (через 0,5-2 року після операції) максимально виявляється в жінок 30-40 років, правобічна оваріектомія давала трохи більш виражені клінічні прояви (А.Н.Рибалко).

Трюіз "рак виліковує неврози" продовжує впливати на процес діагностики і терапії психічних розладів в онкологічних хворих. Парадоксальність ситуації полягає в тім, що виникнення тривожних і фобічних симптомокомплексів у структурі онкологічних захворювань є правилом, а їхня діагностика виключенням [25].

У значного числа онкологічно хворих на різних етапах хвороби високо ймовірне формування тривожних і фобічних розладів. Нерідко можна знайти унікальний психічний стан, суть якого полягає в тім, що в пацієнтів, що страшаться рака, у дійсності виявлений злоякісний характер онкологічного процесу. Тобто. діагностиці канцерофобії суперечить верифікація раку. Традиційна дефініція психіатричного терміна ("нав'язливий страх занедужати раком") вимагає ґрунтуватися на об'єктивізації патології ("раку бути не повинне"). Однак, клінічні спостереження й аналіз випадків дозволяють переглянути існуюче положення. Значимим виявляється той факт, що в силу традицій пацієнтки, як правило, не інформовані про щирий характер їхнього захворювання. Отже, для них зберігає актуальність тема імовірності виникнення рака. У клінічній картині захворювання переважають нав'язливі страхи про те, що лікарі не до кінця виявили причини і характер онкологічної патології і внаслідок цього неефективно провели операцію. При посиленні страхів хворі неодноразово звертаються до онкологів із проханням повторити дослідження, перевірити ще раз лікарські висновки інших фахівців. У домашніх умовах вони постійно вербалізують свої страхи при обговоренні з родичами, знаходять підтвердження своїм здогадам у їхніх реакціях.

З огляду на, що частина родичів також не присвячена лікарями в таємницю діагнозу, деякі з хворих направляються на настійну вимогу родичів і близьких до психіатра. У тих же випадках, коли рідний і близькі знають про щирий діагноз нерідко в моменти, коли пацієнти вимагають повідомити їм щирий діагноз, родичі в серцях розкривають таємницю. Однак, у хворих лише на короткий проміжок часу виникає депресивна реакція і зникають фобії у відповідь на висловлення родичів. Після цього вони знову відновляються, оскільки сприймаються пацієнтами не як надання щирої інформації, але як образа. Тривожно-фобічна симптоматика виявляється стійкою і терапевтично резистентної. Такий психопатологічний феномен названий нами "канцерофобією у хворих злоякісними новоутвореннями [28].

Резюмуючи, варто сказати, що онкологічні захворювання і психічний стан пацієнтів мають двухканальний зв'язок. З одного боку, онкологічна патологія провокує появу різноманітних психічних переживань (від донозологічних до виражених клінічних психопатологічних), з іншого боку, у появі онкологічних захворювань, а також імовірності лікування від них істотна роль психологічного преморбіду і типів психічного реагування на захворювання.



2.2 Акушерська та гінекологічна патологія


У сфері акушерських і гінекологічних станів і патології психічні фактори мають особливе значення при вагітності, безплідності, передменструальному синдромі і клімактерії. Саме при перерахованих станах і процесах відзначається тісне переплетення психологічних і акушерсько-гінекологічних факторів. Психічний стан жінок має специфічні особливості, що відрізняються від типових реакцій чоловіків на захворювання інших сфер.

Особливості психічного стану жінки під час вагітності протягом багатьох років, привертають увагу фахівців. При цьому відзначається як емоційно негативна роль вагітності, так і позитивна. Про сприятливий вплив вагітності на різні психічні розлади писав ще Гіппократ, указуючи на те, що: "Істеричним дівчатам я пропоную заміжжя, щоб вони вилікувалися вагітністю".

Всілякі особливості в психологічному стані жінки під час вагітності можна розглядати як прояв адаптації організму й особистості жінки до вагітності, що наступила, і оцінювати ці прояви з позиції різних рівнів адаптації. На біологічний рівень адаптації в першу половину вагітності помітний вплив робить один з яєчників, у другу - матка. Тонус вегетативної нервової системи в міру розвитку вагітності підвищується стрибкоподібно, виявляючи існування своєрідних критичних періодів для материнського організму. Так, у терміни до 12 тижнів переважає тонус симпатико-адреналової системи, у другу половину - 28-30 тижнів підсилюється тонус обох відділів, але з деякою перевагою холінергічних реакцій. З позицій аналізу нейродинамічних процесів емоційний стан вагітних характеризується тим, що при наявності позитивного емоційного тла в останні місяці вагітності має місце активний стан коркових процесів, що приводить до збільшення порога болючої чутливості. У результаті негативних емоцій, перенапруги центральної нервової системи слабшає функціональна активність кори, знижується поріг до болючих відчуттів. Як правило, ці стани залежать від чекання бажаної або незапланованої дитини, позитивний або негативний настрой. Відзначається типова динаміка психологічних проявів під час вагітності. Звичайно в перші місяці вагітна почуває себе непевно, залишається амбівалентної у відношенні майбутнього материнства. Страх перед невідомістю може привести до пригніченості. Вагітної подобається (більш-менш усвідомлено) її стан, їй хочеться бути предметом уваги і турбот, у той же час, вона відчуває" що дорослішає, у ній борються дві тенденції - інфантильності і дорослішання. Ця подвійність, що часто викликає тривогу, може стати причиною зміни настрою не завжди зрозумілої навколишньої. В другому триместрі спостерігається відносний спокій у стані вагітної, події досить рідкі, ускладнення - у здорових жінок - виключення. Основна риса третього триместру - "занурення в дитину", дитина стала зібраніше у помислах, інтересах і занять майбутньої матері. Безпосередньо перед родами наростає тривога, проявом якої може бути гіперактивність вагітної, бажаючої прискорити події. Психологічні розлади в останньому триместрі спостерігаються в 60-80% випадків [28].

Важливою психосоматичною проблемою є проблема гестозів вагітних. Відомо, що в жінок з вираженим небажанням мати дитини частіше спостерігається важка форма токсикозу, на відміну від жінок з бажаною і запланованою вагітністю. Представники закордонної медицини, користуючись концепцією символічної мови органів (AAdler), інтерпретують блювоту вагітних як символічне вираження небажання вагітності і народження дитини. Інші вчені, ґрунтуючись на принципах навчання З.Фрейда, розглядають ранні гестози вагітних як наслідок "ослаблення волі до материнства в зв'язку з розвитком цивілізації" або як прояв несвідомої відрази до чоловіка. У вітчизняній медицині більшість авторів оцінюють феноменологію гестозів у залежності від функціонального стану нервової системи і психологічного стану (у тому числі, характерологічного, преморбіду) вагітної. В.М.Воловик виділяє двох груп пацієнток. До першої групи відносяться жінки з незначними афективними порушеннями, що виявляються у виді дратівливості, запальності, слізливості й уразливості. Ці порушення виникають на висоті гестозу і швидко усуваються слідом за зникненням блювоти і нормалізацією загального стану. У всіх жінок цієї групи психологічна характеристика практично не відрізняється від здорових вагітних. В усіх мається позитивна установка у відношенні вагітності, сприятлива сімейна ситуація. Їх характеризує гармонійний склад особистості, реалістичний підхід до виникаючих труднощів. Аналізуючи причини виникнення гестозу і супутніх йому афективних розладів у пацієнток цієї групи, автор дійде висновку висновкові про те, що будь-яка вагітність, у тому числі і протікаюча зовсім нормально, сама по собі завжди є джерелом більшої або меншої психічної напруги, у силу чого байдужні в минулому елементи середовища і ситуації здобувають інше суб'єктивне значення і стають причиною особистісних реакцій. В другій групі картина захворювання відрізняється значним поліморфізмом: крім блювоти і нудоти тут часто відзначаються озноби з гіпертермією, головні болі, непритомності, лабільність артеріального тиску, гіпергідроз. Афективні порушення зустрічаються частіше і носять більш виражений характер цієї частини хворих спостерігається тривога, почуття безпредметного занепокоєння і напруги, що виникає мимо їх волі. У багатьох виникають невротичні розлади і вегетативні порушення не спостерігалися в них раніше. Проведене дослідження дозволило авторові обґрунтувати психосоматичну природу раннього гестозу вагітних, показати, що психогенні фактори (поряд із самою вагітністю) виявляються представленими в ряді патогенетичних ланок з найбільшою сталістю, а нерідко виступають і в якості основного патогенетического фактора.

Рівень поширеності психічних розладів у вагітних коливається від 6% до 34 %. Вони представлені як донозологічними проявами порушення психофізіологічної адаптації, так і клінічними психопатологічними симптомами. Виражені перепади настрою й інші емоційні зміни довгий час розглядалися як характерні фізіологічні риси вагітних, у той час як ці прояви є психічні розлади. G.Caplan показує, що в жінок на пізніх термінах вагітності мають місце інтравертованість, пасивна залежність, депресивність, відсутність впевненості у своїх силах і страх перед майбутнім материнством.

Перед родами здоров'я майбутньої дитини хвилює переважна більшість жінок. При цьому, у більшої частини вагітних заклопотаність станом дитини має тенденцію до наростання в міру наближення пологів. Багато вагітні схильні турбуватися з приводу можливого впливу ліків, а частина жінок про методи знеболювання. Описано феномен пренатальної тривоги і її вплив на результат вагітності. У вагітної, як правило, виявляється кілька видів тривоги: 1) генералізована; 2) фізична, коли жінка важко переносить фізичні аспекти вагітності; 3) страх за долю плоду; 4) страх перед необхідністю відходу за немовлям; 5) страх перед родами; 6) страх перед годівлею немовляти; 7) психопатологічні феномени тривоги. Тривога з приводу майбутнього материнства більш характерна для старших жінок [18].

Частота депресивних феноменів різного ступеня ваги коливається від 10% до 14%, маючи тенденцію до обваження в міру плину вагітності. відзначається виражена залежність депресії від наявності психотравмующих факторів сімейного характеру і серйозних побоювань, пов'язаних з народженням дитини і статистично достовірна залежності депресії від таких психогенних факторів як: високий рівень нейротизму, психіатрично обтяжений анамнез, подружні конфлікти під час вагітності, страхи у відношенні плоду, думки про аборт у період вагітності, почуття утрати в другому і третьому триместрах, паління під час вагітності.

Одним з найбільш відомих патологічних поведінкових феноменів під час вагітності вважається "синдром грубого звертання з плодом", характерний для хворих психопатією збудливого кола. Цей синдром відзначається в період щодо пізньої вагітності і характеризується агресією, спрямованою на плід сам по собі, на відміну від випадків навмисної провокації аборту. Спричиняється прямий фізичний вплив на плід (удари по передній черевній стінці) з боку самих вагітних. Подібне агресивне поводження може відзначатися й у жінок з бажаною вагітністю.

Дослідження залежностей між змінами психічного стану і менструальним циклом має давню історію і доходить своїми коренями до наївно-матеріалістичного представлення про психози в жінок, як наслідкові захворювання матки. Функціональні порушення менструального циклу в гінекологічній практиці надзвичайно поширені і складають приблизно третину всіх порушень менструального циклу в жінок дітородного віку. При функціональних гінекологічних синдромах зустрічаються різноманітні психічні порушення. З найбільш частих синдромів зустрічаються іпохондричний, депресивний, синдром зверхцінних утворень, рідше виявляються істеричний, гіпоманіакальний і обсесивно-фобічний синдроми (В.Н.Ільїн). Відзначається велика частота афективних синдромів: тривожного, дисфоричного, соматизованої депресії. Подібні психічні стани зустрічаються в хворих з аменореєю. Вважається, що психогенна дисменорея зустрічається, як правило, в емоційно нестабільних, тривожних жінок з виразною тенденцією до зниження настрою. Безпосередньою причиною цього синдрому стають досить сильні або занадто часто повторювані розчарування, засмучення і переживання. До розвитку психогенної дисменореї приводять також "тривожні чекання чергової менструації", що виникають після щиросердечного потрясіння або першої менструації, при страху вагітності або аборту або, навпроти, при жагучому бажанні завагітніти.

Менструальні розлади, і особливо аменорея, що складає близько 2/3 нозологічних форм ендокринно-гінекологічних захворювань, здобувають велике соціальне значення в зв'язку з тим, що наслідком їхній часто є безплідність. Негативний вплив безплідності на поведінку і свідомість людини часто зв'язують з дистрессом і розвитком т.зв. "проблемного шлюбу". По визначенню ВОЗ, марним вважається шлюб, у якому, незважаючи на регулярне статеве життя без застосування протизаплідних засобів, у дружини не виникає вагітність протягом року за умови, що чоловік і жінка знаходяться в дітородному віці. Психічний стан пацієнток може мати вирішальне значення в походженні деяких форм безплідності. Указується (Т.Я.Пшенічникова), що безплідність у шлюбі є соціальним, психічним і часто фізичним неблагополуччям. Усі ці три фактори тісно взаємозалежні між собою і часто впливають один на одного. Так, психічне неблагополуччя виявляється підвищенням лабільності нервових процесів або загальмованістю, зниженням інтересу до навколишнього середовища і роботи, виникненням комплексів неповноцінності, психосексуальних розладів і нестійкістю сімейних відносин. При чоловічій безплідності три чверті дружин психологічно підтримують чоловіків, а при жіночій безплідності лише п'ята частина чоловіків висловлюються за розводу, причому найбільш загострений характер відносини приймають після 3 років марного шлюбу. Міжособистісні відносин чоловіка і жінки в марному шлюбі значно частіше виявляються при жіночій безплідності, чим при чоловічому. Подібні порушення не тільки мають значення для індивідуумів, що складаються в марному шлюбі, але також впливають на суспільство в цілому, підвищуючи число розводів і знижуючи соціальну активність цієї частини населення. І. McEwan виділяє ряд ситуацій, при яких варто очікувати в пацієнток розвиток психічних порушень: 1) молоді жінки сповідають релігію, що трактує безплідність як гріх; 2) жінки не мають нормальних відносин з чоловіком; 3) жінки піддавалися протягом свого життя різним стресам; 4) жінки, для яких діагноз інфертильности - несподіванка (наприклад, при відсутності соматичних скарг) [5].

Безплідність укладає в собі порушення "почуття самовартості і "тілесного образу". Почуття особистої дефектності, утрати сексуальної привабливості і "соціальної незакінченості" часто супроводжують цей діагноз. Не можна не врахувати і той факт, що усі великі релігійні групи приймають народження дитини як необхідне завершення шлюбу, так біблійна доктрина про плідність - кардинальний принцип шлюбу. У зв'язку з цим у цивільній сфері життєва функція родини є її поповнення, і бездітність, таким чином, указує на дисфункцію і дезорганізацію родини. Переконання, що батьківство розглядається суспільством як найважливіша функція шлюбу, сприяє придбанню відчуття "провалу". Батьківство зрівнюється з природним поводженням, що вказує на впевненість у наявності репродуктивного керування або батьківського інстинкту, що вимагає здійснення. Відтворення може бути сприйняте як виконання полової ролі: материнство як розвиток і вираження дорослості жінки і батьківство як розвиток і вираження дорослості чоловіка. Бездітність же може свідчити суспільству про жіночий генітальних якостях і чоловічій потенції.

Виділяють кілька етапів емоційного реагування на безплідність D.L.Rosenfeld і E.Mіtchell): подив, горе, злість, ізоляція, заперечення і згода. Первісна реакція - це подив, що переходить у період шоку і страждання, потім настає відновлення, яке можна бачити "після смерті улюбленої істоти". Цей "жалібний процес" подібний із утратою бажання існувати і збільшується почуттями провини, сорому і соціальної невідповідності. Відчуття депресії може "підтримувати" внутрішній гнів, що підсилюється часто з'являється питанням: "Чому я?". Виникаюче прагнення ізолюватися і зменшити контакти робить подібних хворих важкими для обговорення і лікування. Одним з важливих питань при діагностиці стану .марних пацієнток вважають оцінку їхніх мотивів мати дитини. У марних подружніх пар існують мотиви, що трохи відрізняються від традиційних мотивів дітородіння. Erіkson запропонований термін "генеративність", що відбиває не тільки процес відтворення, але і потреба людини в турботі про дитину і відповідальність за його виховання. Маються й інші причини мати дитину - "удержати чоловіка", "заповнити порожнечу", підтримати сімейні традиції і т.д. Для багатьох пацієнток з безплідністю питання про мотив мати дитини залишалася неясним і неусвідомлюваним. Ними приводяться раціональні доводи про те, що дитина потрібний, наприклад, для "більш повного життя" або для "гарного партнерства".

Багато закордонних дослідників схильні пояснювати походження безплідності, особливо психосоматичного, з погляду психоаналізу. Деякі з них намагаються знайти причину безплідності ще в раннім дитинстві. Обмеження соромливою системою табу або, навпроти, неприборкане сексуальне поводження батьків може зробити на дитину гальмова або деформуюча дія. У ході психосексуального розвитку різні прямі або непрямі впливи можуть вибудувати в структурі особистості небажані схеми, що пізніше можуть стати причиною "гальмування жіночої ролі".

Р.Дж. Пепперел розділяє жінок, що страждають психогенною безплідністю, на 3 основні групи. У 1-у групу включені жінки, у яких безплідність може припинитися мимовільно, а інтенсивне обстеження легке "може зламати бар'єр, що перешкоджає зачаттю". В 2-у групу входять жінки з більш стійкою "блокадою" зачаття, що можливо відбуває в результаті деякої зовнішньої стресової ситуації. 3-ю групу складають жінки, безплідність у яких виникло "у результаті глибокого і тривалої психосоматичної напруги, пов'язаної з наявністю психогенних страхів". Істотним при цьому є особливості уявлення про вагітність і материнство, сформовані в процесі виховання. Вони можуть глибоко порушувати їх психічну рівновагу, і які-небудь відхилення і конфлікти в цій сфері приводять до того, що ці жінки відчувають сильний страх перед вагітністю, і безплідність виникає в них як і психологічний захист. У цих жінок можливе виявлення, конфлікту між свідомим бажанням завагітніти і неусвідомленим відмовленням від вагітності і материнства [28].

Deutsch описані визначені типи жінок, що страждають безплідністю: 1) незрілі, чуттєві, розбірливі жінки, по-дитячому примхливі стосовно чоловіка і схильні до функціональних розладів; 2) агресивно-домінуючі жінки, що не погоджуються визнавати свою жіночність; 3) матереподібні жінки, що правильно або неправильно розуміючи свого чоловіка, почувають, що вони нездатні скопіювати його в дітях і тому переносять свій материнський інстинкт на відхід за ним; 4) жінки, що присвятили себе ідейним і іншим інтересам.

Багатьма дослідниками підкреслюється велике значення психічних порушень і стресових впливів у походженні так званої "непоясненої безплідності". Безплідність неясного генезу може бути діагностовано за умови фертильності партнера, позитивному посткоітальному тесті, прохідних маткових трубах у жінок з регулярними овуляторними циклами і складає 4-40% від загального числа безплідності (Т.Я.Пшенічникова). У більшості з таких пацієнток виявляються різні психоемоційні відхилення, почуття неповноцінності і самітності, наявність "істеричних станів" у дні овуляцій або менструації, що вказує на "синдром чекання вагітності" (Т.А.Федорова).

Одним з найбільш відомих у гінекологічній практиці є передменструальний синдром. Клінічні симптоми передменструального синдрому з'являються, як правило, за 2-14 дні до менструації і зникають відразу після того, як вона наступить або в перші її дні. Сполучення симптомів може бути різним, але чаші усього в клінічній картині представлені прикордонні психічні розлади, що супроводжуються рясною вегетативною симптоматикою. Характерними є дратівливість, знижений, іноді розгніваний настрій, плаксивість і слізливість, легка ранимість, емоційна лабільність, порушення сну, головні болі і запаморочення, нездатність зосередитися на виконуваній роботі, швидка стомлюваність. Крім цих симптомів нерідко зустрічається сверблячка всього тіла, тахікардія, різноманітні болі і неприємні відчуття в області серця, підвищення температури тіла, озноби, набрякання молочних залоз і інші. У залежності від кількості симптомів, тривалості й інтенсивності їхнього проявів передменструальний синдром розділяється на легку і важку форми. До легкого ступеня (формі) відносяться астенічні й астено-депресивні симптомокомплекси при наявності повної критичності пацієнтів до проявів хвороби. При важкому ступені (формі) спостерігається деяке зниження критичності до хвороби і своєї поведінки (у рамках непсихотичного рівня психічних розладів), велика спаяність симптомів захворювання з особистістю хворих, відносна частота істеричних і іпохондричних скарг. Вага вегетативно-судинних симптомів при передменструальному синдромі не завжди знаходиться в прямої залежності від психічного стану. Диенцефальні кризи, що вважаються найбільш важким проявом вегетативної дисфункції гіпоталамичній області, частіше сполучаться з важкою формою передменструального синдрому, хоча і при легкій формі вони можуть мати місце.

Прикордонні психічні розлади, що виявляються в хворих жінок із передменструальним синдромом, помітні не тільки самим хворим, але і їх родичам. Під час появи хворобливих симптомів жінка створює множинні конфліктні ситуації будинку і на роботі, що приводить до емоційних переживань як самих хворих, так і оточуючих їх рідних і знайомих. Якщо в першу половину менструального циклу хворі, як правило, добродушні, доброзичливі, витримані, спокійні, їх поведінка упорядкована і відповідає сформованому стереотипу, то з наближенням менструації все частіше можна відзначити появу в них неадекватних реакцій і поведінки. Варто обмовитися, що особистісні і характерологічні якості в першій половині менструального циклу все-таки іноді мають тенденцію до загострення [7].

При легкій формі передменотруального синдрому жінка самостійно звертається до лікаря, шукає допомоги, розуміє хворобливий характер симптомів захворювання. При важкій же формі у міру перебігу хвороби з'являються симптоми, що торкаються особистісного рівня реагування. При цьому на передній план починають виступати егоїзм, причепливість, демонстративність, бажання одержати вигоду від свого положення, зниження самокритичності. Хворі вимагають до себе підвищеної уваги з боку родичів, змушуючи останніх виконувати будь-які їхні примхи. За словами чоловіка однієї хворий, дні перед настанням менструацій у дружини ставали "чорними дня терору", тому що в цей період не можна було вмикати телевізор або магнітофон, запалювати яскраве світло, надовго іти з будинку. Найменший "неправильний крок" викликав бурхливу істеричну реакцію з боку дружини, що вважала, що всі дії родичів спрямовані на те, щоб вивести її "із себе" або "увігнати в могилу".

Нерідко при передменструальному синдромі зустрічаються іпохондричні симптоми, що можуть бути представлені і при легкої, і при важкої формах. Виявляються вони в підвищеній помисливості хворих за своє здоров'я, перебільшенням ваги наявних симптомів. При цьому деякі жінки стають настирливими, готовими скаржитися на своє самопочуття "кожному зустрічному". Слід зазначити, що при важкій формі передменструального синдрому частіше не самі хворі звертаються до лікарів, а родичі, що помітили зміну поведінки жінок, приводять їх на лікування, що може розцінюватися ними, як образа.

За протіканням передменструальний синдром розділяється на три типи: компенсований, субкомпенсований і декомпенсований. До першого типу відносяться стани, при яких симптоми хвороби з роками не прогресують, тобто передменструальний синдром тече клішеподібно без включення нових симптомів або обваження старих, що вже мали місце. Поза проявами хвороби жінка почуває себе зовсім здорової. До субкомпенсованого типу, протікання відноситься передменструальний синдром, прояви якого з роками збільшуються за термінами, але не перевищують, з одного боку, середини менструального циклу, з іншого, - початку менструацій. Декомпенсований тип протікання передменструального синдрому обумовлює одночасне поступове обваження клінічної картини і збільшення термінів прояву хвороби. При цьому типі плину і після закінчення менструацій деякі симптоми захворювання цілком не зникають. Легка форма передменструального синдрому сполучиться частіше з компенсованим і субкомпенсованими типами перебігу, важка - декомпенсованим.

Різноманіття проявів передменструального синдрому укладається в наступні психопатологічні симптомокомплекси: астенічний, депресивний-депресивний-тривожно-депресивний, істеро-іпохондричний, дисфоричний і змішаний. Особливий інтерес представляє дисфорична форма передменструального синдрому. При судових розглядах кінця минулого століття жінок, що зробили злочин у менструальний або передменструальний період визнавали несамовитими, що може свідчитиь про те, що судові медики розцінювали патологічний стан жінок, пов'язаний з менструаціями, як особливо важку недугу, прирівнювану, видимо, до психозів [20].

Не випадковим є порівняння Kraft-Ebіng змін характеру жінок у передменструальний період з характером фурій (богинь помсти) і позначення подібного стану M.Schlobіes поняттям "дисфорія". Діагностика останньої ґрунтується на ведучих симптомах у клінічній картині - на психологічно невмотивованій злості, дратівливості, гніву. Клінічна подібність передменструального синдрому з дисфорією підтверджується і критичним відношенням жінок до метаморфози, що відбувається з ними, у період наближення менструацій. По закінченні цього періоду вони звичайно викладаються "своїх витівок", "не уявляють собі", що могли поводитися так "бридко". Виявлено зв'язок виникнення дисфоричного варіанту передменструального синдрому із сексуальними конфліктами жінки і, зокрема, з аноргазмією. Оргазм фізіологічно являє собою "розряд", що емоційно виявляється пароксизмальним відчуттям задоволеності, а при електроенцефалографічному дослідженні в момент оргазму описана поява комплексу "пік-повільна хвиля" (W.H.Masters, V.EJohnson, R.G.Heath). Традиційно вважається, що відсутність оргазму не викликає ніяких патологічних розладів і не приносить жінці дискомфорту. Однак, можна припускати, що придбана аноргазмія клінічно виявляється у виді психопатологічних симптомів лише в передменструальний період (а не в інші періоди менструального циклу), що пов'язано з тим, що оргастична здатність (можливість) жінки як правило збільшується саме при наближенні менструацій. Тобто, психопатологічна симптоматика є вікарною стосовно оргастичної функції. Немаловажним представляється і той факт, що в характері жінок із передменструальною дисфорією можна доглянути такі властивості, як: ригідність, стійкість афектів, деяка експлозивність, педантичність, честолюбство, відсталість установок.

Клімактеричний період у житті жінки зв'язаний з віковою перебудовою гіпоталамічної області, що приводить до порушення циклічності менструацій і припиненню репродуктивної здатності. На думку В.М.Дильмана, клімакс є одночасно і нормою, і хворобою: нормою тому, що клімакс у жіночому організмі явище закономірне, а хворобою тому, що це стійке порушення регуляції, що приводить в остаточному підсумку до зниження життєздатності організму В основі вікового вимикання репродуктивної функції лежить не що інше, як підвищення гіпоталамічного порогу чутливості до регулюючого впливу статевих гормонів. Той же самий процес компенсації, що є невід'ємною частиною механізму розвитку, згодом викликає патологічні зміни або хворобу. На підставі механізму виникнення такі хвороби, зв'язані з процесом розвитку, називаються хворобами компенсації. Діючи в одній упряжці єдності, протилежності не утрачають своєї суті: збільшення тривалості дітородного періоду одночасно створює умови, що ведуть до більш раннього припинення життя за рахунок хвороб старіння. Два лики клімаксу і норми, і хвороби - характеризують відсутність грані між віком і хворобою, між нормою і патологією, оголюючи ще раз сутність єдності протилежностей, схованих у кожнім явищі природи (В.М.Дильман) [28].

Критеріями фізіологічності (нормальності) протікання клімаксу варто визнати адаптаційні процеси як на рівні соми, так і психіки. Поняття патологічного клімактерію у свою чергу містить у собі різні патологічні прояви інволюційного процесу, що порушують як соматичне, так і психічне здоров'я.

На частоту і виразність симптомів клімаксу можуть істотно впливати біологічні, а також культуральні і соціально-економічні фактори. До останнього відносяться: а) соціальне значення, що у визначених етнічних групах додають менструації і звільненню від стигми менструації по настанні менопаузи, б) соціальне значення бездітності; в) соціальний стан жінок у період постменопаузи; г) відношення чоловіка до своєї дружини в період постменопаузи (наприклад, як до сексуального партнера); д) ступінь соціально-економічної депривації, випробовуваної в цей період; е) ступінь зміни ролі жінки в цей період і можливість виконання нею нових або альтернативних функцій; ж) приступність медичної допомоги в зв'язку із симптомами перименопаузи. Дотепер проведено дуже мало порівняльних досліджень з метою вивчення відносини і реакцій на стан менопаузи в різних етнічних групах. Отримані результати вказують на різкі розходження, обумовлені складними причинами. Так, жінки, що належать до визначеного (і щодо багатої) індійській касті, у період клімаксу пред'являли менше скарг, чим жінки США (M.Flіnt). Припускають, що це зв'язано з розходженнями в положенні таких жінок: індійські жінки звільняються від гніта багатьох обмежень і здобувають більш високий статус, тоді як американські жінки передбачають утрату свого положення в "орієнтованому на молодість" суспільстві. Відзначені також розходження між приналежними до середнього класу жінками єврейського і кубинського походження в США: останні випробують великі труднощі в зв'язку з менопаузою. Більш того, соціальна інтеграція таких жінок значно нижче, і причини цих очевидних етнічних розходжень можуть бути досить складними. Виявлені також і розходження у відношенні до стану менопаузи при обстеженні 5 етнічних груп жінок в Ізраїлю (4 - єврейських, відповідно центрально-європейського, іранського, турецького і північно-африканського походження і арабського), причому реєструвалися аналогічні скарги соматичного характеру, включаючи припливи і пітливість. Арабські жінки займали найбільше позитивну позицію стосовно "клімактеричної кризи", європейські - випробували з цього приводу найбільше занепокоєння, тоді як іранські - стояли на найбільш негативних позиціях і пред'являли безліч скарг. Найбільш істотні розходження малися в області оцінки подружніх відносин. При цьому арабські жінки сподівалися, що їхні чоловіки будуть виявляти до них після настання менопаузи більше інтересу, тоді як єврейки іранського походження були набудовані досить песимістично. Автори цього дослідження уклали, що їхній дані чітко демонструють значення етнічних особливостей у формуванні психічної і психосоматичної симптоматики і сприйнятті клімактерію. У походженні психопатологічних симптомів клімаксу можуть мати значення деякі соціальні і культуральні особливості (професія, рівень добробуту, утворення). Кардинальним є питання про клінічні особливості фізіологічного і патологічного клімаксу. Більшість авторів фізіологічним вважають клімакс, що протікає без виражених патологічних симптомів, з поступовим угасанням менструальної функції і прояву різних ознак, що, однак, не викликають симптомів хвороби. У поняття ж що дисгармонійно протікає клімаксу включаються два найбільш типові прояви перехідного періоду - дисфункціональні маткові кровотечі і клімактеричний синдром. Патологічні прояви клімактеричного періоду привертають увагу психологів і психіатрів тим, що часто клінічна картина захворювання, зв'язаного з клімаксом, вичерпується психологічними феноменами або психопатологічними симптомами і синдромами [15].

Картина клімактеричного синдрому складається з психопатологічних, вегетативних і ендокринних симптомокомплексів. На зв'язок психічних відхилень із клімаксом указував П.Маліновський у 1855 році: "У той час, коли жінка стає вже не здатною бути матір'ю, у тілі її відбувається переворот - припинення місячного очищення, - і у цей період жіночого життя буває чимало випадків, де справа не обходиться без божевіль".

Особливо значно змінюється система відносин особистості в напрямку заниження власних можливостей, зникнення життєвих перспектив, зв'язаного з перебільшенням ваги хворобливих відчуттів. У клімактеричному віці в жінки з'являється безліч додаткових психогенних факторів, що до цього не заподіювали їй занепокоєння. Це так називані умовно-патогенні психічні травми, зв'язані саме зі зміною системи відносини особистості. Умовно-патогенними стають такі прояви клімаксу, як зміна зовнішнього вигляду (сиве волосся, зниження тургору шкіри, поява зморшок), зміна лібідо, значимість яких у цьому віці різко зростає. Усе це відбувається при порушенні адаптації, з появою рис ригідності, "загостреності" на найменших неприємностях, що у свою чергу приводить до своєрідного "звуженню особистості". Іноді такий стан, що розвивається в зв'язку з патологічно поточним клімаксом, як зміна особистості, приводить в остаточному підсумку до своєрідного "дефектові", що виявляється патологією емоцій і спонукань. На перший план при цьому виступають прогресуюча млявість, пасивність, байдужість до тих сторонам життя, що зовсім недавно становили інтерес, викликали емоційний резонанс [25].

Серед пацієнток, що страждають клімактеричним синдромом, значно частіше в порівнянні зі здоровими зустрічаються самотні і вдови. Більшістю учених-психологів в останні роки піддається сумнівові ведуча роль біологічної предиспозиції до дисгармонічному перебігу клімаксу.

Три аспекти патологічного клімаксу зустрічаються в даний час у групах жінок, що бачать свою єдину задачу в народженні і вихованні дітей і раптом зіштовхуються з "утратою функцій": 1) висока значимість клімактеричного періоду для особистості як "повороту в житті", 2) фіксування уваги на фізіологічних процесах і 3) негативне сприйняття цих ситуацій. Раптово позбавлені цієї мети, вони почувають, що їхнє подальше життя не має змісту.

Вважається, що в тих випадках, у яких у жінки до інволюційного віку залишаються невирішені проблеми (серед яких на першому місці коштує самітність), клімакс сприймається як катастрофа, як подію, що валить залишки надій на сприятливий дозвіл життєвої ситуації. При цьому можливі різні варіанти поводження жінки, зв'язані з клімаксом: 1) байдужа (аперсональна) поведінка; 2) пристосування; 3) розвиток невротичної поведінки 4) активне подолання.

Найбільш характерними ознаками психогеній у інволюцйному періоді, поданим В.Н:Мясищевою Е.К.Яковлевой, є переживання особистості, пов'язані з патогенним протиріччям невідворотної утрати вітальних можливостей при ще збережених життєвих потребах. У патогенезі простежується роль сімейного неблагополуччя (зради чоловіка, його намір розводу, страх перед розпадом родини в зв'язку з відсутністю дітей, реакції на зниження потенції в чоловіка).

Клімактеричний синдром представлений чотирма клінічними варіантами: астенічним, сенестохондричним, депресивним і істеричним.

Здатність людини адаптуватися до всіляких життєвих стресових ситуацій зв'язана з різними факторами, серед яких мають значення структура його особистості і сформований стереотип реагування на фруструючі події. З цього погляду клімактеричний період у житті жінки можна порівняти з екстремальними умовами, у які попадає особистість. Усе це пред'являє до організму й особистості жінки в перехідний віковий період підвищені вимоги, що виявляються для багатьох з них складно вирішуваними в зв'язку з порушеннями адаптивних можливостей у інволюційному віці. Жінки зі сприятливою мікросоціальною обстановкою (благополучна родина, турботливі діти, онуки) переживають клімактеричний період відносно благополучно, "нейтралізуючи" значимість клімаксу за допомогою переключення інтересів на родину або іншу діяльність. В інших у перехідному віці залишається багато невирішених проблем (самітність і ін.), що визначають їхнє відношення до клімаксу як до катастрофи. У ряді випадків клімакс являє собою особливо значиме явище, відбиваючи стрижневу сторону переживань, що викликають у поводженні жінок разючі метаморфози. У жінок, що намагаються "захиститися" від старіння часто розвиваються гіперкомпенсаторні реакції, що випливають з "протесту" (наприклад, надмірна турбота про власну зовнішність, підвищений інтерес до косметичних засобів). Подібні реакції можна позначити терміном "містифікація дійсності", тому що хворі усвідомлено або неусвідомлено не хочуть зауважувати об'єктивних ознак наступаючого старіння, заперечуючи його усім своїм навмисним поводженням. Зміна системи, що відбувається при цьому, відносин особистості викликає істотну переоцінку значимості тих або інших подій. Виявлено, що в цей віковий період при патологічному плині клімаксу найбільш значимим для більшості жінок стає розвід, що приводить іноді навіть до психотичних порушень. Поряд з цим деякі психотравмуючі ситуації, що провокують порушення психологічної адаптації, у жінок іншого віку в клімаксі не завжди є патогенними. Парадоксальним, на перший погляд, здається установлений факт, що така об'єктивно значима для будь-якої матері психічна травма, як смерть дитини, для жінок з патологічно поточним клімаксом стає менш патогенної, чим розвід з чоловіком [7].

Резюмуючи опис психологічних особливостей і психічних розладів у хворих з акушерсько-гінекологічною патологією, можна відзначити широку представленість змін психічної діяльності в пацієнтів, вагу і глибину психологічних проблем, зв'язаних з перебудовою системи відносин особистості захворілої жінки.


2.3 Терапевтична та хірургічна патологія


Захворювання, віднесені до терапевтичної групи, поєднують велике коло соматичної патології. У даний розділ включене висвітлення питань психології хворих із власне терапевтичною, ендокринологічною, неврологічною патологією.

Найбільш відомими соматичними захворюваннями, пов'язаними з психологічним впливом і виявляються крім соматичного, психічними симптомами, є гіпертонічна хвороба, виразкова хвороба шлунка і 12-палої кишки, ішемічна хвороба серця і деякі інші. У даній главі приведені описи психологічних особливостей хворих із хронічною терапевтичною патологією, що не віднесена до психосоматичних захворювань.

Ситуація хронічного соматичного захворювання описується В.В.Николаєвою, як провокуюча кризу психічного розвитку в цілому і розвитку особистості зокрема. Зміни особистості при важких соматичних захворюваннях розглядаються як новотвори, що виникають у період кризи розвитку. Об'єктивна ситуація важкого, небезпечного соматичного захворювання, відрив від звичного соціального оточення, можливість операції, що калічить, інвалідність приводять до зміни об'єктивного положення людини в соціальному середовищі (Л.І.Божович). Суть патогенного впливу хвороби на особистість полягає в тім, що масивна і тривала інтоксикація, порушення обмінних процесів, виснаження приводять до зміни протікання психічних процесів, до зниження операціонально-технічних можливостей пацієнтів (В.В.Миколаєва). Центральним психологічним механізмом особистісних змін в умовах хронічної соматичної хвороби виступає перебудова ієрархії мотивів по типі їхнього перепідпорядкування новому головному смислоутворюючому мотиву - збереження життя і відновлення здоров'я, названому А.Ш.Тхостовим "зрушенням мети на мотив".

Описано ряд критеріїв, по яких особистість хворого при хронічному і тривалому плині захворювання, вважається зміненою (В.В.Миколаєва) [28]:

1. Зміна змісту ведучого мотиву діяльності (формування нового мотиву ведучої діяльності - приміром , патологічна діяльність голодування при анорексії).

2. Заміна змісту ведучого мотиву змістом більш низького порядку (наприклад, мотив "самообслуговування" при іпохондрії).

3. Зниження рівня опосередкованості діяльності (діяльність спрощується, цільова її структура збіднюється).

4. Звуження основного кола відносин людини зі світом, тобто звуження інтересів, збідніння мотиваційної сфери.

5. Порушення ступеня критичності і самоконтролю.

При прогресуванні хронічної хвороби міняється вся система відносин хворих. Значимими стають тільки ті події, що не суперечать знову виділились смислоутворюючому мотиву збереження життя. Унаслідок цього, з'являється замкнутість, відчуженість, збідніння контактів з людьми, пасивність. Виділення мотиву збереження життя веде до формування обмежувального поводження: інертності, зниженню активності.

Різні нозологічні форми захворювань сприяють проявові деяких специфічних особливостей клінічних проявів психологічних змін. Вони, як правило обумовлюються локалізацією патологічного процесу (серце або пряма кишка, шлунок або сечовий міхур), тривалістю захворювання, виразністю болючого роздратування й інших факторів. Унаслідок цього, можна лише умовно говорити про різницю психічних змін при тієї або іншій соматичній патології. Виключення складають психосоматичні захворювання.

Однієї з найбільш важких ендокринних патологій є цукровий діабет. Роль психічного параметра (стресу) у виникненні цукрового діабету є в даний час доведеної. Ще в 1674 році T.Wіllі одним з перших указав на зв'язок діабету з щиросердечними переживаннями, підкресливши той факт, що появі цукрового діабету нерідко передує "тривале засмучення", Був описаний "діабет біржовиків", "діабет банкірів", як захворювання в генезi яких особливо виділялася роль професійних психічних перенапруг [25].

Питання про ролі емоційних впливів у етіології і патогенезі цукрового діабету придбав велике значення з початком ери психосоматичної медицини. Більшістю медиків розділялася точка зору про те, що гостра емоційна травма або тривалий психологічний стрес можуть лише виявити латентний діабет, перевівши його в клінічний стан. Мається досить велика література, присвячена аналізові особистісних особливостей хворих діабетом, що виявляються ще до маніфестації захворювання. Крайнім вираженням поглядів про характерологічну своєрідність цих хворих є концепція "специфічної особистості" у психосоматичній школі W.C.Mennіnger. Прихильники цієї концепції вказують на той факт, що хворі цукровим діабетом володіють особливою особистісною структурою, що відрізняє їх як від хворих з іншими хронічними захворюваннями, так і від здорових людей. F.Alexander вважав, що цукровий діабет характеризується не типом особистості, а типовою конфліктною ситуацією, ядром емоційного конфлікту, що і визначають соматичні особливості при цьому захворюванні. Описувалися такі часто зустрічаються в хворих діабетом риси як егоцентризм, дратівливість, примхливість і нестриманість. Відзначалося також, що "серед хворих діабетом частіше, ніж у середнім населенні, зустрічаються люди інтелігентні й енергійні".

Подібна категоричність не відбиває реальної ситуації, однак маються численні свідчення на користь існування визначених характерологічних і особистісних особливостей хворих діабетом. До них найчастіше відносять сполучення шизоїдних чорт характеру з "параноїчною готовністю" (S.Elhardt), властиву дітям ще до хвороби явну або сховану тривожність, занепокоєння, риси нервозності. Досить типовим, з погляду H.Bruch для дітей, що занедужують діабетом, є обсесивно-компульсивнi якості. Крім того, багато дослідників відзначали, що діти, що страждають цукровим діабетом, до захворювання відрізняються підвищеною сумлінністю, серйозністю, відсутністю дитячої безтурботності (S.Andeіsova) [25]. У них часто відзначаються порушення контактів з дорослими, конфлікти з родичами. M.Bleuler, у цілому заперечуючи особливий тип особистості, схильної до цукрового діабету, відзначав, що "це діти і підлітки виглядають як чуттєвого, замкнутого, важкі для розуміння шизоїди", у той час як ", що занедужують у зрілому віці відрізняються рисами циклоидности і синтонности".

Психічні прояви гіпоглікемічного стану при цукровому діабеті відносять деліриозні розлади свідомості, деперсоналізаційно-дереалізаційні феномени, галюцінаторно-параноїдні епізоди, ейфорію. KJaspers, поряд з перерахованими відзначав "недостатнє осмислення навколишнього, аномальну перцепцію, почуття спустошеності, підвищену чутливість до шуму, стадіальні зміни в рівні свідомості". Нерідко дослідниками виявлялися різноманітні розлади сприйняття: бляклість або барвистість світовідчування (перевага жовтих і синіх тонів), деякі види метаморфопсії (мікро-, макропсія), гіпнагогічні галюцинації, шум у вухах, парестезії, розлад схеми тіла, зміна почуття часу при збереженні критики до пережитого. У сукупності всі ці розлади були згодом названі синдромом Benedek.

В останні роки з'явилася велика кількість робіт про негативний вплив гіпоглікемії на когнітивну функцію. Украй цікавими і важливими представляються описані М. Fabrykant і B.L.Daceіla псевдоглікемічні реакції при нормальному або підвищеному рівні цукру, що звичайно зберігалися при уведенні вуглеводів [11].

На синдромальному рівні, як правило, виділяють астенічний, астено-іпохондричний, астено-депресивний, обсесивний і істероформний синдроми (Е.В.Елфімова). При цьому відзначається, що на формування психічних розладів впливають тип цукрового діабету, його тривалість і ступінь ваги, а початок захворювання в дитячому і підлітковому віці і тривале (більше 8-9 років) перебіг хвороби створюють передумови для патологічного розвитку особистості хворих діабетом. Доведеним можна вважати факт, що частота зустрічності психопатологічних синдромів у залежить також від типу цукрового діабету. При цукровому діабеті 1 типу (інсулінозалежному) переважно є присутнім астено-депресивний і істероформний синдроми й істеричний варіант патологічного розвитку особистості, а при цукровому діабеті 2-го типу (інсуліннезалежному) частіше зустрічаються астенічний і астеноіпохондричний синдроми, а також обсесивний, експлозивний і психосоматичний варіанти патологічного розвитку особистості. Важливе місце серед психічних розладів при цукровому діабеті займають "порушення харчування" у вигляді анорексії і булімії.

Серед неврологічних захворювань особливе місце займає остеохондроз хребта, зв'язок проявів якого з психологічним станом людини є досить істотною. Вважається, що в механізмі розвитку поразок хребта важливу роль грає емоційний стан людини. Страх і тривога здатні приводити до напруги кістякових м'язів і сприяти утворенню м'язового каркаса, що, у свою чергу, може провокувати формування неадекватного рухового стереотипу. У пацієнтів з високим рівнем тривожності й обумовленим їй високим м'язовим тонусом формується поза з напругою м'язів торса, прямій і "одерев'янілою" спиною. З психологічних особливостей хворих виділяються нетерплячість, метушливість, незібраність і, як наслідок, порушення координації рухів, У структурі особистості людини, що захворіли остеохондрозом шийного і поперекового відділів хребта, можуть переважати риси сором'язливості, скромності, боязкості і залежності від авторитетів, що зовні виявляються у формуванні постави. Цікаві виявлені кореляції між порушеннями переднастройки до м'язових рухів у пацієнтів з остеохондрозом і зниженням здатності до антиципації (ймовірному прогнозуванні) у хворих неврозами, що дозволило Я.Ю.Попелянському говорити про подібність патогенетичних механізмів цих захворювань. Як правило, у хворих з неадекватним руховим стереотипом при остеохондрозі поперекового відділу хребта виявляється ергопатичний, неврастенічний і тривожний типи реагування на захворювання, при адекватному руховому стереотипі - гармонічний (Е.Г.Менделевич). При цьому спостерігається два різних шляхи впливу психологічних факторів на перебіг остеохондрозу. Патогенним, з одного боку, виявляється анозогнозично-ергопатична реакція людини з поведінкою що демонструє малу значимість проявів хвороби, бажання власними силами справитися з болями і скутістю, "розробити" руху. З іншого боку, патогенним виявляється перебільшення значимості проявів хвороби з формуванням неадекватного занепокоєння і тривоги. Серед факторів, що визначають тип психічного реагування на остеохондроз важливим виявляється представлення про це захворювання, як про важке страждання. Відзначається високий рейтинг остеохондрозу як серйозної патології в порівнянні з іншими захворюваннями в пацієнтів з неадекватним руховим стереотипом [4].

На відміну від терапевтичної патології, при якій патогенним для психічної діяльності стає стан тривалого хронічного захворювання, і зміна системи відносин особистості відбувається поступово, у рамках хірургічної патології відзначається значимість психологічного операційного стресу (передопераційного і постоперационного). Основними проявами операційного стресу виступають емоційні феномени, частіше інших - тривога.

Необхідність проведення хірургічного оперативного втручання, як правило, застигає пацієнта несподівано на відміну від ситуації хронічної соматичної патології, до якої він поступово адаптується. І якщо обов'язковість тих або інших терапевтичних заходів людина може спрогнозувати, те припустити можливість і необхідність операції пацієнт здатний у значно меншому ступені. Іншими словами, для клінічного психолога важливим стає той факт, що психологічна готовність до терапевтичних і хірургічних заходів з боку хворого кардинально розрізняється. У пацієнта з хронічним соматичним захворюванням адаптація відбувається умовно говорячи до дійсного статусу, а в хірургічного - до майбутнього.

Відмінними рисами психології пацієнта хірургічної клініки вважається експектація післяопераційного статусу, що супроводжується передопераційної і постопераційною тривогою. Особливі реакції можна екати від пацієнтів, що піддаються трансплантологічним оперативним втручанням, які пов'язані з внутріособистісним конфліктом із приводу придбання органів іншої людини. Даний факт впливає на самооцінку людини, сприйняття і прийняття їм себе як цілісної особистості після операції. Нерідкі в подібних випадках деперсоналізаційні розлади і порушення сприйняття власної схеми тіла.

У хірургічній практиці значимим виявляється стратегія вибору пацієнтом способу лікування. Хворий, націлений на психологічну стратегію "уникнення невдач", буде відноситися до оперативного втручання як до останнього засобу зняття хворобливих проявів і погодиться на операцію лише після того, як будуть використані всі інші паліативні способи. Пацієнт же, що сповідає психологічну стратегію "прагнення до успіху", самостійно може звернутися по хірургічною допомогу і наполягати на якнайшвидшій операції. Суть психологічних відмінностей цих пацієнтів укладена в прийнятті існуючого патологічного стану і відношенні до ризику його погіршити в процесі терапії. "Не було б гірше" - принципова психологічна позиція пацієнта, що приймає хворобливі симптоми свого захворювання і що намагається адаптуватися навіть до найважчим з них. Від страшиться втратити те, що має і згодом каятися за власне рішення зробити операцію. "Краще нехай буде гірше, ніж терпіти те, що є" - позиція іншої групи пацієнтів, що погоджуються ризикувати і йти на операцію заради кардинального поліпшення власного стану здоров'я. При цьому в перших щирий стан здоров'я може бути кращим, чим у других [28].

Передопераційна тривога є типовою психологічною реакцією на повідомлення про необхідність проведення хірургічної операції. Вона виражається в постійному занепокоєнні, непосидючості, неможливості зосередитися на чому-небудь, порушенні сну. Тривога проектується в майбутнє, відбиваючи чекання від якості операції, майбутнього стану, задоволеності тим, що погодився на операцію. Постоперационная тривога, що клінічно може бути ідентичної передопераційної, зв'язана з перенесеним операційним стресом, зі звіренням експектацій (чекань) і реальності. Вважається (І.Джаніс), що існує зв'язок між виразністю тривоги в передопераційному і постопераційному періодах (таблиця 1).


Таблиця 1. Зв'язок між виразністю тривоги в передопераційному і постопераційному періодах

Передопераційний психічний стан

Характеристика передопераційного типу відносини

Постоперацийний психічний стан

Психічний преморбид

Низька тривога

Оптимістичне заперечення післеопраційного дискомфорту й ускладнень

Агресивність, хворобливе роздратування стосовно страждання замість його сприйняття як природного наслідку операції

Особистісна схильність: 1) невротики зі зверхконтролем, 2) психічно здорові чуттєві до зовнішньої стимуляції

Помірно виражена тривога

Облік об'єктивних характеристик небезпеки

Мала імовірність психічних розладів

Психічно здорові зі зрілою особистістю, характерна висока відповідальність за зовнішню ситуацію

Висока тривога

Постійна емоційна напруга

Відсутність впевненості в благополучному результаті операції, острах процедур, спогаду про неприємні події, іпохондричність, пунктуальність, виконання призначень

1) хронічні невротики, 2) психічно здорові з тривожністю як рисою особистості


Можна затверджувати, що постопераційний стан (як психічне, так і загальне) багато в чому залежить від психологічного радикалу в передопераційному періоді. Особи з помірковано вираженою тривогою, що тверезо оцінюють мета оперативного втручання, імовірність досягнення успіху і рятування від тих або інших симптомів хвороби, можливість появи постопераційних ускладнень психологічно більш адекватно реагують на власний стан. Високий або низький рівень тривожності, заснований або на завищених або на занижених експектаціях, сприяє формуванню дезадаптаційних психічних станів [25].

Психофізіологічна і психологічна адаптація людини після пересадження органів і тканин (зокрема , пересадження серця) є однієї з найбільш складних для пацієнта. "Я демон Франкенштейна, живу із серцем, що мені не належить", - минулого одні з перших слів, вимовлених першим пацієнтом з пересадженим донорським серцем. Як показали дослідження психологів, після подібних операцій нерідко відзначаються серйозні психологічні зміни аж до "зміни моральних і моральних установок" (M.Buxton). Це зв'язано з тим, що пересадження донорського серця усвідомлено або несвідомо розцінюється пацієнтом як вторгнення не тільки в сомові, але в душу людини. Хворий стає схильним аналізувати зв'язок серця з щиросердечним життям людини-донора, оцінкою можливості життя після смерті й інших філософських питань. Під нашим спостереженням (В.Д.Менделевич, Д.А.Авдєєв) знаходився пацієнт Б., 48 років з діагнозом: Ішемічна хвороба серця, стенокардія напруги, що прогресує з частими приступами гострої коронарної недостатності, постінфарктним кардіосклерозом, якому була зроблена алотрансплантація серця.

З психологічного анамнезу: до операції характеризувався спокійною, урівноваженою людиною, відповідальним старанним працівником (службовець одного з промислових підприємств), що не відрізняється релігійністю. Динаміка психічного стану до і після пересадження серця виглядала так. Протягом 5 місяців від моменту згоди на операцію був адекватний. У психічному статусі відзначалася астенічна симптоматика. Пацієнт у силу особливостей свого характеру (наполегливість, відповідальність і ін.) активно домагався напрямку на операцію по трансплантології в кращу клинкові країни до відомого хірурга. За його словами, "ні хвилини не коливався, що це єдино правильне рішення для збереження життя в умовах хвороби серця". Після того, як консультантами-хірургами була дана згода на оперативне втручання і передбачалося лише чекання підходящого донорського серця, психологічний стан хворого трохи змінилося. У нього з'явилися побоювання можливих післяопераційних ускладнень, результативності операції, що однак не носили стійкого характеру і раціоналізувалися пацієнтом без використання транквілізуючих засобів. У постопераційному періоді соматичний стан хворого відповідав вагомості проведеної операції. Через кілька годин після виходу з наркозу у свідомості хворого виникла думка: "Я напевно змінився, я став іншим". Поява таких "настирливих" думок було для самого хворого несподіваним і неприємним. Перший час він не міг точно сформулювати свої негативні уявлення про зміни, що з'явилися: "Думалося, що по-іншому став почувати, прислухався до роботи нового серця. Очікував, що раптом воно зупиниться, і всі зусилля підуть нанівець". Періодично в момент погіршення соматичного стани з'являлися думки про те, що дарма він домагався операції, прикладав до цього стільки зусиль. У ті моменти був сумний, настрій погіршувалося до ступеня депресії. Не цікавився практично нічим, крім власного самопочуття, не виявляв радості при зустрічі з родичами. Через два місяці після виписки зі стаціонару, пильно стежачи за змінами серцевого ритму, став висловлювати наступні припущення: "Напевно, мені пересадили якесь ненормальне серце або, може бути, у цьому серці клубок недозволених проблем, швидше за все там нерозділена любов" (хворий мав відомості про те, що донорське серце належало 21-літньому суїциденту). Він характеризував пережиті відчуття як "стану психологічного дискомфорту" і далі пояснював схематично: "серце - це основний орган людини, у моїх грудях серце молодого хлопця - хто ж я такий?" Деякою мірою хворого стало бентежити, що донор був людиною іншої національності. "Тепер я - гібрид", - зі смутком заявляв він. Через п'ять місяців після операції пацієнт продовжував турбуватися з приводу пересадженого чужого серця. У нього відзначалися епізоди депресивно-деперсоналізаційного синдрому в рамках невротичних розладів, що був названий "синдромом чужого серця".

Х.Дейч висунув три постулати, що описують ефективну адаптацію до хірургічного стресу:

- ефективна адаптація припускає сприйняття сигналів тривоги, визначену ступінь її асиміляції, що дає, у кінцевому рахунку, можливість полегшення щиросердечного стану хворого.

- для того, щоб адаптація була ефективної, її механізми повинні бути досить гнучкими, що дозволяло б вносити необхідні зміни в процес інтеграції тривоги під час антиципації хірургічного стресу, а також в адаптацію до психологічних і фізіологічних наслідків операції.

- для підтримки щиросердечної рівноваги в хірургічній ситуації необхідної є не стабільність, а реактивність.

Відомим психопатологічним синдромом у хірургічній практиці є синдром Мюнхаузена. Він виявляється постійним і нездоланним бажанням людини піддаватися хірургічним операціям із приводу мнимих проявів хвороби. Такі пацієнти прагнуть удаватися до допомоги хірургів унаслідок хворобливих і різноманітних неприємних відчуттів, що вони найчастіше локалізують у черевній області. Крім того, з метою бути прооперованими пацієнти схильні до проковтування дрібних предметів (ґудзиків, монет, шпильок). Ашер описав три варіанти синдрому Мюнхаузена: 1) гострий абдомінальний, що приводить до лапаротомии; 2) геморрагический, зв'язаний з демонстрацією кровотеч і 3) неврологічний, що включає демонстрацію непритомностей і припадків. Мотивами подібної повведінки, що не є в чистому вигляді симуляцією, вважаються залучення таким способом уваги до власної персони або уникання якої-небудь відповідальності. У структурі їх характеру відзначаються риси інфантилізму і зміни ієрархії цінностей. Найчастіше синдром Мюнхаузена зустрічається в людей з істеричними рисами характеру або так званими істеричними особистісними розладами [28].



РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ПРОВЕДЕННЯ ДІАГНОСТИКИ ХВОРИХ З ОНКОЛОГІЧНИМИ ПАТОЛОГІЯМИ


3.1 Зміни особистості при онкологічних хворобах


До особистісних особливостей, як правило, відносять ціннісні орієнтації людини, його моральні критерії й інші соціально обумовлені феномени. У першу чергу, з особистісних особливостей, що впливають на формування суб'єктивного відношення до хвороби слід зазначити світогляд і філософська позиція з приводу сенсу життя і життя після смерті. Психологічні реакції на захворювання відрізняються в глибоко віруючих людей і атеїстів. Частіше перші більш адекватно, психологічно комфортно відносяться до хвороб, що ведуть до смерті ("бог дав, бог узяв"). Другі ж нерідко реагують на хворобу, що з'явилася, що може привести до втрати працездатності або навіть до смерті, образою. Вони починають шукати винуватців захворювання, створюють навколо себе ворожу обстановку і самі психологічно неадекватно реагують на усіх [2].

Виділяється кілька світоглядних установок у відношенні походження захворювань:

- хвороба як кара

- хвороба як іспит

- хвороба як повчання іншим

- хвороба як розплата за гріхи предків

Усі перераховані трактування походження хвороб засновані на вірі в зв'язок між поводженням людини, його моральністю і виникненням у нього недуги. При цьому підкреслюється пасивна роль індивіда. Він не здатний протистояти хвороби за винятком можливості кардинально змінити своє поводження і відпокутувати провину і замолити гріхи.

Іншою групою світоглядних установок є представлення про хвороби як викликаних спадкоємними або середовищними причинами:

- хвороба як неминучість

- хвороба як збіг обставин

- хвороба як власна помилка

У Дамках цього світогляду всі процеси (у тому числі, і походження хвороб) розглядається крізь призму зовнішньої або внутрішньої задане. Багато Людей переконані в тім, що "дурна спадковість" є фатальним чинником у ґенезі захворювань. Усе, що відбувається з людиною трактується представниками цієї позиції, базуючи на спадково-конституціональному принципі причинності ("І твій батько так кульгав", "Вся в матір - далекозора"). Протилежна тенденція цілком заперечувати значення спадковості і розглядати виникнення хвороби, ґрунтуючись на зовнішніх факторах і поводженні людини ("Говорила тобі - не жуй жуйку - от і занедужав СНІДОМ"). Обидві представлені позиції відбивають обивательську платформу, і є вкрай стійкими і консервативними. Позиція "Сам винувата" звичайно зв'язана з "локусом контролю" людини.

Третя світоглядна платформа оцінки механізмів походження захворювань базується на містичному підході до процесів етіопатогенезу:

- хвороба внаслідок заздрості

- хвороба внаслідок ревнощів

У рамках подібного підходу джерела хвороб бачаться в упередженому відношенні близьких навколишніх (сусідів, знайомих, родичів, товаришів по службі) до людини. Процес виникнення хвороб розглядається як екстраполяція "негативної енергії" що ревнує або заздрить на реципієнта [25].

Таким чином, можна відзначити широке поширення містичного тлумачення походження хвороб, відсутність у багатьох пацієнтів наукового підходу до аналізу причин його захворювання. До особливостей особистості, що впливає на вибір типу психологічного реагування на захворювання, відносяться й медичні марновірства. Спектр їх широкий і включає містичне (ірраціональне) тлумачення джерел їхньої хвороби ("наврочили", "навели псування", "подіяв енергетичний вампір" і т.д.). Містична концепція хвороби носить характер переконаності, пацієнт не здатний критично оцінювати свої висловлення і жадає від лікаря не лікування, а "зняття псування" і цр. містичних маніпуляцій.

В особистісні особливості, підвищено значимі для розуміння механізмів становлення типів психічного реагування на захворювання, входить і т.зв. "антиципаційна заможність". "Суть її полягає в здатності передбачати хід подій, передбачати поводження навколишні і власні реакції в процесі зміни ситуації. До антиципаційної заможності відноситься здатність побудови програми власних дій, приміром , у випадку появи важкої хвороби, що може змінити звичайний життєвий стереотип, привести з інвалідності або смерті. В антиципаційну програму включається готовність до будь-якого результату хвороби (гіршому, небажаному або кращому, бажаному). Пацієнт, що володіє антиципаційною заможністю, створює кілька програм, розподіляє між ними імовірності і готує себе до усім. Його міркування носять характер припущень типу: "Що я буду робити, якщо в мене виявлять рак?", "З огляду на, що в мене можливо важке захворювання, що не дозволить мені надалі професійно займатися моїм улюбленим спортом, чим я буду займатися?" і т.д. Якщо пацієнт не виробляє антиципаційної програми, націлюється лише на один - бажаний - результат подій ("це - не онкологічне захворювання, лікарі помиляються"), те реальний факт хвороби може стати для нього серйозною психічною травмою і викликати неадекватний тип психологічного реагування на хворобу.

Рівень утворення людини і рівень його культури як особистісні властивості також впливають на оцінку суб'єктивної ваги хвороби. Особливо це відноситься до рівня медичної освіченості і культури. Негативним у психологічному відношенні виявляються крайності. Як низька медична культура, так і висока з однаковою імовірністю здатні викликати психологічно важкі реакції. Однак механізми їх будуть відрізнятися, в одному випадку це буде зв'язано з недоліком, в іншому - з надлишком інформації про хвороби, їх ваги, протікання та наслідки.


3.2 Суб`єктивний образ хвороби у свідомості пацієнта


Принцип "хвороба-особистість" є основним у діагностичному феноменологічно орієнтованому процесі. Він визначає підхід до будь-якого психологічного феномена з двох альтернативних сторін: або феномен, що спостерігається, є психопатологічним симптомом (ознакою психічної хвороби), або він є ознакою особистісних особливостей, наприклад, світогляду людини, традиційного для неї етносу, культурної або релігійної групи стереотипу поведінки [24].

Особливо яскраво альтернатива "хвороба-особистість" може бути продемонстрована на прикладі такого феномена, як переконаність у чому-небудь, яку можна представити у вигляді альтернативи марення-світогляд, марення-марновірство. Як відомо, марення - це помилковий умовивід, що не піддається корекції і виникає на хворобливій основі. Однак настільки розповсюджене визначення марення наштовхується на серйозні складності при проведенні диференціації між маренням і іншими ідеями, судженнями, умовиводами, що не піддаються корекції. Наприклад, релігійна ідея в уявленні атеїста може бути визнана помилковою і не піддається корекції, тобто атеїстові не переконати віруючого. Чи випливає з цього факту, що віра - це марення? Критерій хворобливої основи в даному випадку нічого не дає для диференціації, оскільки незрозуміло, як визначити хворобливу основу, якщо ще не зроблений діагностичний пошук, не з'ясований, чи є симптоми хвороби. З іншого боку, близьким за значенням до вищенаведеного визначення варто визнати дефініцію світогляду. Світогляд - система принципів, поглядів, цінностей, ідеалів і переконань, що визначають напрямок діяльності і відношення до діяльності окремої людини, соціальної групи або суспільства в цілому. Де ж границя між релігійним переконанням як світоглядною системою і маревними ідеями?

Сучасна психіатрія, намагаючись обійти подібний риф на шляху діагностики, ввела нове визначення марення. Марення - це помилкова, непохитна впевненість у чому-небудь, незважаючи на безсумнівні й очевидні докази і свідчення противного, якщо ця впевненість не властива іншим членам даної культури або субкультури. Найбільш істотним у даному визначенні є не традиційна оцінка марення як помилкового умовиводу, а вказівка на значимість етнокультурального аналізу. Отже, хворобливою подібна впевненість буде оцінюватися тільки у випадку непохитних доказів протилежного (що практично зробити неможливо - які факти, наприклад, необхідні для переконання людини з ідеями ревнощів? Свідчення очевидців? Щиросерде визнання? Але адже саме поняття "зрада" багатозначне) або тоді, коли для мікросоціального середовища, вихідцем з якого є обстежуваний, подібне переконання далеке.

Особливо складним є диференціація в рамках альтернативи "марення-марновірство". Основним опорним пунктом у даному випадку також повинен стати етнокультуральний підхід. Якщо конкретне марновірство типове для даного мікросоціуму, то переконаність не може виявитися основою для діагностики психопатологічного симптому. Необхідно буде шукати інші психічні феномени і доводити їх психопатологічний характер: тобто для того, щоб з високою імовірністю віднести переконаність у чому-небудь до маревних ідей, необхідно оцінити її (переконаність) як унікальне і суб'єктивне явище, що не знаходить аналогів у субкультурі аналізованої людини [22].

Кілька десятиліть назад переконаність людини в тому, що вона знаходиться під впливом "енергетичних вампірів" була б витлумачена психіатрами як марення, сьогодні вона найчастіше трактується як світоглядна установка. До явищ того ж ряду можна віднести ідеї контактів з іноземними цивілізаціями, зомбування й ін. Складним залишається і диференціація символізму як способу творчого мислення і символізму як симптому.

Найбільш важким для діагностичної оцінки виступає асоціативний процес, зокрема переконаність хворого у впливі на нього екстрасенсорним способом. Однак цей критерій на сучасному етапі розвитку суспільства не може вважатися переконливим для діагностичного процесу в психіатрії. Соціологічні дослідження вказують, що 42% населення "вірять у можливість передавати і приймати думки на відстані").

Як показують експериментально-психологічні дослідження, з однієї сторони, немає основ говорити про шизофренічні порушення мислення хворого, з іншого боку - не відзначається виражених асоціативних розладів органічного типу. Неадекватність оцінки дійсності стосується лише вузької суб'єктивно значимої (у більшому ступені світоглядну) сторони життя хворого - уявлення про можливості лікування хвороб на відстані за допомогою екстрасенсорного впливу. Розгляд наведеного випадку з традиційних для психіатрії клінічних позицій наштовхується на ряд нездоланних перешкод, що не дозволяють достатньо кваліфікувати синдромологію справжньої картини життя.


3.3 Аналіз психологічних змін особистості у процесі хвороби


Визначення ступеня вираженості астенічного стану

Шкала астенічного стану (ШАС) створена Л.Д.Майковою і адаптована Г.І. Чертовою на базі даних клініко-психологічних спостережень і відомого опитувальника MMPІ. Шкала складається з 30 пунктів-тверджень, які відображають характеристики астенічного стану [34].

Порядок роботи. Інструкція піддослідному:"Уважно прочитайте кожне твердження і, оцінивши його стосовно до Вашого стану в даний момент, поставте знак плюс в одну з чотирьох граф у правій частині бланка.

Визначення ступеня виразності зниженого настрою - субдепресії.

Для проведення дослідження можна використовувати шкалу зниженого настрою - субдепресії (ШСНС), основану на опитувальнику В.Зунга й адаптовану Т.Н.Балашовою. Шкала включаючи й у себе 20 тверджень, що характеризують прояви зниженого настрою субдепресії [25].

Інструкція піддослідному:"Уважно прочитайте кожне з приведених нижче тверджень і поставте знак плюс в одну з чотирьох граф праворуч, у залежності від того як Ви почуваєте себе в даний час".

ОБРОБКА РЕЗУЛЬТАТІВ

Після заповнення тестового бланка проводиться підрахунок шляхом підсумовування набраних балів. Весь діапазон шкали, таким чином, включає від 30 до 120 балів [25].

Якщо прийняти результати дослідження здорових осіб за "відсутність астенії" то весь об`єм шкали можна розділити на 4 діапазони.

Перший діапазон від 30 до 50 балів -"відсутність астенії" – 3 % пацієнтів;

2-й діапазон - від 51 до 75 балів - "слабка астенія" – 7 %

3-й діапазон - від 76 до 100 балів - "помірна астенія" – 35 %

4-й діапазон - від 101 до 120 балів - "виражена астенія" – 55 %.

Таким чином, результати кожного піддослідного передбачають одну з чотирьох ступенів виразності астенії.

В другому опитувальнику міститься 10 "прямих" (1, 3, 4, 7, 8, 9.10 , 13, 15 і 19) і 10 "зворотних" питань (2, 5, 6, 11, 12, 14, 16, 17, 18 і 20). Кожна відповідь оцінюється від 1 до 4 балів. "Зворотні" відповіді підраховуються окремо за допомогою спеціального шаблона з прорізами, що накладається на заповнений піддослідним тестовий бланк, при цьому оцінки відповідей знаходяться над прорізами. Потім бали, набрані по "прямих" і "зворотних" відповідям, сумуються, і отримана в такий спосіб "сира" оцінка переводиться в шкальну за допомогою формули



О1 = О/80 * 100


Весь діапазон шкальних оцінок поділяється на 4 зони:

5 % пацієнтів - нижче 50 балів - особи, що не мають у момент досліду зниженого настрою;

7 % - від 51 до 59 балів - незначне, але чітко виражене зниження настрою;

23 % - від 60 до 69 балів - значне зниження настрою і

65 % - вище 70 балів - глибоке зниження настрою (субдепрсія або депресія).

Таким чином, результати кожного піддослідного відповідають одній з чотирьох ступенів зниження настрою. Отримані дані записуються до протоколу з указівкою як кількості набраних балів, так і ступеня зниження настрою [25].

Основні напрямки аналізу даних, отриманих за допомогою кожної з вище перерахованих методик складаються в зіставленні їх з показниками інших психологічних характеристик піддослідних; у пошуках кореляцій, основних факторів і закономірностей розвитку станів нервово-психічної напруги, астенії і зниженого настрою, а також у перебуванні зв'язків між характеристиками психічних станів і особливостями психічних процесів і властивостей особистості. Особливими аспектами аналізу є дослідження впливу досліджуваних психічних станів на діяльність людини, зокрема на її продуктивність і ефективність, і встановлення закономірних зв`язків з психофізіологічними, клінічно-психологічними, анамнестичними та іншими характеристиками людини.

Аналіз результатів обстеження хворих на рак молочної залози

Вікові групи були визначені на основі дослідження характеру емоційних переживань, які виникають у хворих на рак молочної залози внаслідок появи захворювання. 15 хворим різного віку була запропонована анкета з певним рядом емоційних переживань (страх зміни стосунків з іншими людьми, страх бути тягарем для близьких, страх болю, можливої непрацездатності, смерті, порушень стосунків з чоловіком, страх повторення хвороби, хвилювання з приводу свого зовнішнього вигляду), серед яких вони повинні були вибрати ті, які найбільше їх турбують. В результаті цього дослідження було визначено, що жінки від 35 до 45 років найбільше хвилюються з приводу майбутнього зовнішнього вигляду та порушення стосунків з чоловіком (особистісних та сексуальних); жінки від 46 до 55 років частіше концентрують свою увагу на втраті працездатності, зміні стосунків з людьми та боязні бути тягарем для близьких; у хворих від 56 до 73 років переважає страх самотності, смерті, а також страх бути тягарем для інших. За результатами опитування всі досліджувані були диференційовані на три вікові групи: 35-45 років, 46-55 років, 56 і більше років.

Наступним завданням констатуючого експерименту були розробка та обґрунтування методичних основ діагностики психологічних особливостей ставлення до захворювання хворих на рак молочної залози. Методи діагностичного дослідження підбиралися таким чином, щоб, з однієї сторони, їх результати найбільш повно доповнювали картину психологічного стану особистості під час хвороби, а з іншої – могли вказувати на вибір та застосування певних психолого-дидактичних засобів з метою покращення стану хворих. Акцент діагностичного дослідження був зроблений на вивченні таких психологічних особливостей, як суб’єктивне ставлення до хвороби, рівень депресії та оцінка якості життя. Спрямованість на вивчення саме особистісних особливостей ставлення до захворювання хворих на рак молочної залози пов’язана з тим, що одним з основних завдань нашого дослідження була розробка і впровадження в практику психолого-дидактичних засобів реабілітації. При такій хворобі, звичайно, найбільш значущим є не корекція пізнавальної діяльності хворої, а подолання негативних психологічних проявів особистості, що заважають видужанню та знижують якість життя.

З метою визначення психологічних особливостей ставлення до захворювання хворих на рак молочної залози різних вікових груп (35-45 років, 46-55 років, 56 і більше років) на констатуючому етапі експериментального дослідження використовувались такі діагностичні методи, як: спостереження, клінічна бесіда, методика діагностики депресії, особистісний опитувальник діагностики типу ставлення до хвороби, методика вивчення якості життя.

Методика діагностики депресії була розроблена на основі методики диференційної діагностики депресивних станів Н. Зунге. Вона складалася з 33 запитань, серед яких були такі, які спрямовані на виявлення класичних симптомів депресії, а також ті, що стосуються конкретно хворих на рак молочної залози (переважно їх сексуальної сфери життя).

З метою визначення патерну ставлень хворих на рак молочної залози до захворювання, лікування, медперсоналу, рідних та близьких, роботи, самотності та майбутнього був використаний особистісний опитувальник Бехтеревського інституту (автори А.Є. Лічко та Н.Я. Іванов) в скороченому варіанті. За допомогою цього опитувальника були діагностовані такі типи ставлення до захворювання, як гармонійний, тривожний, іпохондричний, неврастенічний, обсесивно-фобічний, сенситивний, егоцентричний, ейфоричний, анозогнозичний, ергопатичний та паранояльний.

Вивчення якості життя проводилось на основі скороченої нами методики Н.Н. Блінова, Є.В. Дьоміна, В.О. Чулкової, яка складалася з 10 запитань і дозволяла визначити ступінь емоційного ставлення хворих на рак молочної залози до різних аспектів своєї життєдіяльності.

Аналіз отриманих результатів констатуючого етапу дослідження дозволив визначити наступні вікові особливості ставлення до захворювання хворих на рак молочної залози.

Порівняння показників депресії хворих на рак молочної залози різних вікових груп свідчить про те, що в 35-45 років діагностується найбільша кількість жінок, які взагалі не переживають депресії, тоді як в 56 і більше років цей показник знижується. Така тенденція до зменшення кількості жінок без депресії з віком, на нашу думку, пов’язана з тим, що в молодому віці жінка ставиться до своєї хвороби більш оптимістично, оскільки має більше фізичних сил та можливостей реалізації своєї особистості. З віком ці можливості зменшуються, людина починає більш адекватно та об’єктивно ставитися до своєї хвороби, а іноді навіть перебільшувати її значення для нормального функціонування організму. Показово те, що в 35-45 років та 56 і більше років переважна більшість жінок має легкий рівень депресії, а ось в 46-55 років переважає помірний рівень депресії, і при цьому діагностується високий показник вираженої депресії, що пов’язано з тим, що жінка в цьому віці має занадто багато обов’язків у сім’ї та на роботі, виконує багато соціальних ролей, які є важливими не тільки для її духовної реалізації, а й матеріальної, об’єктивно оцінює ситуацію розвитку хвороби та її наслідки безпосередньо для себе та близьких людей.

Високий рівень якості життя в 56 і більше років діагностується досить часто, тоді як в 35-45 років цей показник зменшується. Низький рівень якості життя в групі від 35-45 років взагалі не діагностується за рахунок великого показника середнього рівня, проте в двох наступних групах цей рівень якості життя проявляється досить часто.

Кожна вікова група хворих на рак молочної залози має певні особливості суб’єктивного ставлення до хвороби. В 35-45 років у таких хворих найчастіше спостерігається ергопатичний тип ставлення до хвороби (“заглиблення в роботу від хвороби”), тоді як в 46-55 років на першому місці стоїть тривожний тип ставлення (безперервне хвилювання відносно несприятливого протікання хвороби), на другому - обсесивно-фобічний (страх нереальних ускладнень хвороби, невдач лікування, невдач в житті, на роботі, в сім’ї в зв’язку з хворобою), і тільки потім - ергопатичний. Важливо те, що сенситивний тип ставлення (надмірна стурбованість про можливе неприємне враження, яке може виникнути у оточуючих) зустрічається і в 46-55 років, і в 56 і більше років та має майже однакові показники. В 56 і більше років досить часто проявляється обсесивно-фобічний, іпохондричний (зосередження на суб’єктивних хворобливих та інших неприємних відчуттях) типи ставлення до хвороби, а в 35-45 років – тривожний та ейфоричний (необґрунтовано підвищений настрій і легковажне ставлення до хвороби, лікування).



ВИСНОВКИ


  1. Основними напрямками роботи соматичних лікувальних закладів є: діагностика, лакування, психокорекція.

  2. Загальні принципи вибору захворілою людиною тих або інших типів психічного реагування на захворювання, закономірності формування відносини до хвороби сполучаться в клініці зі специфічними особливостями психічного стану пацієнтів, у яких виникли хвороби. Можна говорити об вплив самої хвороби на характер реагування на її появу, плин, успішність, лікування і результат. При цьому типовість реакції на захворювання залежить від параметрів хвороби в такій же мері, як і від індивідуально-психологічних особливостей людини. Кожна хвороба характеризується набором специфічних особливостей, що торкаються значимі для пацієнта (реальної або потенційного) сфери життєдіяльності.

  3. Можна виділити наступні параметри, на підставі яких оцінюється будь-як хвороба і формується психологічне відношення до неї: імовірність летального результату, імовірність інвалидизації і хроніфікації, болюча характеристика хвороби, необхідність радикального або варіативного лікування, вплив хвороби на можливість підтримувати колишній рівень спілкування, соціальна значимість хвороби і традиційне відношення до захворілим у мікро соціумі, вплив хвороби на сімейну і сексуальну сфери, вплив хвороби на сферу розваг і інтересів.

  4. Психологічні особливості хворих з різними соматичними (непсихічними) захворюваннями, згрупованими по традиційно прийнятим у медицині дисциплінам: хірургічні, терапевтичні, інфекційні, гінекологічні і деякі інші. З огляду на особливу значимість онкологічної патології і психологічних реакцій людини, дана група висвітлена в роботі окремо. Основне розходження терапевтичної і хірургічної патології з погляду психологічного відношення до них укладено в характері протікання хворобливих процесів - при терапевтичній істотним стає параметр тривалості (хронічності), при хірургічної - операційний стрес.

  5. В своїй роботі ми провели дослідження ступеня вираження астенії – у 35 % пацієнтів помірно виражена а у 55 % значно виражена. Дослідження депресивних та субдепресивних станів серед хворих на онкологічні захворювання дало такі результати: у більшості пацієнтів виявлено високий рівень депресивного стану (65 %).



СПИСОК ВИКОРСИАТНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


  1. Абрамова Г.С. Практическая психология. - М., 1997. - 368 с.

  2. Александров А.Л. Современная психотерапия. - М., 1998. - 335 с.

  3. Беккер Г. X. Социально-психологическое исследование групповой психотерапии при неврозах.— Журн. невропатол. и психиатр. - 1981, № 11, с. 1708— 1710.

  4. Берн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры. - М., 1988. - 400 с.

  5. Блейхер В. М. Клиническая патопсихология. – Т.: Медицина, 1976. – 326 с.

  6. Блейхер В. М., Завилянская Л. И. О некоторых особенностях психотерапии в системе реабилитации больных с неврозоподобными состояниями. — В кн.: Восстановительная терапия и реабилитация больных нервными и психическими заболеваниями. - Л.: Медицина, 1982, с. 256—259.

  7. Буль П. И. Основы психотерапии. — Л.: Медицина, 1974. —310 с.

  8. Бурлачук Л.Ф., Савченко Е.П. Психодиагностика. - К: А.Л.Д., 1995. -100 с.

  9. Варшавский К. М. Гипносуггестивная терапия (лечение внушением в гипнозе). — Л.: Медицина, 1973. — 192 с.

  10. Вельвовский И. З. Принципиальные основания к внедрению психотерапии в комплекс санаторно-курортной медицины. — В кн.: Психотерапия в курортологии. Киев: Здоров'я, 1966, с. 15—24.

  11. Виш И. М. Практическая психотерапия. — Воронеж, 1969. — 288 с.

  12. Вольперт И. Е. Психотерапия. — Л.: Медицина, 1972. — 232 с.

  13. Ушаков Г.К. Пограничные нервно-психические расстройства. - М., 1987. - 304 с.

  14. Гельдер М. и др. Оксфордское руководство по психотерапии. В 2-х томах. – К., 1999.

  15. Губачев Ю. М., Стабровский Е. М. Клинико-физиологические основы психосоматических соотношений. — Л.: Медицина, 1981. — 216 с.

  16. Гузиков Б. М., Зобнев В. М., Мейроян А. А., Рыбакова Т. Г. Групповая и семейная психотерапия при алкоголизме: методические рекомендации. — М.: МЗ СССР, 1980. —30 с.

  17. Давиденков С. Н. Неврозы.— Л.: Медгиз, 1963. — 271 с.

  18. Данилова Н.И. Физиология высшей нервной деятельности. – Ростов-на-Дону, 2002. – 600 с.

  19. Данилова Н.Н. Психофизиология: Учебник для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 373 с.

  20. Захаров А.И. Детские неврозы — СПб.: Респекс, 1995. — 190 с.

  21. Иванов Н. В. Психотерапия в условиях психоневрологического диспансера. — М., 1959. —64 с.

  22. Кайдановская Е. В., Кумкова Е. И., Мурзенко В. А. и др. Клинико-психологические исследования групповой психотерапии при нервно-психических заболеваниях. — Л., 1979, с. 84—89.

  23. Карвасарский Б. Д. Медицинская психология. - Л.: Медицина, 1982. - 272 с.

  24. Карвасарский Б. Д., Губачев Ю. М. Психотерапия при психосоматичните заболявания. — В кн.: Психосоматичната зависимост. София: Медицина и физкултура, 1981, с. 166—180.

  25. Карвасарский Б.Д. Психотерапия. – М.: Медицина, 1985. – 304 с.

  26. Клинические и организационные основы реабилитации психически больных/ /Под ред. М. М. Кабанова, К. Вайзе. — М.: Медицина, 1980. — 400 с.

  27. Коломинский Я.Л., Панько ЕА. Диагностика и коррекция психического развития дошкольника.— Минск: Універсітзцкае, 1997. — 234 с.

  28. Кондратенко В.Т., Донской Д.И. Общая психотерапия. - Минск, 1997 – 464 с.

  29. Конфліктологія / За ред. В.М. Летюха. – К., 2005.

  30. Лакосина Н. Д., Ушаков Г. К. Медицинская психология. 2-е изд. — М.: Медицина, 1984. —272 с.

  31. Лебединский М. С. Очерки психотерапии. 2-е изд. — М.: Медицина, 1971.— 412 с.

  32. Лэндрет ГЛ. Игровая терапия: искусство отношений. — М.: Международная академия, 1994. —366с.

  33. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: МЕДпресс, 1999. – 592 с.

  34. Менделевич В.Д., Авдеев Д.А., Киселев С.В. Психотерапия «здравым смыслом». - Чебоксары, 1992. - 76 с.

  35. Мурзенко В. А. Групповая психотерапия при неврозах. — В кн.: Групповая. психотерапия при неврозах и психозах. Л., 1975, с. 77—83.

  36. Мягер В. К. Актуальные проблемы психогигиены и психопрофилактики. — В кн.: Психогигиена и психопрофилактика. Л., 1983, с. 5—8.

  37. Мясищев В. Н. Личность и неврозы. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1960. — 426 с.

  38. Обозов Н. Н. Психология межличностных отношений. — К., 1990.

  39. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. - М.: Просвещение, 1977.

  40. Общая психология / Под ред. С.Д.Максименко. - М.: Рефл-бук К.: Ваклер, 1999.

  41. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія. — К.: Академвидав, 2003. – 448 с.

  42. Осипова А. А. Общая психокоррекция: Учебное пособие для студентов вузов. – М.: ТЦ “Сфера”, 2001. – 512 с.

  43. Панков Д. В. Рациональная психотерапия. — В кн.: Руководство по психотерапии. Ташкент: Медицина, 1979, с. 192—205.

  44. Панов А.. Г., Беляев Г. С, Лобзин В. С, Копылова И. А. Теория и практика аутогенной тренировки. — Л.: Медицина, 1980. — 272 с.

  45. Пезешкиан Н. Психотерапия повседневной жизни. - М., 1995. - 336 с.

  46. Практикум по патопсихологии. / Под ред. Б.В.Зейгарника. – М., 1987. – 184 с.

  47. Психотерапия. /Под ред. В. М. Банщикова. М., 1967. — 135 с.

  48. Рогов Е.И. Настольная книга практического психолога. – М.: Владос, 1996. – 529 с.

  49. С.Уолен, Р.Уэсслер. Рационально-эмотивная психотерапия. - М., 1997. - 257 с.

  50. Семиченко В.А. Психические состояния. – К., 1998.

  51. Слободяник А.П. Психотерапия, внушение, гипноз. – К.: Здоровья, 1982. – 376 с.

  52. Соколов Е.Н. Теоретическая психофизиология. – М., 1986.

  53. Столяренко Л.Д. Психология делового общения и управления. – Ростов-на-Дону, 2001.

  54. Франкл В. Человек в поисках смысла. - М., 1990. - 368 с.

  55. Цибульська Т.Ф. Загальна та прикладна психологія. – К., 2000.

  56. Чистякова М.И. Психогимнастика. — М.: Просвещение, 1990. — 127 с.

  57. Шевандрин Н.И. Психодиагностика, коррекция и развитие личности. -М.: ВЛАДОС, 1998. - 512 с.

  58. Шевченко Ю. С. Психокоррекция: теория и практика. - М., 1995. - 224 с.

  59. Эйдемимер Э.Г., Юстицкий В.В. Семейная психотерапия. – Л., 1990. – 192 с.

  60. Юнг К. Психологические типы. - М., 1995. - 616 с.

  61. Яценко Т. С. Основи групової психокорекції. – К.:1996.

  62. Яценко Т. С., Біла О. Г. Психокорекційна сутність методу АСПН // Практична психологія та соціальна робота. – 2001 - № 9. – С. 47 – 50.



ДОДАТКИ


Додаток А


ШКАЛА АСТЕНІЧНОГО СТАНУ (ШАС)

Варіанти відповіді:

1 - ні, невірно;

2 - мабуть, так;

3 - вірно;

4 - цілком правильно.

1. Я працюю з великим напруженням1234

2. Мені важко зосередитися на чому-небудь 1234

3. Моє статеве життя не задовольняє мене 1234

4. Чекання нервує мене. 1234

5. Я відчуваю м'язову слабість 1234

6. Мені не хочеться ходити в кіно або в театр 1234

7. Я забудькуватий 1234

8. Я почуваю себе втомленим 1234

9. Мої очі втомлюються при тривалому читанні 1234

10. Мої руки тремтять 1234

11. У мене поганий апетит 1234

12. Мені важко бути на вечірці або в гучній компанії 1234

13. Я вже не так добре розумію прочитане 1234

14. Мої руки і ноги холодні 1234

15. Мене легко зачепити 1234

16. У мене болить голова 1234

17. Я прокидаюся зранку втомленим і не відпочилим1234

18. У мене бувають запаморочення1234

19. У мене бувають посмикування м'язів1234

20. У мене шумить вухах1234

21. Мене турбують інтимні питання1234

22. Я відчуваю віжкість в голові1234

23. Я відчуваю загальну слабість1234

24. Я відчуваю болі в тіменній області1234

25. Життя для мене пов'язане з напругою1234

26. Моя голова як би стягнута обручем1234

27. Я легко прокидаюсь від шуму1234

28. Мене стомлюють люди 1234

29. Коли я хвилююся, то покриваюся потом 1234

30. Мені не дають заснути неспокійні думки 1234



Додаток Б


ШКАЛА ЗНИЖЕНОГО НАСТРОЮ – СУБДЕПРЕСІЇ (ШСНС)

Варіанти відповідей:

1 - ні, невірно;

2 - мабуть, так;

3 - вірно;

4 - цілком правильно.

1. Я почуваю пригніченість1234

2. Вранці я почуваю себе найкраще 1234

3. У мене швидко навертаються сльози 1234

4. У мене поганий нічний сон 1234

5. У мене апетит не гірше звичайного 1234

6. Мені приємно спілкуватися з привабливими

жінками (чоловіками) 1234

7. Я втрачаю вагу1234

8. Мене турбують запори 1234

9. Моє серце б'ється швидше, ніж звичайно 1234

10. Я стомлююся без усяких причин. 1234

11. Я міркую так само ясно, як і завжди. 1234

12. Мені легко робити те, що я вмію. 1234

13. Я почуваю занепокоєння і не можу усидіти на місці 1234

14. Я сподіваюся на майбутнє 1234

15. Я більш дратівливий, ніж звичайно. 1234

16. Мені легко приймати рішення. 1234

17. Я почуваю себе корисним і необхідний. 1234

18. Я живу повним життям. 1234

19. Я почуваю, що іншим людям стане краще,

якщо мене не буде.1234

20. Мене і зараз радує те, що радувало завжди 1234



Случайные файлы

Файл
130654.rtf
ref-18783.doc
27900-1.rtf
72364-1.rtf
133355.rtf