Форми ідеологічного контролю і піар процесу в тоталітарних суспільствах (118372)

Посмотреть архив целиком


Зміст


Вступ 2

Розділ 1. Теоретичні аспекти сутності тоталітаризму 8

1.1 Поняття та сутність тоталітаризму 8

1.2 Політичні риси ідеологічного контролю в тоталітарних суспільствах 9

1.3 Різновиди тоталітаризму 11

1.4 Сила і слабкість тоталітаризму 13

Розділ 2. Суспільство в тоталітарної системи 25

2.1 Основна характеристика тоталітарної системи 25

2.2 Ідеологія тоталітарної системи в Україні в ХХ ст. 27

2.3 Піар процесу в тоталітарних суспільствах 32

Розділ 3. Сучасні форми тоталітаризму і авторитаризму.

Подібність та сутнісна різниця 15

3.1 Тоталітаризм та авторитаризм 15

3.2 Подібність та сутнісна різниця 17

Висновки 35

Список літератури 39



Вступ


Актуальність теми дослідження величезна, адже форми ідеологічного контролю і піар процесу в тоталітарних суспільствах на сучасному етапі політичного життя нашої країни дасть відповідь на безліч питань, та окреслить напрямки подальшого становлення громадянського суспільства.

Тоталітаризм (від лат. totaliter — всеохоплюючий) є феноменом, особ­ливістю XX ст. Найтиповішими його втіленнями були фашистська Італія, гітлерівська Німеччина і Радянський Союз протягом майже всього часу його існування. Основними видами тоталітаризму були фашизм (нацизм) і сталінський соціалізм.

Тоталітаризм як суспільне явище включає в себе такі основні ознаки:

У галузі ідеології і внутрішньої політики:

- спосіб втілення у життя утопічної ідеї (незалежно від того, які вихідні принципи в неї були закладені, наприклад, загальної рів­ності й добробуту і т. п.);

- абсолютний, всезагальний, нічим не обмежений контроль за життям суспільства і кожної людини зокрема;

- панування єдиної ідеології, єдиної правлячої партії, яка володіє монопольним правом політичної діяльності; заборона політичної та ідейної опозиції і свободомислення;

- нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення мети (сила — головний аргумент, а мета виправдує засоби).

У галузі економіки:

-перетворення всієї власності у державну, чи власність слухняних державі підприємців;

-неможливі або вкрай утруднені прояви особистої ініціативи, підприємництва у господарській діяльності;

-мілітаризація і централізація економіки, бюрократизація влади й управління у цілому.

У галузі культури, освіти й виховання, прав людини:

-всезагальний (тотальний) контроль над духовним життям і творчістю;

-політичне стеження, нехтування прав і свобод людини й громадянина;

-створення системи всебічного впливу на особистість через сім'ю, школу, засоби масової інформації, державні і громадські організації, діяльність яких повністю контролюється партійно-державним апаратом;

-формування культу особи вождя: намагання перетворити народ у натовп, слухняний його волі.

Тоталітаризм був і залишається ворогом демократії і гуманізму, громадянського суспільства і правової держави.

В усіх державах, де панував тоталітарний режим, він залишив після себе страшну спадщину. Особливо гіркими були його плоди у країнах, які входили до складу тоталітарних держав на правах «молодшого бра­та», як, скажімо, Україна в СРСР.

Предметом дослідження є форми ідеологічного контролю і піар процесу .

Об’єктом дослідження є тоталітарні суспільства.

Проблема сутності таких політичних режимів розглядалась у численних працях дослідників. Серед авторів праць, у яких наведено особливості як тоталітаризму, так і авторитаризму, – Х. Арендт, М. Драхт, М. Кертіс, К. Фрідріх, З. Бжезинський, Р. Арон, Ж. Желев, Т. Адорно та інші.

Засобом мобілізації мас та легітимації режиму при тоталітаризмі виступає відповідна ідеологія. Тому наявність єдиної офіційної ідеології є ще однією визначальною рисою тоталітарного режиму. Ідеологію, настанови якої стосуються всіх сфер суспільства і для якої притаманне несприйняття старих порядків та заклик будувати новий світ (за необхідності – й насильницьким шляхом), мають підтримувати всі громадяни.

Імплементація такої ідеології в масову свідомість, а також здійснення тотального контролю над суспільством є метою тоталітарної влади. Для цього тоталітаризм використовує ідеологічну пропаганду, індоктринацію та методи політичної соціалізації, коли індивіди опановують форми політичної поведінки, суспільні норми та цінності. І якщо для функціонування тоталітарного режиму суттєвою є дієвість тоталітарної пропаганди (в реальності – заміна пропаганди ідеологічною обробкою) для формування тотальної відданості, яка виступає психологічною основою тоталітарного панування, то, як зазначено вище, у авторитарних державах проблема підтримки режиму населенням, як правило, нехтується. Також, якщо наголошувати на розбіжностях режимів, політизації суспільства (освіти тощо) при тоталітаризмі можна протиставити деполітизацію населення в авторитарних країнах. Такі заходи спрямовуються на формування відповідного типу особистості, психологія якої і дозволяє тотальне домінування (як здійснення мети режиму).

Тоталітарний режим ідеологізує всі сфери життя, втрачаючи всяку здібність до самокорекції. При цьому ідеологія виходить з деякої первинної системи ідеалів. Жовтнева революція ввела у нас істотно нову (замість самодержавної) систему вищих ідеалів: світову соціалістичну революцію, ведучу до комунізму — царства соціальної справедливості, і ідеальний робочий клас. Ця система ідеалів послужила основою для створеної в 30-і роки ідеології, яка проголошувала ідеї «непогрішимого вождя» і «образу ворога». Народ виховувався у дусі преклоняння перед ім'ям вождя, у дусі безмежної віри в справедливість кожного його слова. Під впливом феномену «образ ворога» поширювалася підозрілість і заохочувалося доносительство, що вело до відокремлення людей, зростання недовір'я між ними і виникнення синдрому страху. Протиприродне з точки зору розуму, але поєднання ненависті до дійсних і уявних ворогів і страху, що реально існує в свідомості народу, за себе, обожнювання вождя і брехлива пропаганда, терпимість до низького рівня життя і побутової невлаштованості — все це виправдовувало необхідність протистояння «ворогам народу». Вічною боротьбою з «ворогами народу» в суспільстві підтримувалася постійна ідеологічна напруженість, направлена проти щонайменшого відтінку інакомислення, самостійності думок. Кінцевою «надзадачею» всієї цієї жахливої діяльності було створення системи терору страху і формальної однодумності.

Будь-яка тоталітарна система створює культ. Але справжнім і головним об'єктом його виступає не людина, а влада як така. Культ влади — в цьому полягає єство тоталітарної системи. Влада виявляється надцінністю — цінністю абсолютного, вищого порядку. Хто має владу — має все: розкішне життя, підлесливість тих, що оточують, можливість висловлювати думки по будь-якому приводу, задовольняти кожну свою чудасію і так далі Хто не має влади, не має нічого — ні грошей, ні безпеки, ні пошани, ні права на свою думку, смаки, відчуття.

Кровавий тоталітаризм, основою якого було позбавлення людей інформації, відходить у минуле. Знищували психологічно і фізично. Це часи Союзу і кучмізму. Саме за намагання донести до людей інформацію, був вбитий і керівник проекту "Українська правда" Георгій Гонгадзе.

Інформація стає доступною безліччю шляхів, в тому числі, її обнародують конкуруючі між собою владні тоталітарні угруповання. І зупинити цей потік можна, тільки втопивши у крові усю країну. Тому тоталітаризм змінив тактику, йому вдалося мімікрувати, зберігши свою суть.

Тоталітаризм неосвіченості. Люди мають інформацію, але не можуть нею скористатися. Наявність однієї інформації нейтралізується іншою, абсолютно протилежного змісту, або безліччю неузгоджених тлумачень одного і того самого повідомлення.

Приклади на кожному кроці. Найперше, це економічна оцінка показників діяльності уряду. Одне і теж одночасно називають як видатним досягненням, так і катастрофою.

Як от ціна на газ і умови його придбання. Опубліковано безліч даних з цього приводу, а в результаті – безпорадність у розумінні процесу та його наслідків.

Відсутність у людей належних знань, призводить до неможливості однозначно оцінити ситуацію. Саме це робить неможливим ефективне управління суспільними процесами з боку громадян.

Адже для прийняття рішень, потрібна не інформацію, а зроблений на її основі і за допомогою знань висновок.

Перефразувавши, скажу так – хто володіє інформацією і знаннями для її опрацювання, той володіє Україною. Ось тут час поставити пряме запитання – в чиїх руках знання?

За рахунок бюджетних (суспільних) коштів утримується наука і освіта. А чи багато у громади знань, необхідних для того, щоб орієнтуватися у тих процесах, що відбуваються в державі?

Складається враження, що більшість з освітніх і наукових установ цілеспрямовано утримуються в абсолютно безпорадному стані з допомогою недофінансування та обмежуючого адміністрування. Деякі, для котрих є все необхідне, працюють на тоталітарні угруповання, котрі здійснюють керування країною.

Сьогодні боротьба за добробут і процвітання полягає саме в боротьбі за загальнонародну доступність знань. Слід зауважити, що дуже важливою є форма їх подання, від якої безпосередньо залежить плідність зусиль з їх опанування широким загалом.

Народ України повинен мати і повсякденно використовувати наукові знання у всіх сферах життя, в економіці, в політиці, в юриспруденції та в інших царинах суспільних взаємовідношень.

Основою тоталітаризму є віра в лідера, сліпа віра, що не потребує раціональної доказовості. Звісно, потім вона змінюється такою ж сліпою ненавистю ошуканих. Але нескінченна зміна лідерів, кожен з яких починає як месія, а закінчує як негідник, дозволяє в цілому утримувати стан керованості сліпим суспільством.

Змінюються лідери і пов’язані з ними владні угруповання, а для людей нічого не міняється. Боротьба між лідерами точиться лише навколо розподілу ресурсів. І їхні цілі, принаймні зрозумілі. Натомість важко зрозуміти мотивацію людей, які теж приймають участь у тій боротьбі, фактично, борються проти себе.

Безперечно, на руку владним пройдисвітам і людська відсутність знань, і звичка жити в умовах диктатури, і облудливі PR-технології, і відверта брехня.

Але ж це тотальна профанація триває так довго, що розумінню не підлягає. Ця стабільність, яку мала б зруйнувати якщо не продумана послідовність раціональних дій, то хоча б безглузда випадковість, напрочуд міцно тримається.

І це дозволяє зробити висновок: володарі та здобувачі "владних крісел" дотримуються між собою негласної домовленості по недопущенню громади до управління суспільними процесами, по недопущенню демократії.

Ознакою появи у їх таборі "білої ворони", може бути тільки одне цілеспрямовані зусилля по поширенню в народі суспільних знань відносно управлінню країною.



Розділ 1. Теоретичні аспекти сутності тоталітаризму


1.1 Поняття та сутність тоталітаризму


Тоталітаризм як тип політичної системи виник в XX ст.. Що ж до самого цього слова а так само тоталітарних ідей, то вони виникли набагато раніше.

Теорія тоталітаризму складалася в 40—50-х рр. і отримала розвиток в подальші десятиліття. Вона широко використовувалася Заходом в цілях ідеологічної боротьби проти комуністичних країн. Перші класичні теоретичні дослідження по проблемах тоталітаризму -роботи Ф. Хайека «Дорога до рабства» (1944) і X. Аренд «Істоки тоталітарізму» (1951), а також спільна праця К. Фрідріха і 3. Бжезінського «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956), в якому зроблена спроба емпірично обгрунтувати тоталітаризм як поняття, сталінізм, що відображає, і інші однотипні політичні режими.[4, с.23]

Пізніші спроби створити емпіричну, побудовану на базі реальних, фактів теорію тоталітаризму не мали успіху, оскільки, відображуючи найодіозніші політичні системи XX ст, вони у міру пом'якшення, лібералізації країн командного соціалізму, все більше розходилися з дійсністю і до того ж не відображали принципових відмінностей різних тоталітарних систем.

Тоталітарна ідеологія пройнята патерналістським духом, протекційним відношенням вождів, які доносять соціальну істину, до недостатньо освічених мас. Ідеологія як єдине вірне учення носить обов'язковий для всіх характер. У нацистській Німеччині навіть був виданий спеціальний закон що передбачає єдину, обов'язкову для всіх німців ідеологію. Тоталітарне суспільство створює потужну систему ідеологічної обробки населення, маніпулювання масовою свідомістю. При цьому політична пропаганда значною мірою ритуалізується, набуває деяких рис релігійного культу.

Для тоталітаризму характерні монополія влади на інформацію, повний контроль над ЗМІ, крайня нетерпимість до всякого інакомислення, розгляд ідейних опонентів як політичних противників. Ця будівля усуває громадську думку, замінюючи її офіційними політичними оцінками. Заперечуються загальнолюдські основи моралі, а сама вона підкоряється політичній доцільності і по суті руйнується.

Всіляко пригнічуються індивідуальність, оригінальність в думках, поведінці, одягу і тому подібне Культивуються стадні відчуття: прагнення не виділятися, бути як всі, зрівняльність, а також низовинні інстинкти: класова і національна ненависть, заздрість, підозрілість, доносительство і тому подібне У свідомості людей посилено створюється образ ворога, з яким не може бути примирення. Всіляко підтримуються бойові настрої, атмосфера секретності, надзвичайного положення, яке не допускає розслаблення, втрати пильності. Все це служить виправданню командних методів управління і репресій.


1.2 Політичні риси ідеологічного контролю в тоталітарних суспільствах


1. І відповідності з логікою тоталітарної системи всеосяжна ідеологізація суспільств доповнюється його тоталітарним заполітизовуванням, гіпертрофованим апаратом влади, її проникненням у всі пори соціального організму. Всесильна влада виступає головним гарантом ідеологічного контролю над населенням.

2. Тоталітаризм прагне до повного усунення цивільного суспільства, незалежного від влади приватного життя.

3. Політична система, а точніше, партійно-державна організація суспільства, служить стержнем, фундаментом всієї соціальної і економічної організації, яка відрізняється жорсткою ієрархічною структурою.

4. Ядром тоталітарної політичної системи виступає гранично централізований політичний рух за новий порядок на чолі з партією нового, тоталітарного типа. Ця партія зростається з державою і концентрує в собі реальну владу в суспільстві. Забороняється всяка політична опозиція і створення без санкцій властей будь-яких організацій.

5. До політичних рис тоталітарного суспільства відносяться також наявність потужного апарату соціального контролю і примусу (служби безпеці, армія, міліція і тому подібне), масовий терор, залякування населення.

6. Сліпа віра і страх - головні ресурси тоталітарного управління. здійснюється сакралізація верховної влади і її носіїв, створюється культ вождів.[4, с.34]

У той же самий час тоталітарна політична система претендує на вираження народної волі, втілення вищої народності, або демократії вищого типа. Вона використовує безальтернативні форми демократії, які передбачають ухвалення рішень без голосування на основі безпосередньої реакції учасників зборів і що створюють видимість всенародної підтримки, які не дозволяють робити реальний вплив на процес ухвалення рішень. За допомогою псевдодемократичних інститутів влади забезпечується висока формальна мобілізація і участь, наприклад 99,9-процентна участь у виборах.

Тоталітаризм намагається створити адекватну собі соціальну структуру. Прагнучи знайти масову опору, він проголошує перевагу певного класу, нації або раси, дихотомічно ділить всіх людей на своїх і чужих. При цьому обов'язково знаходиться внутрішній або зовнішній ворог буржуазія, імперіалізм, євреї і тому подібне в процесі ліквідації або обмеження приватної власності відбувається масова люмпенізація населення. Індивід потрапляє в тотальну залежність від держави, без якої переважна більшість людей не можуть отримати коштів існування: роботу, житло і тому подібне

Особа втрачає всяку автономію і права, стає повністю беззахисною перед всесильною владою, потрапляє під се тотальний контроль. Робиться спроба сформувати «нову людину», рисами якої є беззавітна відданість ідеології і вождям, старанність, скромність у вжитку, готовність на будь-які жертви ради «загальної справи».

Одночасно з ломкою колишньої соціальної структури формується нова. Суспільство диференціюється головним чином залежно від розподілу влади. Володіння владою або вплив на неї стає основою соціальної стратифікації, економічних і соціальних привілеїв. Формується новий, номенклатурний панівний клас - головна опора тоталітарних суспільств.

Хоча тоталітаризм, особливо в його найбільш послідовному, комуністичному варіанті, здійснюючи зрівнялівку в розподілі для більшості громадян, претендує на формування соціально однорідного суспільства, насправді він породжує глибоку соціальну нерівність.

Панування ідеології і політики виявляється не лише в соціальної сфері, але і в економіці. Тут відмінними рисами тоталітаризму є єтатізація господарського життя, соціальне обмеження, а в ідеалі повне усунення приватної власності, ринкових відношень, конкуренція, планерування і командно-адміністративні методи управління. Встановлюється монополія держави на розпорядження всіма найважливішими суспільними ресурсами і самою людиною.[6, с.73]


1.3 Різновиди тоталітаризму


Разом із спільністю засадничих інституційних рис тоталітарні політичні системи мають і істотні особливості, що дозволяє виділити декілька їх найважливіших різновидів. У залежності від пануючої ідеології, що впливає на вміст політичної діяльності, їх зазвичай підрозділяють на комунізм, фашизм і націонал-соціалізм.

Історично першою і класичною формою тоталітаризму став комунізм (соціалізм) радянського типа, почало якому поклала воєнно-комуністична система, яка у загальних рисах сформувалася в 1918 р. Комуністичний тоталітаризм більшою мірою, чим інші різновиди, виражає основні риси цих суспільств, оскільки обумовлює повне усунення приватної власності і, отже, всякій автономії особи, абсолютну владу держави.

Та все ж характеристика соціалізму радянського типа як тоталітарізму однобічна і не розкриває вміст і цілі політики в цьому типові суспільства.

Другий різновид тоталітарних політичних систем - фашизм. Вперше він був встановлений в Італії в 1922 1. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Італійський фашизм тяжів не стільки до радикального будівництва нового суспільства, скільки до відродження італійської нації і величі Римської імперії, встановлення порядку, твердої державної влади. Фашизм претендує на відновлення або очищення «народної душі», забезпечення колективної ідентичності на культурному або етнічному ґрунті, ліквідацію масової злочинності. У Італії кордону фашистського тоталітаризму встановлювалися позицією найбільш впливових в державі кругів: короля, аристократії, офіцерського корпусу і церкви. Коли приреченість режиму стала очевидною, ці круги змогли самі відчужити Муссоліні від влади.

Третій різновид тоталітаризму націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник і Німеччині в 1933г. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, хоча дуже багато запозичує в радянського комунізму і перш за все революційні і соціалістичні компоненти, форми організації тоталітарної партії і держави і навіть звернення «товариш». В той же час місце класу тут займає нація, місце класової ненависті ненависть національна і расова. Якщо в комуністичних системах агресивність направлена перш за все усередину - проти власних громадян (класовою ворога), і в націонал-соціалізмі - зовні, проти інших народів. Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму яскраво виражені в їх цілях (відповідно: комунізм, відродження імперії, світове панування арійської раси) і соціальних перевагах (робочий клас, нащадки римлян, німецька нація).[8, с.13]

Будь-які тоталітарні держави так чи інакше примикають до трьох основних різновидів тоталітаризму, хоча усередині кожної з цих груп є істотні відмінності, наприклад, між сталінізмом в СРСР і диктаторським режимом Пол-поту в Кампучії.


1.4 Сила і слабкість тоталітаризму


Тоталітаризм в його комуністичній формі виявився найбільш життєпридатним. У окремих країнах він існує і сьогодні. Історія показала, що тоталітарна система володіє досить високою здатністю мобілізації ресурсів і концентрації засобів для досягнення обмежених цілей, наприклад перемоги у війні, оборонного будівництва, індустріалізації суспільства і так далі Деякі автори розглядають тоталітаризм як одну з політичних форм модернізації слаборозвинених країн.

Комуністичний тоталітаризм придбав значну популярність в світі завдяки своєму зв'язку з соціалістичною ідеологією, що містить багато гуманних, ідеї. Привабливості тоталітаризму сприяв і страх індивіда, що ще не відірвався від общинно-колективістськой пуповини, перед відчуженням, конкуренцією і відповідальністю, властивими ринковому суспільству. Живучість тоталітарної системи пояснюється також наявністю величезного апарату соціального контролю і примусу, жорстоким придушенням всякої опозиції.

Та все ж тоталітаризм - суспільство-самоїд, не здібне до ефективного творення, дбайливому, ініціативному господарюванню і що існує головним чином за рахунок багатих природних ресурсів, експлуатації, обмеження попиту більшості населення. Тоталітаризм - закрите суспільство, не пристосоване до своєчасного якісного оновлення, обліку нових вимог світу, що безперервно змінюється. Його адаптивні можливості обмежені ідеологічними догмами. Самі тоталітарні можновладці є полоненими утопічної за своєю суттю ідеології і пропаганди.

Як вже наголошувалося, тоталітаризм не зводиться лише до диктаторських політичних систем, протистоячих західних демократій, що ідеалізуються. Тоталітарні тенденції, що виявляються в прагненні організувати життя суспільства, обмежити особисту свободу і цілком підчинить індивіда державному і іншому соціальному контролю, мають місце і в країнах Заходу.



Розділ 2. Сучасні форми тоталітаризму і авторитаризму. Подібність та сутнісна різниця


2.1 Тоталітаризм та авторитаризм


Тоталітаризм є політичним режимом, якому притаманні політичне, економічне, ідеологічне панування правлячої еліти, організованої у цілісний бюрократичний партійно-державний апарат (очолюваний лідером), тотальний контроль над суспільством, втручанням в усі його сфери з метою здійснення такого контролю. (Запропоноване визначення є одним з можливих, оскільки автори багатьох досліджень з питань тоталітаризму, підручників, словників наводять різні визначення цього поняття).

До різновидів тоталітаризму належать:

· комуністичний тоталітаризм (як штучна форма соціальної інтеграції, заснована на приматі класового підходу, запереченні права на приватну власність, заборону автономії особистості тощо);

· фашизм (який у первісному варіанті італійської ідеократії тяжів до забезпечення національної єдності під владою сильної держави, передбачав синтез концепції нації як цінності та догматизованого принципу справедливості);

· націонал-соціалізм (як синтезований тип ідеократії, який передбачає втілення ідей расизму, шовінізму, зовнішньополітичної експансії) [1, с.24].

Таким чином, тоталітарними можна вважати режими у нацистській Німеччині, в СРСР (досталінський та сталінський періоди), у Китаї за часів правління Мао Цзедуна, у Камбоджі за часів правління Пол Пота, в Італії за часів правління Муссоліні та деякі інші.

Авторитаризм можна визначити як недемократичний політичний режим, який передбачає концентрацію влади в руках окремої особи або групи осіб, котрі не прагнуть досягнення суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. При цьому відбувається зменшення ролі представницьких інститутів влади і громадян в цілому, вони усуваються від процесу прийняття політичних рішень.

Серед авторитарних режимів виокремлюють:

· військово-бюрократичні диктатури, встановлені внаслідок військових переворотів через наявність нерозвиненого громадянського суспільства та слабкість демократичних традицій, коли офіцерський корпус виступає найбільш зорганізованою силою, яка має ресурси для захоплення влади у державі (Греція, Аргентина, Бразилія, Парагвай, Чилі, деякі інші країни Латинської Америки, Африки та Азії);

· персональні тиранії, різновидом яких виступає султанізм, коли влада належить диктаторові та спирається на підтримку розгалуженого поліцейського апарату (Сомалі, Гаїті, Уганда, Нікарагуа);

· абсолютистські монархії, коли монарх має необмежену владу у виконавчій, законодавчій та судовій сферах, а представницьких органів влади не існує (Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати);

· олігархічні, коли влада належить певним корпоративним кланам;

· вождистські (або режими особистої влади), які спираються на авторитет сильного лідера, можуть мати підтримку народу і передумовою становлення яких може виступати певна загроза для держави (що дозволяє лідерам використовувати для консолідації населення гасла націоналізму, незалежності, модернізації тощо);

· змішані, які містять елементи різних режимів (наприклад, військовий режим, який було встановлено у Чилі 1973 року, пізніше було трансформовано у режим особистої влади);

· неототалітарні режими, які формально функціонують за наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів, але влада зберігається в руках однієї партії (Сирія).

При цьому у деяких країнах (Сінгапур, Південна Корея, Таїланд) авторитарна влада змогла сконцентрувати зусилля та ресурси для розв’язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечення громадського порядку, а також не допустити протистояння групових інтересів.


2.2 Подібність та сутнісна різниця


Деякі дослідники тоталітарних режимів схильні відносити їх до авторитарних диктатур. Причиною цього є нехтування принципових відмінностей цих режимів, зокрема, особливостей їх приходу до влади, цілей державного панування та механізмів управління суспільством. Проте деякі автори звертають увагу на недоцільність підміни понять. Зокрема, у праці “Джерела тоталітаризму” Х. Арендт наголосила на принципових розбіжностях між тоталітарним правлінням, диктатурами і тираніями. Деспотії та тиранії, на її думку, передбачають рівність умов для підвладних, але для тоталітарного правління таке зрівнювання не було достатнім, оскільки не зачіпало неполітичних суспільних зв’язків між підвладними. М. Драхт вказував, що тоталітарні диктатури, на відміну від авторитарних, намагаються впровадити у суспільстві радикально нову систему цінностей. М. Кертіс визначив тоталітаризм як “специфічний тип сучасного режиму за часів масової демократії, який тримає населення під контролем за допомогою різноманітних засобів, особливо терору”. Автор зазначив, що існують інші диктатури, де має місце “елітистське управління, довільне використання політичної влади, зведення до мінімуму особистих прав індивідів, ієрархічні інститути” [2, с. 43]. Я. Корнаї у праці “Соціалістична система” звернув увагу на те, що часто соціалістичну систему ототожнювали із військовою диктатурою [4, с.22 ]. Але необхідно зважати, що за умов військової диктатури влада перебуває в руках військових, а у класичній соціалістичній системі управління суспільством здійснює партія. Проте варто враховувати важливу роль, яку у такій державі відіграють армія та поліція під контролем партійних органів. Водночас військові диктатури у Латинській Америці, Африці та Азії, які здійснюють терор, за своїм характером, як зазначив автор, не виступають тоталітарними, оскільки не прагнуть контролювати всі без винятку сфери суспільства.

Коли йдеться про становлення тоталітаризму, то вирішальну роль у той період відіграє масова підтримка тоталітарних рухів, а згодом – тоталітарних режимів. Наявність масового суспільства, яке виступає однією з передумов його тоталітарності, призводить до необхідності харизматичного лідера або лідера, який згодом стає харизматичним. Натомість становлення авторитарного правління відбувається внаслідок насильницького захоплення влади окремою особою або групою осіб [5, с.54] (коли існує підтримка еліти різними зацікавленими силами). При цьому, на відміну від тоталітаризму, в цей період характерною є деполітизація мас, нейтральне або вороже їх ставлення до влади. Проте це не виключає можливість появи харизматичного лідера в авторитарній державі.

Харизматичний лідер за умов тоталітарного режиму очолює єдину в країні партію, яка має монополію на владу. На таку рису тоталітарної держави вказує більшість дослідників тоталітаризму. Зокрема К. Фрідріх та З. Бжезинський у праці “Тоталітарна диктатура та автократія” зазначали, що необхідною для тоталітаризму є наявність єдиної масової партії, яку, як правило, очолює одна людина і до складу якої входить відносно невелика частина населення; таку партію організовано за ієрархічним принципом, і вона або стоїть над бюрократичною державною організацією, або тісно з нею пов’язана [6, с.52]. Р. Арон у праці “Демократія та тоталітаризм” також писав про наявність монопольного права партії на політичну діяльність [7, с.43].

На противагу принципу заборони створення інших партій при тоталітаризмі, за авторитарних режимів можлива багатопартійність, але реальної конкуренції між партіями у боротьбі за владу немає. При цьому допускається обмежений плюралізм, існування формальної, підконтрольної владі опозиції, навіть формальна боротьба за владу. Проте діяльність такої опозиції не може загрожувати основам системи. Реальна конкуренція у боротьбі за політичну владу не допускається.

Заборона суспільно-політичного плюралізму, опозиційних партій та рухів є особливістю суто тоталітарних режимів. У тоталітарній державі заборонено навіть формальну опозицію. Таку ситуацію зумовлено вимогою всезагальної підтримки режиму, коли заборонено не лише опозиційну діяльність, але й опозиційні переконання. При цьому, різні підходи до зазначеного питання за умов функціонування обох видів недемократичних режимів призводять до того, що реальна опозиція існувати не може.

Що стосується громадянського суспільства, то його скасування тоталітарною державою з метою усунення впливу різних суспільних груп, які можуть мати різні інтереси та чинити опір режимові, призводить до порушення соціальних зв’язків (між індивідами, суспільними групами, зв’язків з державою). Натомість у авторитарній державі зазвичай є елементи громадянського суспільства, які не повністю поглинаються державою.

Однією з найсуттєвіших особливостей тоталітарного режиму, яка виступає його метою і водночас засобом функціонування, є встановлення тотального контролю над усіма сферами суспільства. (Легкість здійснення контролю над суспільством під час виникнення тоталітарних рухів та встановлення тоталітарних режимів зумовлюється пошуком членами суспільства контролюючої сили, а потреба у зовнішньому контролі, у свою чергу, виникає через невпевненість у своєму становищі та небажання брати на себе відповідальність). Авторитарне ж правління не претендує на таку монополію. Йому притаманне обмежене адміністративне втручання, збереження автономності особистості та суспільства у неполітичних сферах.

В цілому, політична несвобода особи безпосередньо пов’язана із сутністю феноменів як тоталітаризму, так і авторитаризму. Проте вона є “пасивною” за авторитарних режимів та “активною” за режимів тоталітарних. Останні потребують не лише усунення опору з боку населення, але й висловлення лояльності до режиму у формі активної підтримки, яка є подібною до поведінки членів масового суспільства. Таку підтримку громадяни мають висловлювати на мітингах, маніфестаціях, інших масових зібраннях: це має формувати ілюзію долученості особи до ширших суспільних процесів та ілюструє прагнення тоталітарного режиму мобілізувати маси на реалізацію поставлених ним завдань, зумовлене потребою використання рис маси та її атомізованих індивідів.

Стосовно проблеми мобілізації населення у тоталітарних державах та простоти її здійснення, то це обумовлюється маргіналізацією індивідів (внаслідок суспільно-політичних та економічних криз, які мали місце у ХІХ – на початку ХХ ст.), яким притаманне прагнення забезпечити стабільність свого становища, та виникненням масового суспільства. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори (які є формальними), урочисті збори, мітинги, паради (оскільки маніпулювати масою набагато легше через наявність спільного для неї настрою та зменшення схильності її членів критично сприймати інформацію) [8, с.34]. Тут важливу роль відіграє й патерналістська свідомість, для якої будь-яка влада є законною та виправданою, оскільки може гарантувати стабільність. (Наявність патерналістської свідомості також має суттєве значення у деяких авторитарних державах).

Формування такої свідомості не належить до цілей авторитарних диктатур, які потребують лише усунення опору з боку населення. Тому за умов авторитаризму має місце так звана «пасивна» несвобода особи, коли громадяни не мають права брати участь в опозиційних рухах, але і не зобов’язані відкрито підтримувати режим.

Оскільки тоталітарна влада спирається на підтримку народу, то такому режимові притаманний культ вождя. Наявність у мас мотивації пошуку вождів, які можуть відновити суспільну стабільність, можна пояснити за допомогою психології атомізованої маси. Маса не лише прагне знайти контролюючу силу, але й сама звеличує лідерів. За допомогою такого ірраціонального зв’язку з вождями маса відчуває себе суб’єктом історії. Зокрема, Х. Арендт звернула увагу на таке явище, як ідентифікація мас із лідерами. Тому велич вождів маси сприймали як власну велич.

Варто відзначити й іншу причину виникнення культу вождів у тоталітарних суспільствах – активне впровадження у свідомість народу за допомогою засобів пропаганди міфів про героїзм вождів. Такий лідер має відчувати настрої маси. У свою чергу, вождь формує маси, хоч вони цього не усвідомлюють.

Лідери маси є харизматичними. Про харизматичність диктаторів авторитарних держав можна говорити лише у деяких випадках (коли йдеться про вождистські диктатури тощо). При авторитаризмі, наприклад, коли йдеться про держави Південної Америки або деякі європейські диктатури, зберігається дистанція між народом та диктатором – політичним лідером, якого він не підтримує і який такої підтримки не потребує, оскільки спирається на суто силові методи захоплення влади та управління. (На силові структури влади при здійсненні управління суспільством спираються і тоталітарні, і авторитарні режими). Проте нехтувати підтримкою населення може не кожен авторитарний правитель.

В цілому для тоталітарної влади питання її легітимації є визначальним. Натомість авторитарні режими зазвичай нехтують ним. Саме для доведення своєї законності тоталітаризм використовує ідеологічні доктрини, які містять відповідні положення.

При розгляді особливостей ідеологій, до речі, увагу привертає питання наявності етатистських доктрин. У авторитарних державах вони відіграють суттєву роль у діяльності режимів. Стосовно тоталітарних держав, про аналогічні доктрини може йтися лише у деяких з них. Щодо наявності етатистських доктрин у комунізмі і фашизмі, згідно з ідеями італійського фашизму, держава виступала як самоціль та цінність, а комуністична ідеологія розглядала державу як засіб розв’язання класових суперечок та побудови комуністичного суспільства.

Авторитаризм для пояснення доцільності своєї влади використовує інші аргументи, засновані на підтримці традицій, націоналістичних лозунгах, необхідності швидкої модернізації, боротьби з військовою загрозою тощо (використанні харизми лідера – у випадках, коли становлення авторитаризму може бути підтримане народом). При цьому, масова підтримка, забезпечення якої є визначальним для тоталітаризму, не завжди має значення, оскільки авторитарні режими приходять до влади переважно за допомогою використання силових методів. Тобто, авторитаризм набагато менше цікавиться питанням легітимації влади і не здійснює інтенсивної мобілізації народу з метою її підтримки. Отже, населення сприймає його, як правило, як нелегітимний режим. Натомість населення тоталітарних держав визнає легітимність тоталітаризму.

Засобом мобілізації мас та легітимації режиму при тоталітаризмі виступає відповідна ідеологія. Тому наявність єдиної офіційної ідеології є ще однією визначальною рисою тоталітарного режиму. Ідеологію, настанови якої стосуються всіх сфер суспільства і для якої притаманне несприйняття старих порядків та заклик будувати новий світ (за необхідності – й насильницьким шляхом), мають підтримувати всі громадяни.

Імплементація такої ідеології в масову свідомість, а також здійснення тотального контролю над суспільством є метою тоталітарної влади. Для цього тоталітаризм використовує ідеологічну пропаганду, індоктринацію та методи політичної соціалізації, коли індивіди опановують форми політичної поведінки, суспільні норми та цінності. І якщо для функціонування тоталітарного режиму суттєвою є дієвість тоталітарної пропаганди (в реальності – заміна пропаганди ідеологічною обробкою) для формування тотальної відданості, яка виступає психологічною основою тоталітарного панування, то, як зазначено вище, у авторитарних державах проблема підтримки режиму населенням, як правило, нехтується. Також, якщо наголошувати на розбіжностях режимів, політизації суспільства (освіти тощо) при тоталітаризмі можна протиставити деполітизацію населення в авторитарних країнах. Такі заходи спрямовуються на формування відповідного типу особистості, психологія якої і дозволяє тотальне домінування (як здійснення мети режиму).

Зазначені цілі не притаманні авторитарним диктаторам, які, як правило, не керуються певною ідеологією при захопленні влади і не прагнуть контролювати неполітичні сфери.

Отже, неподібність цілей спричиняє розбіжності у деяких методах управління. Із врахуванням того, що в обох випадках влада спирається на силу та репресії (важливо підкреслити, що авторитарні диктатури застосовують силові методи і при становленні, і під час функціонування, а тоталітарні – лише по приході до влади), принциповою є різниця між масовим терором у тоталітарній державі, який спрямовується не лише проти реальних чи уявних опонентів режиму, але й використовується як засіб управління суспільством, та „вибірковим” терором у авторитарній державі (репресії спрямовуються проти опозиції, дії якої загрожують політичній системі). Тобто, терор є засобом управління тоталітарним суспільством. Для виправдання масових репресій, а також жорстких методів управління і обмеження свободи особистості, використовується створення так званого «образу ворога», у якості якого виступають прибічники інших ідеологій.

Однак, незважаючи на численні відмінності, авторитарні й тоталітарні режими мають деякі спільні особливості, які відрізняють їх від режимів демократичних. Серед таких рис, окрім кількох перерахованих, – зосередження влади в руках окремої особи або групи осіб, усунення громадян від участі у процесі прийняття політичних рішень. Або ще можна говорити про формальну участь у такому процесі громадян тоталітарної держави та про відповідне усунення від неї громадян держави авторитарної. У такому контексті варто відзначити проведення формальних виборів у тоталітарній і авторитарній державах (виборів, відповідно, регулярних та нерегулярних). Також потрібно вказати на формальне існування представницьких інститутів, формальну реалізацію принципу поділу влади та реальне злиття законодавчої, виконавчої і судової влади, а також на обмеження прав людини, що є одним з найсуттєвіших принципів функціонування обох режимів.



Розділ 3. Суспільство в тоталітарної системи


3.1 Основна характеристика тоталітарної системи


Тоталітаризм (від латів. «тоталь» — загальний, всеосяжний) — це політичний режим, при якому громадянин є об'єктом повного контролю і управління. Він характеризується фактичним безправ'ям індивідів при формальному збереженні їх прав. Політичний режим залежить від міри розвитку суспільства, зовнішніх чинників, від влади.

У антиутопіях Е. Замятіна «Ми», Дж. Оруелла «1984» тоталітарних буд описані як замкнуте раціонально-технократичне суспільство, яке перетворює його на «гвинтик» на основі психофізичної інженерії і знищення моралі, кохання, релігії, справжнього мистецтва і науки. З середини 30-х років різні концепції тоталітаризму починають поширюватися в соціально-філософській і художній літературі як осмислення практики нацизму і сталінізму.[12, с.123]

Ми спробуємо дати характеристику тоталітарної політичної системи на прикладі нашої країни по наступних напрямах: ідеологія, політика, економіка.

За 75 років СРСР пройшов три етапи тоталітаризму: перший — з 1917 року до кінця 20-х років; другий — з кінця 20-х до середини 50-х років; третій — з середини 50-х до середини 80-х років.

Тоталітаризм якісний інше явище, ніж будь-яка інша влада, наскільки б суворою вона не була. Це феномен ідеологічний, і тоталітарні режими, перш за все — режими ідеологічні. Вони народжені ідеологією і існують ради неї. Якщо в традиційному деспотичному суспільстві політична влада само цінна і її носії використовують ідеологію як засіб для підтримки цієї влади, то для носіїв тоталітарного початку само цінна ідеологія, а політична влада завойовується з метою затвердження цієї ідеології. Закономірно, що метою вже сталого режиму є поширення своєї ідеології в максимальному масштабі. Зовнішня експансія таких режимів викликається не стільки територіальними домаганнями і економічними стимул-реакціями (як, наприклад, придбання ринків збуту, робочої сили і так далі), але головним чином ідеєю світового панування своєї ідеології.

Тоталітарний режим ідеологізує всі сфери життя, втрачаючи всяку здібність до самокорекції. При цьому ідеологія виходить з деякої первинної системи ідеалів. Жовтнева революція ввела у нас істотно нову (замість самодержавної) систему вищих ідеалів: світову соціалістичну революцію, ведучу до комунізму — царства соціальної справедливості, і ідеальний робочий клас. Ця система ідеалів послужила основою для створеної в 30-і роки ідеології, яка проголошувала ідеї «непогрішимого вождя» і «образу ворога». Народ виховувався у дусі преклоніння перед ім'ям вождя, у дусі безмежної віри в справедливість кожного його слова. Під впливом феномену «образ ворога» поширювалася підозрілість і заохочувалося доносительство, що вело до відокремлення людей, зростання недовір'я між ними і виникнення синдрому страху. Протиприродне з точки зору розуму, але поєднання ненависті до дійсних і уявних ворогів і страху, що реально існує в свідомості народу, за себе, обожнювання вождя і брехлива пропаганда, терпимість до низького рівня життя і побутової невлаштованості — все це виправдовувало необхідність протистояння «ворогам народу». Вічною боротьбою з «ворогами народу» в суспільстві підтримувалася постійна ідеологічна напруженість, направлена проти щонайменшого відтінку інакомислення, самостійності думок. Кінцевою «надзадачею» всієї цієї жахливої діяльності було створення системи терору страху і формальної однодумності.

На рубежі 1950—60-х років із закінченням перманентного ідеального стану (XX з'їзд зруйнував міф про внутрішніх «ворогів народу», були проголошені паритет сил з НАТО і «остаточна перемога соціалізму в нашій країні») і одночасно почалися процеси деідеологізації і розпаду ідеї безумовної переваги соціалізму і неминучості світової соціалістичної революції.

Будь-яка тоталітарна система створює культ. Але справжнім і головним об'єктом його виступає не людина, а влада як така. Культ влади — в цьому полягає єство тоталітарної системи. Влада виявляється надцінністю — цінністю абсолютного, вищого порядку. Хто має владу — має все: розкішне життя, підлесливість тих, що оточують, можливість висловлювати думки по будь-якому приводу, задовольняти кожну свою чудасію і так далі Хто не має влади, не має нічого — ні грошей, ні безпеки, ні пошани, ні права на свою думку, смаки, відчуття.

Створюючи свій культ, тоталітарна влада містифікує всі владні функції, безмежно перебільшуючи їх значення, засекречувавши ті, що забезпечують їх величезні засоби і заперечуючи роль будь-яких об'єктивних обставин. А точніше, для влади не існує нічого об'єктивного, нічого, що відбувається само собою, без її керівництва, втручання і контролю.[10, с.73]


3.2 Ідеологія тоталітарної системи в Україні в ХХ ст


Культ влади виявився набагато життєво за культ особи. Ми давно вже навчилися критично відноситися до самовихвалянь влади, розуміючи незначність або відносність її реальних успіхів. Але вважати, що наші біди пояснюються лише тим, що керівництво недоглядало, помилилося, що воно винне або навіть злочинно — означає все ще залишатися в полоні культу влади. У цьому, власне, і полягають ілюзії XX з'їзду: раніше влада була поганою, тепер влада буде хорошою, але вона як була, так і залишиться всесильною. Позбавлення від тоталітарної містифікації в іншому — в розумінні нікчемності реального значення влади порівняно з процесами самоорганізації суспільства.

Картина світу тоталітарної свідомості не обмежується стосунками між народом і владою. Вона включає і глибинні уявлення про причинність, природу речей, про час, людині і так далі Прийняття цієї міфології — не лише наслідок пропагандистських маніпуляцій. Будучи найкоротшою дорогою на щастя в готівкових умовах існування, тоталітарна міфологія приймається добровільно і з вдячністю.

Носіями міфології тоталітаризму є люди що як належать, так і не належать до владної еліти. Розглянемо основні елементи тоталітарної картини світу.

1. Віра в простоту світу — це центральна характеристика тоталітарної свідомості. Віра в «простий світ» не дозволяє відчути ні власну індивідуальність, ні індивідуальність близької людини. Ця віра наводить до поширення негативної установки по відношенню до знання взагалі і до інтелігенції як його носія зокрема. Якщо світ простий і зрозумілий, то вся робота учених є безглуздою витратою народних грошей, а їх відкриття і виводи — лише спроба заморочити людям голову. Ілюзія простоти створює і ілюзію всемогутності: будь-яка проблема може бути вирішена, досить віддати вірні накази.

2. Віра в незмінний світ. Всі елементи суспільного життя — лідери, інститути, структури, норми, стилі — сприймаються як застиглі в нерухомості. Новації побуту і культури ігноруються до тих пір, поки не будуть імпортовані в таких кількостях, що стануть сприйматися як давно відомі. Винаходи не використовуються, відкриття засекречуються. Паспортна система прив'язує людей до одного місця проживання, а трудове законодавство — до одного робочого місця. Віра в незмінність світу вабить недовіру до змін.

3. Віра в справедливий світ. Царство справедливості здійснюється в кожному тоталітарному режимі. Комунізму ще немає — побудувати його заважає оточення, але соціальна справедливість вже досягнута. Заклопотаність людей справедливістю по своїй силі і загальності важко порівняти з яким-небудь іншим людським мотивом. Ім'ям справедливості здійснювалися найдобріші і найжахливіші справи.

4. Віра в дивні властивості світу. У ній виявляється відірваність тоталітарної свідомості від реальності. Здійснюючи індустріалізацію, влада була зацікавлена в створенні культу техніки. Чудесам прогресу додавалися магічні властивості. Проте кредит цієї віри не безконечний. Ось вже трактори є в кожному колгоспі, а достатку не видно. Владі доводиться обіцяти нові чудеса.[8, с.63]

Ми застали етап переродження віри, коли вже і влада, і техніка, і офіційна культура не лише втратили свою чудотворну силу, але взагалі перестали привертати до себе увагу і надії. Розпад тоталітарної свідомості в брежнєвську і брежнєвську для поста епоху був відмічений незвичайним розквітом ірраціональних вірувань.

Влада міняє людей. Вибіркові репресії, підбір і розставляння кадрів, маніпулювання людьми ведуть до того, що нова політична система створює нового психологічного типа. Ключові пости в партії, в управлінні країною, в армії і так далі займають люди, що понад усе відповідні практиці тоталітаризму, підтримують її і готові здійснювати. Одночасно люди, сформовані владою, вимагають від владної еліти відповідності тоталітарному канону. В умовах стабільності це вплив навряд чи істотно, але в період соціальних змін, особливо реформ зверху, це консервативний тиск може виявитися потужним чинником гальмування.

Основною соціальною силою, на яку спирався тоталітаризм в період його формування, був не якийсь певний клас, а люмпен в широкому сенсі слова, люди різного соціального походження, вибиті зі своїх традиційних соціальних «луз» потужними економічними і військовими потрясіннями, люди з маргінальною психологією. В Україні саме ці люди з ентузіазмом кинулися в партію під час «ленінських закликів», не утрудняючи себе необхідністю розібратися в основних ідеях марксистської теорії.

Пасивна опозиція більшості населення і лютий опір колишніх імущих класів не могли не привести на якомусь етапі до політичного і духовного тоталітаризму, до розгулу терору. Цілком природно, що в умовах переважання селянського населення в країні по ньому і припав основний удар. В цілях збереження позицій нова влада частенько була вимушена найсуворішим чином розправлятися і з робочим класом, від імені якого вона управляла. Але найбільша утрата нашому народові нанесла тоталітаризм духовний. Практично всю інтелігенцію, що втілювала дух народу, тоталітарному режиму довелося знищити, і вона або емігрувала (і сприяла творчому стрибку Заходу), або закінчила свою дорогу трагічніше на рідній землі. Тоталітарне суспільство не може дозволити собі такої розкоші, як свобода думки.

Шари люмпенів в суспільстві в тій чи іншій мірі присутні впродовж всієї його історії. Але лише на певному етапі суспільного розвитку (тобто в XX столітті) ці шари стають соціальною базою тоталітарних політичних режимів і висувають з себе «кадри» вождів і виконавців (як, втім, і жертв).

Люмпенізовані групи суспільства соціально аморфні, соціальний-політично і економічно дезорієнтовані, вороже налагоджені до всіх останніх соціальних шарів і груп, стабільним життєвим устроєм, що володіє, визначеністю етичних принципів і ін.

Відмінність люмпена XX століття від аналогічних соціальних груп в попередні епохи полягає перш за все в тому, що «люмпенізатором» в даному випадку виступає сама держава, що монополізує економіку, або супермонополії, зрощені з державою і в цьому плані мало чим від нього що відрізняються.

Соціальні властивості люмпенів шарів суспільства роблять їх сприйнятливими до радикальних ідеологій і радикальних політичних режимів. В історії України люмпенізація населення завжди складала характерну рису її суспільного життя. Суперцентралізована держава, що затвердилася з часів Івана Грізного, до XX століття не втратило своєї сили. Піддані царя ніколи не користувалися цивільними правами і свободами. Причому це відносилося до всіх шарів суспільства. Післяреформений (після 1861 року) розвиток дав паростки цивільного суспільства, але одночасно, через обезземелення селян і пролетаризацію населення підсилило і люмпенізацію значних його груп. Революція 1905—1907 років, з одного боку (через Конституцію), легітимізувала зростаюче цивільне суспільство, а з іншої — підсилила і загострила протиріччя між люмпенами і буржуа. Жовтень 1917 року поклав становленню цивільного суспільства. Процеси люмпенізації охопили все суспільство.

Другий етап тоталітаризму характеризується тим, що він вже сформував свою власну соціальну базу, що повністю відповідає його зрілим формам. Це армія бюрократії, здатна за допомогою каральних органів дати відсіч всім, хто підніметься на рівень «розуму» і заявить про свої права.

Бюрократизація всіх форм управління суспільством відбувається таким чином. В умовах повністю одержавленої економіки державний апарат стає тотальним власником всіх матеріальних складових життя суспільства. Це робить його з неминучістю і господарем всіх продуктів духовного виробництва. При володінні апаратом всією повнотою влади у нього немає і не може бути політичних конкурентів, в суспільстві не складаються і механізми заборон і противаг. Державно-партійний апарат не може не обюрократитися в таких умовах.

Бюрократизм виявляється не лише в надмірному розростанні апарату, він виливається і в тотальну засекречену всіх форм і методів його діяльності. Панування централізованно-адміністратівних форм управління всіма сферами суспільного життя — необхідна риса бюрократизації. Здорова конкуренція альтернативних управлінських рішень підміняється апаратною інтригою, а суперництво фахівців — кар'єрно -клієнтними стосунками. Розвиток вказаних рис бюрократизованого апарату рано чи пізно наводить до його нездатності здійснювати раціональне управління суспільством. Але оскільки владні права його ніким не обмежуються, то основною формою його діяльності стає адміністративне свавілля. Все це доповнюється адміністративним обмеженням всіх, навіть елементарних, прав і свобод індивіда (включаючи права на вибір місця проживання і пересування усередині власної країни, не говорячи вже про право виїзду за її межі).

В ході третього етапу остаточно формується «номенклатура», привілейований прошарок, увійти до якої було не просто, але «випасти» з неї можна було лише за особливо одіозні гріхи. Кордони між різними шарами суспільства стають менш рухливими. І все це відбувається під гаслами рівності і справедливості, що запанувала.


3.3 Піар процес в тоталітарних суспільствах


Виникнення тоталітаризму можливе лише в такому суспільстві, де багатопартійна система змінялася однопартійною. В цьому випадку партія, прийшовши до влади, прагне знищити всю політичну опозицію. Вже на першому етапі тоталітаризму в СРСР запанував політичний тоталітаризм: йдеться про однопартійній системі і абсолютному одержавленні всієї політичної системи, включаючи всі громадські організації. Політичні стосунки і інститути в суспільстві, по суті, зникають або носять формально-декоративний характер.

Головним завданням партії стає безперервне формування потрібної для неї людини. Суспільству систематично нав'язувалася думка, що партія шукає власті не ради неї самої, а ради блага більшості.

Процес становлення і затвердження тоталітаризму також передбачає і насильницьку «організацію» суспільного життя на принципах «надзвичайного положення», що неминуче супроводжується мілітаризацією. У нашій країні додаткові можливості цьому процесу надавалися і самим принципом організації політичної влади — концентрацією всіх її гілок — законодавчою, старанною і судовою — в руках одного суб'єкта, Поради. Номінальна реалізація гасла «Вся влада Порадам» закономірно привела до концентрації її в руках виконавського комітету. Через однопартійну систему, що склалася, сталося злиття виконавського комітету з апаратом правлячої Комуністичної партії, що гранично заполітизовувало виконавчу владу.

Така «організація» суспільного життя обумовлює вживання засобів прямого терору, що ініціюється зверху, підтримуваного і активно здійснюваного люмпенізованой частиною суспільства.

Ведучій і, безумовно домінуючою формою соціальних стосунків в умовах тоталітаризму є політика, заснована на прямому насильстві, тому заполітизовування тоталітарного суспільства супроводжується його мілітаризацією. У СРСР починаючи з другої половини 20-х років мілітаризованими виявилися всі сфери суспільного життя.

Джерелом, економічною базою тоталітаризму є тотальна державна власність (на засоби виробництва перш за все). Економічну основу цих благ складає репресивно-примусовий спосіб організації виробництва, що базується на монопольній державно-бюрократичній власності.

У нашій країні відміна приватної власності означала зосередження власності в руках вузької групи людей, що стоять у влади. Колективно партія володіє всім, тому що вона всім управляє і розпоряджається продуктами так, як вважає потрібним. У роки після революції вона змогла зайняти пануюче положення майже безперешкодно, оскільки процес йшов під прапором націоналізації. Вважалося, що якщо клас капіталістів позбавити власності, то настане соціалізм. Проте В. І. Ленін набагато глибше, ніж його соратники, розумів, що соціалізм неможливо будувати в умовах тоталітарної системи, як і не можна «залізною рукою загнати людство в щастя».

Вимушений перехід до непу свідчив про визнання неготовності України швидко побудувати соціалізм і досягти цієї мети одним стрибком. Проте неп виявився недовговічний. Розвиток товарно-грошових стосунків і пов'язана з ним демократизація суспільства почали помалу позбавляти владу ореолу святості і підточувати таким чином основи тоталітаризму. Вже на початок 30-х років перемагає курс на реанімацію «військового комунізму». В області економіки це означало перемогу ідеї єдиного економічного устрою. Особа в країні повністю втратила економічну свободу і на все життя попала в залежність від держави, що втілювалася в особі партійно-бюрократичного апарату. Восторжествувала політика матеріальної зрівнялівки.

Третій етап тоталітаризму в області економіки характеризується досягненням вищої міри насильства, і суспільство починає закосневти і стагнувати. Проте прискорений розвиток сучасного світу, прогресуюча взаємозалежність країн ведуть до того, що стагнація практично відразу починає розглядатися як деградація. Але власті, які оголосили нашу країну «маяком всього людства», були не в силах змиритися з ситуацією економічної «гонки без розвитку» з упором на чисто кількісні показники, що фактично відкидало країну ще далі від передових країн.

Після відмови від насильницьких методів управління керівники СРСР з метою «урівноваження суспільства» починають «розгвинчувати гайки». Але оскільки не сталося відходу від істоти тоталітарної системи, цей процес міг йти лише в одному напрямі, у бік ослабання контролю над роботою і дисципліною.

Фактично складається новий механізм примусу особи: люди штучно змушують до «нічого не роботи», а ті, хто не позбавився від ілюзій і не згоден з порочною формулою «ти вдаєш, що працюєш, ми вдаємо, що платимо», поступово схиляються до алкоголізму, «вирушають» в східні вірування, наркоманію і тому подібне Серйозна ж незадоволеність управлінцями розглядається як антисистемна, «антирадянська» діяльність. Створюється порочний круг, виходу з якого немає.



Висновки


Наприкінці роботи хочу ще раз відмітити, що серед аспектів тоталітаризму, притаманних суто цьому типові режимів і несумісних з властивостями авторитарних диктатур, є існування єдиної партії, яка володіє монополію на владу, та єдиної офіційної ідеології, а також наявність концентраційних таборів.

Принципові розбіжності як у політичній, так і у економічній та соціальній сферах можна спостерігати в процесі трансформації недемократичних режимів, їх переходу до демократії.

При розгляді цього питання потрібно зважати на те, що, наприклад, складнощі модернізації посткомуністичних країн пов’язані з наявністю слабких держав, аморфних політичних партій, монополізованих, неефективно керованих економік, нерозвиненого сільського господарства, слабких соціальних служб. До того ж, труднощі розвитку громадянського суспільства обумовлюються скасуванням суспільних механізмів, які існували протягом тривалого часу, – тобто йдеться про його створення практично „з чистого аркуша”. В цілому відбувається перехід від однієї економічної та політичної системи до принципово іншої, а не лише про усунення структурних диспропорцій.

Зважаючи на відмінні від тоталітаризму особливості авторитарних держав, відповідні трансформаційні процеси у них відбуваються швидше. Суттєве значення має можливість прискорення переходу від авторитаризму до демократії через наявність елементів громадянського суспільства, існування незалежних від держави економічних інтересів, на основі яких можуть бути сформовані інтереси політичні. Необхідно зважати на те, що при такій трансформації повинні відбуватися не лише політичні, але й комплексні економічні реформи. Централізоване керування економікою за допомогою бюрократичної координації її складових є обов’язковим для всіх типів тоталітарних режимів, незважаючи на їх відмінності у цій сфері. Натомість для авторитарних режимів може бути характерною наявність як ринкової (а не лише її елементів), так і командної економіки, що, у свою чергу, може зумовити відносну легкість здійснення реформування. І якщо тоталітарні режими, порівняно з іншими, не мають переваг, то такі риси авторитаризму, як спроможність забезпечити суспільний порядок, здійснити реорганізацію суспільних структур, зосередити зусилля на розв’язанні стратегічних питань (завдяки концентрації повноважень) тощо за певних умов (коли режим виступає втіленням не сваволі, а сильної влади, зосередженої в руках окремої особи або групи осіб) можуть виступати ефективним засобом здійснення реформ. Тому встановлення авторитарних режимів часом виправдовується за умов суспільно-політичних криз, військової загрози державі тощо, коли жорсткі методи управління є необхідними для досягнення суспільної стабільності, подолання кризової ситуації або необхідності мобілізації ресурсів для боротьби із загрозою. Йдеться про сильну владу, концентрацію владних повноважень, яка призводить до встановлення або відновлення демократії, розвитку інститутів ринкової економіки, економічного зростання, формування громадянського суспільства.

Зважаючи на це, деякі дослідники вважають наявність авторитарного режиму необхідною стадією переходу від тоталітарних режимів до демократії. (Це також доводить неправомірність їх ототожнення). Зокрема, певна кількість сучасних авторитарних режимів має риси режимів перехідних.

Трансформація тоталітарних суспільств передбачає наявність тісного взаємозв’язку економічних та політичних реформ – існування так званого подвійного переходу (який часто передбачає перехід до демократії та ринкової економіки). Для успішного проходження перехідного періоду і становлення демократії необхідним є розв’язання макроекономічних та соціальних питань. З одного боку, радикальні економічні реформи набагато легше здійснити при авторитарних урядах, які не допускають соціально-політичної активності населення та обмежують протидію громадянського суспільства. З іншого боку, економічні перетворення та створення повноцінного ринку цілком можливі у демократичних умовах. (У більшості латиноамериканських країн, у Східній Європі та на пострадянському просторі економічні реформи проводилися одночасно з політичними саме за таких умов. Зазвичай такі реформи були вимушені і розпочиналися у період економічної кризи, що і спричинило складність їх проведення).

Але швидкі реформи можуть бути небезпечними у соціальному відношенні і тому ризикованими з політичної точки зору через можливість руйнування демократичної держави або припинення процесу реформ внаслідок ускладнення матеріального становища населення.

Щодо думки, ніби авторитарне правління може призвести до встановлення тоталітарного режиму, то слід зауважити, що саме демократія, яка сприяє розширенню прав народу, призводить і до систематичного розширення адміністративного апарату. (На думку деяких дослідників, протягом ХІХ століття демократія Європи сприяла розширенню державно-адміністративного апарату, тобто наближенню до тоталітаризму).

І серед авторитарних, і серед тоталітарних існують різні режими, які можна відносити до відповідного типу на підставі використання основних критеріїв порівняння. Такі режими можуть мати різні цілі, розбіжності у деяких методах управління, а також різну тривалість панування. Таким чином, різновиди авторитаризму і тоталітаризму доцільно досліджувати окремо. Але у даному контексті необхідно враховувати саме ті їх сутнісні аспекти, які дозволяють створити наявну класифікацію недемократичних режимів і на її основі здійснювати чітке розмежування авторитарних і тоталітарних диктатур.

Та все ж тоталітаризм - суспільство-самоїд, не здібне до ефективного творення, дбайливому, ініціативному господарюванню і що існує головним чином за рахунок багатих природних ресурсів, експлуатації, обмеження попиту більшості населення. Тоталітаризм - закрите суспільство, не пристосоване до своєчасного якісного оновлення, обліку нових вимог світу, що безперервно змінюється. Його адаптивні можливості обмежені ідеологічними догмами. Самі тоталітарні можновладці є полоненими утопічної за своєю суттю ідеології і пропаганди.

Як вже наголошувалося, тоталітаризм не зводиться лише до диктаторських політичних систем, протистоячих західних демократій, що ідеалізуються. Тоталітарні тенденції, що виявляються в прагненні організувати життя суспільства, обмежити особисту свободу і цілком підчинить індивіда державному і іншому соціальному контролю, мають місце і в країнах Заходу.



Список літератури


  1. www.politik.org.ua

  2. Авторитаризм и тоталитаризм.

http://websites.pfu.edu.ru/DO/ffec/polit/p7.html#7

  1. Агаев С.Л. Гитлеризм, сталинизм, тоталитаризм: реальности и понятия. //Полис-1995-№3-С.2-5

  2. Арон Р. Демократия и тоталітаризм. – М.: Текст. 1993. – С. 230 – 231.

  3. Вятр Е. Лекции по политологии. Т 1. Типология политических режимов. – М.:Инфра-М,2001

  4. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. Учебник для ВУЗов. – М.: логос,1997г. –461с.

  5. Желев Ж. Фашизм // Філософська і соціологічна думка.-1991. - №4. – С. 127.

  6. Игрицкий Ю. Концепция тоталитаризма: уроки многолетних дискуссий на Западе // История СССР.-1990.-№6. – С. 175.

  7. Игрицкий Ю.И. Тоталитаризм вчера, сегодня,… завтра? //Полис- 1998- №4 –С.5-9

  8. Корнаи Я. Социалистическая система. – М. 2000. – С. 72.

  9. Кравченко А.И. Обществознание. – М.: Русское слово, 2003

  10. Основы политологии. /Под ред. В Л.Пугачева. – М.: Инфра-М, 2002

  11. Политология вчера и сегодня. / Под ред. Г.И. Иванова – М.: изд-во МГУ, 2000

  12. Політологічний енциклопедичний словник. / За ред. Ю. Шемшученка, В. Бабкіна. – К.: Генеза. 1997. – 400с.

  13. Семыкина Т. В. Политические режимы. - М.: Приор, 2004



Случайные файлы

Файл
36073.rtf
43321.rtf
atmosfera.doc
14138-1.rtf
144929.rtf