Головні тенденції розвитку політики в сучасних умовах (117629)

Посмотреть архив целиком

Головні тенденції розвитку політики в сучасних умовах


Засоби та типи влади. Армія і політична влада.


В міру розвитку людського суспільства ресурси володарювання змінювалися. У примітивних суспільствах влада спиралася в основному на авторитет правителя.

В індустріальних суспільствах переважним ресурсом володарювання стає організація: бюрократія, партії, рухи. У сучасних суспільствах владні відносини усе більше залежать від того, хто має інформацію, що, при збереженні ролі інших ресурсів, стає найважливішим засобом володарювання. Інформація здатна створювати бажані владі настрою і переконання населення, для чого створена розгалуження система маніпулювання суспільною свідомістю.

Сукупність засобів і методів, застосування яких забезпечує можливість суб’єктові влади здійснювати вплив на об’єкт, називається ресурсами влади. Р. Даль відніс до ресурсів влади “усі те, що індивід або група можуть використовувати для впливу на інших”. Ресурси знаходяться між суб’єктом і об’єктом влади і “матеріалізують” відносини залежності між ними.

Ресурси влади різноманітні. Існує кілька класифікацій ресурсів. Так, згідно А. Этціоні, вони поділяються на:

  • утилітарні (матеріальні і соціальні блага);

  • примусові (міри адміністративного покарання і т.п.);

  • нормативні (засобу впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації і норми поводження).

Поняття „ресурси влади” вживається у широкому і вузькому розумінні. У широкомуце все те, що суб’єкт влади може використовувати для впливу на об’єкт: це особисті властивості суб’єкта (компетентність, організованість тощо); певні ознаки об’єкта (звичка підкорятися тощо); конкретна ситуація, в якій здійснюється влада (економічне становище, міжнародний стан тощо), а також інші засоби діяння. У вузькому розумінні ресурсице ті засоби, за допомогою яких суб’єкт влади здійснює вплив на об’єкт влади та за яких може домагатися реалізації своїх розпоряджень. Ресурсами можуть бути: будь-які цінності (гроші, предмети вжитку тощо); засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотивацію людини (засоби масової інформації); знаряддя та інструменти, за допомогою яких можна позбавити людину цінностей, у тому числі власного життя (зброя, карні органи в цілому).

Таким чином, ресурси влади можна поділити на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові.

До економічних ресурсів належать всі матеріальні цінності, необхідні для виробництва та споживання, гроші, земля, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси частково збігаються з економічними, тому що підвищення соціального статусу індивіда пов’язане з прибутком і багатством. Але соціальний ресурс містить в собі і такі показники, як посада, престиж, освіта, медичне обслуговування, мешкання.

У сучасний інформаційний вік дуже важливими стали культурно-інформаційні ресурси – знання та інформація, а також засоби їх одержання.

Проте юристи, правоохоронні органи зустрічаються переважно з силовими ресурсами. Силові ресурси, насильство – це атрибути будь-якої влади, різниця лише у „дозах” їх використання.

Особливостями насильства як ресурсу влади є:

  • низький творчий потенціал, його зв’язок, в основному, з руйнуванням, ліквідацією чого-небудь;

  • засноване на страху. За допомогою погроз, команд, наказів та заборон можна добитися зовнішньої слухняності і виконання конкретних вимог, але норми та цінності, які передаються людям таким чином, не стають частиною їх внутрішніх особистих переконань та легко зникають зі свідомості, як тільки зникає страх;

  • як правило, є дорогим засобом, особливо коли це насильство пов’язане із застосуванням військової техніки;

  • водночас завдає серйозної моральної шкоди, викликаючи у відповідь непокору, лють, помсту і тому подібне.

Все це призводить до висновку про те, що насильство, хоча і є одним із важливих ресурсів влади, має застосовуватися як крайній захід, коли всі інші не приносять бажаного результату, і що не менш важливо, насильство повинно бути суворо обмежене певними політичними, правовими, а також моральними рамками. Воно мусить мати відповідний характер, тобто реакцією на насилля, і бути останнім засобом, коли всі інші вже вичерпані; об’єктом насильства не може бути мирне населення; застосування насильства має бути вибірковим, пропорційним, без вандалізму, тотальної війни проти політичних противників. Крім того, суб’єкт насильства повинен максимально дотримуватися збереження фундаментальних прав і свобод людини, тобто діяти у відповідності до правового закону (норм, прийнятих демократичним шляхом, причому обов’язок рівний для всіх громадян). Ці норми мають базуватися на правах людини.

Орієнтиром для політичних суб’єктів повинні бути норми міжнародного гуманітарного права, зокрема Гаазькі та Женевські конвенції, додаткові протоколи до них, які регулюють внутрішні суперечки. Вони захищають права мирного населення, полонених, поранених, обмежують об’єкти нападу.

Прикладом неадекватного використання силових ресурсів може бути реалізація політичної влади Росії у Чечні. Уведення російських військ до Чечні 80-90 % її мешканців сприйняли як вторгнення ворожої армії, що прагне підкорити народ, відняти у нього свободу та природні багатства, примусити жити за чужими законами. Рішенням Генеральної Асамблеї 00Н (29-а сесія, 1974 р.) поняття „агресія” розповсюджується не тільки на міждержавні, але і на внутрішньодержавні відносини. За загальним визнанням, війна у Чечні є серйозним порушенням прав та свобод людини. Звичайно, ознаки агресивності, незаконності, порушення загальноприйнятих норм і правил ведення війни виявилися і з чеченського боку: масовий терор, диверсії, прояви жорстокості, прикриття мирним населенням тощо. В цілому, ця війна – свідоцтво короткозорої політики і непрофесійності політиків, які не здатні усвідомити найважливіші уроки XX століття, зрозуміти, що війна перестала бути ефективним засобом політики, і вона не спроможна оптимально розв’язувати політичні проблеми.

Зазвичай різні ресурси влади використовуються її суб’єктами комплексно. Але специфічним ресурсом влади є сама людина – демографічні ресурси. Людина – творець матеріальних благ (економічні ресурси), одержувач і поширювач знань та інформації (культурно-інформаційні ресурси). Людина – не тільки ресурс влади, але і її суб’єкт та об’єкт.

Тип влади визначається панівним в країні політичним режимом.

Політичний режим ( від франц. „regime” – державний, суспільний устрій, спосіб правління) – це концентрована характеристика системи, що функціонує з позицій конкретно-історичних принципів її легітимності.

Виділяється чотири типи політичних режимів (типи влади):

  • тоталітарна влада;

  • авторитарна влада;

  • ліберальна влада;

  • демократична влада.

Тоталітаризм (від лат. „totalitas” – повнота, цільність, тобто всезагальність влади) – політичний режим, державний лад, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. Основні риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін. Основний принцип: „заборонено все, крім того, що наказано”.

Тоталітаризм поділяється на такі види:

  • Тоталітаризм правого толку. Спрямований на зміцнення існуючих порядків в суспільстві, зосереджується на звеличуванні держави. Наприклад: Німеччина часів Гітлера, Італія часів Муссоліні.

  • Тоталітаризм лівого толку. Ставить метою докорінне перетворення соціально-економічної структури суспільства. Наприклад: Китай часів економічних реформ Ден Сяо Піна, СРСР 20-х років часів НЕПу.

Авторитаризмполітичний режим, встановлений або нав’язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об’єднань, союзів тощо ), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв’язують державу і суспільство. Для авторитарної влади характерно: носієм влади виступає одна людина, або група осіб; виникнення неконтрольованих владою незалежних профспілок, молодіжних організацій, політичних структур; усіляке заохочення людей до трудової активності; наявність жорсткої податкової політики; опора на силові структури. Основний принцип: „дозволено все, крім політики”.

В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновидностей: теократичний (Іран після 1979 р.); неототалітарний режим в умовах існування масових політичних партій (Мексика); військове правління, за якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена; персоніфікований режим, коли влада належить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку).

Ліберальний режимце режим, коли еволюційні процеси порушують лише верховні політичні аспекти суспільного ладу. В умовах цього політичного режиму зберігається пріоритет за суспільною власністю на засоби виробництва, допускається діяльність політичних партій, що становлять весь спектр групових інтересів. Цей режим мав місце в країнах Західної Європи, де до влади приходили соціалісти (Швеція, Фінляндія, Франція). Але ініціювавши бурхливий розвиток політичних свобод, гласності, врахування суспільної думки, альтернативних політичних і державних структур, ліберальний режим зазнає крах у сфері економіки - її ефективність різко впала вже при перших кроках націоналізації. Основний принцип: „дозволено все, що не веде до зміни влади”.


Случайные файлы

Файл
12236-1.rtf
9998.rtf
30119.rtf
115257.rtf
124739.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.